Версiя для друку Обговорити в форумi

Повернувшись вчергове додому, цього разу після більш ніж року розлуки, не міг натішитися любими серцю кримськими краєвидами, де обшир готового до весняного сплеску степу змагається з безміром морської блакиті, а та непомітно перетікає у прозору блакить небесної бані. А тут ще й весна, де і ласкавий дотик до щоки промінців непекучого ще сонця, і свіжий подих моря, до якого вплітається ніжний запах абрикосового, аличевого квіту, де вранці крізь прочинене вікно тебе будить м’який шурхіт набігаючих на пісок хвиль! Додавши до тих відчуттів адресовані тобі щирі усмішки на вулицях, непідробну радість від зустрічі з давніми знайомими, мав би цілковиту ідилію – таку собі емоційну бочку меду, якби…
Якби триколори на держустановах та гуркіт СУшок над головою не нагадували про сумні реалії, якби забути, що добиратися додому останніми роками доводиться через прикордонний перехід, якби невизначеність завтрашнього дня не давила на плечі непідйомною брилою…
Насправді, ложок дьогтю в цій бочці меду – ой, як немало! Їх гіркий присмак відчуваєш іноді в зовсім несподіваних ситуаціях. То сусідка поскаржилася, що не може навідати матір, яка живе поряд, на Херсонщині, бо ж службовців змусили здати українські паспорти, то товариш принагідно згадав, що виправив собі посвідчення ветерана праці федерального рівня. Маючи серйозне захворювання, він розраховував на чималі пільги та, як виявилось, для мешканців Криму вони не діють.
Хтось скаже: в якій, мовляв, бочці меду немає своєї ложки дьогтю? Люди живуть, не розбігаються з півострова, значить, не все так погано. Справді, живуть. Розбіглося, щоправда, таки чимало, особливо за Перекоп, але більшість таки тримається. Більше того, по мосту набігло вже стільки, що в деяких містах стало завізно. Але – то інша тема. А ми тут про кримчан.
Дехто з них ще й досі декларує цілковиту вдоволеність перебуванням в новій «гавані». Як аргументи, тут незмінно висувають більший розмір пенсійного забезпечення, вищі зарплати службовців, страхову медицину. Але все те говориться вже без запалу, без азарту, без навіженого блиску в очах. Якщо ж зазирнути в ті очі глибше, то десь на денці можна помітити сірий попілець зітлілих марень. Бо ж всі оті позірно вищі пенсії та зарплати, як виявилося, легко пожираються ще вищими цінами на товари широкого вжитку, на продукти в першу чергу. Що ж до солідної московського штибу медицини, куди всяким улянамсупрун зась, то в новій гавані вона вповні виявила свої непересічні «чесноти». Довжелезні в два-три тижні черги на прийом до фахівців, власне, як і брак самих фахівців – то лише перше, що впадає в очі. Та й як не зітліти тим маренням, коли сказано ж: «Дєнєг нет, но ви дєржітєсь»…
Власне, ця верства кримських «патріотів» виявилася найменш стійкою. Будучи жорстоко обдуреними в своїх найсокровенніших сподіваннях на обіцяний звище туристичний рай, на безкінечні потоки відпочивальників і розчулених прочан з неозорих просторів Московії, багато з них, наплювавши на свій гоноровий патріотизм, подалися освоювати оті самі неозорі простори нового отечества. А когось занесло і ще далі – боронити інтереси Великого брата на розшарпаних конфліктами берегах Середземного моря, а чи й в екзотичній Заокеанії.
Кажуть, скрутні часи – найкращий тест на патріотизм. На відміну вищезгаданим мильнобульбашковим патріотам, в Криму ніколи не бракувало й таких, для кого він не просто територія. Ці не вимахували триколорами, не пускали густу слину на щедрі обіцянки владімірвольфовічей та владімірвладіміричей, добре знаючи їхню справжню ціну. Навпаки – чинили по совісті, намагаючись запобігти зраді і беззаконню. І не їх вина, що нікчемні временщики, яких на хвилі Майдану винесло на Печерські пагорби, кинули їх напризволяще. За те платять високу ціну. Але навіть попри репресії – попри безкінечні обшуки, арешти, несправедливі суди, як от той, що відбувся цього тижня над Едемом Бекіровим, попри підступні викрадення і вбивства, ці й на думці не мають забиратися зі своєї землі.
Власне, не лише вони. Хай і з приземленіших причин, але більшість кримського люду міцно тримається місця. Це край, де вони народилися й виросли, де поховані їх батьки, край, в якому вони так чи інакше відбулися, край, який любили, яким пишалися, з яким пов’язували свою долю, своє майбутнє. Не збиваючись на патетику, скажемо, що мало хто зважиться кинути свою, яка там вже є, квартиру, за півжиття сяк-так налагоджений побут і подаватися світ за очі на материк, не маючи там ані рідні, ні знайомих.
Проте, безперечно, є й такі. Налякані перебудовуванням перлини Чорного моря на потворний гібрид стартового майданчика ракет куди-більш-ніж-середньої-дальності з застряглим на мілині авіаносцем, вони хотіли б вибратися з нього, доки не пізно. Але ж, схоже на те, що моя держава заклопотана їхніми долями більше на словах. Власне, мова ж не стільки про те, що держава мала б сприяти переселенню всіх бажаючих, не виставляючи, бодай, дурисвітських обмежень при перетині адмінмежі, як про те, щоб вона всією своєю діяльністю вселяла у свідомість кожного мешканця окупованого півострова, незалежно від того, до якої з вищеперелічених верств він належить, тверду впевненість у тому, що вона не забуває про них, своїх громадян, а ще – робила б все можливе, аби ті з них, які в силу різних причин опиняються на материку, почувалися б там якщо не комфортно, то, бодай, захищеними, в усякому разі, не дискримінованими. На сьогодні їх захист з боку держави здебільшого символічний. Не сказати, що його немає зовсім. Саме держава надавала вимушеним переселенцям з Криму в 2014 році безкоштовний дах над головою, та й сьогодні виділяє хай і невеличку, а все ж помічну копійку на оплату найманого житла. Інша річ, що за ту дрібну копійку нещасних біженців перетворено на людей другого сорту. Мало того, що моя держава обмежила в правах всіх кримчан, визнавши їх нерезидентами у власній країні, переселенців вона принизила ще більше, зобов’язавши їх не пізніше ніж в десятиденний термін повідомляти про зміну свого місцеперебування на материку, піддавши їх принизливій процедурі періодичної ідентифікації, заборонивши перебувати за кордоном, в тому числі на окупованих територіях, більше шістдесяти днів, створивши для відслідковування «порушників» спеціальні комісії із залученням Державної прикордонної служби, СБУ, прокуратури, МВС, ДФС, Держаудитслужби і навіть ДАТ «Ощадбанк». І то ніякий не жарт. В 2016-2017 рр. автора цих рядків було на півроку позбавлено пенсії – його єдиного життєзабезпечення – лише за те, що не знаючи про дурисвітську гройсманівську постанову №365, залишався вдома, в Криму, всі відведені йому окупантами на побачення з сім’єю чергові дев’яносто днів. Ще підлішим в тій ситуації було блокування банківської картки, коли опинившись без засобів до існування, мав проблеми навіть з отриманням переказаної позики. А яким же приниженням було пояснювати лондонцю, який придбав мою книжку «Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі», чому він, попри півроку спроб, так і не зміг перерахувати кошти за неї на мій банківський рахунок, чому мав винаходити для того обхідний шлях - через третю особу! Чи не через такі от викрутаси наших привладних самодурів іноземні банки уникають співпраці з українськими банками, принижується престиж держави на загал?
Аби не підлягати тій відвертій дискримінації, я ще два роки тому наполіг на вилученні моїх персональних даних з бази даних ВПО. З великою неохотою чиновники моє бажання задовольнили, підтвердивши те відповідним документом. А проте ж, комусь таке «самоуправство» страшенно не сподобалося. Комусь, схоже, дуже хотілося, аби раз начеплений ярлик біженця перетворився на довічне тавро. Так, Пенсійний фонд України, зваріювавши, вочевидь, остаточно, попри паперову пенсійну справу, витребувану з Криму ще в 2015 році, попри рішення вже п’яти судів, продовжує і далі трактувати мене як внутрішньо переміщену особу, вісімнадцятий місяць поспіль злочинно не виплачує моє пенсійне забезпечення, посилаючись на відсутність довідки ВПО.
Не варто й казати, що подібні приклади аж ніяк не сприяють прихиленню сердець кримчан до України. Бо ж мій, на жаль, ніяке не виключення. Ось лише дві історії: перебравшись в 2014 році до Білопілля, кримчанка пані Ксенженко померла, так і не дочекавшись завершення процедури переведення на материк її паперової пенсійної справи, без якої пенсію їй не виплачували (до слова, процедура переведення моєї пенсійної справи забрала тоді десять місяців); кримчанин Павло Довбиш, який після виходу його підрозділу з Криму захищав Україну на Донбасі, після злочинного зливу Пенсійним фондом України його особистих даних до Московії, після неправомірного блокування пенсії, вирішив за краще шукати долі в далекій Іспанії, аніж і далі терпіти наругу від власної держави.
Тут можна було б згадати ще багато чого гіркого, а часом і просто ганебного, скажімо, як отой закон «Про вільну економічну зону «КРИМ», досі благополучно існуючий, попри здоровий глузд, попри численні вимоги скасувати його, досі беззаперечно посвідчуючий перед всім світом ганебну колаборацію держави Україна з державою окупантом її території. І не кажіть мені, що він не діє. Саме він в основі нашого нерезидентства. Саме він, навіть сьогодні, в часі війни, дозволяє спритникам від нашої мафії гендлювати з такими ж в окупованім Криму. Наклеп? Судіть самі: на упаковці бузкового мила «Диво», придбаного вчора в сусідньому магазині, зазначено, що вироблене воно ТОВ. БЕТА-В, яке дислокується за адресою: Україна, 21034, м. Вінниця, вул. А. Іванова, 9, тел. +380432504166. Але ж може воно виготовлене в далекому 2013 році? Та, ні – товар досить свіжий, про що красномовно свідчить зазначена на упаковці дата: 18.12.2017 р. І він же не один такий. Тож робімо висновки, панове. Правильні висновки. Вони дуже важливі, особливо ж коли обираємо владу.
Нині, в часі виборів Президента, мав би писати про важливість розумного вибору. Не «по приколу», не «назло», не серцем чи лівою п’яткою - вибору розумного, себто, пропущеного через звивини сірої речовини головного мозку. Але емоції взяли своє. Про вибори – наступного разу, в день дебатів. Нині ж скажу лише, що Крим дуже уважно стежить за тим, що відбувається в Україні. З великою надією.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 12.04.2019 > Тема "Резонанс"