Версiя для друку Обговорити в форумi

Мені часто докоряють за критику минулої влади. Хтось висловлює своє несприйняття, гаряче опонуючи з відкритим забралом. Хтось пише ущипливі пости на своїх ФБ-сторінках, мовляв, ну, от і маєте: не хотіли «злодюгу»-По – отримали «зрадника»-Зе! Ще хтось мовчки відходить убік, не бажаючи ні чути, ні бачити твоїх аргументів стосовного того, що прихід «зрадника»-Зе якраз і став можливим в результаті розчарування попередньою владою.
Якщо до перших ставлюся з повагою – як би там не було, є певна позиція, відстоюючи яку, намагаються почути опонента, побачити і оцінити його аргументи, то до других і третіх з жалем. Найсумнішим, проте, є дивовижна зацикленість і тих, і інших на штучно звуженому баченні, яке чаклуни телевізійних маніпуляцій звели до вибору між злодіями і блазнями. За такої альтернативи «розумні» впевнено стали на бік «меншого» зла.
- «З бандитами, мовляв, жили, знаємо. Не блазня ж підтримувати!»
А вже ставши на бік свого обранця, легше відшукати аргументи на його виправдання. Коли ж намагаєшся звернути увагу мудреців на те, що той їхній вибір невиправдано звужений, що правильною альтернативою блазням є не злодії, а порядні, незабруднені корупцією люди - фахівці, державці - відповідь шокуюча: «В них низькі рейтинги… вони не мають шансів… підтримувати їх – марна втрата голосу». До чого те привело, знаємо. Вірніше, здогадуємося, бо ж справжне розчарування ще попереду.
Мені така поведінка наших патріотів нагадує поведінку ображеної балуваної дитини: «Ну, то й що, мовляв, що Мурчик ловить мишей, а Барсик має звичку не проминати залишену на столі шинку? Зате Барсик показний, пухнастий і дуже гарно муркоче». Приклад, може, й не найкращий, але показовий, бо мій «Мурчик», попри те, що дуже непогано ловив свого часу мишей, за такої хвілосохвії наших «патріотів» не дотягнув і до другого туру.
Якщо ж відкинути алегорії, то моя претензія до п’ятого Президента зводиться до того, що він не виправдав сподівань, які покладала на нього еліта нації – ті, на чиїх плечах піднявся і вистояв Майдан, ті, які важили всім, аж до власного життя, аби прибрати від влади злодіїв, і вже напевно не чекали, що нові очільники, замість очистити владу від мафії, натомість, очолять її.
Окрім того, у прірву між дзвінкими деклараціями з високих трибун і реальними, досить неоднозначними, неадекватними, а то й зовсім брудними справами, було спущене позитивне уявлення про Україну в світі, яке виникло в результаті Майдану Гідності, власне, репутацію української нації. Під великий сумнів були поставлені надії демократичного співтовариства і власного народу на якісні зміни в українській політиці, на перетворення України з феодально-мафіозної філії колишнього есересеру в повносправну, самодостатню, успішну та незалежну демократичну державу. Чи треба казати, що в зовнішньому вимірі те призвело до охолодження стосунків із Заходом, а у внутрішньому - до торжества охлократії, а відтак і до реваншу п’ятої колони Москви…
Перші ознаки тої неадекватності проявилися майже відразу. Чого варте було одне лише ухвалення закону «Про вільну економічну зону «Крим». Світ досі не знав ще випадку, коли б країна, в якої ворог загарбав частину території, оголошувала окуповану територію вільною економічною зоною – себто, територією, яку хочуть інтенсивно розвивати. Адже у всьому світі на таку територію, як і на країну-окупанта, накладають санкції, роблять все можливе, щоб взяти її в облогу: блокують доступ енергоресурсів, споживчих та промислових товарів, технологій і т.п. В нашому випадку, закликаючи світ до санкцій (були накладені дуже оперативно!) і водночас самовіддано гендлюючи з тим, кого називав ворогом, п’ятий Президент виставляв Україну країною-колаборантом. Упродовж цілого року, аж до блокади, запровадженої Меджлісом кримськотатарського народу восени 2015 року, з материкової України через Перекоп суцільним потоком линули продукти, промислові товари, товари широкого вжитку, постачалася сировина для промислових підприємств, постачалася електроенергія. Чи то була не пряма підтримка окупанта? Чи те не шокувало наших спільників на Заході? Чи не ставило під удар їх уряди, бо ж бізнеси тих країн не розуміли, чому вони мають втрачати величезні прибутки від призупинення співробітництва з Московією, з Кримом, у той час, як країна, заради якої вони терплять збитки, тим часом торгує з тим, кого називає своїм ворогом? Треба розуміти, що колаборація не обмежувалася одним лише Кримом. Попри припинення прямої закупівлі природного газу, обсяги торгівлі з Московією не зменшувалися, а по багатьох напрямках і зростали. Упродовж всіх років цієї небаченої досі війни, між столицями довгий час продовжували курсувати літаки, ще й сьогодні з вокзалів Київа, Львова, Одеси щоденно правляться до Москви поїзди. Це така війна, панове? Ви хочете, щоб світ повірив вам? А хіба припинилося співробітництво у банківській сфері? А хіба не Мотор-Січ продовжував всі ці роки поставляти до Московії авіаційні турбіни, в тому числі й для військової авіації? Хіба не з Баницького кар’єру пана Дерипаски, що на Сумщині, течуть всі ці роки поцінні силікатні піски, в тому числі й на стратегічні підприємства московійського ВПК?
Як можемо після такого докоряти Президенту Макрону, жорстка позиція якого щодо Московії всього за пару років змінилася на кардинально протилежну? Як можемо засуджувати фрау Меркель, Реджеп-бея Ердогана за те, що співпрацюють з Кремлем в інтересах своїх країн по Північному/Південному потоках і не лише? На кого нарікати, коли ніхто інший, як моя «революційна» влада спершу, практично без спротиву, здала ворогові Крим – з усим його населенням, з флотом, з військом, потім місяцями тягнула із закупівлею засобів захисту для добровольців, навіть маючи на рахунках мільйони, зібрані на те народом, влаштовувала паради, в часі, коли тих добровольців нищили в котлах, тисячами гноїла тих, хто вцілів, у буцегарнях? На кого нарікати, коли, розказуючи на всіх майданчиках про нав’язану нам Московією війну, Петрові Олексійовичу п’яти років не вистачило, аби визнати те на законодавчому рівні? Адже одне це багато б що змінило. Скажімо, наших вояків, що потрапили в полон, вже не називали б облудно «заручниками», на них повною мірою поширювалася б Женевська конвенція про захист військовополонених. Самій Московії не так легко було б переконувати світ, що події на сході України – то розбірки між самими хохлами.
Скомпрометована реформа поліції, глухий спротив реформуванню прокуратури, перетворення її на кишенькове відомство під орудою кума, служба безпеки, яка більше опікується не безпекою Краю, а наживою на контрабанді бурштину, на генделю з окупованими територіями, тісна «грановська» опіка над переформатованими ще за Януковича судами (не були такими ручними, певно, з часів есересеру!), а відтак, квітнуча корупція, подальший розгул рейдерства… Чи могло те сприяти приходу іноземних інвестицій, яких так потребували, про які стільки розпатякувано? Чи сприяло все те оживленню української економіки – головного гаранта нашої незалежності? Чи сприяло те довірі до нас світової спільноти?
Мені заперечать, що в президентстві Петра Олексійовича було чимало позитиву. Нагадають і про «безвіз», і про «томос», і про реанімацію напіврозваленого війська. Не можу не погодитися, навіть попри неоднозначність трактувань деяких складових того позитиву. Скажімо, сухопутна складова – то ще не все військо, сяк-так зляпані на власному підприємстві річкові катери – не морський флот. Так само, як незбудований патронний завод, регулярне, ледь не щорічне нищення арсеналів, гладковсько-пашинська корупція в «Укроборонпромі», нереагування на відчудження територіальних вод, зокрема, Керченської протоки – ніяка не заслуга. Скоріш вже навпаки. Як би там не було, маємо подякувати йому за зроблене на благо нації, але й спитати за решту. При тому, уникаючи підлого цькування, як те робить нині п’ята колона. Лише суд може вирішити про його вину чи невинуватість. От лиш, так і нереформований, привчений догідливо вгадувати бажання влади, суд може на якомусь етапі виявитися небезстороннім, бо ж влада сьогодні зовсім не та.
Влада… Піднесеному до її вершин на ковзькому хребті скороминучої людської довіри, комусь видається, що він вже серед сонму безсмертних богів, що хвиля та нестиме його вічно, що він втримається на її вершечку, навіть коли та схоче скинути його. Але ось хвиля нахиляється, ламається і опускає «небожителя» на глибину. Закономірність тут та, що ті, хто не обтяжив себе, перебуваючи на вершині, легше тримаються на воді. Дивишся – хвиля знову підхоплює їх, знову несе на вершину. А, от ті, хто тим лиш і займався, що набивав кишені, здираючи з небес злитки золотих зірок, найчастіше вже не виринають. Так буває в звичайному морі. В парадоксальному морі нашої політики, все навпаки. І чого б то?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 14.02.2020 > Тема "Резонанс"