Версiя для друку Обговорити в форумi

Не усвідомивши причини хвороби, чи можна сподіватися вилікувати її? Чи можна вирішити проблему, не розуміючи її суті? Відповідь і в тому, і в іншому випадку цілком очевидна – ні. Чи не це нерозуміння є причиною того, що проблеми української нації, пори всі «старання», не вирішуються десятиліттями? Може, занадто складні, чи й зовсім нерозв’язні?
В світі не так багато нового. Колись хтось вже розв’язував такі ж чи дуже подібні задачі. Варто лише роззирнутися і скористатися вже випробуваним інструментом, задіяти безвідмовний алгоритм. Він часто поруч. Чому ж не користаємося? Чому не лікуємо наших болячок? Чому й далі ковбанимося в болоті наших проблем, не позбуваючись – множачи їх? Чи не тому, що більшість не розуміє їх глибинної суті, а меншість – та, що розуміє, поділена, в свою чергу, на тих, хто користаються з нетямовитості загалу (доять, стрижуть і не дають надто мекати), і на тих, хто з різних причин: розчарування, презирство, байдужість до долі бидла, яке замість дослухатися до їх розумних порад краще йтиме за цапами-провокаторами на слотарню – не докладає належних зусиль, аби переконати своїх вівцюватих співгромадян змінити суїцидальний вектор руху.
Отож, нетямовитість, а відтак і нічим не підкріплена самовпевненість незвиклого до аналізу плебсу, його інфантильність, його крайньохата байдужість, його совкова довірливість до чинів і посад, до дутих титулів і звань, є вельми серйозним викликом для держави, яка назвалася демократією. Адже за умов, коли народ (демос) не усвідомлює необхідності бути реальною владою (кратос), не розуміє наслідків своєї відстороненості від влади і відповідальності за свою бездіяльність, розплатою рано чи пізно стає втрата незалежності, самої держави, а в перспективі і зникнення самої нації – з плебсом, з п’явкуватими «користателями», з розумним демосом, включно.
- Апокаліптична картина, - скажуть мені. – Автор занадто згущує фарби. Більш того, ображає український народ, обзиваючи його плебсом.
Моя відповідь: проблему не перебільшую, народ не ображаю. Хоча б тому, що римський плебс свого часу був не до порівняння свідомішим і політично активнішим не лише за наших потомственних малоросів, а й за багатьох записних патріотів, вже хоча б з огляду на те, що попри свою мультиетнічність, не тягнув ні за Грецію, ні за Картаген – прагнув будь-що бути частиною римського соціуму.
Візьмімо один з ключових елементів демократії – виборче право. Ще Солон, передаючи до рук народу цей, найголовніший, важіль управління державою, виставляв, як абсолютно необхідну умову, контроль народу за своїми обранцями. З того часу минуло двадцять шість віків. І що ж? Зайве казати, наскільки «ефективно» ми контролюємо нашу владу. Навіть принукувані до того Заходом, ми огинаємося, опираємося щосили, подекуди не менш активно, аніж сама хитромудра наша влада. Натомість, ми щосили любимо її, віримо в неї, надіємося на неї.
Власне, ми й обираємо нашу владу:
а) з пулу попередньо відкастингованих донами мафії претендентів, яких нам подають на тотально контрольованих нею телеканалах;
б) найчастіше грунтуємо свій вибір не на об’єктивному аналізі знань, умінь, попередньої діяльності претендента, його моральних, ділових якостей, його порядності, а на уявленні про нього, дбайливо сформованому професійними політтехнологами на службі все тої ж мафії та на своєму суб’єктивному ставленні до нього: «Я за А, бо в нього мама вчителька», «Я за Б, бо він веселий, високий і в нього блакитні очі», «Я за В, бо він в дошку наш», «Я за Г, бо він вже накрав, а ті ще будуть красти»…
в) навіть маючи доступ до Мережі, ми, як правило, робимо свою ставку на претендентів все з того ж «телевізійного» пулу, бо решту вважаємо заздалегідь непрохідними, а отже, й не вартими нашого голосу. І тут союзницею привладних політтехнологів виступають наші лінощі. Набагато простіше дивитися добре зрежисовану телевізійну картинку – з блиманням, з блямканням, з музикою, зі спецефектами, з яскравими ведучими, які добре поставленими голосами, «ненав’язливо», в потрібному місці зроблять наголос, в потрібний момент звернуть нашу увагу на потрібний нюанс, так чи інакше підтвердять «наш» здогад, що Вася Пупкин найкращий і альтернативи йому не існує.
Технології цієї системи настільки відточені, що потрапляння до до «телевізійного» пулу кандидата, який не був би ставлеником мафії, майже неможливе. Майже…
Але якщо розшолопати, що за таких умов порядний, фаховий, патріотичний кандидат практично не має шансів опинитися на верхівці телерейтингів, коли почати пошук гідних людей більш зосереджено, не гребуючи, з поміж інших джерел, і таким непопулярним нині читанням «заумних» «довгописів», коли почати той пошук задовго до виборів, аби мати можливість пригледітися до того чи іншого кандидата в реальному, непостановочному житті, тоді ми ще маємо шанс. І ним варто скористатися. Не гаючись. Адже доля прочиняє двері для поступу – не важливо, для людини, для нації – не так часто і на вельми обмежений період.
Тож, щоб не занапастити цей шанс, не втратити себе у цьому жорсткому світі, не стати гноєм для чужих імперій, маємо нині робити все можливе, аби тримати під контролем вже сьогоднішню владу, та, за першої ж нагоди, скористатися зі свого здорового глузду, з вузенької шпаринки «майже неможливого» і таки привести у владу людей, які замість популістичного/псевдопатріотичного галасу (за яким незмінний дерибан), зможуть вичистити гнійник її смердючих авгієвих стаєнь, перезаснувати державу, відринувши від влади мафію – пряму спадкоємицю комуняцько-бандитського кодла 90-х, посестру мафії московійської.
Маємо добре усвідомити, що перемогти у нав’язаній нам Московією війні неможливо, маючи за очільників тих, хто так і не визнав війни війною, хто без опору здавав загарбнику території, нищив у «котлах» добровольців, тисячами запаковував їх до хурдиг, колаборуючи при тому з ворогом. Ще менше надій – не те, що на перемогу – не опинитися під чоботом Москви, маючи за очільників тих, хто заповзявся випрошувати у ворога мир на його умовах.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 07.02.2020 > Тема "Резонанс"