Версiя для друку Обговорити в форумi

ЦЕ ДОПОМОЖЕ НАМ ВИРІШУВАТИ ВЛАСНІ ПРОБЛЕМИ...

Нещодавно отримав листа з Чернігівщини від Павла Дмитровича Семененка, передплатника "Кримської світлиці", палкого прихильника ідеї місцевого самоврядування. Він дуже просив зустрітися з його землячкою, професором політології Антоніною Колодій (вона півроку стажувалася у Міжнародному центрі Вудро Вільсона) і взяти у неї інтерв'ю для нашої газети.
Ось так, потроху, зростає авторитет "Світлички"... Антоніна Колодій родом із Сіверщини, живе у Львові, їздить по далеких  світах, а про її враження земляки хочуть дізнатися з кримської газети... Ну що ж, бажання передплатників для нас закон. Зустріч з Антоніною Федорівною відбулася. Сподіваємося, читачам буде цікаво почути її розповідь про Америку, Західну Європу і... трішки про Крим.

- Пані Антоніно, як Павло Семененко, так і я свого часу із задоволенням проштудіювали Вашу книгу "На шляху до громадянського суспільства". Там є багато цікавої інформації. А які Ваші останні враження від Америки? Адже там громадянське суспільство вже давно існує, тоді як ми лише приступаємо до праці... Та й не всі ще, відверто кажучи, розуміють, що воно таке. Як американці ставляться до України? Що про нас знають? Чи ми для них цікаві?
- Інститут Кеннана, який є підрозділом при Центрі Вудро Вільсона, якраз і займається наведенням "мостів" між різними країнами.
А Центр є своєрідним пам'ятником американському президентові Вільсону, який гармонійно поєднував в собі якості історика і політика. Тому там завжди раді бачити людей, які поєднують політику і науку. Часто запрошують відставних послів з різних держав, викладачів університетів... Йде процес пізнання світу.

- Хто володіє інформацією, той у ньому почуває себе комфортніше?
- Пізнання - це святий обов'язок людини. Живучи за "залізною завісою" в СРСР, ми дуже боялися, аби про нас не дізналися якихось таємниць. Та й самі не були надто жадібні до знань. На Заході цього немає, Захід хоче нас знати! А якби ми раптом почали активно вивчати "під мікроскопом" їх, то вони б не образились. І не сприймали б це як щось незвичайне.
Переді мною в Америці були відкриті всі двері, я вільно працювала в бібліотеці Конгресу США. Кілька разів виступала перед науковцями, розповідала про Україну. Хіба це погано? Це нормальний обмін інформацією. Прикро, що ми відстаємо від Заходу... У нас немає ні американістів, ні франкознавців. У цьому відношенні ми все ще залишаємося "хуторянами", як це не прикро.

- Саме так нас і сприймають в Америці?
- Ні, у них немає упереджень до того, чого вони не знають достатньо добре. Ставлення скоріше нейтральне, навіть доброзичливе.

- У Польщі та Чехії українців часто сприймають як нещасних заробітчан або як членів кримінальних угруповань...
- В США цього немає. Люди по-різному ставляться до України, але в цілому приязно. Тепер нас знають краще, ніж 10 років тому і вже менше ототожнюють з Росією. Трохи починають розбиратися в наших проблемах. Якось я запитала про щось у одного темношкірого емігранта (індуса чи пакистанця). А він мені: "Звідки ви приїхали? З України? А якою мовою ви там розмовляєте: українською чи російською?" Ну, не сміх?

- Цей емігрант, можливо, добирався на Захід саме через Україну... А як ставляться "чистокровні янкі"?
- У одного білого американця я запитала, чи знає він Україну? Відповів: "Ну, як же не знати? У мене тут навіть дівчина була - Оксана. Це ж українське ім'я?" Однак, за моїми спостереженнями, до нас краще ставляться мігранти, а не ко-рінні американці. Можливо, тому що почуваються трохи чужими у цій країні, де всі живуть якось відособлено. А українці - товариські, щирі, комунікабельні. За ці риси нас і шанують. Дуже добре ставлення до України і українців я спостерігала з боку китайців.

- А як у Західній Європі?
- Один ірландець був дуже втішений, коли дізнався, що традиційні українські хати також криті соломою, як і на його батьківщині. Ставився до мене тепло, майже як до землячки. А взагалі, у Західній Європі також багато мігрантів, як і в США. Це породжує багато проблем, зокрема падає рівень сервісу.

- А що, китайці чи корейці менш акуратні, ніж "янкі"?
- Не знаю, як у цих народів, а у латиноамериканців рівень культури все-таки нижчий, принаймні якщо говорити про сервіс.

- Чи діють у США територіальні громади як автономні самоврядні структури?
- У цій країні багато питань вирішується через органи місцевого самоврядування. Але таких громад, щоб у межах населеного пункту займалися абсолютно всім, - немає. Хтось займається релігійним життям, хтось освітою (батьківські комітети), хтось контролює вивезення сміття.
Цей їхній досвід треба вивчати, але слід мати на увазі і їхній давній досвід ХІХ століття, коли все тільки-но зароджувалося. Тепер у них життя побудоване по-іншому, але той досвід є цінним для нас. Як і свій, історичний. Щось ми можемо робити на базі "свого" досвіду, а щось можна запозичити у іноземців.

- Пані Антоніно, у Вашій книзі є цікавий факт: Освітнє товариство священиків, що активно діяло в Галичині, відкрило у 1818 році першу дяківську школу, чим фактично розпочало процес українізації. У 1832 році діяло вже понад 400 українських, або, як їх тоді називали, "руських" шкіл. То чому за стільки ж років українізації Криму вдалося відкрити лише чотири школи з українською мовою навчання? І це в умовах незалежності. Може, тоді громадянська активність була вищою? Може, й тепер цей процес варто ініціювати "знизу", діяти активно, як це роблять кримські татари, а не мріяти, що хтось проведе українізацію "згори"?
- Говорити, що мовне відродження в Галичині у ХІХ столітті відбувалося "знизу", можна лише дуже умовно. Все одно потрібен для цього певний інтелігентський "фермент", якась критична маса активних людей, еліти. Селяни підтримали цей рух, але ж не вони його ініціювали. Не треба забувати, що Австро-Угорщина була дуже демократичною державою.

- А в сучасному Криму, що входить до складу незалежної України, демократії, виходить, менше?
- Імперська ідеологія дуже живуча, і ґрунт для неї в Криму є. Колись, у 80-ті роки, ми з донькою відпочивали там на морі. А заодно "полювали" за українськими книжечками. Їх туди надсилали за рознарядкою, а розкуповували, звичайно ж, не так активно, як у Львові. Якось ми переглядали дитячі казки на вітрині, і донька попросила купити гарно ілюстровану книжку чеською мовою. Я не відмовила їй - нехай вчить ще одну слов'янську мову. І тут же, поряд, російська матуся на прохання своєї донечки купити українські казки відмовила, процідивши крізь зуби: "Это же на украинском!" Як бачите, кожна нація має свій менталітет: австрійці, українці, росіяни. І з цими реаліями треба рахуватися.

- Невже це означає "ірландський варіант" для Півдня і Сходу України? Незалежність є, а мови немає.
- Не думаю. В Україні є "критична маса" людей для мовного відродження у масштабах всієї держави. Інша справа, що не треба прагнути "українізувати" росіян.
У них надзвичайно висока мовна свідомість! Їм просто треба дати "українську культурну парасольку", тобто вони повинні знати нашу культуру. А ще треба плекати територіальний патріотизм, виховувати почуття гордості за свою державу. Це непроста задача, але цілком реальна для втілення.

- Мені здається, інтерес до нашої культури значно скоріше пробуджується у кримських татар, аніж у росіян.
А у наших підручниках з історії та літератури є чимало негативу щодо корінного народу Криму: "зрадники", "бусурмани", "татарва". Чимало кримських  татар навчається в українських школах і класах. Як їм усе це слухати?
- Я переконана, що потрібно створювати узгоджувальні комісії з участю українських та кримськотатарських істориків, які плідно співпрацювали б при написанні підручників. Російські історики ще не готові до цього, потрібен час. А ось кроки назустріч кримським татарам треба робити вже зараз.

- Тим більше, що на рівні інтелігенції існує взаємна симпатія, хоч ми і різні народи.
- Історія знає подібні приклади. Всім відомі взаємні симпатії сербів та росіян, росіян і болгар, росіян і французів. І в той же час Україні симпатизують хорвати, ірландці, німці. Я вже не кажу про Австрію. Австрійці проявляють тепер величезний інтерес до української культури, відчуваючи її велику силу. І активно "відсмоктують" наших митців.

- А що ми могли б запозичити у них? Або у поляків?
- Мені подобається, що поляки навіть у передачах про погоду вживають історичні назви регіонів - Сувалки, Мазовше тощо. А у нас лише Схід, Захід, Південь. Та й не тільки це. Поляки знають своїх предків до п'ятого - шостого коліна, а у нас добре, коли знають діда й бабу.

- "Кримська світлиця" намагається піднімати цю проблему. Так, у молодіжному додатку "Будьмо!" ("КС" від 20.02 2004 р.) була опублікована чудова стаття школяра Кості Лопатіна "Мій родовід". Тема малої Батьківщини також актуальна для кримських українців, адже дві третини з них народилися за межами півострова. Як Ви ставитеся до ідеї створення земляцтв у Криму: чернігівського, подільського, галицького, волинського?
- Галичани, напевно, і тут проявили б себе найактивніше! Загалом це було б добре. Регіоналізм нічого поганого не несе в собі. Різними бути навіть цікаво! Навіть у типах вишивки є відмінності між регіонами, у піснях. Головне, щоб не було протиставлення Сходу, Заходу, Півдня. Пізнавати себе, плекати рідне, вивчати його - це дуже добре. Незнання - значно гірше.

- Але різні регіони - це ще й різні політичні погляди?
- Саме тому цю проблему треба вивчати спокійно, не драматизуючи ситуацію. Дослідження львівського професора Ярослава Грицака показують, що в таких областях, як Чернігівська, Полтавська, Хмельницька, Вінницька людей з радянською ідентичністю вже майже немає. Тоді як в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській таких людей ще - 20 - 25%. Саме тому в першій групі областей, де люди вважають себе українцями, більший вплив СПУ, тоді як на Сході більше підтримують комуністів. Останні, як відомо, є більш проросійськими.

- То що, можна не вчити українську?
- Ні, державну мову треба вивчати обов'язково. Але в кожному регіоні варто б вчити ще якісь мови на вибір.
В Галичині можна вчити російську і польську; в Закарпатті - російську і угорську (або ж чеську). До речі, через польську мову можна не гірше підключитися до західної культури, ніж через посередництво російської. Але - наголошую на цьому - у людей повинен бути вибір.

- Хотілося б знати Вашу точку зору, як фахівця, стосовно думок, висловлених
у статті "Про громадянське суспільство і... мову" ("КС" від 26.12 2003 р.).
- Я повністю згодна і з професором Грицаком зі Львова, і з Вітаутасом Вайтекаускасом з Калуша, і з щорсівцем Павлом Семененком. Треба синхронно творити громадянське суспільство і відроджувати мову! Цеглинки цього суспільства, до речі, закладає й "Кримська світлиця", проводячи дуже цікаві конкурси, залучаючи до них російськомовну молодь. Хочеться вірити, що після виборів подібні акції будуть підтримуватись і державою. В Криму це поки що дуже необхідно.

м. Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 25.06.2004 > Тема "Урок української"