Версiя для друку Обговорити в форумi

Скорботну звістку передали з Дніпра – не стало нашого кримського українського земляка, давнього друга «Кримської світлиці», її шанувальника і автора, активного учасника усіх наших газетних масових заходів, мистецьких свят, пісенних конкурсів – МИКОЛИ ЙОСИПОВИЧА МОСКАЛЕНКА. На 89-му році життя, у Дніпрі, куди, зважаючи на похилий вік, близько двох років тому мусив перебратися поближче до рідні – пішов у кращі світи – зі «Світлицею» в душі і з рідною Україною у серці…
Можна багато розповісти хорошого про Миколу Йосиповича – про його щедрий пісенний дар, про власним коштом записаний диск з найкращими українськими піснями у його виконанні, про його численні пісенні перемоги у наших газетних мистецьких конкурсах, про подаровану Українській церкві у Сімферополі старовинну родинну ікону, про українську душу, самовідданість і патріотизм… Проте, вже стільки було про це сказано у рідній йому «Кримській світлиці», що нам залишається лише запросити читачів до нашого газетного архіву. Пригадаймо і пом'янімо. І пам'ятаймо. І хай буде Вічна Пам'ять і Царство Небесне співучій українській душі нашого кримського українського земляка і побратима – Миколи Йосиповича Москаленка…

#18 за 29.04.2016
ІКОНА ПОВЕРНЕТЬСЯ... РАЗОМ З КРИМОМ!

Вербна неділя у Сімферополі, де у кафедральному храмі святих Володимира і Ольги Української православної церкви Київського патріархату зібралося цього дня ще більше прихожан, ніж бувало в «доанексійні» роки, ознаменувалася символічною подією: сімферополець Микола Йосипович Москаленко («Кримська світлиця» наприкінці минулого року здоровила його з 85-літтям) вирішив передати в дарунок Українській церкві старовинну родинну ікону, яка передавалася Москаленками від покоління до покоління ще з XIX століття. «Хочу залишити цю ікону в храмі святих Володимира і Ольги, щоб прихожани молилися на неї і далі», — сказав Микола Москаленко, вручаючи сімейну реліквію архієпископу Сімферопольському і Кримському Клименту.
Архієпископ Климент подякував прихожанину і попросив його скласти список усіх тих, хто зберігав і передавав з глибини століть цю древню святиню, щоб згадувати їх під час служби. «Прадід її передав своєму синові, тобто моєму дідові. Може, вона і ще древніша, просто вже після прадіда згадок про наших предків, на жаль, не збереглося», — сказав М. Москаленко. І додав: «Думаю, фахівці розберуться, скільки насправді їй років. Знаю тільки, що дуже древня, тому через кордон її зі мною точно з Криму не випустять, тож хай краще прислужиться людям у нашій церкві».
«Світлиця» вже не раз розповідала на своїх сторінках про вихідця з Кіровоградщини Миколу Йосиповича Москаленка — він постать колоритна, помітна в нашій кримській українській «діаспорі», учасник усіх наших «світличних» пісенних конкурсів, записав своїм коштом диск найпопулярніших українських пісень у власному виконанні. Справді, на такий широкий і жертовний жест здатна тільки такої ж широкої і щедрої душі людина. Бо цінність його подарунка — не лише в якомусь матеріальному еквіваленті старовинної речі. Вдумайтеся лише: ця ікона пережила громадянську і дві світові війни, революцію, голодомори, колективізацію, розкуркулення і розцерковлення, всі оті культи, войовничі атеїзми, совдепівське мракобісся і т. ін. Щонайменше через два століття отаких випробувань Москаленки пронесли, вберегли родинну реліквію, а ікона з ликом Христа, ніби віддячуючи за таку вірність, увесь цей час берегла їхній рід. «У мене досі стоїть перед очима картина, — згадує Микола Йосипович, — як бабуся, а вона дуже богомільна була, кожного вечора перед сном на колінах молиться перед цією іконою, цілує її. Вона вже так намолена нашим родом за ці довгі роки, що, мабуть, справді має якусь силу...».
Шкода, що рідіють наші кримські українські ряди — ось і Микола Йосипович зазбирався на материк. Хоча б на схилі літ хоче дихнути вільного повітря, бо бачить, що оте все в Криму закрутилося надовго, його віку може й не вистачити... Власне, через вік і кличе рідня — до Кіровограда чи Дніпропетровська, бо хто ж підтримає, допоможе, якщо, не дай, Боже, раптом щось...
«А за ікону нашу я тепер не переживаю, навпаки, вона тут, у Криму, потрібніша, он скільки українців, а дітвори скільки було сьогодні в церкві! — каже Микола Йосипович. — А ми її там, за Перекопом, будемо виглядати — і чогось мені здається, що вона до нас ще повернеться, й обов’язково — з Кримом!».
Віктор РУДЕНСЬКИЙ
Фото В. КАЧУЛИ
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=17032

#48 за 27.11.2015
ПІСНЯ ПРО ЖИТТЯ
ЯК УКРАЇНЦЮ ВИЖИТИ В КРИМУ? СПІВАЮЧИ!

Микола Москаленко один з небагатьох наших читачів, у чиїй поведінці за останні півтора роки, здається, нічого не змінилося. Він не лише не відвернувся від «Кримської світлиці», а це сталося навколо всього в Криму, що хоча б віддалено нагадує про Україну, навпаки, наблизився до нас ще більше. Не зупиняє і те, що газету вже в руках не потримати, і ми її роздруковуємо на принтері для тих, хто не звик мружити вже немолоді очі біля комп’ютера.
Думала, у Миколи Йосиповича особлива біографія, звідти і хоробрість, і така вперта вдача. А з’ясувалося, що немає у його роду ні репресованих, ні бандерівців, ні якихось подвижників, а сам він навіть не український філолог чи історик, а людина зовсім не творчої професії. Та й в Криму проживає із середини минулого сторіччя. Але ж такі, як він, поголовно вже давно перетворилися на росіян, котрі кривляться, почувши українське слово - «не понімаєм!». Хоча є й інші, з якимось ірреальним патріотичним началом, схожим на зернятко яблуні, із котрого ні за яких умов не виросте груша. А подробиці біографії Миколи Москаленка з’ясувала я тому, що 6 листопада він відзначив знаменну у своєму житті дату - 85-річний ювілей. Втім, назвати пана Миколу дідусем ще якось язик не повертається. Темне волосся, молода виправка і ясні очі, та ще й завжди при краватці - одягнений, ніби на прийом до міністерства.
Ймовірно, тому, що звик - стільки років на високих керівних посадах, де і за радянських часів був неофіційниї дрес-код. І справа не в тім, що належав до партноменклатури, бо якщо б належав - був би вже десь у Москві. А так певний час ходив під началом учорашнього обкомівця, який вже за визначенням міг підсилити будь-яку, у тому числі, і господарчу установу. Добре, що перші 10 років Микола Йосипович був заступником справжнього фахівця - Федора Мазурця, що очолював трест овочево-молочних радгоспів, тож мав можливість усьому навчитися, і за його спиною тепер було затишно будь-якому «весльному генералу». Але проблеми з цього пан Микола не робив, бо любив свою роботу, та й держава не ображала його ні зарплатою, ні шаною. У цьому пересвідчують три медалі ВДНГ і два ордени Знак Пошани, та непогана пенсія, на яку вийшов - півтисячі радянських рублів.
А починалося все - як у багатьох однолітків. Народився у селі Іванівці Кіровоградської області Знаменського району в сім’ї колгоспників. 13-річним і сам встиг попрацювати в колгоспі. В рідному селі закінчив семирічку. Хапати з неба зірок не збирався - пішов у технікум навчатися на ветеринара - для села це незамінима людина. Навчання завершив у 1950 році, після чого за розподілом потрапив на Івано-Франківщину в с. Рогатин у райветлікарню. Не встиг оговтатися, як засурмила сурма - треба було виконувати свій військовий обов’язок. Складні то були часи, лише почали затягуватися воєнні рани, а на Івано-Франківщині війна ще тривала, юнакові і самому якось довелося поспілкуватися з бандерівцями. Медиків, учителів та селян вони не чіпали. А радянські військові - це вже ворожа армія, то ж могло статися різне...
Втім, відслужив строкову службу Микола далеко від тих країв - в Курську. Спочатку в сержантській школі зв’язківців, але за першої ж можливості попросився на службу за своїм профілем і закінчив ветеринарну школу молодших лейтенантів.
Далі все склалося, як Господь управив і як того бажало серце. Приїхав учорашній солдат у Сімферополь до своєї дівчини Шури, з якою познайомився ще в Рогатині, та й залишився. Почали будувати нове спільне життя. Чоловік влаштувався працювати за фахом на держконюшню, а паралельно почав навчатися заочно на ветеринарному факультеті Дніпропетровського сільгоспінституту. Дружина - теж з ветеринарною освітою, працювала на м’ясокомбінаті і не відставала від судженого - закінчила Московську ветеринарну академію.
Вже як фахівець з вищою освітою, два роки пропрацював Микола Йосипович в Рибінспекції, потім обійняв посаду головного зоотехніка тресту овочево-молочних радгоспів, де фактично і залишався до самої пенсії, переважно на посаді заступника його голови. Трест розростався, розширювався, на останньому етапі це вже було об’єднання «Кримплодовочгосп», аж поки все не розсипалося - і об’єднання, і сам Радянський Союз. Страшно було зазирати в майбутнє, там повна невизначеність. Але був і позитив - ми тепер жили у своїй рідній державі.
І душа хотіла співати, тож Микола Йосипович і заспівав, бо і батьки були співучими, і сам неодмінно входив до складу усіх ансамблів за місцем навчання. Був такий момент, коли за 40-річним чоловіком при престижній посаді він ледь не став професійним співаком. Це трапилося в Ірпені на іменинах популярного українського співака Олександра Таранця, давнього товариша Миколи Йосиповича. За столом - нікого зайвого, лише Майборода і Малишко, поет, композитор і співак. На прохання іменинника Микола Москаленко виконав кілька найулюбленіших своїх пісень - «Дивлюсь я на небо», «Пісня про рушник». Так і пройшов неофіційний кастинг - одержав запрошення на навчання.
Але треба бути великим відчайдухом, щоб у його віці починати все з нуля. Інша справаЮ, що така ось оцінка додала і впевненості, і снаги. Та пісню незабаром приспали монотонні будні, і лише з виходом на пенсію пан Микола заспівав знову. Це був 1992 рік. Хто з нас тоді не мріяв? Одні, набиваючи кишені, про золоті унітази, інші - про свою квітучу країну, де все зроблять власноруч, з любов’ю, як дбайливий господар у своєму домі. І працюватимуть, звісно, з піснею - доброю помічницею.
Ось і прийшов Микола Йосипович до Будинку культури залізничників, де почав співати у ансамблі. Приємно хвилювала участь у різноманітних конкурсах, і не лише у складі ансамблю залізничників, де доводилося постійно виборювати щось з українського репертуару. Виступав співак і сольно, тут вже його ніщо не обмежувало, виконував українські народні пісні, пісні на слова Тараса Шевченка, які нібито створювалися під його широкий вільний голос.
Не минав Микола Москаленко і співочі конкурси, що проводила «Кримська світлиця»: у 2009 році став переможцем одного із них. Пам’ятаю його пісню біля пам’ятника Тарасу Шевченку... Невже це було і невже цього вже не буде більше ніколи?
Та відспівалося... Не відвідує більше Микола Йосипович Клуб залізничників. На серці туга, і не лише тому, що наша Мати тепер далеко, але й тому, що вона від нас відвернулася. Як і більшість людей, кому Бог не дав дітей, мав Микола Йосипович у банку свій рахунок, збираючи копійка до копійки на чорний день, бо ні на кого більше розраховувати. А настав той чорний день достроково, і в несподіваному варіанті, З приходом Росії банк «Київська Русь» покинув Крим і незабаром збанкрутів. Як тепер повернути свої гроші? Для України ми стали нерезидентами - щось на кшталт чужинців. Хоча якщо взяв гроші і у чужинця - за логікою, теж слід повертати. А якщо сусід віддасть вам на збереження свій капітал - його також можна оголосити нерезидентом і привласнити чуже? Та сусід звернеться до суду і виграє справу, а куди звертатися Миколі Йосиповичу і йому подібним, у кого забрали не лише Батьківщину, але й суворо покарали матеріально. Скільки ж можна випробовувати нашу любов та вірність?
Звичайно, у Москаленка є варіант - відмовитися від нав’язаного йому, як і всім кримчанам, російського громадянства і змінити місце проживання, але у 85 років таке вже не робиться, та й хто чекає це подружжя у рідних краях? Вже давно спочили батьки Миколи Йосиповича, розвалилася їхня хата, спочили і брати, а у пані Олександри - родичі в Криму.
Не хотілося б завершувати цей допис на такій сумній ноті, але, як кажуть, із пісні слова не викинеш. Хоча в цілому вона таки зовсім не сумна, бо і про любов, і про натхнення, і про сумлінну працю. А головне - про справжню людину, гідного українця. І нехай приспівом до неї стане побажання нашого поріділого «Світличного» хору: многая літа!
Тамара СОЛОВЕЙ
На «Вечорницях у Світлиці»
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=16268

#43 за 23.10.2015
«ЯК ВОНИ КРИМ ЗБИРАЮТЬСЯ ПОВЕРТАТИ, ЯКЩО МЕНІ ТІ КОПІЙКИ — МНОЮ Ж ЗАРОБЛЕНІ! — ПОВЕРНУТИ НЕ МОЖУТЬ?!»

До «Кримської світлиці» звернувся наш давній читач із Сімферополя Микола Йосипович Москаленко. Вже понад рік він добивається повернення свого банківського вкладу у збанкрутілому банку «Київська Русь». Спочатку, коли ще функціонували пошта і телефонний зв’язок з материком, пробивався до банкірів так. Згодом навіть відважився, незважаючи на вік, на вилазку до них на материк, але — безрезультатно. Потім, коли з комунікаціями стало зовсім зле, кілька разів ми з нашої редакційної електронної пошти відправляли листи Миколи Йосиповича на адресу банку і Фонду гарантування вкладів, але, як по-російськи кажуть, «ни ответа, ни привета», а по-нашому — віз і нині там...
Нещодавно Микола Йосипович знову завітав до нас — вже зовсім зневірений і розчарований. «Я ж чужого не прошу — це ж мої гроші! І скільки їх там? Та ті банкіри за вечір стільки в ресторані прогулюють. Невже держава не може знайти на них управу? Ось до президента ще звернуся, а тоді — хоч хреста став: і на моїх грошах, і на такій владі, і на Кримові, й на державі. Як вони Крим збираються повертати, якщо мені ті копійки — мною ж зароблені! — повернути не можуть?!».
Микола Йосипович попросив переслати свого листа й опублікувати його у «Світлиці», бо переконаний, що він такий, обманутий, не один (а звідки ж тоді у банкірів мільйони?). Знаємо, що з кінця жовтня в Адміністрації Президента України має запрацювати система електронних звернень до Глави держави — ось і переконаємося, що то за система і чи допоможе вона повернути людям ВІРУ: у справедливість, владу, закон, державу — зрештою, і в Український Крим, де треба боротися за кожну українську душу...
м. Київ, вул. Банкова,11
Президенту України
Порошенку Петру Олексійовичу
ЗВЕРНЕННЯ
Я, Москаленко Микола Йосипович, мешканець м. Сімферополь, 1930 року народження, учасник війни, є депозитним вкладником банку «Київська Русь» (договір № 38383-45-3 від 25.03.2014 р. і договір № 11506-9 карткового пенсійного рахунку).
На мої численні звернення — особисто, письмово, по телефону — про повернення коштів по депозиту і залишків пенсії по картковому рахунку спочатку до банку «Київська Русь», а потім, після банкрутства банку, до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб України до цього часу жодної відповіді я не отримав.
Прошу Вас посприяти вирішенню мого питання.
З повагою, М. Й. Москаленко
16.10.2015 р.
Відповідь на моє звернення прошу надіслати на адресу: kr_svit@meta.ua
Жовтень 2015 р. М. Й. Москаленко (крайній ліворуч) — у «Світлиці»
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=16077

#34 за 22.08.2014
НІБИ НАЗЛО...

Я став свідком, як у Джанкої російські прикордонники зсадили з поїзда молодого чоловіка, який разом з дружиною їхав із Дніпропетровська до Євпаторії провідати стареньку бабусю. Причина банальна — йому недавно виповнилося 25 років, але до цієї поїздки він не встиг оновити в паспорті фотографію, спішив, бо бабуся покликала, переживав за неї.
Українські прикордонники в Новоолексіївці його пропустили, попередили, що треба вклеїти фото. Наскільки я знаю, це без штрафу можна зробити впродовж місяця після того, як буде 25 років. Чому ж прикордонники з боку Росії виявили таку категоричну принциповість: невже за той тиждень-два так сильно зміниться обличчя людини? Тим більше, чоловік не на прогулянку ж їхав, всякі бувають випадки, невже не можна було піти назустріч, взяти, як кажуть, «на олівець» (чи як зараз це роблять — у комп’ютер) — наступного разу цей «порушник» вже точно їхав би з виправленим документом. А так — витратив і час, і гроші, і з дружиною розлучили, бо вона далі в Євпаторію мусила їхати вже одна.
Отака різниця між нашим і їхнім кордоном: воно то ніби дуже навіть по закону, але якось не по-людськи, ніби спеціально, щоб побільше «етім хахлам» насолити. Та куди вже далі «солити»: Крим загарбали, на Донеччину війну принесли, то які ви нам «брати» після цього?
Микола МОСКАЛЕНКО
м. Сімферополь
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=13795

#5 за 01.02.2013
НАШ ЧИТАЧ ІЗ СІМФЕРОПОЛЯ ЗАПИСАВ ДИСК УКРАЇНСЬКИХ ПІСЕНЬ
Ветеран праці Микола Йосипович Москаленко пенсію має далеко не генеральську чи депутатську, а на допомогу меценатів навіть не сподівався, тож підготовку до здійснення свого пісенного задуму проводив довгенько, терпляче і наполегливо. І ось нещодавно довершив заплановане: самотужки записав диск найкращих, найвідоміших, найулюбленіших українських пісень у власному виконанні.
Їх на диску — понад два десятки: «Два кольори», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Дивлюсь я на небо», «Черемшина», «Там, де Ятрань круто в’ється», «Ой на горі та й женці жнуть», «Із сиром пироги», Шевченків «Заповіт» та багато інших. Наступної п’ятниці, 8 лютого, Микола Йосипович Москаленко хоче в редакції «Кримської світлиці» провести зустріч з однодумцями, шанувальниками української пісні, щоб презентувати свій пісенний доробок громаді.
Тож запрошуємо усіх бажаючих до «Світлиці» на творчу зустріч із співаком-ентузіастом! Початок о 15.00.
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=11363

#7 за 15.02.2013
НЕРОЗДІЛЬНІСТЬ ПІСНІ ТА ЗЕМЛІ
Пісні змалку чув у рідному домі на Кіровоградщині Микола Москаленко. Коли підріс, почав і сам приєднуватися до домашнього співу, виконував дуетом із мамою, в якої був гарний голос, і народні, і сучасні пісні. Любов до них привела його в хор і вокальні гуртки художньої самодіяльності спочатку в сільській школі, а потім – у Мироцькому ветеринарному технікумі на Київщині. Він закінчив сільськогосподарський інститут у Білій Церкві, і в роботі за фахом це пісенне захоплення для душі поступово відійшло на другий план. Він реалізовував себе як ветфельдшер, потім – як зоотехнік, виконував організаторські функції і займався технологічними процесами в тваринництві на посаді заступника генерального директора овочево-молочного тресту в Криму.
Коли вийшов на пенсію, його знову покликала до себе сцена. Прийшов у клуб залізничників Сімферополя і більше не розлучається з піснею. Як один із найактивніших учасників фестивалю-конкурсу «А в тебе є пісня – до душі стежинка», який проводила редакція газети «Кримська світлиця» в 2009 році з метою визначення двадцяти найкращих, найпопулярніших і найзнаніших народних та естрадних українських пісень, М. Москаленко назвав у своїх відповідях багато з них і став фіналістом цього народного пісенного хіт-параду. Він виступив у заключному конкурсі вокалістів, проведеному редакцією спільно з Всеукраїнським інформаційно-культурним центром у концертному залі Будинку офіцерів Сімферополя.
Мабуть, цей фестиваль з його найкращою пісенною двадцяткою і прискорив реалізацію аматором задуму записати на компакт-диск частину пісень із свого репертуару, який налічує їх більше ста. А що людина він азартна і не звик уступати свої позиції нікому, то Микола Йосипович довів це своїм електронним продуктом «Лине пісня українська», з яким прийшов у редакцію «Кримської світлиці». У переліку записаних на диску пісень – 21 назва, тобто на одну більше, ніж у газетному фестивалі-конкурсі. Мовляв, знай наших! А щоб його самого знали в обличчя не лише ми, працівники редакції, запропонував провести презентацію диска для читачів газети.
І минулої п’ятниці, 8 лютого, в нашій «Світлиці» стало тісно від тих, хто відгукнувся на газетне оголошення і прийшов на зустріч з українською піснею.
— Для запису я обрав пісні ліричні та жартівливі, — сказав у своєму вступному слові до слухачів М. Москаленко. – А моя улюблена пісня – «Повій, вітре, на Вкраїну». Нею і відкривається диск.
Він розповів про те, як технічно здійснювався запис в одній із приватних студій Сімферополя, як підбирався музичний супровід до його голосу, і що профінансував увесь цей процес сам із власних заощаджень. Коли ж пісні з диска зазвучали в «Світлиці», їх мимоволі почали підспівувати всі присутні: «Два кольори», «Дивлюсь я на небо», «Черемшина», «Пісня про рушник», «Ніч яка місячна», «Ішов козак потайком», «Із сиром пироги»...
— Микола Йосипович дуже вимогливо підходить до виконання пісень, не копіює відомих артистів, а вносить у мелодію своє інтонаційне забарвлення, вкладає у спів усю душу, — сказав Микола Прищепа, керівник ансамблю «Дивограй» Таврійського національного університету ім. В. Вернадського. – І де б він не виступав у Криму в концертах за двадцять років, що я його знаю, всюди слухачі просять виконати на замовлення українські пісні. Вони подобаються людям.
Щиро привітали М. Москаленка з творчим здобутком представники Кримської філії Наукового товариства ім. Шевченка, Української громади, Кримського об’єднання ветеранів, друзі, сусіди, які до цього дня більше знали його господарське вміння в садівництві, запозичували в нього, як краще вирощувати виноград, овочі в теплиці. Ці матеріальні речі, звичайно, людині потрібні для життя, як хліб, як вода. Однак у кожному з нас живе і прагнення до самореалізації духовної в художньому слові, пісні, декоративному виробі... І пісня чи не найбільше захоплює людей, однак, за словами учасників зустрічі, не завжди та, що звучить нині в ефірі, від якої хочеться вимкнути телевізор чи радіоприймач.
Старше покоління людей виросло на піснях, що будувати і жити допомагали. Цей дух живе в них і нині з любов’ю до рідної землі, до витоків народу, що зберігаються в фольклорі, традиціях, звичаях, обрядах, піснях. Вони наочно демонструють за формою і змістом суть та ознаки українського менталітету, в якому безпідставно не принижуються одні, не возвеличуються інші.
Українська народна пісня від народного виконавця Миколи Йосиповича Москаленка – це відбиток душі нації, чиста криниця, що тамує духовну спрагу, творить почуттєву нерозривність серця і рідної землі.
Валентина НАСТІНА

МЕЛОДІЯ РІДНОГО ДОМУ
Пісня — наш паспорт вічний, 
Стежка в широкий світ... 
Ми не ховали обличчя, 
Гордо йшли сотні літ. 
Завжди ми накривали 
Дружби гостинні столи, 
Нас по піснях впізнавали, 
Де б ми-таки не були. 
Райдуга в небі висне, 
Граючи в плесах вод. 
Доки живе наша пісня, 
Доти живе і народ!
Те, що «Кримська світлиця» давно вже стала рідним домом для багатьох українців Криму (та й не тільки для них!), — це незаперечний факт. А музика, точніше, українська пісня як складова багатющої музичної культури нашого народу вже вкотре зібрала в рідному, напрочуд затишному «світличанському» домі всіх небайдужих кримчан, справжніх поціновувачів пісенної народної творчості. А нагода була вельми значущою: презентація диска «Лине пісня українська», що власним коштом видав Микола Йосипович Москаленко, співак-самородок, окрилений піснею, людина, музично обдарована, що має талант від Бога. Як тут не згадати, що Україна згідно з відомою хвилюючою народною легендою отримала в дарунок від Господа справжню перлину своєї культури — українську пісню. Тож недарма кажуть, що вміння співати в українців від Бога. І це повною мірою стосується і Миколи Йосиповича, завдяки таланту якого учасники дійства мали можливість насолоджуватись колоритним звучанням української пісні у виконанні співця-аматора. Своєрідна самобутня манера виконання, потужний вокальний імпульс, щирість емоцій, — все це органічно перепліталося в канві українських пісенних самоцвітів. Слухаючи Москаленка, усвідомлюєш, що наша пісня — найдорожчий і невичерпний народний скарб, неповторне й унікальне мистецтво. А ще, як сказав Іван Драч: «Пісня — це душа. З усіх потреб потреба. Лиш пісня в серці ширить межі неба. На крилах сонце сяйво їй лиша. Чим глибша пісня, тим ясніш душа».
Разом з усіма «світличанами» щиро радію з успіху Миколи Йосиповича, з його першого (будемо очікувати й наступного) творчого пісенного доробку. Дуже вдячна за те, що своєю творчістю він сприяє відродженню пісенної культури, популяризує українську пісню, вдячна за позитивну енергетику і справжню естетичну насолоду.
Співаймо ж разом
і якнайчастіше,
Бо Україна й пісня —
 найсвятіше.
Хай ці слова усіх нас
 зігрівають,
І буде радісно пісням,
що їх співають!
З повагою і найкращими
побажаннями —
Лариса
ДАНИЛЕЙЧЕНКО
м. Сімферополь
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=11427

#1 за 29.07.2011
І ХОР НАЗВУТЬ «КРИМСЬКОЮ СВІТЛИЦЕЮ»?
 Ще одна творчо-ділова зустріч відбулася нещодавно у відкритій для людей «Світлиці»: до редакції завітали наші давні шанувальники Микола Йосипович Москаленко і Михайло Сергійович Савченко (на фото). Читачам зі стажем вони добре знайомі: сімферополець М. Й. Москаленко часто дописував до газети, відгукувався на усі мистецькі «Світличні» ініціативи, не пропустив, напевне, жодного пісенного конкурсу, які організовувала газета. Почувши один раз його сильний, з гарним тембром, добре поставлений голос, його вже не сплутаєш ні з ким. А М. С. Савченко із с. Мазанки Сімферопольського району вперше «засвітився» у «Світлиці» позаторік на конкурсі українських пісень, створених кримськими авторами. Бо Михайло Сергійович - самодіяльний композитор, яких ще пошукати в Криму! Він закінчив Полтавське музичне училище і згодом Харківський державний інститут культури - як диригент-хормейстер. Має багатолітній стаж роботи з дитячими й дорослими хорами, один навіть довів до звання Народного, тому кращого керівника для нового хору годі й шукати.
 Він написав понад 150 пісень, підготував кілька пісенних збірок. Михайло Сергійович грає на багатьох інструментах, що й продемонстрував у «Світлиці», перевіривши, чи в робочому стані після вимушеної тривалої перерви подаровані редакції фортепіано і баян (засвідчуємо, що навіть дуже в робочому!)
 Наші гості попросили дати їм можливість звернутися зі сторінок відродженої газети із закликом до свідомих і співучих українців (і не тільки українців!) - створити при «Кримській світлиці» український хор, причому, з такою ж «кримсько-світличною» назвою. Щоб, не дай Боже, коли знову щось із газетою трапиться, то нехай хоч хор «Кримська світлиця» підхопить український духовний прапор і гуртує довкола себе однодумців. Бо пісня - не газета, не кабінет - її не зачиниш, не опечатаєш!
Отже, о 16 год. по четвергах, у Гарнізонному будинку офіцерів (м. Сімферополь, вул. Пушкіна, 8) будуть проводитися репетиції хору-побратима «Кримської світлиці». Поки учасників небагато, можна буде збиратися і в редакції - «Світлиця» наша простора, а інструменти, як бачите, - справні! За всіма довідками звертайтеся до старости хору Миколи Йосиповича Москаленка (дом. тел. 27-79-00).
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=9157

#7 за 13.02.2009
ЯК Я ПОЗНАЙОМИВСЯ З ОЛЕКСАНДРОМ ТАРАНЦЕМ

Олександр Михайлович Таранець – співак, відомий багатьом любителям і шанувальникам української пісні не тільки в Україні, але і в республіках колишнього СРСР. Перше визнання слухачів пісні він отримав у 1959 році, здобувши звання лауреата Республіканського конкурсу вокалістів, а пізніше, в 1966 році – заслуженого артиста України. Він мав приємний м’який баритон, в його репертуарі було більше 400 народних і сучасних пісень, був частим гостем на Українському радіо, записувався на плівці і транслювався по радіо. Іноді і тепер його спів транслюють по Українському радіо.
Через часопис «Кримської світлиці» я вирішив розповісти читачам, як я познайомився з Олександром Таранцем. Перша зустріч у мене з ним відбулася в Ірпінському гірничому технікумі. Він приїздив на концерт у складі художнього колективу Київської консерваторії, а я – у складі хору Мироцького ветеринарного технікуму. Я заспівав у хорі пісню «Ой на горі та й женці жнуть» і виконав сольно пісню «Там де Ятрань круто в’ється».
Після концерту Олександр підійшов до мене, ми познайомились, він сказав, що йому сподобалося, як я співаю, запропонував серйозно зайнятися вдосконаленням співу. Після цього ми ще зустрічалися на концертах навчальних закладів Київщини.
Після закінчення мною технікуму ми не спілкувалися декілька років, але я інколи чув пісні у виконанні О. Таранця і з задоволенням слухав їх. Якось у 1972 році я приїхав відпочивати в санаторій «Парус» у м. Ялті. Забираю із машини речі, спінінг і чую: «Нарешті з’явився хоч один рибалка». Повертаюсь і бачу знайоме обличчя, він теж застиг. І раптом: «Це ти, Колю?» Кажу: «Це я, Сашко!». Ми привітались, з радістю обійнялись. Відпочиваючи, декілька разів виходили в море на риболовлю, ловили пікшу, ставриду. Дівчата-куховарки смажили нам рибу, а ми їли і вечорами співали українські пісні.
Невдовзі відпочинок закінчився і при від’їзді ми сфотографувались (див. фото). Після цього ми продовжували спілкуватися і зустрічатися, коли він приїздив у Крим, або я – у Київ.
Одного разу, будучи у відрядженні в Києві, я зателефонував до Олександра і привітав його з днем народження. Він мені говорить: «Хутко приїзди, через годину у мене збираються мої друзі». Я за букет квітів і торт «Київський» – і до нього. Він познайомив мене з друзями: Петром Ретвіцьким (вокаліст дуету Саші), Платоном Майбородою (композитор), Андрієм Малишком (поет-пісняр) та іншими.
Після привітань імениннику хтось запропонував Олександру заспівати пісню про рушник («Рідна мати моя» – так вона називалась спочатку). Олександр говорить: «Ви знаєте, як я співаю цю пісню, а ось послухайте як співає її мій друг Коля». До рояля сів П. Майборода, і я заспівав, потім заспівав пісню «Дивлюсь я на небо». Компанія схвально поаплодувала, а П. Майборода потиснув мені руку.
До речі, Олександр розповів мені як з’явилась «Пісня про рушник». А. Малишко написав вірш і зателефонував до П. Майбороди (вони співпрацювали у пісенній творчості). П. Майборода запросив до себе А. Малишка і він сів за складання музики. Щось у нього не виходило, не відповідали складові частини слів і він про це зауважив. А. Малишко розгнівався і каже П. Майбороді: «Ти ж не Пушкін, щоб робити мені зауваження». А П. Майборода відповів: «А ти не Чайковський, щоб знати, як музику писати». Після цього А. Малишко поїхав додому і виконав зауваження П. Майбороди. Так слова і музика з’єдналися в один прекрасний зміст і чудову мелодію «Пісні про рушник», яка облетіла весь світ і стала однією з найулюбленіших українських пісень. Ця пісня вперше була виконана Олександром Таранцем у кінокартині «Літа молодії».
На жаль, Олександр Таранець передчасно пішов у вічність, але спогади про нього назавжди залишаться у серцях його шанувальників.
Микола МОСКАЛЕНКО,
ветеран праці.
м. Сімферополь.
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6908

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 01.03.2019 > Тема "Українці мої..."