Версiя для друку Обговорити в форумi

(Закінчення. Початок в №№ 45-47)

Трохи розпогодилося. Поненто, що загнав нас сюди, стих, певно, ще десь під ранок. Тепер його більш поміркований брат, північно-західний вітер, взявся до роботи і погнав отари сірих кошлатих хмар кудись аж до Кримських гір. З-за відступаючих хмар невпевнено виглянуло бліде сонечко. Треба було зважуватися: зніматися на Ялту, чи й далі, на Судак, як планували ще раніше, а чи повертати додому. За продовження походу гаряче стояв лише Гена. Ми з Женею схилялися до повороту. Був кінець вересня - час, коли над Чорним морем починався марш циклонів.  Чекати, що гарна погода повернеться надовго, не випадало. Тонка звивиста лінія на барабані барографа, яка хоч і повільно, але невпинно опускалася, попереджала про те, що з дня на день могло заштормити по-справжньому і надовго. Потрапити в таку негоду біля південного узбережжя Криму – то найменше, про що мріялось. Я ж, крім того, мав повертатися до роботи. Дискусія не була гарячою, бо кожен розумів, що останнє слово за капітаном.
Тим часом з берега долинув мелодійний передзвін. Він ніби стікав з високого блакитного купола, з сяючих золотом хрестів величного собора на набережній, бринів над шурхотом автомобільних шин, над перестуком трамвайних коліс і, розтікаючись по химерно закручених вуличках старого міста, завмирав в їх зсудомленому лабіринті. Була саме неділя, і в соборі Миколи Мирлікійського скликали віруючих на ранкову молитву. Мені давно кортіло побувати в цьому храмі, та все якось не випадало. Запропонував сходити разом. Думка припала хлопцям до душі. Ми перевдяглися і подалися на берег.
Чи часто, мій любий читачу, ми згадуємо про Бога? Чи віруємо щиро, а чи лиш хрестимо принагідно лоба, витаючи думками деінде? Кожен має свою відповідь на ці питання. Загалом же, нас надто довго переконували в тому, що ніякого Бога немає, аби в його існування можна було повірити відразу і безповоротно. Чи є наша вина в тому? Можливо. Та більше, це наша біда. Ми приходимо в цей світ не за власним бажанням і полишаємо його не по своїй волі. Упродовж нашого, такого короткого життя, доля не надто часто   усміхається нам, буває ж, піддає таким випробуванням, що встояти, не зламатися – ой, як нелегко. Блажені віруючі. У вірі своїй дано черпати їм силу свою. От лиш увірувати щиро - непросто.
Зсередини собор не справив на нас якогось особливого враження: надто яскраві фарби, варварський надмір сусального золота, нерозбірливе бурмотіння товстощокого попа з неохайною, сплутаною чорною бородою… Ми не надто гаялися і відстань від нашого причалу до собору була не більше шестисот метрів, але коли ми зайшли, відправа вже добігала кінця. Жоден з нас не ходив по неділях до церкви. Власне, й діючої церкви в нашому кутку не було. Може тому йдучи того дня до собору ми з незвички відчували якесь піднесення, чи що.  Але побачене, якісь дрібні, невловимі деталі, а ще прихожани, що більше нагадували безцеремонних екскурсантів, аніж віруючих, швидко розвіяли його. Запаливши свічки перед образами Діви Марії та покровителя мореплавців Миколи Чудотворця, ми ще постояли трохи та, перехрестивши свої, повні сум’яття лоби, подибали собі тихенько з Божого храму.
Повертаючись, роздивлялися на Хан Джамі – велику мечеть, що височіла всього за якусь сотню метрів від собору. Збудована знаменитим османським зодчим Сінаном більш ніж за три століття до появи собору, вона, навіть попри явний брак догляду, мала величний вигляд. Її форми – високий центральний купол в оточенні дюжини менших, високі портики фасаду з витонченими колонами, два стрункі мінарети – справляли враження легкості, піднесеності, спрямованості у височінь, в небеса. Кажуть, в цій мечеті затверджували на правління кримських ханів. Звідси, вже повноправними владарями вирушали вони до Бахчисараю. Де ті часи, де те ханство…
Зневажені, незаслужено обмовлені, несправедливо виселені зі своєї батьківщини, так і не реабілітовані, чи пам’ятають ті, хто повертаються тепер, про минулу велич свого народу, про втрачену державність? Певно, що так, бо ж, замість зникнути без сліду, розчинитися в безкраїх просторах Азії, вижили, встояли, збереглися як нація, упродовж майже півсторіччя змагалися з тоталітарним молохом за право повернутися домів і, врешті, добилися свого. Ось і вертають тепер до свого заледве не втраченого раю, мов ті лелеки. З вірою в завтрашній день. Яким-то він буде, той їхній завтрашній день на несвоїй своїй землі…
Вийшовши з Евпаторії близько полудня, ми цілий день пробивалися назустріч короткій, злій хвилі. Сяяло яскраве сонце. Темно-синій обрус моря до самого обрію густо мерехтів сліпучо-білими гребінцями хвиль, а праворуч золотаво-сірою стрічкою тягнулися низькі піщані береги. Переважно пустельні, вони, здавалося, не могли дати прихистку нікому, окрім срібнокрилих красенів мартинів*, поважно походжаючих по втрамбованому хвилями та вітром піску та поодиноких бакланів, з їх рочепіреними для просушки чорними крилами. Тим приємніше було, коли показалося нарешті чепурненьке Вітіне. Немов сибарит-курортник простяглося воно біля самої води, і не схоже було, що осінні шторми, а чи й сама зима зможуть порушити його самозаглиблений спокій.
О пів на третю з траверза Донузлава відкрився мис Урет, а на схід від нього, блакитно-сірою, майже прозорою смужкою, простягнулося південне узбережжя Тарханкуту. Здавалося, до нього рукою подати, але минуло не менше двох годин, перш ніж ми порівнялися з його стрімкими скелястими берегами. Надвечір вітер притомився. Дув все тихіше й тихіше, а далі й зовсім стих. Поступово заспокоїлося й море. На горизонті, в тому місці, де воно поглинуло розжарений диск сонця, перетікаючи від пурпурових, малинових до пронизливо-помаранчевих і прозоро-золотих тонів, поступово танули останні відблиски вечірньої зорі. Небо швидко темніло і скоро міріади зірок засіяли його прозоро-чорну безодню. Розсипами коштовного каміння зблискували знайомі сузір’я, діамантовим пилом на чорному оксаміті ночі мінився, палахкотів прадавній Чумацький шлях, а над самими щоглами – здавалось, підіймись по вантах і торкнешся – сліпуче сяяв повний місяць. Віддзеркалюючись в глянцево-чорному дзеркалі моря, вся ця казкова феєрія справляла приголомшливий ефект. Було повне відчуття, що ми ковзаємо по краю запаморочливої безодні, за якою ні неба, ні тверді, ні води. Земля, з її океанами і морями, з безкраїми степами і громаддям гір, з її розжареними пустелями і льодяними шапками полюсів, зникла, сховалася, зачаїлася десь за скелястою стіною Атлешу*, що тягнулася по правому борту. Залитий зловісним мертвотно-блідим сяйвом, Атлеш залишався єдиною реальністю на краю цього первісного Хаосу, де вічність слугувала за мить, а Земля з її неосяжними просторами, була не більшою за порошинку. 
Затамувавши подих, споглядали ми те величне видовище, намагаючись, як не поглядом, то розумом осягнути  глибини відкритого нам безмежжя простору і часу. Незворушністю, а чи й холодною байдужістю, віяло з його незміримих глибин. Цей безмір жив за своїми власними законами, якщо такі взагалі тут існували. Він був альфою і омегою, початком і кінцем всього, що було, є і колись буде. Його темні надра, в одну лише мить, плодили мільйони сонцесяйних світів, і нищили  водночас мільйони вже існуючих.
Якою ж нікчемною і пустою видавалася звідси метушня самозакоханого людства, з його убогими пристрастями і непомірними амбіціями, з його жадобою поневолювати і звичкою підкорятися, з його брехливими поводирями і збайдужілою, затурканою паствою, з його лицемірством і марнославством, невситимістю і марнотратством, з його віроломством і марновірством! Присвоївши собі титул «вінця природи», ми легко і безповоротно увірували у власну винятковість і непогрішимість. Не задумуючись про наслідки, ми пускаємо за вітром найродючіші грунти,  затоплюємо їх своїми смердючими штучними «морями», бездумно загиджуємо атмосферу парниковими газами; «підкоривши» атом, ми отримали Хірошіму, Нагасакі, ще не усвідомлений до кінця жах Чорнобиля, що витає тепер чи не над кожною АЕС, та не вирішену досі проблему утилізації радіоактивних відходів, власне, будь-яких відходів. Скидаючи їх в моря, закопуючи в землю, ми безжальною рукою відправляємо смертоносні «дари» своїм нещасним нащадкам. Цілком досконалий механізм самознищення, як на «вінця природи», чи ні?
А чи не мудріше визнати, що перед лицем цього прадавнього і, водночас, вічно юного світу ми не щось інше, як одноденки-ефемериди? Чи не час, доки ще не запізно, переосмислити свої цінності, переоцінити пріоритети і шляхи їх досягнення? Адже нікому не відомо котра година на дзигарях нашої долі: чи багато минуло і скільки ще лишилося. Німою сторожею на межі вічності застигли зачаровані скелі Атлешу. За ними Земля і все людство. Безжальні хвилі темного хаосу безупинно підточують їх підніжжя, поглинаючи камінь за каменем, скеля за скелею. Все тонші мури, все ближче чорний океан небуття. Та доки вони стоять на сторожі дарованого нам часу, ще не пізно усвідомити, що саме він і є нашим єдиним справжнім скарбом – безцінним своєю неповторністю, своєю вичерпністю. 
До Чорноморська (Ак Мечеть) підходили після полуночі. Спершу над темним берегом з’явилося ледь помітне світлове гало, яке ставало все більшим і яскравішим, щоближче ми підходили. Ще трохи, і, сяючи вогнями, з-за мису виплив сам Чорноморськ. На тлі берегових вогнів м’яко світили створи, підморгували підбадьорливо, впевнено ведучи до причалу. Плавання добігало свого кінця. Ми перезирнулися: було невимовно жаль прощатися з казковою феєрією нічного моря, з його дивовижним, ні з чим не зрівняним світом. Позаду залишалося тепло останніх погожих днів, тепло дружніх розмов. Попереду нас чекала холодна зима і нищівна гіперінфляція. Поставало нове життя, де підприємливість, залізна хватка, хоч-не-хоч, ставали умовою виживання, а мрійливість мусила поступитися холодному розрахунку. Світ, в якому ми народилися й виросли, спізнали кохання і народили власних дітей, зникав. Зникав з його наївними очікуваннями і слизькою, підступною брехнею, з його небагатьма чеснотами і шафою в півкраїни, набитою кістяками невинно замордованих найлюдинолюбнішим з усіх режимів. Нам судилося, мов тим неопіреним курчатам з тісного, задушливого, але такого звичного інкубатора, опинитися під отверезлюючим холодом байдужих небес, де кожен мусив якнайшвидше вирішити для себе: вирощувати йому залізні кігті та гострого гачкуватого дзьоба і починати полювання на тих, з ким ще вчора дзьобав нужденне просо, а чи самому стати дичиною.
Наставав час перемін. Та тої ночі, стоячи на палубі «Святої Марії»,  ми не думали про те. Ми не знали майбутнього і були щасливі тим. Хіба могли ми помислити, що вже через рік не буде з нами нашого веселуна і балагури, найенергійнішого, найжиттєрадіснішого з-поміж нас? На початку осені 1992 року в автомобільній аварії загинув Гена. Йому було лише тридцять шість… Ми не знали, що восени 1993 року, після успішного плавання в Синоп, на рейді Евпаторійського яхт-клубу, під час осіннього шторму загине «Свята Марія» – чудове суденце, яке упродовж восьми років вірою і правдою служило своєму господарю, було його другим, а часом і єдиним домом. Ми не знали, що замість омріяних далеких подорожей під вітрилами Жені доведеться повернутися на великий флот, на капітанський місток великих морських буксирів "Чорноморнафтогазу". І хто б міг подумати, що будована мною упродовж трьох років, в часі дикої гіперінфляції, двадцятитонна моторно-вітрильна яхта, струнка, мов дівчина, швидка, мов вітер – суденце, з яким я пов’язував такі великі сподівання – моя жагуча  Мрія, моя велика надія, моє дитя, загине під час білого шквалу, невдовзі після спуску на воду.
Пам’ять… Живим струмочком тече вона через поле нашого життя. То голосно, то ледь чутно плюскотять її хвилі, нагадуючи нам про минуле, про те й тих, кого знайдеш тепер лише на її берегах. Там і досі все так, як було колись. Скільки б не минуло часу, як би не змінилося наше життя, ми будемо завше пам’ятати батьківську хату такою, яка вона була за часів нашого дитинства, друзів, з якими грав у футбол – десятирічними хлоп’яками, кохану – такою, якою вона була, коли вперше подарувала свою ніжність.  І допоки ми живі, житимуть в нас ті, хто пройшли з нами по життю, торкнувся нашої душі, залишивши по собі згадки. О, ті згадки! Дивовижно, але окрім своїх, в нас живуть ще й згадки інших людей. Я добре пам’ятаю згадки моєї бабусі, мого діда, моїх батьків. Вони напрочуд яскраві, так, наче я сам був свідком тих подій. Але ж, це дає нам неймовірну надію на те, що, можливо, струмочки нашої пам’яті не всохнуть остаточно, не зникнуть без сліду серед сірих пісків забуття, а продовжившись в наших дітях, і далі плинутимуть – бодай однісінькою крапелькою! – до  схованих серед туманів Прийдешнього, не покладених на жодні карти, незвіданих і майже недосяжних морів Майбуття, на той останній край, де непорушно стоять, оберігаючи дарований людству час, зачаровані скелі Атлешу.
Валентин Бут
25 жовтня 1998 р.

*поненто  (ponente)– західний вітер;
*бушприт – горизонтальний брус, що видається перед носом судна і служить для постановки носових вітрил;
*кеч – двощоглове вітрильне оснащення з великою щоглою попереду та меншою щоглою на кормі, попереду баллера стерна;
*бізань – вітрило на кормовій (бізань-) щоглі;
*грот – основне вітрило, ставиться на основній (грот-) щоглі, позаду неї;
*стаксель – зазвичай трикутне вітрило, що розтягується між першою від носа судна щоглою та кріпленням на носі судна;
*летючий клівер – трикутне вітрило, що розтягується  між першою від носа судна щоглою та ноком* (кінцем) бушприта;
*суднова роль – список екіпажу судна з позначенням функціональних обов’язків;
*бак – підвищена передня частина судна;
*клюз – отвір в борту чи палубі судна;
*Прибійний – найзахідніший мис Кримського півострова;
*Оленівка (Караджа) – село на самому краю Тарханкутського півострова;
*генуя – велике вітрило для легких вітрів; ставиться на грот-щоглі, розтягуються між її топом (верхом) та ноком бушприта;
*фал – линва, за допомогою якої піднімають вітрило;
*шкоти – линви, за допомогою яких управляють вітрилом;
*гострий (ostro) – південний вітер;
* бакштаг – курс судна відносно вітру, коли вітер дує приблизно під 45* в корму;
*Урет, мис - південний край Тарханкутського півострова;
*затока – автор має тут на увазі Каркінітську затоку;
*Whitbread Round the World Race (WRWR) – навколосвітні перегони яхт, що відбуваються раз на чотири роки . Тепер Volvo Round the World Race;
*МКІ – Миколаївський кораблебудівний інститут;
*Херсонес  - південно-західний мис Кримського півострова. В стародавні часи звався Парфеноном;
*барограф – самописний прилад, що показує величину атмосферного тиску;
*ванти – троси, що тримають щоглу з боків;
*п’ядь – застаріла міра довжини (відстань між кінцями вказівного та великого пальців) = 17.78 см;
*стеньга – подавження основної щогли;
*топ – верхівка;
*сріблястий мартин - (Larus argentatus) — рід птахів підродини мартинових (Larinae)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 29.11.2019 > Тема "Душі криниця"