Версiя для друку Обговорити в форумi

Верблюда можна привести до води, але змусити його напитися неможливо.
(Східна мудрість)

Ця проста і водночас глибока думка навідувала, напевно, не одного педагога, слугуючи як не втіхою за змарновані в окремих випадках зусилля, то поясненням того, що не всякий верблюд в той чи інший момент відчуває спрагу, а отже, варто дочекатися, доки він сам прагнутиме напитися, або ж пробудити ту спрагу в ньому. У випадку справжнього верблюда, все просто – подолавши нелегкий шлях у пісках, під палючим сонцем, він сам прагне припасти до життєдайного джерела. У випадку діток, прагнення знань, як і відчуття власної гідності, має пробуджувати найперше родина. Школа – від початкової до вищої – тут лише джерело для його втамування, майданчик для утвердження гідності. На жаль, у суспільстві, де життєвий успіх досягається не за рахунок грунтовних знань, умінь, а радше через родинні зв’язки, корисні знайомства, через кумівство чи самопіар, у суспільстві, де місця тріумфаторів відведено не творцям цінностей, а зграї шахраїв та їх безпринципній, продажній свиті, роль школи залишається приниженою, до неї відсутня довіра і те драматичним чином позначається на реалізації одного з головних призначень сім’ї – мотивуванні дітей до набуття знань і, як результат, на якості самого суспільства. В результаті, опинившись в болоті хиб, в тумані фальшивих упереджень, де презирство чиновних недоумків до знань безальтернативно генерує ще більше відвертих нездар, ми відчуваємо себе приниженими, обкраденими, обдуреними, але… чи робимо висновки? Чи розуміємо, що найкращий спосіб навчити є власний приклад? Не схоже.
Нещодавно натрапив в мережі на допис, приводом до якого став зрушений з місця, розвернутий упоперек вулиці великий навіс від негоди на місці автобусної зупинки в містечку мого дитинства, де змушений наразі перебувати.
- Навіщо? - обурюється автор допису.
Тут же в коментарях інша пані згадує, як повертаючись з роботи, почула тріск гілок в гущавині встановленої на центральній площі міста новорічної ялинки. Хтось вовтузився там, нагорі, струшуючи гірлянди, прикраси, під схвальний гомін підлітків, які розважались, фільмуючи те на смартфони. На зауваження отримала «хвилю сарказму, насмішок» і лише виклик поліції змусив героя спуститися вниз і ретируватися, висловлюючи своє невдоволення далеко не літературними епітетами в бік поборниці порядку.
Мимоволі згадалося, як на комплімент щодо чудових сакур в центрі міста голова міськради сумно зауважив, що висадили тоді їх в парку цілу алею, але невдовзі вся вона була виламана.
Знайома картинка, чи не так? Адже не в одному цім містечку ламають гілки дерев, паркові лавки, витоптують клумби, завалюють сміттям окраїни. Кримчанам це також до болю знайоме: і ламання дерев у парку на дрова для смажіння шашликів, і биті пляшки на березі, як влітку, так і в міжсезонні…
- Звичайна підліткова гіперактивність, що, не знаходячи виходу, виплюскується і в таких малоприємних формах, – скажуть мені. - Таке, -мовляв, - не лише в Україні.
Справді, в Московії такого теж скільки завгодно. І не лише там. Он, минулоріч Київ був шокований тим, на що за один лише день було перетворено парк Шевченка фанами відомого британського клубу. Про США з їх регулярною стріляниною в школах і згадувати не хочеться.
Але нащо брати найгірші приклади? Сьогодні, коли кордони відкриті, а безвізовий режим сприяє тому, що чимало моїх співвітчизників не з чужих розповідей мають уявлення про Европу, навряд чи треба доводити, що нічого подібного ані в Німеччині, ні в Австрії чи Чехії не побачиш. Власне, як, зазвичай, і в Британії. Я вже не кажу про Японію, де замість ламання гілок сакур є давня традиція щорічного милування її цвітінням, коли десятки тисяч людей сім’ями виходять в парки, аби насолодитися тим чарівним видовищем.
– Інша культура, - скажуть мені. – Інший менталітет.
Справді. Але з яких коренів виростає ота культура, отой менталітет?
Ось що писали про витоки культури Країни Вранішнього Сонця Лінделл та Пітер Астон, австралійське подружжя, яке в 2000-2001 роках жило в Японії, переходячи з порту в порт на своїй невеличкій яхті: "Японська культура дуже відрізняється від нашої, і поживши там, ми отримали чудовий досвід. Архітектура та історія стародавньої Японії сповнені хвилючих пригод, а вивчення їх та основ мови допомагає зрозуміти, де сьогодні перебуває Японія. Уявіть собі, що виходячи, ви залишили гаманець в автобусі, і от, хтось, вискакує й біжить за вами, аби повернути його… Ми могли спокійно залишати нашу яхту відкритою в будь-якому порту, і діти перебувають у безпеці на вулицях у нічний час. Все це виникає з почуття національної гордості на основі культури минулого».
Що ж не так з нашою культурою минулого, що не так з нашою національною гордістю, якщо ми поводимося у власному домі, як варвари чи окупанти? Я кажу «ми», бо поведінка підлітків є лише віддзеркаленням наших дорослих проблем. Найперше, не в українських традиціях гидити у власному домі. Українські міста, містечка, села, навіть найменші, найбідніші хутірці завше виглядали чистенькими, охайними, затишними, а українців характеризували як людей привітних, гостинних та добросердечних. Про те маємо задосить історичних згадок від сивих часів до записів Евлії Челебі та Гійома де Боплана. Навіть значно пізніше, в XIX сторіччі, маємо чимало компліментарних згадок про нашу культуру, в тому числі й від російських письменників. Що ж спричинило такі вражаючі переміни в нас?
Тяжкої шкоди як самій нашій культурі, так і характеру українця завдало надто довге перебування в лабетах феодальної Московської імперії, потім імперії більшовицької. Чи могли зберегти колишню гордість, гідність, честь, якщо втратили свободу, самостійність, якщо вільних людей було перетворено на безправних кріпаків, якщо упродовж всієї тієї нестерпно-довгої неволі нам раз-по-раз приживляли чужу кров, спершу цілими селами завозячи московитів на обжиті паланки виселених на Кубань запорожців, потім - заселяючи ними наші споконвічні землі, спустошені сталінськими голодоморами? Наслідки диявольської евгеніки, вінцем якої була спроба виведення homo soveticus(а) – особи з обтятим корінням, з кастрованою гідністю, з підсвідомим відчуттям неповноцінності перед тими, у кого все те є, пожинаємо досі.
Чого ж ми хочемо від дітей, коли замість зіп’ястися врешті на ноги й навести лад в своєму домі, ми й далі пускаємо густу слину в очікуванні обіцянок нових покращень від тричі трафлених шахраїв, коли щиро, зі сльозою в голосі відспівавши «Ще не вмерла», тут же розчулено пускаємо ту сльозу на концертах пропахлих нафталіном динозаврів від комсомольсько-пропагандистської естради, виписаних в часі війни з Московією з тої самої Московії, коли захоплено рукоплескаємо місцевим бардам, з довічною пропискою: «мой адрєс Советский Союз»? Пани мої дрібнесенькі… Чим відрізняєтесь від сьогоднішнього «ватного» Криму з його густим совково-скрєпним смородом, з його чиновничою зарегульованістю, з його холопськими чолобитними ВВП?
Який же сором відчував, коли, попри листи, надіслані минулоріч до обласного та районного відділів освіти, попри особистий візит до Білопільського районного відділу освіти з проханням інформувати учнів шкіл про оголошений газетою «Кримська світлиця» дитячий літературний конкурс «Ми - діти твої, Україно!» імені Данила Кононенка, жодної роботи ані з Сумської області, ані з Білопільського району, ні з самого міста Білопілля журі так і не отримало. Власне, і позаминулого року з п’яти шкіл міста на цей всеукраїнський конкурс подав свої роботи лише один претендент. І то лише після того, як автор цих рядків особисто побував у кожній з п’яти шкіл. Сором, бо ж навіть з окупованого Криму, не кажучи про інші області, роботи щораз надходять. «Десь тхне гнилизною у Данськім королівстві», - сказав би пан Шекспір.
Чи треба казати, що дитина дуже добре відчуває нещирість дорослих? А відчувши, іноді навіть неусвідомлено протестує проти подвійної моралі. Трапляється, що такий протест виливається у неприйнятні форми. Запобігти тому можна у різний спосіб: настановами, умовляннями, заборонами. Та найпевнішим з усього розмаїття є власний приклад достойної поведінки.
Впевнений, що якби ваші батьки не пішли, покірно похиливши голови, витурені з заводів та фабрик, на яких працювали все життя, дозволивши номенклатурним злодіям переплавити їх на власні статки, ви, в свою чергу, нізащо б не дозволили двічі несудимому стати вашим Президентом. Мали б нині процвітаючу, сильну країну, випробовувати міць якої нікому б і на думку не спало. Це спрощено, звісно, але суть саме така: лише прагнення гідності, лише достойні, гідні вчинки сьогодні дають надію на гідне завтра. Лише ваша гідна життєва позиція сьогодні може навчити ваших дітей будувати своє майбутнє, не запобігаючи перед перед сильними світу сього, як всередині країни, так і поза її межами. Лише навчаючись самому упродовж всього життя, можна переконати дитину в важливості осягнення знань. Лише ставлячи достойні цілі й осягаючи їх у способи гідні, нелукаві, можна сподіватись, що й ваші нащадки чинитимуть так само. Лише поводячи себе достойно у щоденному житті, ви зведете до мінімуму можливість того, що вашого сина впіймають в парку за ламанням дерев, лавок, а чи на вулиці за кантуванням автобусних зупинок. А якщо й занесе його, бува, під дією важкоконтрольваних юнацьких гормонів на якусь новорічну ялинку, то резонне зауваження перехожої, в усякому разі, не викличе в нього потоку бруднослів’я.
І не забуваймо, товариство, що гідність виникає, за влучним спостереженням подружжя Астонів, не в останню чергу з почуття національної гордості на основі культури минулого. Скуштуймо ж її смак.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 11.01.2019 > Тема "Резонанс"