Версiя для друку Обговорити в форумi

Для “європейської” російської публіки неминучість надання автокефалії Українській православній церкві – як сніг на голову. Бо, як виявилось, вони нічого не знають…

Російське “Эхо Москвы” опублікувало інтерв’ю з Патріархом Філаретом. Інтерв’ю брав сам головний редактор Венедиктов. Тема, звісно ж, про майбутню автокефалію Української православної церкви.
Для нас, українців, нічого нового у тому, що говорив Патріарх, нема. Українським ЗМІ глава УПЦ КП коментує процес надання Томосу давно і регулярно. Та й взагалі ця тема у нас вже тривалий час, з квітня, серед найголовніших, і різноманітної інформації вистачає. Інтерв’ю “Эху...” цікаве іншою стороною – слухачами-читачами цього видання. Всі знають, що це – такий собі ліберальний і не дуже ліберальний прошарок російської так званої інтелігенції, достатньо освіченої, демократичних (дуже загалом) переконань, орієнтованої на світоглядні цінності Заходу (звісно, орієнтовані – ще не значить, що вони їх послідовно дотримуються). Одним словом, класичні російські “європейці” на відміну від “євразійців” чи “азіатів”. Головний редактор Алєксєй Венедиктов – уособлення цієї публіки, тому інтерв’ю, його інтерес до теми, те, як він формулював питання – виразно її, цю публіку, характеризує.
Отже, що ми можемо дізнатися з інтерв’ю Патріарха про згадану публіку?
Насамперед, бачимо, що для неї тема незалежності української церкви, виявляється, зовсім нова. Венедиктов цього і не намагається приховати. У його запитаннях раз у раз цілком щиро з’являються вислови як-от: “розкажіть, бо я просто не знаю”, “я ось погано розбираюся”, “дуже цікаво. Я нічого не знаю, розкажіть!”, “я тут здивувався, дізнавшись, що Собор має обрати нового патріарха”.
Звідси висновок: і «просунута» російська публіка зацікавилася темою надання українському православ’ю автокефалії аж тоді, коли в самій Росії, в російських ЗМІ чітко пролунало: “Українська церква буде незалежною від Російської!” А це сталося зовсім недавно, після провального візиту глави російської церкви Кирила до Вселенського Патріарха до Стамбула. До того часу уся запекла боротьба навколо надання Томосу, яка почалася з квітня, коли Президент України, Верховна Рада та єпископи УПЦ КП, УАПЦ і, частково, навіть УПЦ МП звернулися до Вселенського Патріарха з проханням надати Україні автокефальну православну церкву, пройшла повз увагу російських “європейців”.
Тобто, тільки тоді, коли російські “європейці” усвідомили, що Україна і Росія – ось-ось матимуть різні церкви, вони зацікавилися і захвилювалися. Ця публіка достатньо грамотна, вона знає: за правдою нема сенсу звертатися до російських мас-медіа, бо там суцільна пропаганда. Звідси й інтерес до Патріарха Філарета. Це не означає, що вони йому готові беззастережно вірити, але розуміють, що треба як мінімум спокійно, неупереджено вислухати. До речі, Венедиктов не втримався, і запитав (явно із занепокоєнням) і про Білорусь: “Скажіть, може, ви знаєте, а що з Білорусією відбувається? З Білоруською православною церквою?.. Не хочуть автокефалії?”
Для нас ймовірність надання Томосу не є несподіваною, українське суспільство цим переймається вже дуже давно. Саме суспільство, а не лише церковний люд. А ось для росіян (далеких від церкви) він (факт Томосу) – як сніг на голову. Чому так?

“Професор” і “студент”
По-перше, ці “європейці” традиційно і зверхньо не цікавляться історією “братнього” народу. Навіть сьогодні, коли вже стільки часу тема України не сходить з «язика» російського ТБ, російських ЗМІ. Коли між нашими народами і державами – війна з тисячами загиблих, ще більше – з пораненими, з мільйонами біженців. Коли за анексію Криму і агресію на Донбасі росіяни потерпають від санкцій. Це здається немислимим, але це так! Воістину, навіть у такої – освіченої та нібито демократичної – частини росіян зневага до українців, до України, ставлення до них як до чогось нижчого, “молодшого” і тому не вартого пильної уваги вкорінилася вже на рівні підсвідомості.
Ще більше: Венедиктов мимоволі продемонстрував, що він (і ті, кого він уособлює) не знає не тільки історії української церкви й українського православ’я, але й російської церкви теж. “Я нічого не знаю, розкажіть” – це, до речі, не про українську церкву, це про Російську закордонну православну церкву. “Московська митрополія відділилася від Київської”, – говорить Філарет про загальновідомий і незаперечний історичний факт. “Не навпаки?” – не вірить Венедиктов. Він, за великим рахунком, не знає, що таке анафема, що таке церковний розкол. Він не знає, що автокефалію надає Вселенський патріарх, а не Собор усіх православних церков світу, на яких рішення має бути ухвалене консенсусом. Загалом, інтерв’ю вийшло дуже схожим на лікнепівську лекцію професора, яку студент з цікавістю вислухав, уточнюючи місця, які йому були не зовсім зрозумілі.
По-друге, російські “європейці”, не обтяжені знаннями про історію церкви, переконані, що де-де, а у православ’ї в Росії з Україною все гаразд. Їх уявлення про цю сферу страшно спрощені і зводяться до кількох простих, якщо не сказати – примітивних, постулатів. Є російська православна церква, яка має в собі українську частину. Після розвалу СРСР в українській частині з’явилися свої сепаратисти (“розкольники”), але їх дуже мало, як взагалі мало в Україні націоналістів-бандерівців. Якщо розвал СРСР і виникнення незалежної України були спричинені різними там політичними ігрищами (політики – московські та київські – розділили братські народи), то в церкві, слава Богу, все інакше, там подібних ігрищ не буває, тому єдність з українськими православними непорушна. А поява так званого Київського патріархату – наслідок таких самих неприродних політичних ігрищ київської влади і русофобства печерних націоналістів-бандерівців. Тобто, все це не серйозно, бо маргінальне. Хіба мало по християнському світу різних розкольників?
Уявлення цієї публіки такі, що вона, приміром, упевнена, що ніякого Київського патріархату не було б, якби Філарет свого часу став патріархом Московським (Венедиктов прискіпливо випитував про це у Патріарха). Тобто, цілком серйозно вважають, що вся ця українська автокефалія – примха однієї людини (“брудна політика”!), котра, мабуть, просто образилася, що її не обрали патріархом Московським.

Про російську “канонічність”
Венедиктов і компанія впевнені, що держави справді можуть розпадатися, це природно, хоч і не завжди приємно і виправдано, а ось розпадатися церкві – це щось взагалі нереальне, неправильне, неприродне. “Тобто, це звичайна історія?” – уточнює Венедиктов, коли чує, що Вселенський патріарх давав автокефалію грецькій, румунській, сербській, болгарській, польській церквам. Досі він, мабуть, вважав, що українську автокефалію придумали політичні вороги Росії ось щойно, в останні роки, коли загострилися стосунки із Заходом, тобто це чистої води ситуативна антиросійська політика. Можливо, для самого Венедиктова – це не новина, а уточнює він це для своїх читачів-слухачів. Але то вже не важливо. Важливо, що й справді слухачі-читачі “Эха...” вперше чують, що Вселенський патріарх може дати автокефалію тому, кому вважає за потрібне, не питаючи згоди інших церков.
Так само з запитанням Венедиктова, чи відіграли “події 2014 року, Крим, Донбас” в прискоренні процесу отримання автокефалії якусь роль чи не відіграли? Тобто, знову ж таки, росіяни чомусь впевнені, що війна – війною, а церковна єдність України й Росії непорушна. І звідки таке переконання? Тільки від невігластва, від незнання й історії церкви – української та російської, й історії України. Зокрема, публіка “Эха...”, схоже, нічого не знає, якою антиукраїнською конкретикою займалися московські церковники у російсько-українській війні, та й досі займаються (Венедиктов: “Ніби Московський патріархат якось не дуже активно в цьому брав участь?”). “Київський патріархат зростає через війну”, – каже Філарет. “Це такий висновок болючий для моєї країни”, – визнає Венедиктов.
Російські “європейці” вважають, що політика – окремо, а церква – окремо. Для Венедиктова новина, що вся боротьба за автокефалію – це якраз питання політики, і це нормально (“Що ж виходить? Виходить, що це питання політичне?”). Він вважає, що якби відділити церкву та релігію від політики (брудної, звісно!), то ніякої автокефалії для України і близько б не було. Сказано ж: “Україна – канонічна частина російського православ’я” (єдине, так би мовити, руське православ’я). Оце слово – “канонічна” – росіяни повторюють, як мантру, як підтвердження мало не самим Богом їхньої правоти. І тому дуже неприємно їм чути від Патріарха Філарета про неканонічні дії саме Російської церкви.
Загалом, звісно, нічого особливо несподіваного Венедиктов і компанія не продемонстрували. Просто зайвий раз показали, якими росіяни, навіть освічені та “європейські”, є невігласами у тому, що стосується “братнього”, як вони не стомлюються повторювати, народу.
Юрій Сандул
«Укрінформ»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 28.09.2018 > Тема "З перших уст"