Версiя для друку Обговорити в форумi

Нотатки про творчість Олеся Гончара

Натрапив у своїй домашній бібліотеці на шеститомник творів Олеся Гончара, виданий у 1978 -1979 роках. І уявляєте, в ньому так і не знайшлося місця для одного із найрезонансніших романів всесвітньо відомого майстра слова – «Собор». Все є – популярні романи «Прапороносці», «Таврія», «Перекоп», «Людина і зброя», «Циклон», «Тронка», «Берег любові», низка цікавих повістей: «Земля гуде», «Микита Братусь» «Щоб світився вогник», «Бригантина» та ще безліч оповідань. А «Собор» відсутній. Так «попрацювали» видавці та цензори на догоду радянській партноменклатурі, якій цей твір дуже не сподобався через те, що в ньому правдиво зображено життя в Україні у шістдесяті роки.
У мене ця книга, надрукована у 1968 році, збереглася. Щоправда, потерта, зачитана. Того року читачі буквально полювали за цим романом. Ще б пак, в ній подана дійсність такою, якою була насправді – без фальші, сюсюкання та окозамилювання. Що не персонаж, то майже реальна особа, читачі легко вгадували у них конкретних партійних бонз. Твір по суті став каталізатором дисидентського руху в Україні… А воно треба їм, чинушам? Тож і вирішено замовчати цей роман.
Я тоді навчався на другому курсі філологічного факультету Дніпропетровського держуніверситету імені 300-річчя воз’єднання України з Росією – так він величався. Хоч зрозуміло, те «воз’єднання» було жорстоким періодом пригноблення та нищення української нації. Зараз це Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара… Так от, у той рік місто вирувало. Викладачі, до яких студенти зверталися за коментарями, ухилялися від відповідей. Та й зрозуміло – за відвертість могли не лише з посад звільнити, а й пришити якусь кримінальну статтю. Адже саме в ту пору почалися розправи партійних та правоохоронних органів над сміливцями-шістдесятниками.
Роман Олеся Гончара не просто піддавався нищивній критиці, його вилучали з книгарень та бібліотек, замовчували. Комсомольські активісти бігали факультетами вузів і збирали підписи у листах зі звинуваченнями автора у всіх «смертних гріхах». Обласні газети «Зоря» та «Прапор юності» друкували різномантні пасквілі на письменника. Подейкували, що влада готує розправу над автором. Втім, вчасно схаменулася, побоялася величезного резонансу, який би вибухнув у світі. Адже прізвище Олеся Гончара було популярним на всіх континентах і не лише завдяки чисельним перекладам його творів, а й публіцистичним виступам та громадській діяльності. У своїх мемуарах тодішній перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест згадує: «Коли я про це розповів Підгорному, той відповів: «Знаєш, Петро, нас з тобою арештують, ніякий чорт і слова не скаже. А про Гончара заговорить світ...» Побоялись владоможці, хоча розгорнули повальні репресії супроти інакодумців, чимало патріотів опинилися в тюрмах та психлікарнях. Засідання Дніпропетровської філії Спілки письменників України, яку і я відвідував, відбувалися під таємним наглядом спецорганів. Такі були вітри історії. Українська влада боялася проявів невдоволення з боку народу.
Та нічого не могла вдіяти супроти Олеся Гончара, бо хто вони, висуванці-пристосуванці, і хто він? Навіть порівнювати неможливо. Олесь Терентійович, до речі, при народженні був записаний як Олександр Біличенко по матері, двічі лауреат Сталінської премії (1948-1949), перший лауреат Національної премії імені Т. Шевченка (1962), голова Спілки письменників України (1959–1971), ветеран війни, нагороджений багатьма військовими орденами та медалями, зокрема орденом Червоної Зірки та орденом Слави третього ступеня. Та й на мирному фронті його діяльність була відзначена орденом Леніна. У 1963 році став лауреатом Ленінської премії за роман «Тронка», грошову винагороду за неї він передав у бібліотечний фонд. Тож проти нього усі владоможці - низькорослі пігмеї, про яких історія вже забула. А «Собор» став хрестоматійним і вивчається в школі.
Важливо й те, що завдяки цьому романові у Новомосковську на Дніпропетровщині вцілів козацький православний Свято-Троїцький собор, який вважається шедевром козацького зодчества 18-го століття і змайстрований без жодного цвяха. А на його місці збиралися звести чи то ресторан, чи якусь іншу споруду. Щоправда, у шістдесяті роки площа навколо храму ще залишалась незабудованою – сам у цьому пересвідчувався. Зараз же зайнята безліччю кіосків та павільонів, що підступають впритул до високої огорожі навколо собору – враження не із приємних. Олесь Гончар зазначав: «Роман «Собор» — один із найдорожчих моїх творів. Мені хотілося сказати слово на захист того, що було створено героїчним генієм народу. Було бажання також сказати і про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар’єризм, зневага до культурних надбань, ігнорування народної моралі». Тобто письменник намагався відродити в українцях, як багато разів сказано на різних рівнях, «собори людських душ». Чи вдалося? Історія покаже. Принаймні, нині Україна і її народ на шляху створення потужної незалежної європейської держави, де зберігаються прадавні традиції добра, гуманізму та справедливості, за які боровся Олесь Гончар у численних своїх творах. Як справедливо зауважив у своєму поширюваному ще у Самвидаві єсеї «Собор у риштованні» дисидент, член Гельсінської спілки Євген Сверстюк, «основним сенсом роману Олеся Гончара є пошук опори духовності, пошук живих джерел людяності, розгадування народних традицій і святинь, за які тримається народ у розхитаному світі стандартизації, в прагненні зберегти своє єство, своє обличчя».
Після того «казусу» влада вирішила задобрити Олеся Гончара. Його в 1978 році було обрано академіком НАН України, тоді ж вручили зірку Героя соціалістичної праці, він обирався депутатом Верховної Ради СРСР, кандидатом у члени Центрального комітету КПРС. Та це не применшило в ньому Людину з великої літери. Втім, він залишався самим собою – відданим Україні. Як говорив відомий український письменник Дмитро Білоус, Олесь Гончар «ніколи нічого не хотів для себе. Був красивий і гордий в юності і в високі свої літа». 
Тож саме цим і значущі для українців особистість і творчість Олеся Гончара. Його книги просякнуті добром, патріотизмом, людяністю, вірою у справді світле майбутнє України. Не буду нікого агітувати, лише раджу уважно вчитатися в його твори. В них сонце і райдуга, а значить оптимізм і надія. Вітри історії дмуть у наш бік, українці!

Віктор Стус,
письменник, член НСПУ, заслужений журналіст України, заслужений журналіст АР Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 30.11.2018 > Тема "Душі криниця"