Версiя для друку Обговорити в форумi

Поетична матерія у прозі Петра Кухарчука
Рецензія

Дякуючи небесам, наші серця здатні наповнюватися любов’ю, у якій ми віддаємо себе один одному, приймаємо милосердя, що стає осердям нашого буття, додаючи змісту та розуміння його божественної суті», – ця духовна сповідь одного із ліричних героїв наскрізь проймає нову книгу члена Спілки письменників України Петра Кухарчука під красномовною назвою «Агапе». Це гарно ілюстроване і видрукуване житомирським видавцем О.О. Євенком видання вже набуло неабиякого розголосу у пошановувачів його письма.
Це сповідь зболеної і стомленої світом людини, котра знайшла свою агапе – милосердну любов до жінки, приреченої невиліковною хворобою, але яка не втратила снаги до життя. Бо має мрію – посадити горіховий сад (це дерево починає плодоносити аж через сім–десять років), щоби дітям був достаток, щоби згадували маму... Хвилююча розповідь вряд чи залишає байдужим читача, позаяк струменить із глибин самого серця, торкається найтонших душевних струн. «Знаєш: я чоловік! – так повторює казати про себе ліричний герой. – Сутність моєї любові полягає не у тому, аби вберегти тебе від труднощів, а в тому, аби допомогти у майбутньому легше долати перешкоди».
Він навіть не відає, що сталося у світі, який перекинувся дригом, і самотність у ньому стала правити бал. Тепер ніби знає немало й уміє багато. Знає, як чинити так, аби заслужити повагу і визнання, викликати усмішку або ж змусити себе ненавидіти. Навчився прощати і прощатися. «Але я так і не знаю, що необхідно зробити, аби мати кохання, – зізнається він. – Це єдине почуття, яке неможливо створити, випросити, купити. Воно не належить нам – це безцінний дарунок вищих сил природи. Воно або є, або його немає. Воно не має ні часу, ні віку, ні пори року, ні навіть смутку».
Петро Кухарчук – надзвичайно тонкий лірик, про якого важко сказати – поет він чи прозаїк. Як висловився про письменника відомий науковець і літературознавець Петро Білоус, його словесна форма вираження лише формально нагадує прозаїчний текст (він не ділиться на ритмічно-семантичні лінії), однак за своєю художньою природою це вірш, лірика, оскільки воно має переносне насичення, своєрідний стиль, відповідний пафос і це нараховується з багатими асоціаціями. У новій українській літературі ця форма найбільш чітко виявляється у творах Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Юрія Яновського, Олександра Довженка та Євгена Гуцала.
Оригінальність Петра Кухарчука була показана у його пропозиціях читачам поетично-прозайських мініатюр, які, подібно до осколків кольорового скла або смальту, блискучі з усіма їх гранями, несучи естетичне задоволення та глибоке мислення у житті людини.
Власне, Петро Кухарчук і починався як поет у традиційному розумінні слова – на початку своєї літературної діяльності навіть видав збірку поезій «Несказане», яка, по правді, була не найбільш вдалою пробою пера. До поезії в прозі, цієї призабутої і рідкісної літературної техніки, він прийшов природньо, наче зчитуючи свої одкровення із висоти свого світобачення. Внутрішнє естетичне чуття, спроба висловитися саме таким унікальним способом, дали читачеві прекрасну можливість насолодитися його витонченими мініатюрами, емоційними сплесками буття, представленими у книгах «Роздуми», «Мова душі», «Коло», «Проліски», а тепер і «Агапе». У цьому жанрі автор зміг проявити свій літературний талант вповень. Невдовзі став лавреатом II та IV Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича (м. Жовква) з врученням дипломів I ступеня у номінації «Проза. Добірки». Згодом за книгу образків «Коло» був удостоєний Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Василя Юхимовича (м. Коростень), диплому лавреата Всеукраїнської літературної премії імені Яра Славутича (м. Херсон).
На зламі епох, у часи локальних воєнних конфліктів, розпаду усталених традицій і нівелювання духовних цінностей, посеред розмаїтих небезпек нищення всього прекрасного творчий доробок Петра Кухарчука виглядає тривкою скелею. Його мистецтво – це мистецтво слова, позначене милосердною любов’ю до істини і людей, тож цілком може претендувати на місце у соціально значущій літературі. «Світ залишає мені так мало, – бідкається ліричний герой мініатюри «Вуаль зі слів». – Невже у цьому хаосі сьогодення можливо споглядати дивосвіт іншими очима – очима людини, яка входить веселкою у схололі дні?». Він відчуває себе прибульцем на землі, де у «високості досі не розцвіла веселка, бо, вочевидь, вона тепер блукає поміж нас, аби хоч трохи відігріти сполохані мрії, що у вуалі слів нечутно блукають бездоріжжям людських земних душ…».
Це таємниця, як автор несподівано для самого себе прийшов до такої художньої форми осмислення почуттів. Бо вона виявилася найбільш органічного для втілення задуму. Що стосується складу літературного тексту, то в мініатюрах Петра Кухарчука важко не помітити: основним принципом формування образного мовлення є внутрішній діалог. Його мова душі спрямована до віртуального співрозмовника. Автор розкриває йому те, що було розголошено для себе, ставить йому риторичні запитання або ж висловлює своє занепокоєння чи захоплення. Характерною у цьому плані є образки «Коли тебе нема», «Сторонній», «Якби тебе не було, я вигадав би», «Ти плачеш?», «Коли б вечір міг говорити» та інші.
Зрештою, у книзі містяться роздуми про людське життя і людські стосунки, про диво навколишнього світу, яке не всі можуть помітити, але те, як автор у деталях оповідає про це, викликає естетичну емоцію, світлі думки та несподівані асоціації.
Поетична матерія його поезії у прозі гідна подиву. Так, ми ладні заприсягтися, що ці образи, так само як і слова, витворені уявою, схильною до фантазування, не визнають іншого закону, аніж творча примха: «веселка п’є із очей кольорові сни», «зеленаве різнотрав’я думок»; «жита жовторото тягнулися до неба»; «дерева зацвіли снігами, п’янким ароматом морозу, а височінь завагітніла сірими хмарами, готовими будь-якоїсь миті розродитися» і т.д.
За своїм високим звучанням, стилістичними та ритмічними особливостями проза Петра Кухарчука наближається до поем; так само й «Агапе», можливо, почасти нагадує природознавчий і водночас мистецтвознавчий трактат або принаймні твір, написаний на жанровому пограниччі. Автор вже не може розібрати, де межа дійсності та ілюзій. Підкорювати світ сніжинками, які тихо падають на долоні перехожим, прихованою ожеледицею і пухкими заметами? А він чомусь бачить серед усього цього лише хурделицю, – не ворожу, а срібнокрилу, яка чаклує так, що аж рябіє в очах від білизни і чистоти думок про те, ніби це жінка світла посипає сніжинками із неба.
Твори письменника пронизані однією-єдиною «вольовою домінантою» та єдиним стихійним пориванням: з його прозово-поетичних замальовок вичитується роздум про високе призначення митця, охоронця незглибимих культурно-історичних традицій та цінностей, прозірливого дослідника потаємних відхланей світотвору та людської душі, невпинне у своєму плині, щедротне, таємниче і невичерпне людське та космічне Буття.
Сенс усього свого життя автор вклав в уста свого ліричного героя у прикінцевій замальовці цієї книги: «Усі мої молитви – про вдячність. З тобою світлішає дорога життя, моє серце прозріває, я прохаю сили для тебе у Всевишнього: нехай погане твою душу покидає, нехай у тебе не ослабнуть крила надії, все зміниться на краще. У душі та світі правдиве світло завжди переможе. Безмежно вдячний тобі за усе, що маю. Не перестану просити тобі добру долю. Я розмальовуватиму тобі зорями ночі. Може, сьогодні прийду, – лиш поклич, не бійся, що мороз людських пересудів стає колючим. Усі ми прагнемо затишку і тепла. Як би там не було, прийду хоча б у сни, у яких ми обнімемося крильми».
Поетика текстів, що містяться у цій книзі, резонує з вічними поняттями віри, надії і любові, душевного болю та розквітлого серця, жіночої долі та химерного щастя.
Cвіт письменника витворений з образів, завжди дуже природних, і про їхню природу Петро Кухарчук, вочевидь, має не лише глибокі й досконалі знання, а й особисті переживання. Щоб зрозуміти автора, варто поринути у потужні хвилі його ритмів, властивих лише йому, перейнятих високими почуттями. Величавій потужності його пафосу відповідає врочиста розкіш словесних убрань: «Паморозь сьогодні малює візерунки на шибках, за вікнами сніжить. За плечима – вeсни і літa, а в душі залишаємося такими ж недосвідченими, а ніч шепоче нам: це є тільки сном. Я намагаюся притулити свою руку долонею до твоєї, вустами торкнутися вуст, випити твій біль до самісінького дна. Хочу, щоби ми розіпнули наші душі на сніжно-холодному лоні серед безлічі доль. Я – твій, і ти у мене – одна».
У світі письменника існують і страждання, і смерть, але немає драми. Він оспівує не відмову шляхетної людини від життя, а невичерпну могутність життя, здатного оновлюватися і здобувати перемогу над усіма нещастями: і природними, і людськими. Він шукає і прагне висловити у кожному зі своїх літературних творів священну першооснову усього сущого. Його душа ніколи не стомлюється шукати свою агапе. Ніколи! Заради цього і живе людина, – стверджує автор: вирощує квіти, висаджує сад, із якого ніколи не зможе скуштувати плодів, але насаджує.
Звичайно, це далеко ще не «екзотична література», але на догоду автору вдаймося до іншого вислову: «переміщення в інший вимір». Тобто, йдеться про ту понадчасову зачарованість, що до неї тяжіє всяка поезія, і що її несхибно викликає «Агапе» Петра Кухарчука.
Михайло ЖАЙВОРОН
м. Житомир

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 11.10.2019 > Тема "Душі криниця"