Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження, розділ I, частина 5. Початок повісті в «КС» №48 за 2019 р.)

За два десятиліття незалежності України Севастополь, хоч і мав особливий статус і був містом центрального підпорядкування, та так і не став справді українським містом. Мені здавалося, що за часів УРСР Севастополь був більш українським, ніж за часів незалежної України – принаймні, тоді не було такої вираженої українофобії, не переслідувалося відкрито все українське, у магазинах вільно продавалися українська література і газети. З кожним роком незалежності флотська столиця попри загальну ідеологію дружби і братства народів та флотів ментально, культурно і ідейно все більш дистанціювалася від України. Результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року вже не згадувалися, з міських бібліотек газети і журнали з його результатами були видалені, мовби його ніколи й не було. Та у столиці України цим не бентежилися. Лідери парламентських партій чи високі урядові чиновники, коли й приїжджали до Севастополя помочити в морі ноги, з гумором називали севастопольських українців "діаспорою в діаспорі" і вважали цей регіон не своїм "електоратом". Тож Севастополь розвивався такою собі абсолютною культурною, гуманітарною і ідеологічною зросійщеною провінцією України, без наявності тут яскравих лідерів. Якщо і появлялися подібні, вони тут же перебиралися до столиці і про Севастополь і Військово-Морські сили України вже згадували досить рідко.
Менталітет севастопольців, як і в радянські часи, продовжував базуватися на славному минулому, тобто на двох героїчних оборонах міста. Оборони ці, хоч кожного разу місто здавали ворогам, російською пропагандою були вдало трансформовані в немеркнучі подвиги моряків Чорноморського флоту, який жодного разу свою головну базу і місто від ворожих посягань так і не врятував – завжди кидав їх на поталу ворогам. Символом цього героїзму став пам’ятник затопленим кораблям. Та прикрі поразки до уваги не бралися, як і факт, що у Севастополі корінних севастопольців, які б проживали тут до ІІ Світової війни і боронили місто, у місті майже не зосталося. Тому громадську позицію у Севастополі визначали ідеологи російського Чорноморського флоту і приїжджі, в основному відставні ветерани флоту, МВС, КДБ, прокуратур та їх сім’ї. До них, а не до українських організацій, була прикута увага і любов місцевої влади. Відродження Військово-Морських сил місцева влада сприйняла обережно, як прикре непорозуміння, весь час косячи око на Москву і належної допомоги українським морякам не надавала.
Крім того, у свідомість більшості севастопольців через роки закритого, а тому відрізаного від загальноукраїнського життя міста, через його тривалу багаторічну режимність, було вмонтовано синдром російського "старшого брата", який за роки незалежності України демонтувати не спромоглися, навпаки, підживлювали. Цим синдромом і характеризувалися стосунки між ЧФ РФ та місцевою владою, з одного боку і ВМС України, з іншого. Ніколи командувач ЧФ, завжди член ЦК КПРС, не ходив до голови міста, лише голова міста до нього. Та й демонтувати синдром "старшого брата" у місцевих чиновників і владців за відсутності патріотизму, порядності і чуття державців було неможливо, бо якраз з інтегральним показником цих якостей громадянина у них були серйозні проблеми.
Севастопольці і моряки флоту у своїй масі спокійно сприйняли проголошення незалежності України і переважною більшістю зробили свій вибір на її користь на всеукраїнському референдумі. Однак сама українська влада зробила все, щоб чимскоріше витруїти зі свідомості містян зроблений ними вибір. Севастополь, за своїм флотським характером, був містом консервативним і це вдало використовували комуністи укупі з російськими радикалами. Змінити їх погляди севастопольців могли лише вельми переконливі аргументи і обставини. Таким аргументом влада, підконтрольні їй ЗМІ та терміново створені проросійські організації виставляли одне – Севастополь місто російського флоту і його слави. Мовляв, українці до Чорноморського флоту стосунку не мають, флоту українського тут зроду-віку не було і славу його вони не кували. Та й флоту, мовляв, Україна ніколи не мала, бо й самої України ніколи не було. Ці аргументи вбивалися в голови севастопольців, починаючи з дитячого садка і школи, не кажучи вже про галасливі мітинги, московську церкву та про регулярні програми теле- і радіопередач. Так севастопольці, люди серйозні і обережні, поволі стали прихильниками московської антиукраїнської авантюри. Севастополь став своєрідним національно-політичним барометром ситуації всього Криму і до цього центральній владі варто було придивитися. Але втішені позитивними результатами референдуму там не звертали на це належної уваги.
Московські технології забамбурювання людей, які поступово наближали зраду, принаймні, байдужість до долі своєї країни, були різноманітними. І випробовувалися практикою, яка була нічим іншим, як антиукраїнськими ідеологічними і державними провокаціями. Такі провокації розпочалися зі спроби підняття російських Андріївських прапорів на кораблях і суднах тоді ще не поділеного Чорноморського флоту у 1992 році. Призначили навіть дату і підняли кілька на допоміжних суднах. З приводу того як готувалася ця провокація, як змушували людей ті прапори піднімати, а неслухняних саджали у залізні ящики для якірних ланцюгів, я написав невелику статтю у газеті "Флот України". На Чорноморському флоті відреагували негайно, написали військовому прокурору ВМС України і ЧФ РФ листа з вимогою притягнути мене до кримінальної відповідальності за націоналізм і спробу розколоти військові колективи флоту. Мене викликали до прокуратури. Я звернувся до командувача ВМС України:
- Підставте плече, я ж оприлюднив провокації проти флоту України. Проти України! Ви ж самі просили їх виявляти.
- Прокурору я дзвонити не можу. І не буду. Ми військові і в політику не втручаємося. Якщо ти, насправді, правий, то в прокуратурі розберуться. Раз ти написав правду, немає чого хвилюватися. Іди й відповідай за свою роботу.
Прийшов до прокурора. Генерал-майор юстиції спільної на той час прокуратури ВМС України і Чорноморського флоту (теж спільного України і РФ) сидить під портретом Леніна, в кутку кабінету розгорнутий червоний прапор. Зустрів мене явно вороже.
- Ти що там пишеш? Командування ЧФ на тебе нам заяву прислало. Тобі яке діло до прапорів? Маєш написати у тій же газеті спростування, що все раніше написане тобою в газеті неправда, інакше арештуємо.
- Я не буду нічого спростовувати. Розбирайтеся з тими, хто на суднах ладував людей у залізні ящики і організовував антидержавні провокації.
- Що? Не будеш? – визвірився на мене генерал-майор. Зараз заарештуємо тебе і зогниєш тут у наших підвалах. Ніхто й не знатиме, де зітліють твої кості. Вже не один такий герой тут сконав.
І покликав двох офіцерів прокуратури, які стали позаду мене в готовності мене в’язати. Один з них поклав мені руки на плечі. Я повів плечем, звільнився від чужих рук і встав зі стільця:
- Ну, я не відаю про героїв ваших підвалів, - відповів я. – Займемося і цією темою. Пізніше. Але якщо через годину я не повернуся в орггрупу ВМС, то радіо "Свобода" запитає, куди я подівся. Я їм повідомив, по якій причині ви мене викликаєте.
- Сука! – побагровів флотський прокурор. - Тобі так це не минеться. Ми ще не раз з тобою поговоримо, а тепер пиши пояснювальну і пішов геть! Марш звідси!
На тому й розійшлися. Зустріч з військовим прокурором обійшлася мені лише нервовим напруженням і запевнила в тому, що ця державна структура активно підтримує не розбудову молодої країни, а прикриває її недругів і сепаратистів.
На той час у Севастополі лише одна газета "Флот України", а в Криму "Кримська світлиця", обидві - тижневики, відстоювали інтереси держави, вони майже не фінансувалися і існували більше на шефську допомогу, аніж завдяки державному утриманню. Будівництво нашого флотського телерадіоцентру "Бриз" взагалі не фінансувалося. Він лише числився на папері. У той же час десятки інших державних, комунальних і приватних ЗМІ на півострові не сприймали права України на флот і незалежність держави, вели шалену антиукраїнську пропаганду – щодня злива наклепів і брехні. Дійшло до того, що міська телерадіокомпанія транслювала рекламу продажі собак на фоні портрета заступника командувача ВМС України. Місто реготало, а у штабі ВМС звинуватили мене за відсутність відповідного контролю. А що я міг вдіяти, коли мене і на поріг не допускали до тієї телерадіокомпанії? Робити нічого, їду до Києва. До Чорновола. В'ячеслав Максимович прийняв мене привітно, але спочатку збентежився:
- О, а я думав, що тут до мене приїхав командир батальйону чи полку української морської піхоти. А ти, виявляється, журналіст…
- Та, - кажу, - в Криму зараз не полки формують громадську ситуацію, наш телерадіоцентр чи газета зараз вартують більше кількох полків морської піхоти. Бо йде боротьба за душі людей, їх свідомість і сприймання нашої України. Проти нас там день і ніч працює пропаганда, контрпропаганда і спецпропаганда, а ми протиставити цьому поки нічого не можемо. Доки це буде продовжуватися?
- Все, про що ти говориш, є рудиментами радянської системи, яку ми демонтуємо. У нас, в Україні, цього всього не може бути в принципі.
- У Севастополі ці рудименти лише зміцнюються. Громадська ситуація складається явно не на нашу користь. Тому я до вас і приїхав.
- Це тимчасово. У вас відчувається радянська ідеологія, методи і традиції. Ми ж будуємо демократичну державу і тільки нашою правдою ми все це переможемо. Я в Криму був, там нормальні люди і вони нас зрозуміють і будуть з нами. І взагалі, для чого нам там флот? Роззброюватися треба…
Домовились лише, що фракція Руху підтримає у Верховній Раді голову Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, якого комуністи потягли на розправу за видачу нам ліцензії на право мовлення у Севастополі.
В Україні склалося враження, що у Севастополі у всі роки незалежності була відсутня українська громада, яка б активно протистояла російській культурній, ідеологічній і інформаційній експансії. Та це не так. Ще у 1989 році у місті була створена організація "Просвіта" імені Т.Г. Шевченка, першою справою якої була організація недільної української школи, у 1991 році - створили організацію Спілки офіцерів України, яка поклала початок відродженню Військово-Морських сил України. У 1993 році був створений "Конгрес українців Севастополя" та організація Союзу українок. Саме ці організації змусили місцеву владу запровадити вивчення української мови у міських школах, в подальшому, організувати класи з українською мовою викладання. У місті виникли нечисельні організації Української республіканської партії, Руху, навіть ОУН і братства УПА. Найбільш потужною і впливовою серед них була "Просвіта". Після Помаранчевої революції У Севастополі були створені організації партій "Батьківщина", "Наша Україна". Потім, з’явилися осередки партій "Народний фронт", "Фронт змін" та «Блоку Віталія Кличка». Реєстрацію створеної організації "Українська громада Севастополя" держадміністрація заблокувала. З перемогою на президентських виборах Віктора Януковича домінуючою стала партія Регіонів, яка зайняла панівні позиції у органах місцевої влади. Меджліс кримськотатарського народу, через малочисельність кримських татар серед мешканців Севастополя, мав вплив лише на кримськотатарські села Балаклавського району. Після 2010 року у Севастополі почала розвиватися організація партії "Свобода", до якої долучилася студентська молодь, та створена організація ветеранів ВМС України і клуб адміралів ВМС України. Однак найактивнішими серед них були "Просвіта", "Батьківщина" і організація ветеранів ВМС України, заходи яких найбільше ігнорувалися місцевою владою.
У 2008 році виповнювалося 90 років з часу українізації Чорноморського флоту, підняття на кораблях і фортеці флоту українських національних прапорів. За пропозиції громадського військово-історичного клубу ВМС імені Святослава Шрамченка, який я створив і очолював, ВМС України взялися відзначити цю дату і на її честь встановити на Графській пристані відповідну Пам’ятну дошку. Від громадської підтримки процесу її встановлення командування ВМС відмовилося – ми поза політикою.
На другий день після встановлення мав приїхати міністр оборони України Юрій Єхануров і урочисто її відкрити. У день її встановлення депутати від партії Регіонів разом з російською общиною мобілізували кілька сотень своїх прихильників, які побили українських матросів з числа охорони, кидали в них яйця і сіль в очі, по звірячому розбили дошку і втопили її посеред бухти. На знак протесту проти такого звірства у цивілізованому суспільстві я, як голова "Української громади Севастополя", заявив, що якщо дошку не віднайдуть і не повернуть її на місце протягом десяти днів, то українська громада таким же чином поступить з пам’ятником "голодній вовчиці" імператриці Катерині ІІ, який напередодні незаконно посеред ночі встановили у Севастополі ті ж самі депутати, що громили дошку на Графській пристані. У відповідь Русскій блок розвішав по всіх громадських місцях міста мої портрети, підмальовані під гітлерівського офіцера СС, з написом, що я є ось таким негідником, який намагається знищити пам’ятник засновниці міста-героя. У штабі ВМС і в держадміністрації міста з дискредитації мене лише посміялися. Пам’ятник біснуватій цариці взяли під охорону російська община і міліція.
Міністр оборони на день флоту України так і не приїхав. В Києві зробили висновок, що нічого особливого не відбулося. За ініціативу з Пам'ятною дошкою мене і командувача ВМС України ще взялася покарати військова служба правопорядку, військова прокуратура і міліція, проти нас відкрили карні справи за "дії по дестабілізації громадської ситуації в місті".
Я знову зостався наодинці з проросійською юрбою і … українською правовою системою. Треба відзначити, якщо "Просвіта", Спілка офіцерів, ветеранська організація і "Свобода" спиралися на патріотичні прошарки населення, то "Батьківщина", "Народний фронт", "Фронт змін" та «Блок Віталія Кличка» зробили ставку на бізнесові структури, український патріотизм яких містився в матеріальній вигоді. Знаходячись з 2010 року під постійним тиском місцевої влади, ігноровані владою центральною, українські патріотичні громадські організації і партії почали втрачати свій рейтинг і зменшуватися чисельно. На початок анексії більш-менш дієвими у Севастополі залишалися лише "Просвіта", "Батьківщина" і "Свобода". З появою окупантів і анексією Криму, "Народний фронт", "Фронт змін" та «Блок Віталія Кличка» відразу перекинулися до російських партій "Єдина Росія", "Справедлива Росія" і навіть ЛДПР. "Свобода" вимушена була забратися з міста, а "Батьківщина", Спілка офіцерів України, організація ветеранів ВМС і "Просвіта" тихо зійшли з громадської ниви і саморозпустилися.
Отже, з початку Революції Гідності українське життя у Севастополі, знаходячись під тиском місцевої влади і силових структур, переживало не кращі свої часи. Місцева влада нацьковувала на українських активістів, яких вважала затятими націоналістами і своїми супротивниками, всіх, хто міг їх хоча б куснути. Коли севастопольці почали їхати до Києва на підтримку Майдану і встановили там свій намет, севастопольська міліція почала перевіряти поїзди на предмет того, хто і куди їде, та витягати з вагонів тих, в кому вбачала націоналістів, і утримувати їх, доки поїзд не відправляли. Майдан Нахімова у Севастополі почав гучати антимайданівськими мітингами. Зваживши на ситуацію, лідери українських організацій вирішили об’єднатися і в листопаді 2013 року створили координаційну раду севастопольського Майдану. До створеної ради увійшли представники "Просвіти", Спілки офіцерів України, організації ветеранів Військово-Морських сил, "Батьківщини", "Свободи", УРП та ще ряду організацій. На постійний Майдан сил не вистачало, вирішили "майданити" щонеділі та направляти Києву допомогу, як матеріальну, так і людьми.
Перший севастопольський Майдан відбувся 21 листопада. Зібралося півсотні осіб. У держадміністрації з нього насміхалися, мовляв, зібралася купка деструктивних націоналістів, тому особливої уваги на нього не звернули. За тиждень на Севмайдан прийшло вже більше сотні осіб, проти нього вже виставили російську общину. А ще через тиждень українців зібралося значно більше виставленого проти них "Русского блока". Довелося терміново підвозити прихильників «русского міра» з Бахчисараю та Сак. Зчинилася бійка, прийшлі тітушки побили кількох ветеранів ВМС та жінок. Замість того, щоб охороняти офіційно заявлений мітинг, міліція активно підтримувала дії проросійських провокаторів. Цей севастопольський майдан налякав партію Регіонів. Начебто з міркувань безпеки, мітинги прихильників України в центрі міста заборонили судом, визначивши місцем їх проведення віддалений від центру майданчик біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Гагарінському районі. Центр міста був зарезервований владою виключно для антидержавних громадських заходів.
Останній севастопольський мітинг-майдан був проведений 9 березня 2014 року на честь 200-ї річниці з дня народження Т.Г. Шевченка біля його пам’ятника. Представників міськради і держадміністрації, звичайно, не було. Севастополь і Крим вже були захоплені, військові частини ВМС України заблоковані і всі владці думали вже про свої теплі місця під новим сонцем, що засвітило зі сходу. Містом гасали російські казаки-бойовики, різношерсті тітушки і так звана "самооборона", вулицями, мов таксі, курсувала російська бронетехніка. В тій напруженій атмосфері мітинг проводила "Просвіта". Зібралося біля тисячі людей, звучали виступи проти війни і окупації Криму, вірші Шевченка, майоріли державні, флотські прапори, прапори партії "Батьківщина". В умовах вже повної російської окупації і захоплення влади, севастопольці прийшли з дітьми, виголошуючи гасла проти порушення миру і дружби між народами. І тут на мітингу, разом з екс-командувачем ВМС адміралом запасу Віктором Максимовим, з’явився, вже відсторонений від посади за зраду нещодавній начальник Генерального штабу ЗС України, екс-командувач ВМС адмірал Юрій Ільїн, який офіційно, нібито, перебував у госпіталі. Попри те, що раніше він ніколи не брав участі у подібних заходах, тут він став вимагати слова і у своєму виступі закликав присутніх до… українсько-російської дружби і миру. Після виступу Ільїна мітинг почали оточувати сотні російських казаків та тітушок з битами та російськими прапорами. Їх підвозили автобусами, а керував ними нещодавній очільник міської організації "Фронту змін". Спершу бойовики, намагаючись перекричати виступи на мітингу, горланили гасла «Росія!», «Севастополь-Росія!». В цей час на учасників мітингу, присвяченого дню народження Тараса Шевченка, пішли у наступ тітушки і кубанські казаки. Вони почали штовхати людей, виривати з рук плакати і українські прапори, посипалися удари. На їх захист виступили молоді учасники мітингу, здебільшого севастопольські студенти. Розпочалася бійка, пролилася кров. Кільком молодим людям до крові розбили голови, кількох студентів повалили на землю, трощили їм кістки ногами і битами, потовкли кілька автомобілів учасників мітингу. Наступного дня голова міськдержадміністрації В. Яцуба виставив побитих севастопольців членами Правого сектору, "бандерами", що прибули з України. Так завершилося вшанування 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка у Севастополі. Мітинг розійшовся, але діти, малі школярі зі своїми учителями, наперекір прибулим зайдам, ще довго читали біля пам’ятника Кобзареві його вірші, зі сльозами на очах співали пісні на його слова. Це був реквієм за Україною, яку ми втрачали. На те все - на прояви вірності одних українців до своєї Вітчизни, і на те, як інші українці її зраджували - проникливо й сумно дивився з висоти свого постаменту Тарас. Цей мітинг став останнім громадським заходом української громади Севастополя. Зрада опанувала містом, а зрадливе серце звичаю і любові до рідної країни не має. Мені на тім мітингу не перепало, попри те, що мій виступ був останнім. Порятувала, певно, сива голова.
«Свою Україну любіть. Любіть її… Во врем’я люте. В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть» - закінчив я свій виступ словами Шевченка і додав: "Врем’я люте наступило".
І це бойовики зауважили: двоє дебелих кубанців взяли мене попід руки і силоміць повели до автобусної зупинки. На моїх очах військова машина вчорашніх "братів" трощила наше минуле, наш український Севастополь. Підтверджувалися попередження Кобзаря, що "москалі чужі люде, лихо зроблять з вами". Тої гіркої хвилини я відчував не грубі руки приблуд-казаков, а холодні лещата безпорадності, що стискали моє серце. Захисту не було і очікувати допомоги було вже марною справою.
(Далі буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 03.01.2020 > Тема ""Білі плями" історії"