Версiя для друку Обговорити в форумi

Світ, що міцно застряг між страхів і спокус,
Де олжею щоденно розп’ятий Ісус,
Мріє й далі угоди складать з Люцифером.
О, мій світе пропащий, за тебе молюсь…

Чергова хвиля брутальних обшуків, затримань та арештів на півострові, зокрема, в районі Алушти, Білогірська та Симферополя, вкотре нагадала світові, що з «добровільним входженням» Криму до «рідної гавані» не все так просто. Цього разу було затримано вісьмох: Айдера Джеппарова (с. Зуя), Енвера та Різу Омерових (м. Білогірськ), Ленура Халілова (с. Ізобільне), Руслана Месутова (с. Малий Маяк), Ельдара Кантемірова, Руслана Нагаєва (м. Алушта) та Ескендера Сулейманова (с. Строгонівка).
Тим часом, місцева прокуратура оприлюднила своє бачення долі затриманих попередньо. На її думку, фігуранти т. зв. Першої групи у справі Хізб ут Тахрір мають бути ув’язненими в закладах посиленого режиму. Зокрема, Теймур Абдуллаєв на 17 років, Рустем Ісмаілов на 13 років, Узеір Абдуллаєв та Айдер Саледінов на 12 років, Еміль Джемаденов на 11 років.
Такі жорсткі репресії щодо членів організації, яка ніколи не декларувала насильницьких методів досягнення своїх цілей, ніколи не була пов’язана з тероризмом, в Україні діяла цілком легально, попри всю неоднозначність ставлення до її програмних засад, не можуть бути виправданими лише тим, що її діяльність заборонена законодавством Московії. Натомість, таке переслідування більше нагадує не так покарання за пропагування повернення до ісламських цінностей чи якісь там туманні ідеї створення панісламської держави (до слова, кримці, наскільки нам відомо, не брали ніякої участі в нещодавній війні за ІД), а як помсту за непокору.
Авжеж, Кремль не забув лютневого мітингу під ВР Криму у 2014, не забув багатотисячних виступів проти неможливого за чинним на той час українським законодавством самопального «референдуму», в яких кримці брали найактивнішу участь, не забув масового переходу через адмінмежу в часі зустрічі Мустафи Джемілєва. Схоже, його не перестає дратувати категоричне несприйняття цим маленьким народом загарбання їхньої Вітчизни, його непідкупна незговірливість, його ненасильницькі методи протистояння, відточені за довгі десятиліття боротьби з далеко сильнішим монстром, його дивовижна згуртованість. Остання, за таких обставин, особливо ж з огляду на невизнання світовою спільнотою анексії, сприймається загрозою – такою собі стиснутою пружиною, яка рано чи пізно випорсне, роздерши на шмаття з такими зусиллями лиганого імперського каптана.
Спокуси і страхи… Вони одні для загарбників, інші для тих мешканців загарбаного ними Криму, які й досі сприймають себе громадянами України, ще інші для решти світу, який має на все те якось реагувати. На жаль, реакція світової спільноти є неадекватною, невідповідною до рівня порушень, вчинених Кремлем. Адже порушено не лише чинну двосторонню угоду між двома сусідніми державами, в якій було закріплено принцип стратегічного партнерства, визнання непорушності існуючих кордонів, поваги до територіальної цілісності та взаємні зобов'язання не використовувати свою територію на шкоду безпеці один одного, але й низку міжнародних угод. По-суті, порушено світопорядок. Мимоволі складається враження, що знаджений сьогоденними скороминущими вигодами світ геть забув криваві уроки Другої світової війни, забув попередження сера Уінстона Чьочіла про те, що ті, хто у виборі між війною й безчестям обирають безчестя, отримують на додачу війну. Хтось спокушений віддаваними в довгострокову оренду неосяжними територіями, хтось невситимим, всепоглинаючим московійським ринком, хтось перспективою стати всеевропейським газовим хабом. Спокусник знаходить ключик до кожного. Дрібних шредерів просто купують. Як бидло. При тому, мимоволі виникає враження, що укладаючи угоди з відвертим агресором, з країною, яка невпинно брязкає зброєю, підтримуючи найодіозніші диктаторські режими сучасності (згадаймо Північну Корею, гусейнівський Ірак, каддафієву Лівію, Іран, Сирію, Венесуелу), з країною, яка в XXI cторіччі вдалася до відвертих територіальних переділів, спокушувані або ж мають сподівання переграти «партнера», або страждають тяжкою формою амнезії, глухоти, сліпоти та безпринципності. Бо ж, хіба укладання угод з Кремлем за таких обставин не нагадує фабули угод з дияволом, для якого єдиним пріоритетом є його власні цілі та бажання. Хіба не про це попереджав свого часу Залізний канцлер?
Те ж зі страхами. Вони одні для кримців, які повною мірою відчувають на собі тиск рідногаваньської влади, для етнічних українців, яких так само легко запроторюють за грати, позбавляють можливості навчати своїх дітей рідною мовою, і зовсім протилежні для загарбників та колаборантів. Страхи Заходу дещо іншого порядку. Вони пов’язані, найперше, з тим, що після десятиліть розрядки світ знову балансує на грані великої війни. Окупація та анексія Криму, війна в Сирії із застосуванням хімічної зброї, війна на Донбасі, збиття малайзійського пасажирського літака, підозри щодо втручань Москви у президентську виборчу кампанію у США – все те, на тлі широкої програми Кремля по модернізації збройних сил, його заяв про нові види стратегічних ракет, на тлі погроз перетворити США на ядерний попіл, аж ніяк не сприяє оптимізму, не може не напружувати, змушує шукати більш виважених способів погамування гицеля, що заповзявся диктувати свою волю сусідам, недвозначно погрожуючи ядерним кийком. Саме ці міркування, зокрема, побоювання отримати замість одного ядерного монстра відразу кількох, ще менш адекватних, замість принаймні зрозумілого Владіміра Путіна, якогось радикала (ніхто ж не сумнівається, з якого дива сумновідомому пану Гіркіну дозволено жорстко критикувати владу, включно з першою особою?), стримують Захід від застосуваня більш дієвих важелів впливу, таких, скажімо, як відключення банківської системи від SWIFTу.
Але страхи і спокуси, як відомо, лежать в різних, діаметрально протилежних площинах. А освячені віками, брендовані цінності західної демократії вимагають цілком визначеної лінії поведінки. І то не такої, яка була продемонстрована у Мюнхені вісімдесят один рік тому п.п. Деладьє та Чемберленом. Чи вистачить старій Европі снаги не зійти зі свого шляху? Життя покаже. Наразі, Захід досить послідовно тисне на агресора. Не досить ефективно? Дійсно. Але маємо розуміти, що протистояння непросте і ніхто не має готових стовідсотково правильних рішень.
Для нас важливо інше: декларуючи свою відданість вже згаданим тут цінностям західної демократії, маємо на практиці не відхилятися від них. На сьогодні ж, галасуючи про непримиренність до корупції, скотилися ледь не на самісіньке її дно, декларуючи встановлення верховенства права, настановляємо неосвічених кумів-прокурорів, керуємо судами в ручному режимі, виписуємо закони таким чином, щоб притягнути до відповідальності високопосадових злодюг не було жодної можливості, вимагаючи від Заходу посилення і розширення санкцій проти країни-агресора, самі продовжкємо жваво гендлювати з нею, оголошуємо щойноокупований Крим вільною економічною зоною, самовіддано підтримуємо окупаційний режим продуктами, товарами, сировиною, розпатякуючи про важливість протистояння Кремлеві в інформаційній війні, нищимо єдиний англомовний телеканал, в часі гарячої стадії війни збиваємо з пантелику зарубіжні засоби масової інформації, іменуючи мідіа-центр, що інформує про її перебіг, «Мідіа-центром української кризи» (Ukraine crisis media center). А хіба менш жорстко моя влада розправилася з єдиною україномовною газетою півострова Кримською Світлицею? На другому році анексії редакційному колективу, який продовжував публікувати газету на її офіційному сайті, було видано наказ перебиратися до Київа. Коли ж світличани відмовились, не бажаючи услід за нездарною, зрадливою владою кидати свого читача, високе київське керівництво, після відвертої спроби підставити редакцію під удар московських спецслужб, звільнило незговірливих газетярів, газету оголосило переведеною до столиці. Незаконний клон КС (перереєстрований лише в лютому цього року), упродовж 2016-2018 років з’являвся в Мережі вкрай нерегулярно. Зачасту, не публікувався місяцями. Але ж лише в Мережі він мав шанс потрапити на очі тим, для кого в першу чергу й створювали Світличку – мешканцям Криму. Де ж сьогодні так звана Київсько-кримська «світлиця»? Видавши всього три здвоєних числа, останнє з яких датоване 19 лютим 2019 р., вона тихо вгасла. На відміну від справжньої Кримської Світлиці, яка все ще зі своїм читачем. Тут, на півострові. Тут, на материку. Власне, тут – в цьому світі. Жива, хоч і ледь дихає, бо ж на відміну від мільйонів, які вибивав для київського клона пан Щекун, кримська редакція не мала всі ці роки і дрібної копійки. Сайт встояв лише завдяки його читачам/авторам, в тому числі і з заокеанської діаспори. Щира вдячність кожному з них, низький наш уклін! Наразі мова не про минулі образи. Мова про те, чи зробить нова влада належні висновки, а чи й далі піде за нищуками?

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 14.06.2019 > Тема "Резонанс"