Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3239)
З потоку життя (6464)
Душі криниця (3517)
Українці мої... (1465)
Резонанс (1508)
Урок української (990)
"Білі плями" історії (1675)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОВОДИ Л╤ТА У СВЯТО МАКОВ╤Я
У народ╕ цей день отримав назви Першого Спаса, Медового Спаса ╕ Спаса на вод╕. З нього...


ОЛЕКСАНДР МУРАТОВ: «М╤Й КРИМ»
У мереж╕ з’явився в╕деоф╕льм про виставку «М╕й Крим» О. Муратова. Переглянути...


ЩОБ Н╤КОЛИ НЕ ГОЛОСИЛА ТИША
Кримська письменниця, член НСПУ Галина Литовченко нещодавно у в╕нницькому видавництв╕...


ПРАЦЬОВИТИЙ ДУМ: ПОВЕРНУТИ ╤РИНУ МАЦЕНКО ЧИТАЧАМ
Ск╕льки мусить зробити людина, аби чогось важити, аби про не╖ пам’ятали?


ПОЕЗ╤Я, П╤СН╤, КУЛ╤Ш
27-28 липня в м╕ст╕ ╤рпен╕ на Ки╖вщин╕ в╕дбувся ╤╤╤ фестиваль-конкурс поез╕╖ та авторсько╖ п╕сн╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 09.08.2019 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#32 за 09.08.2019
КОЛИМСЬК╤ Д╤ВЧАТКА
Дмитро ШУПТА

Дмитро ШУПТА

КОЛИМСЬК╤ Д╤ВЧАТКА
Поема-рекв╕╓м

Передмова
 
Поема-рекв╕╓м Дмитра Шупти «Колимськ╕ д╕вчатка» уже ма╓ к╕лька видань. Перше з них датоване 2011 роком. Тод╕ я в╕дгукнувся на не╖ невеликою реценз╕╓ю.
Цього року поема в зв’язку з с╕мдесятил╕ттям под╕й, про як╕ в н╕й ╕деться, отримала нове видання, завдячуючи доброд╕йству лужанського козацтва Буковинського коша УК, а передовс╕м – кур╕нному отаману Григор╕ю Куришу. Якщо говорити про нин╕шн╓ видання (Ки╖в, УкрС╤Ч, 2019), то воно виг╕дно в╕др╕зня╓ться в╕д першого, надто скромного, але суть, звичайно, передовс╕м у самому твор╕.
Висловивши сво╓ враження, я не думав писати вдруге, та перечитавши поему ╕ споглядаючи нин╕шню культурну ситуац╕ю, в╕дчув потребу висловити деяк╕ м╕ркування. Адже за цей час багато чого зм╕нилося в житт╕ сусп╕льному, пол╕тичному, виразн╕ше окреслю╓ться нова позиц╕я ╕ чин художнього слова. Вони полягають у тому, що сусп╕льна св╕дом╕сть слово чу╓ ╕ не чу╓, воно важить ╕ не важить, воно хвилю╓, але уже ясно, що достатньо обмежене коло тих, хто здатен його сприймати й розум╕ти. Не мо╓
в╕дкриття, що л╕тература позбулася рол╕ «володарки дум», ╕ читацькими масами сьогодн╕ волод╕ють не ст╕льки твори, ск╕льки письменники, як╕ вдало вписуються в культурний сучасний алгоритм.
Ц╕ м╕ркування я висловив для того, щоб, швидше самому соб╕, з?ясувати
певну глухоту критики до «Колимських д╕вчаток» Дмитра Шупти (може й помиляюсь, серйозно╖ розв╕дки не читав). Як не дивно, адже так воно й мало бути з твором незаперечно╖ художньо╖ якост╕, причому сучасним, новаторським, але не трендовим. Спробую з’ясувати останн╓.
Тв╕р виразно ╕деолог╕чний. В╕н присвячений одному з еп╕зод╕в нац╕онально╖ трагед╕╖, що стався л╕том 1949 року, коли в Колимських болотах за кремл╕вським наказом було потоплено живцем три тисяч╕ д╕вчаток-укра╖нок, як╕ перебували в заполярних концтаборах з батьками. Мета акц╕╖ чисто геноцидна: «Чтоб н╓кому било рожать банд╓ровцев». Отже, ╕деолог╕я твору однозначно виразна – це ╕деолог╕я безкомпром╕сного патр╕отизму, нац╕╓ствердження – в╕дтак державотворча.
Чи говорять у нас сьогодн╕ в под╕бному тон╕? Незаперечно. От т╕льки сусп╕льний резонанс мав би бути вагом╕шим. Державн╕ ╕нституц╕╖, як╕ б мали формувати державну ╕деолог╕ю, цього завдання не виконують, б╕льше думаючи про те, «як би когось не об╕дити», озираються на думку ледь не св╕тово╖ сп╕льноти, заплющуючи оч╕ на те, як ╕нш╕ нац╕╖ пильнують св╕й ╕нтерес. Толерантн╕сть, що виходить за розумн╕ меж╕, вихову╓, по сут╕, ╕ндиферентне до добра ╕ зла (в даному випадку нац╕онального) сусп╕льства. В так╕й ситуац╕╖ тв╕р посл╕довно╖ ╕деолог╕чно╖ тенденц╕╖ вит╕сня╓ться на загум╕нки перифер╕╖. Його вол╕ють сприймати як ╕люстрац╕ю ╕стор╕╖, ╕гноруючи енерг╕ю художню.
Такий стан речей ╓ загрозливим ╕ ось чому. Рос╕йсько-укра╖нська в╕йна на Донбас╕ (а ще ж ╓ й Крим) трива╓ вже довше, н╕ж та частина Друго╖ св╕тово╖ в╕йни, яку ми знали, як «Велика В╕тчизняна», ╕ при цьому укра╖нське сусп╕льство у сво╓му ставленн╕ до сьогодн╕шн╕х под╕й не ╓ достатньо консол╕дованим. В╕дпов╕дальн╕сть за це лежить не т╕льки на «сов╓тському» спадку, але ╕ на культурн╕й пол╕тиц╕ нин╕шнього дня, коли очевидна потреба адекватно╖ ╕деолог╕╖ замулю╓ться в найр╕зноман╕тн╕ший спос╕б.
Може видатися, що ц╕ м╕ркування далек╕ в╕д конкретного твору, але не погоджуся, бо саме «Колимськ╕ д╕вчатка» п╕дштовхнули мене до них. Не ╓ поема-рекв╕╓м «Колимськ╕ д╕вчатка» трендовим твором ╕ще в одн╕й площин╕ – площин╕ мови. Не т╕льки поема, що безпосередньо спричинила мо╖ м╕ркування, але творч╕сть Дмитра Шупти загалом змушу╓ чесного читача з╕знатися, що горизонти укра╖нсько╖ мови ╕стотно ширш╕ за ╖╖ повсякденний вжиток. Звичайно, художня мова л╕тератури ╕ мова побуту р╕зняться м╕ж собою, зрозум╕ло й те, що мова – це живий орган╕зм, який не можна загнуздати раз ╕ назавжди приписами та обмеженнями, але та прим╕тив╕зац╕я, яку спостер╕га╓мо сьогодн╕ у наших стосунках з мовою, вража╓. Здавалося б, небокра╖ мови розширю╓м – нецензурна лексика, суржик, засилля ╕ншомовних сл╕в, як╕сь карколомн╕ г╕бриди – все це засв╕дчу╓ ╕ працю╓ на р╕знобарвн╕сть, р╕зноман╕тн╕сть… Насправд╕ ж – на торжество прим╕тиву прим╕тива! Все зводиться до к╕лькох лайок, вивчених у початков╕й школ╕, не хочеться в╕рити, що в дитсадочку, ╕ зведення ╕нтелекту до комп’ютерно╖ програми. На цьому тл╕ твори Дмитра Шупти можуть видатися, нав╕ть подекуди важко вчитаного, екзотикою. ╤ справа тут не т╕льки в арха╖змах чи новотворах, не т╕льки у д╕алектизмах, пов’язаних з колимськими реал╕ями (якщо говорити конкретно про поему), а, в першу чергу, з тим, що в╕дчува╓ш живе, напружене енерг╕╓ю сп╕лкування автора з мовою. В╕н ╖╖ не «використову╓», але, розвиваючи, занурю╓ться в не╖, як ловець перлин, зачудову╓ться словом ╕ схиля╓ться перед ним, одночасно граючись з ним.
Поез╕я не чужа словесн╕й екв╕л╕бристиц╕, але сенс останньо╖ ма╓ полягати у досягненн╕ гармон╕╖, яка вже виходить за меж╕ вербального. ╤ тут Дмитро Шупта не ориг╕нальний ориг╕нал, бо в╕н точно, я б сказав, канон╕чно, риму╓. Сьогодн╕ це – не модно. Риму заступа╓ ритм. Але ж х╕ба рима не ритм? В чому особлив╕сть сучасного ритму? Як на мене, ритм неримованого слова працю╓ на автора-людину, в╕н увиразню╓ ф╕зичного нос╕я слова. Ритм, п╕дкорений рим╕, працю╓ на слово. Така тактика «зат╕ня╓ ф╕зику», актуал╕зуючи маг╕ю слова. «Кровь – любовь», «Слезы – грезы» не можуть не викликати посм╕шки, але одночасно ця посм╕шка не здатна знищити закладену в них позасв╕тову маг╕ю. ╤ саме ╖й служить Дмитро Шупта, в поез╕╖ якого важко знайти неточну риму. Сьогодн╕шн╓ показне скорочення дистанц╕╖ м╕ж людиною ╕ автором – одне ╕з марнославств нашого часу (хоча, коли його не було!), чуже поез╕╖ нашого автора, який вол╕╓ до класично╖ презентац╕╖ творчого «Я». Не ритм╕зована експанс╕я «его», не пот╕к рефлекс╕й, не претенз╕йне бурмот╕ння, але ч╕тко сформульована доб╕рно висловлена думка познача╓ авторський стиль поета Дмитра Шупти.
Саме така поез╕я ╕ вимага╓ в╕дпов╕дного читача, а нас все б╕льше й б╕льше привчають до поз╕рно╖ простоти – не т╕╓╖, що ╓ результатом каторжно╖ прац╕ митця (як ╕ в даному випадку), але як артистично╖ пози на гран╕ нехлюйства, до т╕╓╖ простоти, що г╕рше крад╕╖вщини, бо не т╕льки замулю╓ глибину, а й не передбача╓ ╖╖.
Я вже неодноразово згадував про мову. Як до не╖ не ставитись, в╕д не╖ н╕куди не д╕нешся. То ж сьогодн╕, якщо читача не вразиш, мода тоб╕ не пробачить, загалу на тво╓му боц╕ не буде. Епатажн╕сть слухова, зорова ╕ ще бозна яка, ╕стотно форму╓ сусп╕льну оц╕нку мистецького явища. Але мода н╕чого не здатна вд╕яти з тим, що сильне враження вигоря╓, коли затихають децибели чи зника╓ з поля зору вибаглива конструкц╕я. Звичайно, тод╕ на допомогу приходить експертне мудрування, але це не надовго, бо т╕льки ╕стинне мистецьке переживання, неп╕дробне л╕ричне почуття не знають ф╕зично╖ тяглост╕ часу. Б╕да ж ╕ще ╕ в тому, що справжн╓ мистецтво травматичне (недарма древн╕ говорили про катарсис) – травматичне не в сенс╕ «к╕мнати жах╕в»: зайшов – перелякався – вийшов, а в сенс╕ роботи душ╕, яка через ╕стинне переживання ╕стинного вивершу╓ться над собою. Недарма Леся Укра╖нка говорила про страх звичайно╖ людини: «Сво╖м життям до себе дор╕внятись».
╤ тут я, власне, повертаюсь до того, з чого почав: «Колимськ╕ д╕вчатка» Дмитра Шупти – це тв╕р, який вража╓, який не може не викликати глибинне переживання, який передбача╓ катарсис. ╤ стосу╓ться це не т╕льки теми, але, в першу чергу, ╖╖ художнього вир╕шення. Загал уже адаптувався до думки про «бром ╕ ╕стор╕ю», з рад╕стю погоджуючись ╕з загалом, та справедливою тезою
про безперспективн╕сть ╕сторичного мазох╕зму, не розум╕ючи того, що приречений на нього, якщо не в╕дбудеться катарсис. Байдужо спожита ╕нформац╕я не доходить до серця ╕ зайва розуму, пережите ╕ донесене ╕ передане людям художн╕м образом, перетворю╓ ╖╖ на чинник духовного життя. ╤ саме в цьому алгоритм╕ прочиту╓ться поема-рекв╕╓м «Колимськ╕ д╕вчатка» Дмитра Шупти.
Хтось може бути здивований, що у цьому в╕дгуку на тв╕р я не пишу про його суто художн╕ особливост╕, не процитував жодного рядка, але сьогодн╕ для мене важлив╕ше те, що добре знаний мен╕ автор уже в╕домим мен╕ твором спровокував роздуми дещо ширшого, н╕ж суто оц╕ночного л╕тературно-критичного кола. А це ╕ визнача╓ мистецьку варт╕сть твору, зумовлену, кр╕м усього ╕ншого, спонукою не т╕льки споживати культуру, а й схилятися перед нею.
Олекс╕й МАКОВ

Дмитро ШУПТА

КОЛИМСЬК╤ Д╤ВЧАТКА
Поема-рекв╕╓м

 1949 року поблизу одного з колимських
 концтабор╕в за наказом Москви живцем
 потоплено в болот╕ близько трьох тисяч
 укра╖нських д╕вчаток в╕ком 12-14 рок╕в –
 “чтоб н╓кому било рожать банд╓ровцев”.

 ***
В дротах в╕тр╕в полярн╕ оратор╕╖
Звучать не для калини чи верби.
Скуп╕ для ока Колими просторо╖
Несм╕тн╕ зача╖лися скарби.

Лишайники з мохами чемно щупляться,
Де ╕ван-чай клеча╓ зв╕р╕вник.
Сюди спрутяч╕ пажерлив╕ щупальця
Кремль простяга╓ через материк.

На св╕т╕ ма╓ все свою кол╕з╕ю
╤ байдуже те, як ╖╖ назвуть.
Десь в океан╕ остр╕в ╓ Ел╕з╕ум –
В раю т╕м душ╕ праведних живуть.

А пом╕ж Колимою та ╤ршавою
Затиснув неймов╕рним тягарем
Вс╕х монстр, по╕менований державою,
Немилосердний б╕льшовицький Кремль.

Для нього стало зд╕йсненою мр╕╓ю
Владарювати т╕льки з-п╕д бича.
Переплелася влада з тиран╕╓ю
У вседозволен╕сть керманича.

Хто ╕ чого нара╖ть нам нарайського,
╤ де воно тепер яйце-райце?
Гребуть-гребуть багатства краю райського,
Й хоча б де посадили деревце…

Грядуть часи осудження нащадками –
Всяк на слизькому пада╓ льоду.
А нин╕ ми з колимськими д╕вчатками
Продовжим до загибел╕ ходу.

Жорстоко в╕д батьк╕в ╖х в╕докремили
Й погнали на загибель в болота.
Прил╕тн╕ журавл╕ печаль суремили –
Той сум понесла юн╕сть золота.

Вони вже не в╕дродяться ╕ з веснами,
Бодай до сонця вислати б г╕нця.
Ус╕ шляхи до раю п╕днебесного
У драматичн╕м д╕йств╕ без к╕нця.

Ми л╕земо тундроболотним м╕сивом,
Хто здатен на прокляття ╕ на крик.
Сюди загнали силу достоб╕сову,
Що згодом п╕д╕рве цей материк.

Вдротоване ГУЛАГу халабудище,
Безодня, де вже не ╕сну╓ час –
Все, що було, що ╓ й коли то буде ще,
Примарою явилося до нас.

На цих шляхах ми квапимось останн╕ми –
З╕бралися край св╕ту, хто зв╕дк╕ль.
Норильськими й Кенг╕рськими повстаннями
Й Майданами ще в╕дгукнеться б╕ль.

 ***
Спрут чемесить вс╕ нац╕╖ до болю,
Хто не змирився з долею раба,
Нав’язуючи пол╕тичну волю,
Щоб вигасла народу боротьба.

╤ на покору згоди спрут не просить,
Покликаний у зародку душить
Усе, що до свободи дух п╕дносить
Й за волю здатне подвиги вершить.

У цьому спрут таки досяг вершини –
В╕н гнав етапи, як по килиму,
╤ чад комун╕стично╖ машини
Накрив ╤нту й далеку Колиму.

Не вибирав, дорослим чи д╕вчаткам,
Вс╕м, гемоне, хребти переломи,
А злочин силкувався запечатать
У мерзлот╕ ╤нти ╕ Колими.

Бо як не юнь, кого зосталось жерти?
Тож вибирай, а хоч – не вибирай…
В╕д спрута вимагав ново╖ жертви
Щодня кремл╕вський пажерливий рай.

У танучу мерзлоту хаотичну
Погнала юнок, наче нелюдей,
Не зла недоля в тундру приарктичну,
А п╕дла сутн╕сть явищ та ╕дей.

Де мамонта стежки ╕ динозавра
Лягли в перв╕сний допечерний в╕к,
Там в╕дбулося те, що буде завтра,
До чого спрут кремл╕вський вс╕х прир╕к.

У апоге╖ катувань ╕ страчень,
У безм╕р╕ ╕мперських волод╕нь
З╕ спрутових останн╕х передбачень
Збулась катюжна маг╕я вид╕нь.

Спрут зм╕г усе поставити на карту
╤ рай перетворити на гарм╕з,
Де конво╖ри стал╕нського ╜арту
Женуть нас ╕ сьогодн╕ в комун╕зм.

 ***
Г╕р на виднокра╖ в╕дроги –
Там воля, лиш т╕льки рвони…
Безлюдн╕ колимськ╕ дороги –
Мов щупальця спрута вони.

Колимськ╕ дороги не знають
Зв╕рюки п╕вн╕чно╖ лап,
Одначе вони оживають,
Коли ними гонять етап.

У мерехт╕ сяйво б╕лисле
У неб╕ шоку╓ д╕тей,
Гн╕тить ╖х свинцево нависле,
Не зичить над╕йних в╕стей.

В╕бру╓ в зен╕т╕, то низько
Пливе св╕тломузика чень.
Та з╕рветься раптом в╕трисько,
Й ряту╓ ще каптур лишень.

Заст╕бнута куртка по горло,
А ти, св╕тломузико, грай!
Де сяйво немеркнуче гордо
Розпису╓ весь небокрай.

В природи ╓ власн╕ манери,
Чи, може, в небесних цар╕в –
У верхн╕х шарах атмосфери
Св╕тити розлив кольор╕в.

Це явище дивне оптичне,
При╓мне для ока й душ╕,
╤ ╓ щось велично готичне
В рухлив╕м жив╕м м╕раж╕.

Але для д╕вчаток все – марне,
Хоч послане сонмом бог╕в,
Не раду╓ сяйво Полярне –
Салют юкаг╕рських вогн╕в.

Не виповнить катов╕ душу
╤ юнок не зв╕льнить з лещат,
Не виведе нав╕ть на сушу, –
Воно не вряту╓ д╕вчат.

Дзвен╕тиме в далях колимських
╤ вл╕тку замерзла сльоза,
Де в╕дсв╕т огн╕в юкаг╕рських
В Полярному сяйв╕ щеза.

Ти, схиблена з в╕рного шляху,
В стромину летиш повсякдень,
Жахалище, сповнене жаху –
╤мпер╕╓, трухла, мов пень.

Пост╕йно зд╕ймаючи шарварк,
З рук не випуска╓ш обух –
Керму╓ кра╖ною варвар,
З яко╖ тхне варварський дух.

Свою в╕дбуваючи тризну,
Реваншем скупа╓ш вину,
В безпутност╕ путлищ путизму
Нову розпалила в╕йну.

Не збувся пров╕щений Трет╕й
Пихато омр╕яний Рим.
Тво╖х в╕ков╕чних трагед╕й
Хльобне окупований Крим.

Г╕╓но! Боротися з барсом
Тоб╕ допоможе фашизм…
Траг╕чне п╕дм╕ню╓ фарсом
Освячений тв╕й бандитизм.

 ***
В╕чномерзлотна тундро Колими,
В багно при покарлючен╕й берез╕
Цих юних укра╖ночок прийми!
Обаб╕ч конво╖ри нетверез╕.

В загибель ╖х веде остання путь,
Повернення з безодн╕ тут нема╓.
Куди д╕вчатка йдуть, ╕ йдуть, ╕ йдуть,
╤ хто про це уже сьогодн╕ зна╓?

Ступають тисяч╕ худеньких н╕г
Цих п╕дл╕тк╕в, яким не п╕длет╕ти.
Де-де обаб╕ч не розтанув сн╕г –
╤дуть грузьким болотом. Майже д╕ти.

Прошкують юнки-п╕дл╕тки на смерть,
Хода ╖х просува╓ться пов╕льно
Шляхом, печаллю сповненим ущерть,
Де в розпач╕ вмовк в╕тер божев╕льно.

Полярне сяйво об╕рвало гру,
В╕д горя с╕ре небо помутн╕ло.
Женуть д╕вчаток у страшну д╕ру
Конвойн╕, зг╕дно припису, ум╕ло.

Неначе на прогулянку женуть,
Та хто й коли прогулю╓ться тихо?
Без см╕ху, без розмов останню путь
Д╕вчаток простелило гр╕зне лихо.

Безгом╕н з’╖в ридання матер╕в…
У твань д╕вчатка шлях св╕й перем╕сять,
Там жоден з конво╖р╕в не здур╕в
В поход╕ до призначеного м╕сця.

Сво╖ га╖вки в тундру понесли,
Сво╖ колядки ╕ сво╖ щедр╕вки.
Стежки болотним мохом заросли,
Чуж╕ й грузьк╕, до р╕дно╖ дом╕вки.

Кремл╕вський спрут гвалтовно оповив
Уг╕ддя люто й з Укра╖ни смокче
Затяту кров, яку не перелив
У Колиму, щоб виц╕дити конче.

 ***
Сполоха╓ться гуска, там – веселик…
А вдома – голоси пташиних нот
Звучать у наших укра╖нських селах,
Що сповнен╕ буйнуючих пишнот.

Та н╕кому вродливих захищати,
О збро╖ – зв╕р, ╕ пес – теж лютий зв╕р.
Ус╕м мовчать наказано д╕вчаткам –
На слово ма╓ право конво╖р.

У тундр╕ болота холодн╕ й гостр╕,
По них ╕ти – неначе по ножах,
Брутальщина, матюк ╕ наглий постр╕л –
Приреченим несе убивчий жах.

Лишайник, мох полярний та осоки,
Гружаве дно й пов╕тря негр╕мке.
Призначення ╖х – нищити високе
Та непохитне, г╕дне ╕ стр╕мке.

Кара╓ться тут нав╕ть зайвий порух –
Зак╕нчились дороги крижов╕,
Примарливо ступають душ╕ поруч,
Де виснажен╕ юнки – ще жив╕.

╤ з твердю зник останн╕й клаптик суш╕.
В╕д жаху ц╕пен╕╓ш спроквола.
В╕дкраян╕ осирот╕л╕ душ╕
Дивились на приречен╕ т╕ла.

Брести болотом дал╕ неможливо,
К╕нець тому, хто слабне й в╕дста╓.
Холонучи у в╕дча╖ тужливо,
Вже й голосу н╕хто не пода╓.

В багн╕ ус╕ сл╕ди д╕вчач╕ стерт╕,
Там в╕дчай кожну душу охопив.
Тупе передчуття близько╖ смерт╕
З очей немилосердний жах надпив.

Безодню тундри ми не подола╓м,
Для чого ж цей, такий печальний, трай?
Полярне сонце понад небокра╓м
Котилось, не заходячи за край.

 ***
… За небокра╓м димар╕ барак╕в…
Д╕вчаткам не вернутися назад.
Колючими дротами концентрак╕в
Обнесених не матимуть досад.

Н╕хто не запляму╓ ╖хню свят╕сть.
╤удо, чи отримав шеляг ти?
Похитуються, йдуть, щоб не зламатись,
Не думають, що мають полягти.

П╕вн╕чне сяйво вклечу╓ галуззя,
Вогнями негасимо миготить.
Поразки бузув╕рського безглуздя
Оч╕ку╓ прийдешн╓ хоч на мить.

У тундров╕, у пр╕рвов╕ палати
Нещасн╕ йдуть, волаючи до нас.
Доба гряде, а з нею час розплати –
Святий для юних душ безгр╕шний час.

Трясовина – куди тут не б╕жи ти,
Та й хто куди, ослаблий, поб╕жить…
Вогонь пекельний знов бажанням жити
Запалить душ╕. Знову, знову – жить!

Була година рання чи зап╕зня,
Д╕вчаток сили кидали чимдуж,
╤ раптом пролунала тиха п╕сня –
Над тундрою сп╕вав хор св╕тлих душ.

Лунала тихо, та була велика –
Ця п╕сня чист╕ душ╕ береже.
Той Голос Неба т╕льки Бога кликав
Засв╕дчити згасання юних жертв.

Г╕рка печаль п╕вн╕чно╖ пастел╕
Зволожена болотом, не суха.
Та╓мний голос мертво╖ пустел╕
Звучить луною ╕ не затиха.

Ця п╕сня – св╕док лютого загину
П╕д шовком ╕з мережив павучат,
Вона пост╕йно рветься в Укра╖ну
╤з душами невинними д╕вчат.

У безолюдню вс╕ шляхи простерт╕.
Тут нав╕ть смерть сама вола╓: «Жить!»
Луна╓ п╕сня у безодню смерт╕,
Яку н╕що не здатне задушить.
 
…Д╕вчатка йдуть.., в затятому мовчанн╕
Тримаючи убивчу н╕моту.
Потоплен╕, одначе – нездоланн╕,
Несуть, найвищу, правди наготу.

Ввижались мальви ╖м б╕ля в╕конця,
А не оцей колимський талий сн╕г.
Обличчями повернен╕ до сонця,
Лишень воно ще пестувало ╖х.

Задивлен╕ у сонце ╕ у себе
Вони – ще д╕ти. Вс╕ – ╕ще мал╕.
Не вабило ╖х з╕лля тонкостебле
Чужо╖ неприв╕тно╖ земл╕.

Уже не чули конво╖рських мат╕в.
Позамерзали сльози в ╖х очах.
╥м п╕сля камер, п╕сля каземат╕в
Недоля ухвалила смерт╕ шлях.

В ц╕й тундр╕ – також не без вежово╖
В дротах кошари, наче у Кремл╕.
Страшн╕ш земл╕ смертельно╖ чужо╖
Н╕чого не бува╓ на земл╕.

 ***
У лайди муки Байди,
У драговинн╕ безв╕ст╕ – углиб.
╤ не дано ╖м тверд╕, а н╕ райдуг,
Якими душ╕ праведн╕ п╕шли б.

Хоча б вогню болотного оскалок
На вчинену загладу дочиста –
Три тисяч╕ д╕вчаток, як русалок,
Кремл╕вський спрут загнав у болота.

Н╕ скрикнуть, н╕ сплакнуть, н╕ заскавчати
Вам не дано, ой, д╕точки мо╖,
Загнали вас, три тисяч╕ д╕вчаток,
В Колимськ╕ розболочен╕ кра╖.

Судосили вас б╕ди нев╕дчепн╕
╤ ця – в безодню тундрова тропа
Через батьк╕в, як╕ були причетн╕
До визвольного руху – до УПА.

Чи╖сь батьки наклали головою
В бою чи у кри╖вц╕ за ярком...
Була чиясь матуся зв’язковою
В УПА, а тато – просто вояком.

Для вас уже нема нового часу,
Нев╕льницям з Прута, Дн╕стра й Дн╕пра –
Ви мали заснувать колимську расу,
Живу, адже тутешня – вимира.

А р╕дний край позароста куколем…
Живе до цурки вигибне – ╕ все.
Адже колимц╕ – вбит╕ алкоголем ,
╥х «п’ятниця зап╕йна» не спасе.

Прин╕с букет московський венеричних
Невил╕ковних капосних хвороб
На Колиму ГУЛАГ╕вський опричник,
Бо ╕ншого ╕ статись не могло б.

Нам н╕чого сувору долю злити,
За це Ти нас, Всевишн╕й, не карай,
Що випало скорботно заселити,
Залюднити золотоносний рай…

Плануються для цього нав╕ть юн╕,
Для чого не придатний старожил –
Народяться ╕ красен╕, й красун╕
З копальнями золотоносних жил.

Багатства тут немислимо казков╕,
Потоки ╖х – прям╕с╕нько в Москву
Посиплються в зернятах чи п╕сков╕,
Як розсипи коштовного п╕ску.

Оц╕нено найвище кожну драгу,
Де самородком кожен метр пропах.
╤ жертвами невинними ГУЛАГу,
╤ вашими т╕лами в болотах.

В╕чномерзлотно Колими заперт╕
Ворота – ╖х не в╕зьмуть ╕ ломи.
Тут, що не балка, то й Долина Смерт╕ –
Останн╓ коло пекла Колими.

Клондайком стане Колима зал╕ська,
Скарб╕вня перем╕шених бол╕т,
Бо кл╕ка «небожител╕в» кремл╕вська
Зазябрити запрагла ц╕лий св╕т.


 ***

Кра╓св╕тн╕й страшний материк,
Страхолюдн╕ ви, зимо ╕ спеко,
Душ╕ право тут мають на крик,
Як ╕ оч╕, щоб глянуть далеко.

Я лечу ╕з-за Случ╕ за Збруч,
Роздираючи тундри тужав╕ч,
Щоб торкнутись б╕ди власноруч
╤ трагед╕ю бачити нав╕ч.

Та з кат╕в час не зми╓ вину,
Нав╕ть Бог якщо це напророчить –
╤з етапами в драговину
Тундра буде завжди кровоточить.

Укра╖на пряму╓ – в пут╕,
Укра╖на жива ╕ не вмерла…
В тундр╕ виливки душ золот╕
╤ ╖╖ найкоштовн╕ш╕ перла.

Про загиблих – н╕яких прим╕т,
А н╕ ц╕хи з т╕╓╖ нагоди.
Гружавинна безодня бол╕т
╤ смертельн╕ отру╓н╕ води.

 ***
В неб╕ нав╕ть розкрилений птах
Не кигиче над тундровим ра╓м…
Зачекалися за небокра╓м
Ген, бараки в колючих дротах.

За дротами сумн╕ матер╕ –
╥х серця у надрив╕ з печал╕
Загорьован╕, мов на причал╕,
Невидимих з╕рок л╕хтар╕.

Зан╕м╕ння – й н╕ зойк╕в, н╕ сл╕з.
╤ суц╕ль комашнею покрит╕
У тванюц╕, мов черви в корит╕,
Кривуляки полярних бер╕з.

А д╕вчатка бредуть золот╕,
Вже й не в╕рять сво╓му чучундр╕ –
Правда мохом покрилася в тундр╕
У полярн╕й н╕м╕й мерзлот╕.

Йдуть ╕ йдуть, бредучи босон╕ж,
Передишки минають спокусу
У краю кровопивного гнусу,
Де в безвих╕дь веде бездор╕ж.

Йдуть по бабиному живот╕,
Де ще не пролягали маршрути
╤ кування зозул╕ не чути –
Довгих рок╕в би ╖м у житт╕.

Запекельна мандр╕вка страшна,
К╕тловина ╜валтовного глуму.
Засп╕вають в╕три свою думу –
╥х накри╓ н╕ма тишина.

До небесних уг╕дь неземних!
Мерхли в них нав╕ть проблиски в╕ри…
Драт╕влив╕ хм╕льн╕ конво╖ри
╤ в╕вчарки скажен╕ при них.

╥х команди облудн╕ слова
Поглинаюч╕, повн╕ принижень.
Крик зд╕йма наполоханий крижень,
Жухне-в’яне трава-батлава.

Поглина╓ останн╕ сл╕ди
У безодню колимських д╕вчаток –
В пр╕рву загнаних, наче качаток,
Що потрапили з горя сюди.

 ***
Де л╕то з тундри хлань вчинило плютну
П╕д завивання дике хижак╕в,
У загнаних на Колиму безлюдну
Д╕вчаток в╕длучили в╕д батьк╕в.

╤ задрижала Колими споруда –
Вс╕ щупальця напохват╕ тремтять.
Вони з жадоби душогуба-спрута
Накинулись д╕вчаток обмотать.

Зав╕брували щупальця в екстаз╕ –
Ворушиться дорога Колими.
Д╕вчаток не погнали в цьому раз╕
Н╕ до копалень, а н╕ до тюрми.

Заглушу╓ться чайчине квил╕ння,
Де хмарами дзвенячий гнус л╕та.
Квилить душа ячанням покол╕ння,
Яке п╕шло на страту в болота.

Вс╕ жертв сл╕ди засипле сн╕гу мерва.
Та т╕льки не зника╓ молоде –
Пекучий б╕ль наструнченого нерва,
Надсадливо в╕бруючи, гуде.

 ***
Не зникли юн╕ мр╕╖ ╕ над╕╖,
Незд╕йснене ми ма╓мо зд╕йснить.
Свобода й воля кличуть нас до д╕╖
Часи не перетруть над╕╖ нить.

Вона жива, болюча й неспалима,
Вона, як пром╕нь сонця, не згора.
Стояли у д╕вчат перед очима
Кв╕туч╕ береги Дн╕пра й Дн╕стра.

Убога мерзлота в полярн╕м з╕лл╕…
Одначе, в ц╕й пустел╕, навпаки,
Клечально╖ Зелено╖ Нед╕л╕
У тундр╕ ╖м привид╕лись святки.

Ввижалась конво╖ров╕ кокарда…
А юнкам видавалося щокрок –
У кожно╖ ╕з них дзвен╕ла згарда,
На кожн╕й з них – з к╕сниками в╕нок.

Вони ще не д╕ждалися любов╕.
Й не в кожно╖ вже з них була р╕дня.
Тепер – н╕ мук, н╕ стогон╕в, н╕ кров╕,
Н╕ попелу у порожнеч╕ дня.

Бредуть болотом мовчазн╕ д╕вчатка –
Змива╓ сл╕д сколочена вода.
Та ще н╕ма зац╕плена мовчанка –
Н╕хто про тих д╕вчаток не згада.

Мовчущо спить колимський край омшаний,
Де тисяч╕ д╕вчаток йдуть ╕ йдуть…
О! Як же ╖м потр╕бне слово шани
╤ пам’ять про стражденну ╖хню путь.

Доба ганьбу поклала на скрижал╕,
Яка ╕ дос╕ ц╕лий св╕т трясе:
«Банд╓ровцев чтоб больше н╓ рожал╕…»
За це ╖х умертвили. От ╕ все.

 ***
Зор╕ ╖м у неб╕ не мигали –
Йшли д╕вчатка, як в страшному сн╕.
Про пощаду зовс╕м не благали –
В╕д розпуки в тундр╕ мовчазн╕.

╥м не уд╕лили по набою,
Не давали випити отрут.
Став ╖х шлях р╕кою вогняною,
У як╕й пливе червоний спрут.

Злочинам його нема╓ м╕ри –
╥х не покрива н╕яка мжа.
Все перетоптали конво╖ри,
Де живого й мертвого межа.

Вам, собаки, захищати Молох,
Бо на те вас, озв╕р╕л╕ пси,
Вишколив досв╕дчений к╕нолог
Рвать людину, Господи, спаси!

Нюх ╕ слух ви ма╓те належний,
Щоб команду виконать «Атас!»
╤ про вас не скажеш, що ви – лежн╕,
Зв╕сно, не вряту╓шся в╕д вас.

Розтерзати жертву безборонну
╤з колючодротих табор╕в,
Кинувшись, неначе на ворону,
Кр╕зь пекучу хмару комар╕в.

Це для вас щоденна справа звична.
Жодн╕й жертв╕ захисту катма.
Зона вся ГУЛаг╕вська – арктична,
╥й ╕м’я? – бездонна Колима.

 ***
Поруч з вами йдуть песиголовц╕,
Жертва в них у кожного – на кл╕:
Москал╕ – рязанц╕ ╕ тамбовц╕,
Сказано – скажен╕ москал╕.

Хто ╖х т╕льки й зв╕дки не потурив?
Вс╕м вони – затят╕ вороги.
Меншиков з Петром знесли Батурин,
Мешканц╕в скаравши до ноги.

Прир╕кали кожного на муки…
Кожен – кат ╕ кожен з вас – п╕лат.
Матерям пов╕дтинати руки
Й голови в╕дтяти в немовлят…

Де система вишколу зм╕йова –
На ординств╕ вибуяв бур’ян.
Господи, як банда Муравйова
Тисячами нищила киян!

Згасли безневинними закланц╕,
Жертвами розбою та облав,
Хто попався ╖м у вишиванц╕
Й укра╖нське слово промовляв…

Кров людську пролити – в цьому подвиг,
Килими багрить в невинну кров.
Колими настав останн╕й подих –
Псиний ╜валт усе переборов.

Вибабране в злочини сумл╕ння –
Пасете отару ви людську,
Виселену в болота, в кам╕ння
Чи у жар аз╕йського п╕ску.

Вовче кодло, скопище шакал╕в –
╤ншого вам ╕мен╕ нема –
В╕д московських хижих генерал╕в
╤ до вас, ким повна Колима.

Грабувать, нахабно брати в наб╕р,
Черепами всипать гобелен –
Безберегий св╕товий концтаб╕р
В межах в╕д Чопа й по Уелен.

 ***
Конвойн╕ не спонукують до б╕гу –
На марш╕ в конво╖р╕в св╕й манер.
По тундр╕ бруднуват╕ купи сн╕гу
Не станули ╕ вл╕тку. Дотепер.

Колона йде… Припинена балачка.
Лишень болото тундри чвакотить.
Для ноженят яка в кого взувачка?
П╕дковами конвой не цокотить.

У конво╖ра вистача набо╖в,
На безк╕нечний шлях, який замр╕в
У гост╕ до приморських зв╕робо╖в
Чи, може, в гост╕ до оленяр╕в.

Для конво╖р╕в чути звуки рац╕й.
Вода хлюпоче, П╕д ногами – л╕д.
Щокрок до екстремальних ситуац╕й
Не вимагав готовност╕ пох╕д.

Розк╕шна болотн╕вка, як перина.
М’якенька бойлава, неначе пух.
Кишить летюча хмара комарина
╤ мошки, й ╜едз╕в та кусючих мух.

╤ не ясир в степу вели татари –
Торкались личок ╕ чар╕вних бр╕в,
А спрагл╕ кров╕ ненаситн╕ хмари
Бозна-яких летючих упир╕в.

В╕ддайтеся цим кровоп╕ям, д╕тки, –
╥х осоружн╕ крила скр╕зь бринять.
Не вам в╕тровки та енцефал╕тки.
Ви без антимоск╕тного вбрання.

Не вам хоча б якийсь х╕м╕чний зас╕б.
Вас упир╕ з’╖дають на ходу.
На вас конвойн╕ зирять дуже ласо –
Задовольнити пох╕ть ╕ жаду.

Довк╕л буя╓ тундра буйнокв╕то
На безм╕рах простор╕в Колими.
З╕йшло спекотне ╕ коротке л╕то –
Надходить н╕ч полярно╖ зими.

 ***
Куди ж д╕тей ти гнала у болото?
Чи охопив невил╕ковний сказ,
Розбещена, зв╕р╕юча сволото,
Який ╕ хто б не дав тоб╕ наказ.

Без Бога у душ╕ сво╖й порожн╕й.
Та злочин╕в таких не бачив св╕т!
Три тисяч╕ по тундр╕ бездорожн╕й –
Д╕вчаток на загибель. Мак╕в цв╕т!

В╕д лиход╕йства й спирту оп’ян╕л╕?
Сумл╕ння вам безкарн╕сть в╕дн╕ма,
Катюги невмолим╕, знахабн╕л╕,
Для вас людського ╕мен╕ нема.

При збро╖ ви ╕ взут╕, гамадрили.
Дорога смерт╕ – бос╕й д╕твор╕.
Чи вас в╕д вурдалак╕в народили
Вовчиц╕ хиж╕, а не матер╕?

Та згодом тихнув сп╕в, але до сп╕ву,
Як розпочався дикий той шабаш,
Чи хто молив святу небесну Д╕ву
╤ хто казав по себе «Отченаш»?!

Опричникам не йнять лихо╖ смерт╕.
Зам╕сть душ╕ в них в кожного – лагно.
╤ рухла тундра з видим╕стю тверд╕ –
П╕дтале, розболочене багно.

Одначе, слався, каторжна робото!
Катюги ╕ не ймуть свою вину,
Як╕ д╕вчаток гнали у болото –
Все дал╕ й дал╕ у трясовину.

Ц╕ болота недоля розм╕сила
Для нашого страждання, наших мук,
Де не живе й сама нечиста сила –
Болотяник заклятий чи тулук.

Ут╕м, н╕чого дивного нема╓ –
Гружавину покри╓ патлама.
Смертельна тиша злочин прихова╓
Й зима, на котру щедра Колима.

 ***
А ╖х вели… В безодню просто гнали…
Ще й дос╕ в тундр╕ болота дрижать.
З Москви так наказали генерали:
«Чтоб н╓кому банд╓ровцев рожать»…

До того, як взяли п╕д караб╕ни,
Для них було повторене стократ:
– Зреч╕ться в╕д батьк╕в та Укра╖ни! –
Усе, що вимагалось в╕д д╕вчат.

╤ зойкнула з Дн╕пром далека Тиса,
Душа знялася високо, мов птах,
Коли втонула перша ╕з трьох тисяч
Невинна жертва в тундр╕ в болотах.

П╕шла на дно багнюки в╕ково╖,
Сховалася, як в н╕рку ховраха.
╥╖ Господь всевишн╕й упоко╖в
На Луках Неба душу без гр╕ха.

Високе небо, цей траг╕зм засв╕дчуй –
Ступати, мабуть, легше по ножах.
В очах д╕вчаток зача╖вся в╕дчай
╤ розпач задушив душевний жах.

╤з цих д╕вчаток жодна не кохала,
А вже для вс╕х вогонь життя зачах.
Приречена колона потахала –
Зникала в конво╖р╕в на очах.

В безодню третя тисяча гунула.
Схлипнули й захлинулись мочар╕,
Коли остання д╕вчинка втонула –
З’явився блиск Полярно╖ Зор╕.

 ***
╤ забрин╕ла зумером маячка,
Й покликала сумл╕ння, як магн╕т,
А перед конво╖рами мерячка
Шлях заступила у блигомий св╕т.

Знов тванню затяглась бездонна д╕рка
Б╕льмом з╕ниц╕ кожного ствола.
╤ раптом з неба гр╕зним сяйвом з╕рка
Конвойних на мерячку повела.

Хто йшов на повен зр╕ст, хто навкарячки,
Хтось каявся ╕з них ╕ був ласкав.
Та вабив клич облудно╖ мерячки –
До себе кликав ╕ не в╕дпускав.

Когось вела на клич уява хвора.
Аякже. Вс╕ вони – богатир╕!
Полярна З╕рка з╕ркою майора
Для когось увижалася вгор╕.

В подонк╕в тих була така сверблячка –
За з╕рочку п╕двищують платню,
╤з чим в╕тала кожного мерячка,
Вмикаючи собачу гавкотню.

Здавалось ╖м, що йдуть вони по трупах,
Здавалось ╖м – нарешт╕ повезло…
Шанкрован╕, у сиф╕л╕сних струпах
Несли вони не т╕льки тундр╕ зло.

Конвойним приключилася гарячка –
Вони посл╕пли, ╖м заклало н╕с…
Глухого спрута вивела мерячка
У св╕тле майбуття – у комун╕зм.

Мерячка ╖м таки забила баки,
Тож, вижив зв╕р, на те воно й Сиб╕р.
В концтаб╕р повернулися собаки
╤ не вернувся жоден конво╖р.

Скавчав зашитим ротом правознавець –
Живе ╕ мертве йшло на переплав.
ГУЛагу генеральний виконавець
У метастазах ракових конав.

 ***
На П╕вноч╕
Шторм╕в оселя буйних,
Загрозливий
Гр╕м криги не затих,
Там не бува╓
Нав╕ть зм╕й отруйних,
Комах отруйних
Й випар╕в лихих.

На П╕вноч╕,
Де холоди лютують,
Пост╕йно нами
Дек╕лька стол╕ть
Бездонну мерзлоту
Весь час трамбують,
Щоб мерзле Заполяр’я
В╕д╕гр╕ть.

На П╕вноч╕
Все ж зацв╕туть черешн╕ –
Вда╓ться Провид╕ння
До синкоп:
Розтане крига Арктики
Нарешт╕
Й не забариться
Св╕товий потоп.

 ***
Загарбаних ╕ простору, ╕ неба,
╤ ст╕льки в тебе злидн╕в та багатств,
Ордо московська! Що тоб╕ ще треба?
Не здатна ти молитися й благать.

Молитвенно розсипана на стрази,
Втрачай останн╕ залишки мети!
З безоднею велико╖ образи
Тоб╕ н╕де прощення не знайти.

Бо в╕д государя ╕ до сатрапа
У тебе душ╕ сповнен╕ чудер.
Просмолена ти хиж╕стю касапа,
Москаль у тебе кожен – живодер.

Все умертвля╓ш проклятим поконом,
Плюндру╓ш ти усе – на перегн╕й.
Не канон╕чна – ти поза законом,
У самосвятт╕ здатна на розб╕й.

У тебе в неб╕, в мор╕ ╕ на суш╕
Побо╖ща тривають ножов╕ –
Суц╕ль панують здавна мертв╕ душ╕,
А знищен╕, д╕вчач╕, – вс╕ жив╕!

Вони тоб╕ – чуж╕ й так╕ далек╕ –
В╕д помсти ╖х ти вже не утечеш.
Обурення перероста╓ в клек╕т,
А ти соб╕ останн╕й саван тчеш.

Себе ти догриза╓ш до ок╕стя,
У жовчн╕й злоб╕ м╕нишся з лиця.
Тоб╕ нема╓ затишного м╕сця,
Захмелена – в пияцтв╕ до к╕нця.

У тебе вс╕ – раби, п╕дн╕жки, слуги.
Для тебе всюди – вирви на сош╕.
╤ невимовн╕ чорн╕ крила туги
Тебе накрили, хижу, без душ╕.

 ***
Для тебе в майбутт╕ – нема н╕чого.
Все, що ти мала, втратила нав╕к.
╤з туги тв╕й, ╕з в╕дчаю страшного
Безчестя виповнятиме пот╕к.

Ти диха╓ш сиб╕рно-заурально.
Уся твоя безмеж – колимська твань.
В ╕мпер╕╖ вс╕м жити – аморально.
Ти звиродн╕ла вже в╕д зловживань.

Навальна ти з поразками вперем╕ж,
Тебе вже не вряту╓ дев’ясил.
Розбещена твоя стареча нем╕ч
Призводить т╕льки до згасання сил.

З покарою тоб╕ не розминутись.
Д╕вчатка юн╕ в тебе – на десерт?
Тоб╕ н╕коли вже не схаменутись
У пожиранн╕ тисячами жертв.

Затурканий народ мовчить терпляче.
Комуно╖ди ж, як в╕д блекоти –
Вт╕шаються безкарн╕стю одначе
В шален╕й озв╕р╕лост╕ кати.

На оч╕ вс╕м нал╕плюють полуду…
Ти т╕льки й прагнеш, де б кого вкусить.
Зачумленого безпросв╕ттям люду
Н╕яка сила вже не воскресить.

Душа твоя кам╕нна – з д╕ориту,
Вона не зна╓ сов╕сти гризот.
Сучасн╕сть п╕длу ╕ несамовиту
Не затуля╓ в╕ри горизонт.

Злод╕╓ш ти! У пошуков╕ виг╕д
Себе саму давно пережила.
Глуха, просякла мрякою безвих╕дь
Мертвенно╖ застиглост╕ д╕йшла.

Жах с╕╓ш ти такий не випадково –
Тоб╕ нема прощення далеб╕.
Душ╕ останн╓ вимовлене слово –
То рекв╕╓м останн╕й по тоб╕.

 ***
Давно тво╖ вже п╕ддан╕ поспит╕ –
До грабежу в них т╕льки ненасить.
Н╕яка сила живодайна в св╕т╕
Не зможе ╖х жадоби погасить.

За злочинами ти сто╖ш найвище
╤ звиродн╕ло плем’я молоде.
А Дантовими колами очищень
Н╕хто уже тебе не поведе.

На злочини катюжн╕ ти посп╕ла,
Не маючи для розкв╕ту зернин.
Морально ти, ╕мпер╕╓, з╕пр╕ла –
╤ смертоносний тв╕й кадаверин.

Злочинн╕ конво╖ри ╕ солдати –
╥м н╕ч потр╕бна, а не ясний день.
Ти так ╕ не навчилася страждати
╤ не придатна вже для одкровень.

Дорогою в безодню без зупинки
Чи хтось пройти наважиться колись?
– Зреч╕ться хоч тепер, що укра╖нки! –
Д╕вчатка й перед смертю не зреклись.

Так страчен╕ ╕ не почили в Боз╕,
Бо зречення не мало сприйняття.
На зболотн╕л╕й тундров╕й дороз╕
П╕шло в безодню варварства буття.

Буть скоморохом в рол╕ зубоскала
Тоб╕, мабуть, призначили свят╕.
Нечист╕й сил╕ душу ти заклала
╤ зрадила духовн╕й висот╕.

К╕нець тво╖х смертельних хоровод╕в,
Злов╕сна, з апокал╕псисом зла,
Ти в╕д останк╕в знищених народ╕в
Сама себе К╕стками загребла.

У розпал╕ тво╓ полярне л╕то,
Але шляхи безодн╕ розвезло.
В тво╖й кат╕вн╕, довбана ел╕то,
Н╕хто не здатний визначити зло.

Попри бридку й злор╕ку теревенн╕сть
Усе-таки оновлю╓ться св╕т.
А Укра╖на дивним птахом Фен╕кс
Постане врешт╕ з попелу й бол╕т.

Ще будеш ╖й ти ноги ц╕лувати
Й жахатимешся дико╖ Москви,
Коли по св╕ту п╕деш старцювати
╤ понесеш залатан╕ сакви.

 ***
Хто нам прин╕с неволю й мракоб╕сся?
Прийшов по власну гибель супостат.
╤ пов╕ддю вогненного Пол╕сся
Розлився збройний оп╕р до Карпат.

Загибель наша завше ╓ початком,
Як забуття стира╓ться нал╕т.
Нова доба зневаженим д╕вчатком
З колимських п╕д╕йма╓ться бол╕т.

Знайшлася пр╕рва кожному шрубку
З Дн╕стра, Дн╕пра ╕ з Ворскли та Д╕нця.
Страшну твою ╕мперську м’ясорубку
Пройшли ми вс╕, невинн╕, до к╕нця.

Полярний св╕дку, скривджена березо,
Ти зна╓ш, що д╕вчатка – не раби.
╤ ╖хн╕й день горить вогненнолезо
Над пр╕рвою криваво╖ доби.

╥й не потр╕бно фальш╕, н╕ п╕дробок.
Траг╕чно занапащеним серцям
Вона жахтить, як монумент-надгробок
Фашистським ╕ комун╕вським жерцям.

Болюча правдо, сущий ╕змарагде,
Зда╓ться час катюжний в╕дгостивсь.
Про злочин правда вирватися прагне
Й св╕тами якнайдал╕ пронестись.

Про те, як ми у тридцять трет╕м пухли,
Як вистр╕лян╕ пот╕м п╕дзак╕т.
До нас ╕ наших б╕д цей св╕т – оглухлий,
Осл╕плений брехнею ц╕лий св╕т.

Нас позбавляли живота й осел╕
На вс╕х етапах – аж до Колими.
А ми ╕шли сн╕гами, кр╕зь пустел╕,
Кр╕зь полум’я на згарища й громи.

Н╕де ми не зламались ан╕трохи –
Упертий розпач палахтить вогнем.
Хода в безодню п╕дло╖ епохи
Зак╕нчиться – ╖╖ ми не збагнем.

 ***
До катувань п╕вн╕чний край незвиклий.
А тут у жертву – юнок тисяч╕,
Як╕ бредуть болотом, наче виклик,
Св╕танком, вдень, увечер╕, вноч╕.

Вони пречист╕, наче зор╕ ясн╕ –
Приречен╕, зневажен╕ ус╕,
Гвалтован╕ й незаймано-прекрасн╕
При г╕дност╕, в божественн╕й крас╕.

Злий гавк╕т конво╖р╕в та в╕вчарок
В багнюц╕ тундри – ╖м ус╕м жених.
Нев╕нчан╕ три тисяч╕ д╕вчаток –
╤ сл╕ду не лишилося по них.

╤шли без Бога чи, можливо, з Богом?
Про це вже ╖х н╕хто не запита.
На обр╕╖, кр╕м сонця золотого,
До океану – в╕чна мерзлота.

Н╕хто не пода╓ команд «Полундра!»
Зриваються кур╕почки й качки…
У рихло╖ розверзено╖ тундри
Д╕вчатка – укра╖нськ╕ кв╕точки.

Жах╕ття нароста╓ з кожним кроком,
А конво╖ри квапляться чимдуж.
╤ не окремий б╕ль суц╕льним шоком
Опанував три-тисячами душ.

В╕дчуй найболюч╕ше ╖х, доби б╕ль,
Стопроклятуща пр╕рва – Колима.
Бредуть вони за обр╕й на загибель –
╥м порятунку жодного нема.

Дай, Боже, для рятунку хоч п╕р’╖ну.
Води – розливи, та не можна плить.
В ц╕й тундр╕ стом╕льйонну Укра╖ну
Не вдасться дикунам перетопить.

Бездонна пр╕рва Колими у серпн╕…
Бредуть… А тундр╕ – геть нема╓ меж.
Умертвлен╕ ╕ все-таки – безсмертн╕,
Повинищен╕ – й нездоланн╕ все ж!

 ***
Понад пекельн╕стю земною,
Де крила обпалив ╕ птах,
╤дуть ╕ йдуть перед╕ мною
Д╕вчатка в тундр╕ в болотах.

╤деш ╕ ти, моя В╕тчизно,
╤ под╕ля╓ш ╖хн╕й б╕ль.
Прошкую я, хоча й зап╕зно, –
╥х прагну вирвати зв╕дт╕ль.

╤дуть нескорен╕, не вбит╕
Й на помсту кличуть, як на б╕й.
╤ запеклися в д╕орит╕
╥х бол╕ гронами над╕й.

Не чути ╖хнього квил╕ння,
Як ни╓ серце молоде.
Д╕вчаток юне покол╕ння
З епохи карно╖ гряде.

╥х, укра╖ночок, м╕льйони
В страшн╕й ГУЛаг╕вськ╕й д╕р╕.
А це ж – нев╕нчан╕ мадонни,
А це ж – майбутн╕ матер╕.

У гвалт╕вничому ГУЛаз╕
╥х загубилися сл╕ди.
Але вони ╕дуть нараз╕
З бол╕т колимських аж сюди!

Комусь примариться встоп’яте,
Хто не втонув ╕ще в гр╕хах,
Все покол╕ння роз╕п’яте
На етапованих шляхах.

Сво╖х ми ма╓мо геро╖в.
Сво╓, в╕домо, – не чуже…
Прояв неозоренний прояв
Небесна сила береже.
1999 –2014


 С л о в н и к
 вжитих терм╕н╕в

 Арктична тундра – безл╕са природна зона, що простяга╓ться на п╕вн╕ч в╕д зони тайги
 Бабин╕ животи – трясовинн╕ болота
 Б╕лислий – б╓л╓соватий (рос.)
 Болот╕вка – болотяна рослинн╕сть
 Бойлава – теж
 В╕тровка та енцефал╕тка – захисний одяг в╕д комар╕в, гнусу
 Вклечувати – прикрашати зеленими г╕лками (клечанням)
 Ел╕з╕ум – м╕ф╕чний потойб╕чний остр╕в, де мешкають душ╕
праведник╕в; царство щастя ╕ краси, рай
 ╤нта – заполярне м╕сто, ГУЛАГ, де катували укра╖нц╕в
 ╤ршава – м╕сто в Зах╕дн╕й Укра╖н╕
 Кадаверин – трупна отрута
 Касап – живодер, кат
 К╕нолог – дресирувальник собак
 Кло – ╕кло, клювак
 Клондайк – р╕чка та золотоносний район у США
 Лайди – (ф╕н.) заболочен╕ тундров╕ луки
 Маячка – привид, маяч╕ння
 Мерва – потерть, тут – замет╕ль
 Мерячка – див. поклик Полярно╖ з╕рки
 Оскалок – зблиск
 Патлама – те, що й баглава
 Плютний – розгрузлий, непрох╕дний
 Поклик Полярно╖ З╕рки – так на Далек╕й П╕вноч╕ назива╓ться
мерячка, стан, коли просту╓ш у тундру, не розплющуючи очей,
назустр╕ч примарному вогню
 Полярне сяйво – оптичне явище, яке в╕дбува╓ться у верхн╕х шарах атмосфери, св╕т╕ння окремих д╕лянок н╕чного неба, що швидко зм╕ню╓ться тривал╕стю в╕д к╕лькох хвилин до к╕лькох д╕б
 Потахати – танути (приклад: сн╕г тане)
 «(П’яна) п’ятниця зап╕йна» – щось на зразок м’якого сухого закону, коли
 спиртн╕ напо╖ продають лиш у останн╕ три дн╕ тижня
 Стрази – б╕жутерн╕ прикраси
 Судосити – зустр╕ти
 Тулук – вовченя
 Уелен – портове м╕сто над Бер╕нговою протокою
 Ц╕ха – позначка, прикмета
 Чемасити – душити
 Чоп – прикордонне м╕сто в Зах╕дн╕й Укра╖н╕
 Чучундра – символ божества
 Шанкр – одна ╕з стад╕й сиф╕л╕су
 Юкаг╕рськ╕ вогн╕ – див. Полярне сяйво

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 09.08.2019 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=21408

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков