Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Початок у №48 за 2019 р.)

7
Мені здається, що технологію зради у Севастополі і в Криму відпрацьовували з часу проголошення незалежності України, з початку відродження національного флоту, з 1992 року. Як цукерка обгорткою, зрада та була щільно оповита ідеологією інтернаціоналізму і дружби народів. Вони вивертали свідомість: якщо ти любиш Україну, то обов’язково є ворогом Росії, якщо розмовляєш українською – ти націоналіст і фашист. У Севастополі виходило, що бути інтернаціоналістом - означало любити сусідню Росію більше за свою країну і відцуратися рідної мови. Укорінення зради і колабораціонізму у свідомість мешканців міста та відречення від власного народу в Севастополі можна прирівняти до мистецтва політологічних технологій виховання зради. Це мистецтво шліфувалося тут роками і коріння його сидить у наративі нашої історії, в глибині віків, бо за зраду рубав голови і "густо лив кров" ще гетьман Богдан Хмельницький. Севастополь є історичним прикладом колабораціонізму і зради, бо саме тут, як і в Криму загалом, після німецько-фашистської окупації були створені перші великі колаборантські з'єднання на території України. Цю зраду перевели на кримських татар і прикрили шовіністичним галасом про героїзм оборони Севастополя. Однак, не зважаючи на їх масовість під час минулої війни, причини колабораціонізму і зради у Збройних Силах не вивчали.
Зраду у малодушних людей купують привілеями і "ласощами проклятими". Так було у часи Гетьманщини, у часи національної революції 1917-21 років національну зраду частини населення купили гаслами "земля селянам, фабрики робітникам без викупу і відразу". Не так страшні московські воші, як українські гниди, відзначав у ті часи Симон Петлюра, сприймаючи за "гнид" українських зрадників і колаборантів. У Севастополі в 2014 році кандидатам у зрадники обіцяли призові гроші, посади, високі зарплати і пенсії, військову службу виключно у Криму, включення військових частин, які спустили український прапор, до складу ЧФ РФ, робочі місця членам сімей і негайне забезпечення всіх квартирами. Обіцяли повний пакет соціальних благ, бо сказано ж – Росія не Україна. Якщо обіцянок виявлялося замало, вдавалися до шантажування сімей і залякування кримінальним переслідуванням. І це спрацювало. Російські адмірали і генерали вимагали від українських командирів скласти зброю і спустити українські прапори, а вони у відповідь накривали столи і запевняли агресора, що Україна з Росією, що братські слов’янські народи між собою воювати не будуть.
У Військово-Морських силах останнє десятиліття намагалися прищепити морякам патріотизм і вірність присязі на основі героїзованих оборон Севастополя та брали приклад з героїв російського флоту, особливо адміралів Ушакова і Нахімова, котрі, за спогадами сучасників, вибивали матросам зуби за сказане ними українське слово. Своїх національних героїв ВМС не мали, не знали і знати не воліли. Навіть у академії і штабі ВМС українські адмірали представляли зрадниками не лише гетьмана Мазепу, а і командувачів флоту УНР та… членів орггрупи ВМС. Командний склад ВМС від командувача до командира корабля, ігноруючи Спілку офіцерів України, гуртом вступили до "Морского собранія Росії", яке було створене виключно для формування морської величі і могутності російського флоту у Севастополі. Чи ж дивно, що коли російський Чорноморський флот, прихищений Україною, розпочав агресію проти неї, українські члени того "собранія" першими зрадили український флот і Україну. Ясно, що цих членів "собранія" не хвилювали ідеали, вони були далекі від думок про героїку військової самопожертви заради України, не тягнулися душею до рідного краю, до його історії, без горіння флотської душі ставилися до служби, прагнули, натомість, ідилії, спокійної служби і матеріального благополуччя. Засновників "собранія" така щеняча позиція цілком задовольняла, - у вирішальну хвилину такі не стали б чинити опір. Як показав подальший розвиток подій, їх розрахунок виявився безпомилковим. Прихвостні жодного опору не вчинили.

Частина ІІ

1
В Україні після президентських виборів 2010-го року змінилася влада і відчувалося, що новообраний президент Віктор Янукович поведе країну курсом, який нічого доброго їй не обіцятиме. У Військово-Морських силах перетворення почалися із зміни кадрів. Першим у Севастополі відсторонили командувача ВМС адмірала Ігора Тенюха. За ним - голову міської адміністрації Сергія Куніцина і його команду управлінців. І то був лише початок.
Подзвонив ад'ютант новопризначеного командувача ВМС України:
– Зайди, командувач хоче з тобою поговорити.
Іду. Адмірал зустрів мене привітно, присів поруч. Запитав про справи, про се, про те і далі говорить:
- Знаєш, тобі треба терміново сходити до голови адміністрації Саратова і там домовитися з ним про подальшу твою роботу і роботу нашої телерадіо-компанії.
- А Саратов тут до чого, - питаю, - він що, вже командує ЗМІ Міноборони? Можливо, вже і флотом?
- Ну що ти? Він голова міста, його знає президент, якого він тут представляє. Ми повинні поважати його думку. Ти маєш домовитися з ним про зміну напрямку вашої роботи відповідно до нових установок глави держави. Все буде нормально, ти будеш працювати, я вже говорив з ним, але тобі треба обов'язково домовитися з ним і ще з народним депутатом Колесніченком, він зараз у Севастополі.
- Я не буду спілкуватися з регіоналами, - відповів я. - Вони не мають ніякого стосунку до Міністерства оборони. До того ж, всі вони є відвертими противниками Військово-Морських сил, навіть піддають під сумнів існування тут української влади і флоту. Партія Регіонів не буде встановлювати нашу редакційну політику, бо вона визначена відповідним наказом міністра оборони і ліцензією. Я не піду ще й тому, що це означатиме приниження ВМС і підпорядкування флотських ЗМІ Партії Регіонів. І дивіться, ваша справа, та щоб ваша дружба з Саратовим не завершилася так, як колись у адмірала Єжеля, бо моралі у них я не бачу, - закінчив я свою бесіду з адміралом.
Я не пішов. Тоді грубо "пішли" мене. Але спершу господін Саратов на сепаратистськім сайті міста довго обговорював можливості депортації з Севастополя мене і кандидата філософських наук Ігоря Лосєва, доцента Києво-Могилянської академії, корінного севастопольця, який регулярно друкував у кримській пресі статті, де розвінчував російську пропаганду про "ісконно русскій Крим" і "город русской слави Севастополь". Однак, як "отець рідний", змилувався над нами, не депортував нас з міста. Затим, за розпорядженням того ж Саратова, в управлінні по роботі з особовим складом командувачу підготувили листа до міністра оборони з пропозицією терміново усунути мене від посади. Лист радо підтримав щойно призначений директор профільного департаменту Міноборони. Механізм спрацював, мене позбавили посади, вигнали з роботи та ще й надіслали депешу в Київ, щоб так само у Києво-Могилянській академії вчинили і з Ігорем Лосєвим. А ще нас з Ігорем Васильовичем перестали друкувати в Криму і Севастополі.
- Щоб я не чув, що Мамчак десь і кимось працює, - наказав капітан запасу, він же й голова міськдержадміністрації Севастополя, командувачу Військово-Морських сил України адміралу Максимову. - Має пенсію і хай сидить вдома. А ви проконтролюйте.
Усунули з флоту не лише мене. Зі служби грубо прибирали та відправляли в запас українських патріотів, порядних, принципових офіцерів, особливо, вихідців з Західної України.
- Особисто до вас претензій по вашій службі немає. Але служити разом, - говорили іншим в управлінні кадрів, - ми більше не будемо. У вас є квартира, маєте повну вислугу років і право на пенсію, тому будете звільнені в запас. Не хочете писати рапорт на звільнення? Подумайте, зважте добре, справа особиста, але рішення по вас вже прийняте, не виключено, що у вашому випадку, при звільненні в запас, ви можете бути взагалі позбавлені пенсії.
Це було знаком того, що Партія Регіонів взяла український флот під тотальний контроль, що саме вона, а не Міністерство оборони, визначала його долю. Відтоді їх партійна ідеологія стала базисом гуманітарної підготовки українського флоту. Українських моряків у Севастополі було позбавлено навіть тої незначної громадської підтримки, яка існувала до того. Закрилися і ті останні невеличкі шлюзи, що об'єднували флот і українську громаду Севастополя.
У той же час, слухняні виконавці розпоряджень і вимог регіональної влади належно заохочувалися: автори листа міністру оборони проти мене отримали підвищення по службі, а директор департаменту став згодом професором київського університету.

2
Український флот в Криму перебував у такій собі "спокійно-мрійливій" формі вічної дружби і морського братерства з флотом російським без будь-якого заперечення його верховенства в українському Криму і постійному святкуванні російської слави своєї головної бази. Останній до анексії Криму командувач ВМС України адмірал Юрій Ільїн повністю підпав під вплив і залежність від Партії Регіонів - голови СМДА та командувача ЧФ РФ. І тут постає питання: чому флот України у 2014 році капітулював перед флотом-гарантом безпеки держави, у тому числі, і його власної безпеки, чому так легко спустив свій прапор у Криму, і за що "вчорашні брати", об’єднані з ними не лише відповідними угодами, а й вузлами флотського побратимства і традицій, грубо витурили його з Криму? Чому Військово-Морські сили України виявилися поскубаною росіянами чайкою при битій дорозі, вірніше, при березі Чорного моря? Власне, за віщо?

3
Ще диміли шини на Майдані, а українських командирів севастопольського гарнізону – о, диво! – зібрав на нараду… командувач російського Чорноморського флоту у штабі свого флоту. І вони зібралися, бо ж гарант безпеки кличе у непевний для України час. У конференц-залі знаходилися і невідомі українським морякам генерали з ростовського штабу. З українськими військовими командирами розмова велася по-військовому, коротко і лаконічно. Командувач ЧФ віце-адмірал О. Вітко відкрив карти відразу: в Україні під прикриттям американців верх беруть бандерівці і фашисти, про що свідчить бедлам Майдану і київські безпорядки. Росія оголошує їм війну, ні-ні, не братському українському народу, а майданутим бандерофашистам, що дорвалися до влади. Росія, як гарант безпеки України, не має іншого виходу, як взяти під оборону російськомовні регіони України, аби гарантувати безпеку співвітчизникам. Це означає, що Крим однозначно увійде до складу Росії, ВМС України на півострові будуть ліквідовані і включені до складу Чорноморського флоту. Адмірал Вітко радив українським командирам не чинити опору і спокійно переходити до ЧФ РФ разом з особовим складом кораблів і військових частин, посилаючись на те, що в Кремлі вже прийняте остаточне рішення щодо того.
- Вас чекають на Чорноморському флоті, де ви будете забезпечені за російським законодавством, окрім того, ще й преміальними, казав він. – Все має відбутися мирно, без кровопролиття і швидко.
Вибиті подіями на Майдані з розміреного укладу служби, українські офіцери мовчали. Ніхто не заперечив російському адміралу, не грюкнув дверима, не висловив протест, не заявив про готовність захищатися, не викликав "вогонь на себе". На тій нараді стало зрозумілим, що задурені пропагандою, українські командири до організації опору не готові, до післямайданної України ставляться байдуже, що їхнє командирське відчуття відповідальності за державу втрачене, а їхні особисті інтереси переважають над державними. Було ясно, що у більшості своїй вони готові перейти під комфортніші для них російські прапори. А раз так, то в подальшому з ними вже ніхто не церемонився.
Після цієї наради тимчасово виконуючий обов’язки командувача українського флоту віце-адмірал Сергій Єлісєєв написав рапорт на звільнення в запас і подався в госпіталь на військово-лікарську комісію, як і обіцяв колись вищій кадровій комісії Міноборони – у випадку конфлікту з Росією подасть у відставку. Після зустрічі офіцерів "братських флотів" у штабі ЧФ командування ВМС довело позицію командирів військових частин гарнізону, які перекинулися на бік ЧФ, до офіцерів штабу ВМС, висловивши думку про те, що їх приклад треба наслідувати. Вірус зради, розповсюджуючись метастазами, як недоброякісна пухлина, вже відкрито почав поглинати свідомість офіцерів штабу, а з нею і відповідальність за долю Криму і всієї України.

4
Оповідь учасника про ультимативну нараду в штабі Чорноморського флоту змусила глибоко замислитися над тим, чому в нас так багато перекинчиків. Цим питанням глибоко турбувався ще Іван Франко. В пам’яті виринули аналогії. Пригадалося, що подібна ситуація насильного братолюбія, а по суті, масової зради керівництва держави і флоту, вже була в нашій флотській історії. Проте, така зрада не є нашою історичною традицією. Навпаки, як здається мені, вона є результатом ігнорування історичного досвіду, нехтування законами кадрової політики, яка мала би базуватися на національному корені, що відзначав ще автор "Історії Русів". Наслідки нехтування цією кадровою аксіомою вже приводили Україну до трагічних подій в минулому. От лиш в Міністерстві оборони, у штабі ВМС цю, здавалося б, просту істину постійно ігнорували. А що вже казати про те, щоби робити висновки та вибудовувати хоч якість застороги.
Початок XX століття. У важкій боротьбі, у час незавершеної І Світової війни українські військові моряки вибороли право молодої Української Народної Республіки мати на Чорному морі свій, український флот. І такий флот у 1918 році створили, вивели його в море. Та замість патріотично налаштованих офіцерів флот України і військово-морське відомство наповнили "флотськими професіоналами", без будь-яких зв’язків з Україною, з усіх флотів колишньої Російської імперії, які прийшли в Україну не захищати молоду державу, а тимчасово заховалися тут, бо "у цьому закутку імперії залишався хоч-якийсь порядок і затишок". Звідси, за рахунок зусиль українців, вони збиралися відродити "нову Росію". У такій обстановці військове відомство Української Держави вже не влаштовував патріотичний і принциповий командувач флоту контр-адмірал Михайло Остроградський. Його замінили на поляка Клочковського. Подібне повторилося і після створення Військово-Морських сил незалежної України. У 1992-96 роках схожа участь спіткала патріотичних командувачів ВМС України віце-адміралів Бориса Кожина і Володимира Безкоровайного. Останнього замінили на прихильника російсько-українського братерства і дружби флотами Михайла Єжеля. З 2010 року основу штабу ВМС вже складали етнічні росіяни, місцеві кримські кадри, або ж вихідці з південно-східних областей, які не знали і не розуміли України, особливо її центральних та західних регіонів.
Восени 1918 року німецькі кайзерівські війська, як гаранти безпеки України від російської навали, терміново покинули територію України. Українська Держава зосталася сам на сам з неминучою військовою агресією більшовиків і білогвардійців Денікіна. У цей час, замість концентрації сил, гетьманський уряд 24 листопада 1918 року передає свій військовий флот… в оренду Антанті для її подальшої боротьби за демократичну Росію. Така незугарна політика дала привід командувачу флоту контр-адміралу Клочковському підняти на кораблях Андріївські прапори і разом з морським міністром адміралом А. Покровським, начальником генерального штабу Морського міністерства контр-адміралом М. Максимовим та майже всім штабом флоту перейти до лав Збройних Сил півдня Росії генерала Денікіна, союзника Антанти. Ось так, спершу військово-політичне керівництво Української Держави, а за ним і тодішнє флотське керівництво зрадили військових моряків, знехтували їх дворічну боротьбу, зрадили національно-визвольну боротьбу українців. Вірність українському народу зберіг лише контр-адмірал Михайло Остроградський. Внаслідок зради, Україна втратила Крим і чорноморсько-азовське узбережжя, а за ними, після кривавої боротьби, і незалежність. Затим настала розправа з Україною: геноцид Голодоморами, депортації і репресії.
20 лютого 2014 року гарант безпеки України Російська Федерація розпочала військове вторгнення в Крим, яке швидко завершилося його анексією. У цій ситуації зраджують і переходять під Андріївський прапор т.в.о. командувача ВМС віце-адмірал С. Єлісєєв, новопризначений командувач ВМС контр-адмірал Д. Березовський, начальник штабу ВМС контр-адмірал Д. Шакуро, військовий прокурор С. Нянчур, керівники СБУ і МВС в Криму і Севастополі, більшість начальників управлінь і відділів штабу ВМС, командирів з’єднань, кораблів і військових частин. Подалися до російського берега міністр оборони П. Лєбєдєв і начальник Генштабу ЗС України адмірал Ю. Ільїн. Вірними присязі українському народу залишилися контр-адмірали С. Гайдук, І. Тимчук, А. Тарасов і генерал-майор І. Воронченко.
Ситуація майже повторила 1918 рік. Внаслідок новітньої зради Україна втратила флот в Криму, Кримський півострів, отримала продовження агресії на сході України і окупацію окремих районів Донбасу, подальше розширення якої вдалося зупинити лише за рахунок кривавих жертв українського народу.
Ось так відсутність історичних знань у вищих військово-політичних керівників України, ігнорування ними історичного минулого, кадрової політики та небажання робити відповідні висновки призвели - тепер вже у XXI сторіччі - до нової трагедії української нації.
Історія козацького флоту України не зафіксувала якихось масових зрад. А проте ж, навіть за окремі прояви зрадництва кара була суворою: зрадників виганяли з Січі, топили в Дніпрі, за зраду товариству в поході чи бою викидали за борт, рубали голови і саджали на палі. Козацький флот, упродовж всього свого існування, відстоював свободу, козацькі вольності і волю народу. За це право запорожці, козацька старшина і отамани-флотоводці платили власними життями, потрапивши в полон, закуті в кайдани, роками, а то й десятиліттями ниділи по казематах, а бувало, що й змушені були всім кошем подаватися на чужину. Та козацькі часи давно минули. В незалежній Україні за зраду і сепаратизм нікого не карали. Навпаки, багатьох знаних ненависників незалежності України нагороджували високими орденами і посадами, навіть присвоювали звання "Герой України".
Із знищенням українського козацтва, з відходом тої героїчної епохи, відійшла у минуле і звитяжена ним військово-морська слава. Поглинута Росією, Україна упродовж майже трьох століть не мала свого окремого флоту. Але те зовсім не значить, що українці не докладалися до розбудови військового флоту, не брали участі в далеких походах, у історичних битвах. От лиш той флот застоював інтереси не української нації, а здобував вигоди та славу імперії, що наклала на Україну свою важку руку.
Так і сталося, що Чорноморський флот, який будувався значною мірою українськими руками, на якому служили здебільшого українці, ніяк не асоціювався з українською нацією, адже на ньому панувала зовсім не українська мова, утведжувалися далеко не українські традиції, а сам він був інструментом імперських великоросійських, в подальшому совєцьких амбіцій. Той імперський дух і досі панує на російському Чорноморському флоті. Але набагато сумніше, що навіть після осягнення Незалежності, творці нового українського флоту не звернулися до витоків, до своєї слави, до своїх, набагато давніших, військово-морських традицій. Натомість, на кораблях ВМС України і далі продовжувала панувати російська мова, підтримувалися традиції імперського/совецького флоту, і далі возвеличувалася його багато в чому дута слава. Чи могла така нездарна політика української влади привести до чогось іншого, як не до відвертої зради, втрати флоту і пекучої ганьби?

Із знищенням українського козацтва, з відходом тої героїчної епохи відійшла у минуле і звитяжена ним військово-морська слава. Поглинута Росією, Україна упродовж майже трьох століть не мала свого окремого флоту. Але те зовсім не значить, що українці не докладалися до розбудови військового флоту, не брали участі в далеких походах, у історичних битвах. От лише той флот застоював інтереси не української нації, а здобував вигоди та славу імперії, що наклала на Україну свою важку руку.
Так і сталося, що Чорноморський флот, який будувався значною мірою українськими руками, на якому служили здебільшого українці ніяк не асоціювався з українською нацією, адже на ньому панувала зовсім не українська мова, утведжувалися далеко не українські традиції, а сам він був інструментом імперських великоросійських, в подальшому совєцьких амбіцій. Той імперський дух і досі панує на російському Чорноморському флоті. Але набагато сумніше, що після завершення розподілу Чорноморського флоту і створення Військово-морських сил України, після звернення до історичних військово-морських традицій, до своєї слави, до своїх витоків, у Військово-Морських силах скоро знову почали вертати назад до російської мови, почали активно впроваджувати ідеологію «братства флотів і флотської дружби» і далі возвеличувати традиції совєцько-російського флоту з його багато в чому дутою славою. Чи могла така нездарна політика української влади привести до чогось іншого, як не до відвертої зради, втрати Україною флоту і пекучої ганьби?
(Далі буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 17.01.2020 > Тема ""Білі плями" історії"