Версiя для друку Обговорити в форумi

Життя – то одвічний вибір
І тут обираєш лиш ти:
Летіти, а чи повзти,
У той, а чи в інший вимір.
В.Б.

Дивна назва за такого епіграфа, скаже мій читач: так є вибір, чи його немає? Вибір завжди є. От лише в нашій сьогоднішній ситуації не маємо іншої ради, як відкинути всі несуттєві, дрібні, містечкові, в широкому сенсі, протиріччя і об’єднатися навколо – ні, не якогось імені чи ідеї, якими б гарними вони не були – навколо української держави. Сьогодні її існування, чи не вперше після осягнення Незалежності, поставлено під реальну загрозу. Чверть століття нездарного управління нашого шахраюватого політикуму з одного боку та підла агресія Московії з іншого поставили нас на край прірви. Тож або спроможемося нині застояти себе вільних, або знову повернемося в імперське стійло грати роль вірнопідднаних малоросів, дурнуватих хохлят, хором, опустивши очиці, лаяти роки клятої «нєзалєжності» та складати панегірики Непомильному Керманичу. Не питаю, чи хочемо цього. Знаю напевно, багато хто хоче. Страшно сказати, бо, схоже, таки дуже багато. Їх голоси вже давно лунають на NewsOne, на 112, а тепер вже й на ZIKу. А чого ж: рабське життя має, як не дивно, і свої переваги. Так, рабові ні до чого мислити, щоденно витрачати зусилля на пошук рішень – за нього все продумано і вирішено. Раби-робітники варять сталь, добувають нафту, раби-інженери розробляють проекти мостів, літаків, раби-солдати стріляють, де їм скажуть, а раби-письменники прославляють те все, додаючи дрібку критики задля створення такого необхідного в наші дні ореолу демократії.
І нічого, що сталь та, як і нафта, як і паливо з неї продуковане, не надто якісні, що мости ставлять там, де вони апріорі довго не простоять, що літаки падають, підводні човни тонуть, а прославляння, попри непогану за них оплату, зрештою йдуть під ніж, ніким не читані.
Не мислити, не приймати відповідальних рішень – найголовніші пріоритети охлосу. На щастя, маємо трохи демосу. Недружного, не завжди тямущого, часто самовпевненого, а відтак і роз’єднаного. Дрібні гетьманчики та отаманята, мов жеребці під час гону, відтіснивши табунець своїх адептів, не терплять біля себе нікого іншого, не слухають голосу розуму, починають метикувати про об’єднання лише тоді, як зграя вовків, замкнувши коло, береться до різанини. Нас вже оточили. Вже й крові засмакували. Невеликої наразі. Тихо молю Бога, аби хоч цього разу отямилися. Іншої нагоди, скоріш за все, може й не трапитися. Злагоди потребуємо, пани мої дрібнесенькі, ЗЛАГОДИ, а чи конкордії, як казали в старовину! Не прогавмо за таким любим нам чубленням держави!
Зціпивши зуби об’єдналися націоналісти. Але з позавчорашніми пріоритетами, де на першому місці не економічний прорив, якого країна потребує нагально, там і далі - віра, мова, перейменування провулків та перелазів. Ці, навіть попри явно замовні, зомбуючі рейтинги, не мають шансу на реалізацію своїх планів. Безперечно, вирішення мовного питання є вкрай важливим. Але для відродження мови потрібні люди. Живі люди. При тому, не збайдужіла маса, яку злигодні поставили на коліна. Тим часом, нація продовжує вимирати, нація продовжує розбігатися з рідної домівки по світах, звільняючи життєвий простір для інших. Для кого? Правильно - для тих, прийде на цю благодатну землю, хто вміє вибудовувати пріоритети, хто знає, що успішні країни легко і без примусу вирішують мовне питання, хто не грається категоріями віри, оскільки Конституції переважної більшості держав, українська в їх числі, проголошують віддаленість держави від питань віри.
Не краще і з іншими. Чублячись, відбираючи один в одного такі поцінні голоси притомного виборця, підлаштовуючись під віртуального фаворита, йдуть на вибори «Самопоміч», «Громадянська позиція», «Сила і честь». Про адептів партії Петра Олексійовича та В’ячеслава Мирославовича і говорити шкода: одні так і не зрозуміли, в яку гру грав попередній президент, інші щиро вважають свого співочого кумира новою особою в українській політиці.
У людей коротка пам’ять. Вже забулося, як в часі загарбання Криму порошенківський картошкін не випускав із СРЗ без оплати ремонтовані там українські військові кораблі, забуто ганебну торгівлю з ворогом в часі війни, невизнання війни війною, поставки на фронт бракованої техніки, забуто панамські офшори і багато чого іншого. Забуто, що пан Вакарчук вже був удостоєний честі представляти націю в ВР, забуто його часом неадекватні голосування на замовлення, забуто, що полишив своє депутатство, щойно йому набридла гра в політика. Але хтось з мешканців Криму може й пригадає його дивну реакцію на подію, яка свого часу сколихнула українську громаду Криму. Трапилося це в 2006 році, під час візиту пана В’ячеслава в якості Посла доброї волі ПРООН до Таврійського національного університету. Якраз напередодні того візиту стався неординарний навіть для Сімферополя випадок, коли групку дітей з театру Алли Петрової відмовилися обслуговувати (ті хотіли зробити якісь ксерокопії) через їх українську мову. Коли автор цих рядків, як позаштатний кореспондент «КС», спитав про його ставлення до того, пан В’ячеслав, опустивши погляд, пробурмотів щось невиразне на кшталт того, що так чинити негарно. Можливо, пана В’ячеслава трохи налякав шум, який здійняли присутні на тій прес-конференції (відбувалася в кабінеті ректора) представники вишу та колеги-журналісти, напружили їх обурені крики: «Неправда!» «Це провокація!»? Хто зна…
Натомість, п’ята колона йде на вибори досить згуртованою, впевнено набираючи немалу підтримку безсмертного совка.
Позавтра вибори, українці. Робімо свій вибір не серцем, не телевізором, а розумом. Робімо свій вибір, вповні усвідомлюючи свою відповідальність за нього, відповідальність за долю своїх дітей, за долю Краю.
Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 19.07.2019 > Тема "Резонанс"