Версiя для друку Обговорити в форумi

Сергій СУРМАЧ

У селі Олександрівка Красногвардійського району живе чудова людина, талановитий поет, мій земляк родом з Лубен Полтавської області – Сергій Іванович Сурмач.
Вражений смертю Віри Сергіївни Роїк, він через кілька місяців після цієї печальної новини написав вінок сонетів під назвою «Я, Віра…».
Сонет – це італійське слово, в перекладі означає «дзвінка, звучна пісня». Він має строгу поетичну форму. Класичний сонет складається з 14 строф. А ось вінок сонетів – це вже особлива форма поеми з 15 сонетів, останній з яких складається з перших строф кожного з попередніх 14 сонетів.
Сергій Сурмач написав не зовсім класичний варіант вінка сонетів. Спочатку він був опублікований у газеті «Кримська світлиця» (Сімферополь) українською мовою, а потім в гарному перекладі російською мовою, зробленому Миколою Готовчиковим – журналістом, поетом, письменником, засновником музею в с. Восход Красногвардійського району, в «Літературній газеті – кур’єр культури» (Севастополь).
У квітні 2012 року в видавництві «Доля» (Сімферополь) цей «Вінок сонетів» побачив світ. Невеличка книжечка була з любов’ю оформлена та щедро проілюстрована фотографіями вишивок Віри Сергіївни.
У Криму і областях України з великим успіхом пройшли презентації цієї поетичної збірки. Проте на цьому історія вінка сонетів «Я, Віра…» не закінчується.
Через 3,5 роки після видання збірки я отримав листа від Сергія Сурмача зі зміненим, доведеним до класичного, текстом вінка сонетів. Ось що написав автор: «Це – дороблений остаточний варіант вінка сонетів, де я їх «звив» за всіма канонами поетичного мистецтва. Звичайно, десь текст щось втратив, але (мені здається) десь щось і виграв. У всякому випадку, зараз це повноцінний класичний вінок».
Мені дуже подобались вірші з вінка сонетів, рядки з цієї збірки навічно розташувались на могильній плиті пам’ятника Вірі Роїк, як епітафія.
Отримавши допрацьований текст, я побіжно його переглянув і відклав, але не забув про нього. Мабуть, зараз прийшов його час. Уважно перечитавши тепер вже класичний варіант вінка сонетів, я вирішив, що його треба опублікувати, для початку - в нашій «Кримській світлиці». Дуже хотілося б знати думку читачів газети про цей дороблений, класичний варіант. Тож разом з автором Сергієм Сурмачем чекаємо на ваші відгуки.
Вадим Роїк

Я, ВІРА…
(вінок сонетів)

1.
Дві пташки рук над полем полотна
Дороги нитка з голкою раїни
Хтось шив-поров,
  а я така чудна
Натхненно проспівала Україну

І в муліне вдихалася ясна
Молитва рівноянгольна людини
Возвисивши лиштву – до знамена
Розшитого на славу Батьківщини

Любов зайшла як промінь до темниць
Вона зійшла як посмішка із лиць
В похмурий світ в часи несамовиті

А починалось диво це – з Лубнів
З теплінь-стежок в мережці споришів,
З бабусиної казки в сивій свиті

2.
З бабусиної казки в сивій свиті,
Із маминої пісні край вікна,
Із барв барвінку степу-сонцесвіту
Крізь серце голки вишилась весна

Про це Сула шепталася блакиті
Глибіла небом юності вона
І в сторінки життя мого розкриті
Лягли червоні й чорні письмена

Дівча посульське зростом з колосок
Іще такий несмілий голосок
Ще я живу замріяна щомиті

Та юних рук летючі ластівки
За стібом стіб мережать пелюстки
З любов’ю що тримає світ на світі

3.
З любов’ю що тримає світ на світі
Із пісні в лузі, з верб у сивині
Зібрати барви і шиттям пролити
За що не знаю суджено мені

Я ще мала, ще вчитися і вчити
Та хтось стоїть незримо день при дні
І направля мої квапливі ниті,
Дарує серцю миті чарівні

Стібки лягають то улад то криво,
А голос за плічми розправив крила
Велить мені розкритися сповна

Магічній силі древньої роботи
Хай крізь усі гіркоти і гризоти
Моє кохання квітне як весна

4.
Моє кохання квітне як весна
Воно завзяте рвійне і крилате
Лишень боюся як би не збрехати
При білосніжнім полі полотна

Я змалку розуміла – це вина,
Як не по правді жить і вишивати
Так вчили мудрі, так веліла мати
Завіт цей вічно в пам’яті зрина

Бо правда – хліб який не для бравади
Бо будеш ти сама собі не рада,
Якщо ковзне нога зі стремена

І я взялась напруживши зіниці
Це ж ниті долі – не нитки з крамниці
На вістрі голки вміщені сповна

5.
На вістрі голки вміщені сповна
Світ білий з чорним на одній орбіті
Мені болять усіх мережок ниті
І кожен стіб душі не омина

Бува вповзе зневіра навісна –
Покинь це все візьмись за справи ситі
Та під рукою ворухнуться квіти
І сам Господь загляне до вікна

Ще й треба через тернії тривог
Плекати віру що дарує Бог
Рукою занімілою тремтіти

Явивши верховинну світлотінь
І рушники – дніпровських хвиль ширінь
Шляхи народу страдницькі і биті

6.
Шляхи народу страдницькі і биті
Його століть кривава далина
І сльози вдів у пісню перелиті
Жили в мені як скарб і таїна

Народ мій через мене ждав блакиті
Роки безхліб’я, проклята війна
Та мов блавати в спаленому житі
Почерез мене пам’ять вирина

Усе це зберігала диво-нить
Я заполочі кланялася ниць
Всьому причетна і за все в одвіті

Тож не питайте чом проста канва
У мене під рукою ожива
Як птах який співає лиш без кліті

7.
Як птах який співає лиш без кліті
Манила серце праця осяйна
Знайшла на чорноморському овиді
Нову домівку
мама і жона

Там візерунки шила по самшиту
Голками кипарисів тишина
І синовим теплом літа зігріті
Як долі дар й щоденна дивина

В шумкі шовки полтавської левади
Я загорнула кримських гір смарагди
Аж із долин озвалася луна

Спекотний край міфічної Тавриди
Мені нову наснагу дав творити
Я вишила вкраїнські письмена

8.
Я вишила вкраїнські письмена
Тернову тугу нашої голгофи
Вкраїноньку окрадену до дна
В плачах і думках гнаної голоти

Я вижила в нелюдські времена
Воєнної геєнної скорботи
Я вишила таку як є вона
Епоху не схитнувшись ні на йоту

Розчахнутий навпіл двадцятий вік
З війни вернувся сивим чоловік
І я – під бомбопадами бувальця

Та цілу ніч в німіючих руках
Шиття кровить немов підранок-птах
Я і щораз як на розп’ятті п’яльців

9.
Я і щораз як на розп’ятті п’яльців,
Мов шила корогви чи прапори,
Неначе кров із вколотого пальця
Я виливала душу в кольори

Немов маяк знедоленим блукальцям
Квітчала гладь узорами згори
Я жар свій дарувала
і не жаль
Це іскра Божа – до кінця згорить

Як крайку літ відітне хтось мечем
Я в рідний край вертатиму дощем
Який зшиває землю з небом вранці

Як непідвладну часові красу
Я квітів даруватиму ясу
До спину серця, до відмови пальців

10.
До спину серця, до відмови пальців
Сама себе урозхрист нахромлю
На палю голки,
скільки було паль цих,
Яким я віддавалась без жалю

Бо щиру душу не сховати в панцир
Легкої ноші в Бога не молю
Я розірву тенета всі і ланці
Летючому подібна кораблю

Над заполоччю мушу чаклувати
Аби розквітли рушники і шати
Не задля слави падчірки віків

Не задля того щоб прийшли зіваки
І мацали твої червоні маки
Не задля похвали і срібняків

11.
Не задля похвали і срібняків
Я вишивала кров густу калини
За всіх хто не дійшов, не догорів,
І хто не дочекався України

Як мало світла на землі батьків
Голодомори, війни, люті зміни,
Якщо не я, то хто б іще зумів
Країну сонця вистраждать з темнини

Земляцтво наймитує по світах
І злидні сухарі гризуть в кутках
І на просвіток марні сподівання

Та я візьму навсупір полотно
І вишию небачене панно
Я вишивала завше як востаннє

12.
Я вишивала завше як востаннє
Якщо не я, то хто в такі віки
Я спаленими запівніч вустами
Зціловувала вишиті стібки

І мов сліпа стрічала я світання
Себе спаливши раз і на віки
Щоби жар-птиці з трепетним зітханням
Підпалювали крилами крайки

Оце мій хрест і найстрашніша з кар,
Коли діставши богорівний дар
Не можеш відвернуть свого згорання

Це не люстерком білий світ відбить
Не шить щоб жить, а жити щоби шить,
Щоб світу ствердить право на кохання

13.
Щоб світу ствердить право на кохання,
Бо що він вартий без любові світ
Я вишивала з вечора до рання
Немов тримав невидимий магніт

Бувало дійдеш в праці до спіткання,
Як сяде сонце за гірський граніт
Та все до чого серця поривання
Ніколи на важкий не схоже гніт

Коли ж підхопить Лета течією
Й Святий Петро спита – «Я єсмь чиєю»
Нехай за мене скажуть сто майстрів,

Яких навчила творчого причастя
Бо я ж хотіла дати людям щастя
І пісні дати крила рушників

14.
І пісні дати крила рушників
Обслоні ночі дати шанс на ранок
Я зроду не вкладала в праці пів-
Душі пучки стираючи до ранок

Оце й усі нетліннощі скарбів
Каталог килимків і вишиванок
На рушниках – півнів червоний спів
Ви ними дзеркала вдягніть в серпанок

Я залишаю вам свою скарбницю
Калин корали, золото живиці
І віру у вітчизну що одна

Я вже піду за темний берег річки
Нехай спочинуть під сльозою свічки
Дві пташки рук над полем полотна

15.
Дві пташки рук над полем полотна
З бабусиної казки в сивій свиті
З любов’ю, що тримає світ на світі
Моє кохання квітне як весна

На вістрі голки вміщені сповна
Шляхи народу страдницькі і биті
Як птах, який співає лиш без кліті
Я вишила вкраїнські письмена

І я щораз як на розп’ятті п’яльців
До спину серця, до відмови пальців
Не задля похвали і срібняків

Я вишивала завше як востаннє
Щоб світу ствердить право на кохання
І пісні дати крила рушників

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.11.2018 > Тема "Душі криниця"