Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3382)
З потоку життя (6597)
Душі криниця (3569)
Українці мої... (1473)
Резонанс (1518)
Урок української (993)
"Білі плями" історії (1688)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«НЕВ╤ДВОРОТНЕ»
Нещодавно вийшла друком сьома книга в╕рш╕в Юл╕╖ Бережко-Кам╕нсько╖ «Нев╕дворотне».


ЛЮДМИЛА ВЕСЕЛА: ЗЕРНЯТКО У СЕРЦ╤ ГРАНАТА
В Св╕тлиц╕ запахло Кримом: без назв, без ╕мен, незримо, немов пелюстками мак╕в - хай без...


Л╤ТКОНКУРС ДЛЯ ШКОЛЯР╤В: ДО СТАРТУ – МЕНШЕ М╤СЯЦЯ!
Всеукра╖нський л╕тературний конкурс «Ми – д╕ти тво╖, Укра╖но!» ╕м. Д. Кононенка...


У МЕРЕЖ╤ З’ЯВИВСЯ МУЛЬТФ╤ЛЬМ «КОЛИСКОВА КРА╥НИ. КРИМ»
У мереж╕ з'явився мультф╕льм-колискова, створений за про╓ктом "Колискова кра╖ни" та за п╕дтримки...


ВВЕДЕННЯ — ПОЧАТОК ЗИМОВИХ СВЯТ
А завершаться вони Собором ╤вана Хрестителя-Предтеч╕ (20 с╕чня).




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 29.11.2019 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#48 за 29.11.2019
ВАЛЕНТИН БУТ: ЗАЧАРОВАН╤ СКЕЛ╤ АТЛЕШУ

(Зак╕нчення. Початок в №№ 45-47)

Трохи розпогодилося. Поненто, що загнав нас сюди, стих, певно, ще десь п╕д ранок. Тепер його б╕льш пом╕ркований брат, п╕вн╕чно-зах╕дний в╕тер, взявся до роботи ╕ погнав отари с╕рих кошлатих хмар кудись аж до Кримських г╕р. З-за в╕дступаючих хмар невпевнено виглянуло бл╕де сонечко. Треба було зважуватися: зн╕матися на Ялту, чи й дал╕, на Судак, як планували ще ран╕ше, а чи повертати додому. За продовження походу гаряче стояв лише Гена. Ми з Женею схилялися до повороту. Був к╕нець вересня - час, коли над Чорним морем починався марш циклон╕в.  Чекати, що гарна погода повернеться надовго, не випадало. Тонка звивиста л╕н╕я на барабан╕ барографа, яка хоч ╕ пов╕льно, але невпинно опускалася, попереджала про те, що з дня на день могло заштормити по-справжньому ╕ надовго. Потрапити в таку негоду б╕ля п╕вденного узбережжя Криму – то найменше, про що мр╕ялось. Я ж, кр╕м того, мав повертатися до роботи. Дискус╕я не була гарячою, бо кожен розум╕в, що останн╓ слово за кап╕таном.
Тим часом з берега долинув мелод╕йний передзв╕н. В╕н н╕би ст╕кав з високого блакитного купола, з сяючих золотом хрест╕в величного собора на набережн╕й, брин╕в над шурхотом автомоб╕льних шин, над перестуком трамвайних кол╕с ╕, розт╕каючись по химерно закручених вуличках старого м╕ста, завмирав в ╖х зсудомленому лаб╕ринт╕. Була саме нед╕ля, ╕ в собор╕ Миколи Мирл╕к╕йського скликали в╕руючих на ранкову молитву. Мен╕ давно корт╕ло побувати в цьому храм╕, та все якось не випадало. Запропонував сходити разом. Думка припала хлопцям до душ╕. Ми перевдяглися ╕ подалися на берег.
Чи часто, м╕й любий читачу, ми згаду╓мо про Бога? Чи в╕ру╓мо щиро, а чи лиш хрестимо принаг╕дно лоба, витаючи думками де╕нде? Кожен ма╓ свою в╕дпов╕дь на ц╕ питання. Загалом же, нас надто довго переконували в тому, що н╕якого Бога нема╓, аби в його ╕снування можна було пов╕рити в╕дразу ╕ безповоротно. Чи ╓ наша вина в тому? Можливо. Та б╕льше, це наша б╕да. Ми приходимо в цей св╕т не за власним бажанням ╕ полиша╓мо його не по сво╖й вол╕. Упродовж нашого, такого короткого життя, доля не надто часто   усм╕ха╓ться нам, бува╓ ж, п╕дда╓ таким випробуванням, що встояти, не зламатися – ой, як нелегко. Блажен╕ в╕руюч╕. У в╕р╕ сво╖й дано черпати ╖м силу свою. От лиш ув╕рувати щиро - непросто.
Зсередини собор не справив на нас якогось особливого враження: надто яскрав╕ фарби, варварський надм╕р сусального золота, нерозб╕рливе бурмот╕ння товстощокого попа з неохайною, сплутаною чорною бородою… Ми не надто гаялися ╕ в╕дстань в╕д нашого причалу до собору була не б╕льше шестисот метр╕в, але коли ми зайшли, в╕дправа вже доб╕гала к╕нця. Жоден з нас не ходив по нед╕лях до церкви. Власне, й д╕ючо╖ церкви в нашому кутку не було. Може тому йдучи того дня до собору ми з незвички в╕дчували якесь п╕днесення, чи що.  Але побачене, як╕сь др╕бн╕, невловим╕ детал╕, а ще прихожани, що б╕льше нагадували безцеремонних екскурсант╕в, ан╕ж в╕руючих, швидко розв╕яли його. Запаливши св╕чки перед образами Д╕ви Мар╕╖ та покровителя мореплавц╕в Миколи Чудотворця, ми ще постояли трохи та, перехрестивши сво╖, повн╕ сум’яття лоби, подибали соб╕ тихенько з Божого храму.
Повертаючись, роздивлялися на Хан Джам╕ – велику мечеть, що височ╕ла всього за якусь сотню метр╕в в╕д собору. Збудована знаменитим османським зодчим С╕наном б╕льш н╕ж за три стол╕ття до появи собору, вона, нав╕ть попри явний брак догляду, мала величний вигляд. ╥╖ форми – високий центральний купол в оточенн╕ дюжини менших, висок╕ портики фасаду з витонченими колонами, два струнк╕ м╕нарети – справляли враження легкост╕, п╕днесеност╕, спрямованост╕ у височ╕нь, в небеса. Кажуть, в ц╕й мечет╕ затверджували на правл╕ння кримських хан╕в. Зв╕дси, вже повноправними владарями вирушали вони до Бахчисараю. Де т╕ часи, де те ханство…
Зневажен╕, незаслужено обмовлен╕, несправедливо виселен╕ з╕ сво╓╖ батьк╕вщини, так ╕ не реаб╕л╕тован╕, чи пам’ятають т╕, хто повертаються тепер, про минулу велич свого народу, про втрачену державн╕сть? Певно, що так, бо ж, зам╕сть зникнути без сл╕ду, розчинитися в безкра╖х просторах Аз╕╖, вижили, встояли, збереглися як нац╕я, упродовж майже п╕встор╕ччя змагалися з тотал╕тарним молохом за право повернутися дом╕в ╕, врешт╕, добилися свого. Ось ╕ вертають тепер до свого заледве не втраченого раю, мов т╕ лелеки. З в╕рою в завтрашн╕й день. Яким-то в╕н буде, той ╖хн╕й завтрашн╕й день на несво╖й сво╖й земл╕…
Вийшовши з Евпатор╕╖ близько полудня, ми ц╕лий день пробивалися назустр╕ч коротк╕й, зл╕й хвил╕. Сяяло яскраве сонце. Темно-син╕й обрус моря до самого обр╕ю густо мерехт╕в сл╕пучо-б╕лими греб╕нцями хвиль, а праворуч золотаво-с╕рою стр╕чкою тягнулися низьк╕ п╕щан╕ береги. Переважно пустельн╕, вони, здавалося, не могли дати прихистку н╕кому, окр╕м ср╕бнокрилих красен╕в мартин╕в*, поважно походжаючих по втрамбованому хвилями та в╕тром п╕ску та поодиноких баклан╕в, з ╖х рочеп╕реними для просушки чорними крилами. Тим при╓мн╕ше було, коли показалося нарешт╕ чепурненьке В╕т╕не. Немов сибарит-курортник простяглося воно б╕ля само╖ води, ╕ не схоже було, що ос╕нн╕ шторми, а чи й сама зима зможуть порушити його самозаглиблений спок╕й.
О п╕в на третю з траверза Донузлава в╕дкрився мис Урет, а на сх╕д в╕д нього, блакитно-с╕рою, майже прозорою смужкою, простягнулося п╕вденне узбережжя Тарханкуту. Здавалося, до нього рукою подати, але минуло не менше двох годин, перш н╕ж ми пор╕внялися з його стр╕мкими скелястими берегами. Надвеч╕р в╕тер притомився. Дув все тих╕ше й тих╕ше, а дал╕ й зовс╕м стих. Поступово заспоко╖лося й море. На горизонт╕, в тому м╕сц╕, де воно поглинуло розжарений диск сонця, перет╕каючи в╕д пурпурових, малинових до пронизливо-помаранчевих ╕ прозоро-золотих тон╕в, поступово танули останн╕ в╕дблиски веч╕рньо╖ зор╕. Небо швидко темн╕ло ╕ скоро м╕р╕ади з╕рок зас╕яли його прозоро-чорну безодню. Розсипами коштовного кам╕ння зблискували знайом╕ суз╕р’я, д╕амантовим пилом на чорному оксам╕т╕ ноч╕ м╕нився, палахкот╕в прадавн╕й Чумацький шлях, а над самими щоглами – здавалось, п╕д╕ймись по вантах ╕ торкнешся – сл╕пуче сяяв повний м╕сяць. В╕ддзеркалюючись в глянцево-чорному дзеркал╕ моря, вся ця казкова фе╓р╕я справляла приголомшливий ефект. Було повне в╕дчуття, що ми ковза╓мо по краю запаморочливо╖ безодн╕, за якою н╕ неба, н╕ тверд╕, н╕ води. Земля, з ╖╖ океанами ╕ морями, з безкра╖ми степами ╕ громаддям г╕р, з ╖╖ розжареними пустелями ╕ льодяними шапками полюс╕в, зникла, сховалася, зача╖лася десь за скелястою ст╕ною Атлешу*, що тягнулася по правому борту. Залитий злов╕сним мертвотно-бл╕дим сяйвом, Атлеш залишався ╓диною реальн╕стю на краю цього перв╕сного Хаосу, де в╕чн╕сть слугувала за мить, а Земля з ╖╖ неосяжними просторами, була не б╕льшою за порошинку. 
Затамувавши подих, споглядали ми те величне видовище, намагаючись, як не поглядом, то розумом осягнути  глибини в╕дкритого нам безмежжя простору ╕ часу. Незворушн╕стю, а чи й холодною байдуж╕стю, в╕яло з його незм╕римих глибин. Цей безм╕р жив за сво╖ми власними законами, якщо так╕ взагал╕ тут ╕снували. В╕н був альфою ╕ омегою, початком ╕ к╕нцем всього, що було, ╓ ╕ колись буде. Його темн╕ надра, в одну лише мить, плодили м╕льйони сонцесяйних св╕т╕в, ╕ нищили  водночас м╕льйони вже ╕снуючих.
Якою ж н╕кчемною ╕ пустою видавалася зв╕дси метушня самозакоханого людства, з його убогими пристрастями ╕ непом╕рними амб╕ц╕ями, з його жадобою поневолювати ╕ звичкою п╕дкорятися, з його брехливими поводирями ╕ збайдуж╕лою, затурканою паствою, з його лицем╕рством ╕ марнославством, невситим╕стю ╕ марнотратством, з його в╕роломством ╕ марнов╕рством! Присво╖вши соб╕ титул «в╕нця природи», ми легко ╕ безповоротно ув╕рували у власну винятков╕сть ╕ непогр╕шим╕сть. Не задумуючись про насл╕дки, ми пуска╓мо за в╕тром найродюч╕ш╕ грунти,  затоплю╓мо ╖х сво╖ми смердючими штучними «морями», бездумно загиджу╓мо атмосферу парниковими газами; «п╕дкоривши» атом, ми отримали Х╕рош╕му, Нагасак╕, ще не усв╕домлений до к╕нця жах Чорнобиля, що вита╓ тепер чи не над кожною АЕС, та не вир╕шену дос╕ проблему утил╕зац╕╖ рад╕оактивних в╕дход╕в, власне, будь-яких в╕дход╕в. Скидаючи ╖х в моря, закопуючи в землю, ми безжальною рукою в╕дправля╓мо смертоносн╕ «дари» сво╖м нещасним нащадкам. Ц╕лком досконалий механ╕зм самознищення, як на «в╕нця природи», чи н╕?
А чи не мудр╕ше визнати, що перед лицем цього прадавнього ╕, водночас, в╕чно юного св╕ту ми не щось ╕нше, як одноденки-ефемериди? Чи не час, доки ще не зап╕зно, переосмислити сво╖ ц╕нност╕, переоц╕нити пр╕оритети ╕ шляхи ╖х досягнення? Адже н╕кому не в╕домо котра година на дзигарях нашо╖ дол╕: чи багато минуло ╕ ск╕льки ще лишилося. Н╕мою сторожею на меж╕ в╕чност╕ застигли зачарован╕ скел╕ Атлешу. За ними Земля ╕ все людство. Безжальн╕ хвил╕ темного хаосу безупинно п╕дточують ╖х п╕дн╕жжя, поглинаючи кам╕нь за каменем, скеля за скелею. Все тонш╕ мури, все ближче чорний океан небуття. Та доки вони стоять на сторож╕ дарованого нам часу, ще не п╕зно усв╕домити, що саме в╕н ╕ ╓ нашим ╓диним справжн╕м скарбом – безц╕нним сво╓ю неповторн╕стю, сво╓ю вичерпн╕стю. 
До Чорноморська (Ак Мечеть) п╕дходили п╕сля полуноч╕. Спершу над темним берегом з’явилося ледь пом╕тне св╕тлове гало, яке ставало все б╕льшим ╕ яскрав╕шим, щоближче ми п╕дходили. Ще трохи, ╕, сяючи вогнями, з-за мису виплив сам Чорноморськ. На тл╕ берегових вогн╕в м’яко св╕тили створи, п╕дморгували п╕дбадьорливо, впевнено ведучи до причалу. Плавання доб╕гало свого к╕нця. Ми перезирнулися: було невимовно жаль прощатися з казковою фе╓р╕╓ю н╕чного моря, з його дивовижним, н╕ з чим не зр╕вняним св╕том. Позаду залишалося тепло останн╕х погожих дн╕в, тепло дружн╕х розмов. Попереду нас чекала холодна зима ╕ нищ╕вна г╕пер╕нфляц╕я. Поставало нове життя, де п╕дпри╓млив╕сть, зал╕зна хватка, хоч-не-хоч, ставали умовою виживання, а мр╕йлив╕сть мусила поступитися холодному розрахунку. Св╕т, в якому ми народилися й виросли, сп╕знали кохання ╕ народили власних д╕тей, зникав. Зникав з його на╖вними оч╕куваннями ╕ слизькою, п╕дступною брехнею, з його небагатьма чеснотами ╕ шафою в п╕вкра╖ни, набитою к╕стяками невинно замордованих найлюдинолюбн╕шим з ус╕х режим╕в. Нам судилося, мов тим неоп╕реним курчатам з т╕сного, задушливого, але такого звичного ╕нкубатора, опинитися п╕д отверезлюючим холодом байдужих небес, де кожен мусив якнайшвидше вир╕шити для себе: вирощувати йому зал╕зн╕ к╕гт╕ та гострого гачкуватого дзьоба ╕ починати полювання на тих, з ким ще вчора дзьобав нужденне просо, а чи самому стати дичиною.
Наставав час перем╕н. Та то╖ ноч╕, стоячи на палуб╕ «Свято╖ Мар╕╖»,  ми не думали про те. Ми не знали майбутнього ╕ були щаслив╕ тим. Х╕ба могли ми помислити, що вже через р╕к не буде з нами нашого веселуна ╕ балагури, найенерг╕йн╕шого, найжитт╓рад╕сн╕шого з-пом╕ж нас? На початку осен╕ 1992 року в автомоб╕льн╕й авар╕╖ загинув Гена. Йому було лише тридцять ш╕сть… Ми не знали, що восени 1993 року, п╕сля усп╕шного плавання в Синоп, на рейд╕ Евпатор╕йського яхт-клубу, п╕д час ос╕ннього шторму загине «Свята Мар╕я» – чудове суденце, яке упродовж восьми рок╕в в╕рою ╕ правдою служило сво╓му господарю, було його другим, а часом ╕ ╓диним домом. Ми не знали, що зам╕сть омр╕яних далеких подорожей п╕д в╕трилами Жен╕ доведеться повернутися на великий флот, на кап╕танський м╕сток великих морських буксир╕в "Чорноморнафтогазу". ╤ хто б м╕г подумати, що будована мною упродовж трьох рок╕в, в час╕ дико╖ г╕пер╕нфляц╕╖, двадцятитонна моторно-в╕трильна яхта, струнка, мов д╕вчина, швидка, мов в╕тер – суденце, з яким я пов’язував так╕ велик╕ спод╕вання – моя жагуча  Мр╕я, моя велика над╕я, мо╓ дитя, загине п╕д час б╕лого шквалу, невдовз╕ п╕сля спуску на воду.
Пам’ять… Живим струмочком тече вона через поле нашого життя. То голосно, то ледь чутно плюскотять ╖╖ хвил╕, нагадуючи нам про минуле, про те й тих, кого знайдеш тепер лише на ╖╖ берегах. Там ╕ дос╕ все так, як було колись. Ск╕льки б не минуло часу, як би не зм╕нилося наше життя, ми будемо завше пам’ятати батьк╕вську хату такою, яка вона була за час╕в нашого дитинства, друз╕в, з якими грав у футбол – десятир╕чними хлоп’яками, кохану – такою, якою вона була, коли вперше подарувала свою н╕жн╕сть.  ╤ допоки ми жив╕, житимуть в нас т╕, хто пройшли з нами по життю, торкнувся нашо╖ душ╕, залишивши по соб╕ згадки. О, т╕ згадки! Дивовижно, але окр╕м сво╖х, в нас живуть ще й згадки ╕нших людей. Я добре пам’ятаю згадки мо╓╖ бабус╕, мого д╕да, мо╖х батьк╕в. Вони напрочуд яскрав╕, так, наче я сам був св╕дком тих под╕й. Але ж, це да╓ нам неймов╕рну над╕ю на те, що, можливо, струмочки нашо╖ пам’ят╕ не всохнуть остаточно, не зникнуть без сл╕ду серед с╕рих п╕ск╕в забуття, а продовжившись в наших д╕тях, ╕ дал╕ плинутимуть – бодай одн╕с╕нькою крапелькою! – до  схованих серед туман╕в Прийдешнього, не покладених на жодн╕ карти, незв╕даних ╕ майже недосяжних мор╕в Майбуття, на той останн╕й край, де непорушно стоять, обер╕гаючи дарований людству час, зачарован╕ скел╕ Атлешу.
Валентин Бут
25 жовтня 1998 р.


*поненто  (ponente)– зах╕дний в╕тер;
*бушприт – горизонтальний брус, що вида╓ться перед носом судна ╕ служить для постановки носових в╕трил;
*кеч – двощоглове в╕трильне оснащення з великою щоглою попереду та меншою щоглою на корм╕, попереду баллера стерна;
*б╕зань – в╕трило на кормов╕й (б╕зань-) щогл╕;
*грот – основне в╕трило, ставиться на основн╕й (грот-) щогл╕, позаду не╖;
*стаксель – зазвичай трикутне в╕трило, що розтягу╓ться м╕ж першою в╕д носа судна щоглою та кр╕пленням на нос╕ судна;
*летючий кл╕вер – трикутне в╕трило, що розтягу╓ться  м╕ж першою в╕д носа судна щоглою та ноком* (к╕нцем) бушприта;
*суднова роль – список ек╕пажу судна з позначенням функц╕ональних обов’язк╕в;
*бак – п╕двищена передня частина судна;
*клюз – отв╕р в борту чи палуб╕ судна;
*Приб╕йний – найзах╕дн╕ший мис Кримського п╕вострова;
*Олен╕вка (Караджа) – село на самому краю Тарханкутського п╕вострова;
*генуя – велике в╕трило для легких в╕тр╕в; ставиться на грот-щогл╕, розтягуються м╕ж ╖╖ топом (верхом) та ноком бушприта;
*фал – линва, за допомогою яко╖ п╕дн╕мають в╕трило;
*шкоти – линви, за допомогою яких управляють в╕трилом;
*гострий (ostro) – п╕вденний в╕тер;
* бакштаг – курс судна в╕дносно в╕тру, коли в╕тер ду╓ приблизно п╕д 45* в корму;
*Урет, мис - п╕вденний край Тарханкутського п╕вострова;
*затока – автор ма╓ тут на уваз╕ Карк╕н╕тську затоку;
*Whitbread Round the World Race (WRWR) – навколосв╕тн╕ перегони яхт, що в╕дбуваються раз на чотири роки . Тепер Volvo Round the World Race;
*МК╤ – Микола╖вський кораблебуд╕вний ╕нститут;
*Херсонес  - п╕вденно-зах╕дний мис Кримського п╕вострова. В стародавн╕ часи звався Парфеноном;
*барограф – самописний прилад, що показу╓ величину атмосферного тиску;
*ванти – троси, що тримають щоглу з бок╕в;
*п’ядь – застар╕ла м╕ра довжини (в╕дстань м╕ж к╕нцями вказ╕вного та великого пальц╕в) = 17.78 см;
*стеньга – подавження основно╖ щогли;
*топ – верх╕вка;
*ср╕блястий мартин - (Larus argentatus) — р╕д птах╕в п╕дродини мартинових (Larinae)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 29.11.2019 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=21765

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков