Версiя для друку Обговорити в форумi

ДО РОКОВИН ДЕПОРТАЦІЇ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ
ПЕРЕКЛАДИ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЬМЕННИЦІ З КРИМУ ГАЛИНИ ЛИТОВЧЕНКО

Сеяре КОКЧЕ
(м. Сімферополь)

СПОВІДЬ СТАРОГО ТАТАРСЬКОГО ДОМУ

 Я народжувався із глини та води. Руки творця надавали форми моїм складовим. Його кров, піт та енергія входили в мене. Я підіймався над землею, будучи вже її частиною та частиною творця.
 В той час, КОЛИ ВСЕ СТАЛОСЯ, я вже існував в нинішній своїй конфігурації. Всі роки я поглинав у себе почуття, думки, тепло свого творця та його родини. Мені подобалося, коли ті, що мешкали в мені, перед порогом скидали зі своїх кінцівок тверді покриття і тихо, буцім погладжуючи, ступали по моїй поверхні. Мені було приємно відчувати, як маленька крилата істота ззовні з дивними звуками заходила в мої двері і ошаленіло починала борсатися з боку в бік, потішно розмахуючи крилами і легенько лоскочачи підлогу. Зазвичай її проганяли особливою формулою: «Тез чыкъ!»* та помахами очищувального предмета, що має назву «сипирки»**.
 КОЛИ ВСЕ РОЗПОЧАЛОСЯ, тривоги ще не було. Все сталося неочікувано, швидко та досить дивно. Раніше я думав, що нічого крім руйнування не боюся. Але виявилося, що руйнування – це не найстрашніше. В той досвітній весняний ранок я залишився сам… Ще деякий час у двері заглядала та крилата істота, але її вже ніхто не проганяв… Вона злякано озиралася навкруги, але далі йти не наважувалася. А через деякий час і вона покинула мене.
 З тих пір у мені жили лише туга та самотність… Зрідка, ковзаючи від однієї стіни до іншої та обдаровуючи надією, навідувалися тіні минулого. Але і вони відходили у щасливе колишнє.
 Та одного разу мої двері відчинилися і увійшли чужі брудні істоти. Своїм виглядом вони нагадували творця – дві ноги, дві руки і те, що називають головою, але тепер я знав достеменно – що зовнішня схожість ще нічого не значить. Всередині вони були іншими. Якісь розхристані, темне клоччя висіло там, де у творця жив світлий теплий клубочок.
 Вони потупцювали голими кінцівками, по-хазяйськи позаглядали у кутки. А коли вже зібралися влаштовуватися надовго, їх не стало… Я
так захотів!.. Я відчував, що порожнечу всередині мене заповнити вже не можна. Ті, що мене створили, ті, що мешкали в мені і чиїм життям жив я, уже ніколи не прийдуть. Вони залишилися десь там – в далекій пустельній землі, бо вона забрала їх до себе. Це я знав певно! Не дарма ж я – частина цієї ж самої Землі.
 Спочатку і я хотів піти, як і вони. Але залишився. Залишився, щоб побачити, як одного разу відчиняться двері. Нехай і не мої. Інших будинків. І вони повернуться!
 А можливо і я впущу в себе когось похожого на творця… Можливо… Коли небудь…

* - «Виходь швиденько!»
** - віник

 ВЕТАНЫМ, КЪЫРЫМЫМ
 (від імені кримської землі, яка 18 травня 1944 року протягом кількох
 годин втратила своїх дітей – кримських татар, вивезених від неї у
 невідомому напрямку)
 
 Я кликала, але ніхто не чув. Крізь пелену сліз на півострів прокрадалася весна, але ніхто їй не радів. Нікому було. Пахло бідою… Пахло відчаєм та невідомістю. Я все гадала, де ж це вони? Куди їх повели? Невже всіх? Ні, я б знала, я б відчула. Трава поривалася на волю, догори, до сонця, але мені не хотілося, щоб вона росла… А ще джерела… Їх улюблені джерела зі срібною водою… Для кого вони тепер і для чого? Кого вони тепер напуватимуть? Та й не хочу я тепер когось іншого… Ні, нехай собі сплять. Чекають.
 Лісами тиняються здичавіли коти, собаки, коні, кози. Теж вижидають, шукають, але знаходять лише смерть. Не чекала від них. Думала, що їм все одно. Аби тепло було та дах над головою. Та і їх терзає те, що й мене… Любов.
 Лежу і дивлюся вгору (я завжди дивлюся вгору), намагаюся прочитати Шлях по Зірках, але Всевишній приховує від мене їхню долю… Невже жаліє мене?.. Невже все так сумно?.. Навіть дещо докоряю собі: для чого ж я так сильно до них привикла? Жила ж тисячі років і ніколи не дозволяла собі так прив’язуватися. Бо ж, кінець-кінцем, усі йдуть… одні відходять, інші приходять… Завжди так було.
 Це все вона – Золота Колиска мені нашептала, що вони обрані, справжні, мої… Але ж ні, чого там уже кривити душею. Я їх просто любила. За скромність, за працьовитість, за безмежну відданість та любов до мене. Ну просто любила і все… А я ж відчувала, що моя безтурботність та щастя не можуть тривати вічно. Не можуть! А так хотілося…
 Вони називали мене «Ветаным»* «Къырымым»**. Вони розпестили мене своєю любов’ю. Сонце заходить і повертається знову, а вони – ні, вони не повернулися. Час спливає…
 Цікаво, якими вони тепер стали (мені ж віриться, що вони десь є)? Чи пам’ятають мене? Для них час тече швидше, але ж я все зберігаю в пам’яті. Дивлюся на їхні оселі, що скособочилися від часу, і зберігаю в пам’яті кожного. Приходили та відходили інші і, чесно, я намагалася викинути їх із серця, але ж як, коли Колиска все шепоче та шепоче про них… молиться, а потім заводить свої тужливі пісні. І ще… вона тепер не співає Айнені*** (а раніше я думала, що вона складає лише колискові). Море стає все солонішим і солонішим, а я все чекаю… Напевне, я їх буду чекати завжди…
 Колиска каже, що якщо молитися, то стає легше. Тому я тепер теж молюся… прошу у Зірок повернути їх мені коли-небудь. Вони ж не можуть забути мене хоча б тому, що багато Місяців і Сонць назад залишили в мені своїх близьких людей. Напевне, мені судилося чекати їх завжди, тому що вони називали мене «Ветаным», «Къырымым»… вони розпестили мене своєю любов’ю…
* - моя Батьківщина
** - мій Крим
*** - колискова

 ЧАША
 (На підставі документальних фактів).

 Доля мого народу уявляється мені у подобі розбитої чаші.
 Повернувшись на Батьківщину, ми все намагаємося її склеїти,
 але деякі фрагменти-долі загублені, а деякі настільки
 обтесалися, що ніяк не підходять до візерунка основної чаші –
 чаші народу.
 Чашу розбили. В друзки. Впинаючись у шкіру, осколки доль до сих пір примушують кровоточити серце, пам’ять, і не дозволяють забути.
 ***
 На першому курсі ми «збирали фольклор». Навідалися до знайомої бабусі – Еміне к’артана. Вона трималася, як партизан. Ми не дочекалися від неї жодної казки, жодної співанки. В повсякденному житті вона не була лякливою людиною, а тут на нас дивилися очі сповнені жаху… А раптом, розповідаючи казку рідною мовою, вона скаже щось таке, за що знову зможуть вислати?
 ***
 Через сорок років Зоре стояла біля рідної оселі, звідки на світанку сорок четвертого року її разом з мамою та маленькою сестричкою вивезли в товарному вагоні на чужину. (Маленька Айше назавжди залишилася там, в чужій землі, не доживши до сьогодення). А будинок був той самий. Тільки тепер і він, і Зоре – сироти…
 Зоре стояла біля рідної домівки. З очей текли сльози, а руки чомусь весь час рвали і рвали на дрібні шматочки якісь квіти, що росли біля хвіртки. Вона стояла і шепотіла: «Та виходьте, виходьте ж… я вам про все розповім…». Але, звісно, ніхто не вийшов. А ви вийшли б, знаючи, що живете в чужому домі?!
 ***
 Він пройшов війну, але втратив ногу. А трохи пізніше виявилося, що не лише ногу, а й усіх рідних, і дім, і Батьківщину. Повертатися було нікуди, а з однією ногою знайти рідню здавалося неможливим. Але він зумів. Допомогли.
 Він повернувся в Крим одним з перших. Але і тепер йому не давали спокою. Не прописували. Для прописки мають бути «правильні квадрати» житлової площі і ще наявність роботи. А щоб влаштуватися на роботу, потрібна прописка. І так по колу. Тому раз за разом приходили особи в цивільному і в черговий раз попереджали, що радянські люди повинні мати прописку, а існувати без неї не мають права. Вони все ходили і ходили, тривожили старого та його родину. А якось навіть приїхав «чорний воронок» і зупинився біля воріт. Сусіди не повірили своїм очам, але сумніватися не довелося: виштовхали дружину, дітей, онуків та виволокли старого інваліда, якого ще зовсім недавно кликали в школу розповідати про війну, і чия дерев’яна кукса тепер стукала, б’ючись об сходинки, коли його тягли за руки, бо самостійно іти він не міг.
 ***
 Коли стало відомо, що сталося з кримськими татарами, його без зайвих питань відпустили на розшуки рідних. Його поважали і шанували. Радянський офіцер. Груди в орденах. Він стояв на майдані і дивувався красі споруд, що берегли багатовікову історію, а ще тому, що чиюсь Батьківщину (для місцевого населення таку ж рідну і єдину, як Крим для кримських татар) тепер зробили місцем покарання іншого народу. Він звернув увагу на маленьку постать біля фонтану. Серце йокнуло. Це була сусідська дівчинка… З Криму. Вона видавалася зовсім самотньою. Погаслі очі, знеможене тіло. Дівчинка дивилася крізь нього і не впізнавала. Виявилося, що мама померла ще в дорозі. Залишалися старенька бабуся і братик, але вона загубила їх вже тут. Вона не могла пояснити, як відстала від них і тільки плакала. Він нагодував дівчинку, роздобув харчів, щоб не голодувала, поки знайде рідних і… пішов. До кінця життя не простить собі… не пробачить, що покинув, що не взяв з собою.
 ***
 Для чого забивати собі голову дурницями? У чоловіка хороша робота, а тепер ще й прекрасний дім. Щоправда, не свій, але ж – яка різниця? Чоловік каже, що відразу ж вирішив, що цей будинок буде нашим. Світлий, затишний. А яке начиння чудове! Здається, колишній господар знав у цьому толк. Кавоварки різних розмірів, котли, каструлі і навіть лужені тази були витворами мистецтва. Зразу видно, що робили своїми руками, для себе, на совість.
 Вона гнала від себе думки, що все це чуже, нажите, напевне, працею та потом колишніх господарів, але ж вони – зрадники, а значить так має бути! Правду кажучи, ніколи було розпитати, в чому ж все таки їх провина. Вона, як і всі, бажала справжнього родинного щастя, достатку та дітей… Дуже хотілося мати дитятко. Віддалена кімната в будинку все ще зберігала сліди недавньої присутності в оселі немовляти. Вона забороняла собі розмірковувати над тим, куди воно поділося…
 Пройшли роки. Якось не так все склалося… Чоловікова робота виявилася зовсім не такою, якою вона раніше її уявляла, а доволі нервовою. Він помер, коли їй було за шістдесят. Дітей не мала. Працювати не вміла. А в той час на півострів почали повертатися кримські татари і вона страшенно боялася, що колись пролунає стук у двері, і з’являться справжні господарі дому, який, до речі, так по-справжньому і не став її домівкою. Бувало часом вона не стримувалася і виказувала чоловікові, що саме тому немає у них дітей, що вони поселилися в ньому. Та чоловік з того лише посміювався.
 У двері так і не постукали, але з кожним днем ставало складніше жити. Маленької пенсії не вистачало навіть на їжу. І тоді вона вирішила продати той посуд, якому колись так раділа. Вона понесла його до сусідів – кримських татар. Довелося пережити неприємні хвилини, розповідаючи, де служив чоловік. Сусіди зібралися на подвір’ї та розглядали джезве з казанами. Дивилися мовчки і… плакали. В ту мить жінка усвідомила, що вони оплакували тих, кому це все належало. Подумалося, що ніяких коштів вже їй не отримати, то хоча б без проблем накивати п’ятами. Але сусіди не стали з нею розмовляти, заплатили стільки, скільки вона просила, зібрали посуд і, навіть не глянувши в її бік, мовчки пішли. Не сказавши ні слова! Нехай би краще сварилися, ображали, але ж не так!
 Вона самотньо стояла серед чужого обійстя, розуміючи, що по суті немає в неї дому. Той будинок, як і це подвір’я – чужі… чиїсь… Мовчки попленталася в той дім. Не жити. Доживати. Але ж її ніхто і не виганяв… лише це пізнє, незнайоме до того відчуття вини…

 Чашу розбили. В друзки. Її вже не склеїти. Надто багато не вистачає фрагментів. У руках Творця народжується нова чаша, інша, але в неї окрім нових доль увіллються і осколки тієї колишньої чаші та ще й інших, попередніх. І вони, впинаючись у нашу шкіру, серце, пам’ять, не дадуть забути.
(Переклала з російської мови
Галина ЛИТОВЧЕНКО)

СЕЯРЕ КОКЧЕ

***
Матусин голос, шум струмочка чую зранку,
Малій сестричці тато дмухає на ранку –
Упала і розбила в кров коліно.
Десь вівці мекають, десь пахне сир і кава,
Весна в садах співає солов’їно.
Тут пахне духом Батьківщини-Криму –
Створив Аллах такою цю країну.
(переклад з кримськотатарської мови)

СІМФЕРОПОЛЮ…
Я вибираю це сіре зажурене місто
з пластикою вікон
замість шляхетних вікових зморшок
навкруг мудрих очей.
Я вибираю це сіре засмучене місто
з ботоксом новомодних споруд,
що бадьоро звелись на могилах
стародавніх будинків.
Я блукаю його захололими вулицями
й разом з ним плачу
над обломками гордості, сили та волі.
Серед тисяч щасливих і чудових міст
я вибираю тебе, моє сіре сумне
і зажурене місто,
де в глибині згасаючих вікон
все одно відбивається промінь
весняного сонця.
Промінь надії…
(переклад з російської мови)

ЯКА Ж БО ТИ ДОВГА ДОРОГА ДОДОМУ…
Мене залишили в дорозі.
Не знаю, яка це стоянка
і що за місцевість…
Гукнути б, та боляче в грудях
і пил на губах…
я – померла…
А в тому вагоні к’изим,
ще зовсім маленька…
благаю: будь ласка, живи…
І дуже стара к’артана –
не бачить, не чує нічого…
То як же з цим бути мені?!
Я тут не сама – 
виявляється, наших багато
й ми вічно йдемо
в Крим по рейках додому назад …
Стій… а, може, вперед…
Серце розбите,
пошматоване в клоччя,
і з нього все капає й капає
краплями кров і любов.
Просочилася в землю
і квіти від того червоні –
пам’ятає земля
тих, хто в травні навік залишився.
В Чорнім морі вода
солонішою стала від крові і сліз…
Мій народ в безкінечній ході,
в безкінечній ході
відчеканює кроки свої і чужі.
Ой яка ж бо ти довга й страждальна,
дорога додому…
(переклад з російської мови)

ПЛЕМ’Я
Стікаючи жолобом часу,
Краплі вашої крові єднались,
Але не змішувалися.
Я – та, що підхопила цей тягар,
Знаю кожну краплину,
Чую кожного з племені.

Ви мені шепочете свої радощі,
Про що плакали і сміялися.
Трохи наївні, чисті, мудрі,
Багато бачили, багато пробачали,
Але завжди Колиску свою пам’ятали,
Ви завжди сюди поверталися…
Тому що кожна краплина
Була частиною тої, що народжувалася…
Ви течете, в нас відроджуючись,
Ви вселяєте в нас снагу і хоробрість,
Але часом, в нас закипаючи,
Мовите: «Добре все запам’ятай,
Наступним краплинам передаючи:
Ми не брали в руки зброї,
Кров’ю ворожою не умивалися,
Але завжди, ви чуєте нас, Плем’я,
Ми завжди Додому поверталися»

Стікаючи жолобом часу,
Краплі вашої крові єднались,
але не змішувалися.
Я –  та, що підхопила цей тягар,
Трохи інша, інше і Плем’я.
Мудрість ми не поміняємо на жорстокість,
Пам’яті вашій не зрадимо,
Але ні зрадництва, ні злочинства –
Нічого не забудемо, нічого не пробачимо.
(переклад з рос.мови)

МАЙЄ САФЕТ

Переформат. Про волю

Кожен Іуда кінець-кінцем
знайде своє дерево,
виплавить кулю свою,
наллє собі трунку,
відшукає останній свій бункер.
Просто не видержать нерви
навіть в останньої суки,
бо враз захлинеться страхом,
розуміючи неповернення.

Хлопчики, ті що убиті,
станьте, благаю вас, ангелами.
Насправді, ви дуже любили її:
непорочну й незайману.
Так і стають звичайні хлопчики
людства героями…
Бережіть відтепер її звідти,
Неба сини…

А кожен Іуда вже шукає своє дерево
під акомпанемент сріблом набитого капшука. 
(переклад з російської мови)

САДЖАНЕЦЬ

Є сонячний острів,
в якого пошарпана карма,
Вагою колоди придушений
з карточних армій.
З наївністю чистого неба
й бездушністю хмари.

Таким він буває.

Є море, яке уявляється
м’ятно-зеленим.
Як апріорі і тілу
і оку приємним,
Враз проковтнувши тих,
що далеко від суші.

З вітром співає.

- Деде, твоя оповідка, лякає,
як поночі ряджені…
- Не бійся, мій хлопчику…
Краще полий оцей саджанець.
(переклад з російської мови)

КРИМСЬКІЙ СТЕПОВИЧЦІ

Як із ворсинок древнього руна
зваляли войлок, спробую словами
повідати про те, яка вона,
дочка степів, обласкана вітрами.
І погляд сокола, і крил могутніх сплеск,
і пам’ять крові тупотом тарпанів,
сплелися в ній віночком арабеск
ледь-ледь гіркий, як аромат ювшана*.
Вона таїть в собі вогонь костра
так, наче жде коханого з походу.
Світанкова Чолпан** її сестра –
яскраве сяєво, наперекір незгодам.
А в серці ставних сонцеликих дів
любов, як ніжний паросток ковилу,
і голосний над степом ллється спів –
за те їй мак земля дарує мила.
Їй жайворонок – птиця босторг’ай
підспівує вгорі дзвінкоголосо.
В священній чашці молоко приносить
для діточок її ана-Умай***.
Триватиме багато так століть,
впізнає кожен жінку цю по вдачі.
Характер повелительки таїть
велике серце, сильне і гаряче.
Вдивляючись в примарну далину,
де заховались степу крайні межі,
вона вдихає запах полину,
як предків дух, які за степом стежать.
Хай бережуть колосся й неба стяг,
стовпи історії із древніми тамгами,
два моря і великий Чатирдаг
степів дочку, обласкану вітрами.
* полин
** Венера
*** жіноче божество
(переклад з російської мови)

ЗАГРАЙ НА ТРУБІ!
З тобою підем на яйлу, трубу візьми,
Заграєш там мотив Пешрафа й Хайтарми*.
Щоб той мотив почули зорі – так заграй,
Й луною хвилі відізвались на весь край.                                  

«Ай, не помру!» – я заспіваю на ходу,
І «Порт-Артур», «Урал» і «Шомпол»* заведу.
Не посягайте на мою нову весну,
Вона прийде і світ розбудить після сну.
                                                                       
Мій голос Кримом полетить, як бистра лань,
Почують пісню степ Буджаку і Тамань.
Не подолають сильний голос мій вітри,
Скипить ріка, зійде лавина із гори.

Розквітне вишня, зарожевіє  мигдаль,
Новою зеленню у ліс покличе даль.
І ніжний звук твоєї мідної труби
Розвіє подихи холодної доби.
* кримськотатарські народні пісні. 
(переклад з кримськотатарської мови)

АЛІЄ КЕНДЖЕ-АЛІ

***
Мокре каміння, мокре слизьке каміння. 
Тисячі літ заховались в кипучих штормах.
Скелі одвічні втомилися від розуміння,
Що батьківщини на їх Батьківщині нема.

Скелі зітхають боляче, хрипко, невпинно.
Згадують дотики рук від любові гарячі.
Хто їх полюбить сильніше? Скелі загинуть,
тільки-но люблячих правнуки стануть незрячі.
(переклад з російської мови)

***
Чому я закохана в тебе, застуджений Крим?
Люблю твої вулиці навіть в холодні весни.
І дерева цвіт, що зів’яв і уже не воскресне,
Бо страчений поглядом недруга чорним, брудним.
Що ранить і ранить моє загорьоване серце.

Мій Крим – моя доля – написано так на роду.
В нім місце для горя знайшлося всередині щастя.
Коли із-за ґратів темниці звільнитися вдасться,
На повні щоб груди вдихнути весну молоду?
За що ж я люблю тебе так, може скажеш, за що?
(переклад з кримськотатарської мови)

***
Давайте по колу, мовчання у моді,
Мовчання життю відтепер рівноцінне.
Не так вже й давно йшли на північ походом,
були за правдиві слова під прицілом.
Чи може забулись щурів перегони?
(Я бачу хвости їх, неначе в гарячці).
Мовчання будує з посліду заслони,
По колу несемось в манежі, на скачці.
По колу роки і уми, тож – мовчати.
Невже все забулось? Для чого проблеми?
Давайте, затиснувши рот, посміхатись.
…Мовчання буває занадто нікчемним.
(переклад з російської мови)

***
У мене болить голос.
Вам не почулося.
Голос. Не горло.
Так буває, коли багато чого замовчуєш,
Або весь час, весь час,
Говориш не те.
Не тремтить, не стає тихішим.
Болить.

Це коли твоя дорога
Залишилась за схилом гори,
А ти ковзаєш зрадницьки
По зимовій глині,
Чіпляючись уже подертими руками
За гострі виступи нечастого каміння –
Руки болять.
Саме так у мене болить голос.

Це не відчуття вини, не боягузтво,
Не слабодухість.
Це – недомовленість.
Величезний шматок скали замість голосу.
Кому мені сказати? Кому?
Хто витримає цю тяжкість?
І сама собі сказати не можу – розчавить.

Сьогодні у дзеркалі вловила свою посмішку.
Не відразу й зрозуміла, не впізнала.
Мої губи так спокійно розтягувались
До милого виразу обличчя,
Допоки я була в собі під тяжкістю
Свого хворого
Голосу.
(переклад з російської мови)

На фото: Галина Литовченко (у центрі) на вечорі кримськотатарської поезії у Сімферополі (Фото Шевкета Сулейманова)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 17.05.2019 > Тема ""Білі плями" історії"