Версiя для друку Обговорити в форумi

…Якими крутими видаються ці сходинки, які неодмінно треба здолати. А колись же було, що злітала тими сходинками, наче птах. Зрештою, хіба могло були інакше, адже все життя присвятила танцю! Разом з чоловіком здолали круті життєві сходинки, проте не скорилися, зберегли любов до танцю, виховали творчу молодь. І сьогодні, варто лише підійти до Центру творчості дітей та юнацтва, можна почути: «Раїсо Вадимівно, добрий день!» Колишні вихованці виросли і вже привели на заняття своїх малят – майбутніх танцюристів. А вона, Раїса Майстренко, так само поспішає до танцювального залу. Тут відпочиває від тривог сьогодення. Тут душа оживає, наповнюється світлом любові. Дивовижна сила мистецтва! Танець, наче крилатий птах, підняв на свої крила ще зовсім юну Раю, поєднав у парі з Валентином, і не відпускав зі своїх обіймів усе життя. Вона, Раїса Майстренко, охоче розповідає про свого незабутнього чоловіка Валентина (на жаль, вже покійного), з яким створювали ансамбль танцю «Оболонь». От тільки, коли вихованці просять пригадати трагічні події 1941 року, душа огортається смутком. Розуміє, що про це треба згадувати. Про пережите пекло необхідно говорити, аби більше ніколи не повторювався той жах на землі. Та щоразу засмучується, коли спогади повертаються у далекий вересень 1941-го…
Вже дорослою людиною Раїсі Майстренко довелося почути спогади інших людей. Тих киян, які, залишившись у місті, пережили жах окупації. Один з таких киян, Юрій Огульчанський, залишив цінні спогади про те, як рятували від загибелі сусідів-євреїв, приречених на знищення. Більше того, кияни, які рятували євреїв, не вбачали у своїх діях нічого героїчного: «Це була ординарна порядність звичайних людей…» Проте така звичайна порядність, як засвідчило життя, теж потребувала не меншої мужності, аніж чин праведників Бабиного Яру. «Я бачив густі лави людей, - писав у спогадах киянин Юрій Огульчанський. – Але вражало інше: ніде не можна було побачити такого скупчення калік, хворих людей, дітей. Вся ця процесія шкандибала, брела, сновигала, рухалася в якомусь сповільненому темпі. Поміж людьми де-не-де були всілякі тачки, коляски, двоколки, набиті якимось немудрим майном; часто на них сиділи малесенькі діти або й старі немічні люди. Плачу, зойку не пам’ятаю, навпаки, здається, мовчання тиснуло на людей, воно притискало їх до землі”.
Спогади киянина – безцінне свідчення трагічної доби. А хіба може зберегти далекі спогади мала дитина, безсила щось змінити у своєму пекельному житті? Маленьке життя безневинного малятка, що може обірватися щомиті? Чому з пам’яті дитини не щезли, не стерлися спогади, про які доросла людина воліла би забута? Психологи підтверджують: емоційна травма, одержана у ранньому дитинстві, не витісняється у дорослому віці. Епізодична пам’ять, притаманна ранньому дитинству, розгортається, заповнюючи собою усі прогалини та лакуни. Вже на схилі років Раїса Майстренко зрозуміла і з болем усвідомила: та психоемоційна травма дитинства не відпускала її, тримала протягом усього життя.
Зрештою, дитинство – золота пора – теж не було безхмарним. З розповіді мами пам’ятає, що її батьки були категорично проти шлюбу доньки з татом Вадимом Лимаревим. Проте доля розпорядилася по-своєму і маленька Рая зростала в інтернаціональній родині. Тато – Вадим Петрович – українець, мама – Циля Лимарева – єврейка. Так сталося, що у тата це був другий шлюб – перша дружина померла зовсім молодою, захворівши на туберкульоз. Тож Вадим Лимарев залишився удівцем з маленьким сином Вадимом. Для Раїси хлопчик став братом і рідною людиною. Напевно, для кожної дитини найважливішим у житті є можливість виховуватися у родині, де тебе люблять батьки, готові будь-якої миті прийти на допомогу. Проте часто це дитяче бажання так і лишається нездійсненним. Так сталося і з Раїсою, справжніми батьками для якої стали дідусь та бабуся. Тато, Вадим Лимарев, кадровий офіцер, з перших днів війни пішов на фронт. А от доля мами Цилі Миронівни склалася надто трагічно, і навіть крізь десятиліття спогади є вкрай важкими для Раїси.
«29 вересня 1941 року – судний день для всіх євреїв, - пригадує Раїса Вадимівна. - Той день запам’ятався на все життя…» Епізодична пам’ять не зникає, а душевний біль все частіше нагадує про себе. Київ, вулиця Саксаганського, 131. Золотий вересень гойдає листки на притихлих деревах. Чомусь подумалося про те, що неодмінно станеться щось лихе й недобре. Зрештою, так і буде, адже у звичайному житті батьки тата й мами не спілкувалися. І раптом, забувши про усі образи, сам Ковкін Меєр під’їхав до оселі, де жила його дочка Циля. Маленька Раїса своїм дитячим серденьком збагнула: недаремно суворий дідусь завітав до її мами. Дідусь Меєр користувався авторитетом у своїй чисельній родині. Мешкав він разом з рідними на Батиєвій горі, працював візником. Дід Петро тоді дуже здивувався цьому візиту. Ніколи не було у хаті таких гостей. А дід Меєр пояснив: «Приїхав забрати дочку Цилю та маленьку Раю. У Києві з’явилися німецькі листівки з наказом для всіх євреїв. Сумнівів не залишається: усі київські євреї мають бути евакуйовані та вивезені в Палестину». Рая пам’ятає, як здивувався дід Петро. Як він розгнівався: яка ще Палестина? Спам’ятайся, Меєре, не варто сподіватися на диво. І не буди лихо, поки спить воно. Але юна Циля не посміла перечити своєму суворому татові. Швиденько зібрала документи, фото, навіть якісь коштовності прихопила. Вмостилися на дідовій підводі й діти – Раєчка з братиком Валиком. Діда Петра ніби заціпило. Хотів гукнути: «Стій!», та чомусь забракло голосу. В останню мить зупинив підводу, наказав Валентину залишитися. Пояснив родичам: «Коли Циля влаштується на новому місці, тоді віддамо онука». А ось бабуся Тетяна, дружина діда Петра, не могла стримати сліз. Хоча як її не просили залишитися, була налаштована рішуче: «Улюблену онуку Раєчку піду проводжати».
Бабуся Таня, світлий ангел Раїси… Дивовижна її душа. Навіть крізь роки Раїса згадує її з вдячністю і світлим щемом. Скільки милосердя, доброти вмістило її зболене серце. Важко було повірити в те, що бабуся Таня не була кревною родичкою Раїси. Лимарева Тетяна Іванівна – друга дружина дідуся Петра. По суті, чужа людина. А по духу – найрідніша людина на землі. Вона була простою жінкою, не мала освіти. Проте це не завадило Тетяні Іванівні залишатися інтелігентною, чуйною людиною. Своїх дітей вона не мала, тому все життя присвятила чужим дітям. Хоча… Хіба могли були для Тетяни Іванівни чужими її онуки, племінники, яких вона безмежно любила? І ось вони разом – уся родина у супроводі бабусі Тетяни прямують дорогою, яка нібито має вивести усіх в обітовану Палестину… А насправді… Дорога смерті пролягла вулицею Саксаганського, далі по Брест-Литовскому шосе, далі вулиця Керосинна, і вже зовсім поряд Лук’янівське кладовище. Дитяча пам’ять намагалася осягнути усе бачене-побачене. Окремі фрагменти здавалися розпливчастими, позбавленими чітких обрисів. Кияни, які спостерігали це незвичайне видовище, ціпеніли від побаченого. Старі люди, немічні, наче сновиди, з малятами на руках. Якийсь фантасмагоричний біблійний сюжет, що мав обірватися за хвилину. Проте людське море, розгойдуючись, рухалось далі. Маленька Раїса спостерігала за цим людським морем з подивом. І раптом… Яким дивом її пам’ять зберегла цей дивовижний фрагмент? Коли скорботна колона людей зупинилася біля стадіону «Старт», натомлені люди скупчилися під стіною. Хтось поставив біля себе банки з варенням. Ласощі видавалися чимось недоречним, непотрібним цієї скорботної миті. Наче посеред суцільного пекла спалахнули останнім променем життя троянди. Квіти, яким судилося померти за мить. І це варення, як символ мирного та затишного життя київських родин. Ще мить – і розпочнеться справжнісіньке пекло. Апокаліпсис на благодатній землі, якого не можна уникнути. Наче невидимий диригент, хтось віддасть сатанинську команду: «Розбивайте колону, бийте нещадно всіх, хто потрапляє під руку».
І почалося… Люди, які йшли наприкінці колони, ще не розуміли, що коїться попереду. Чулися крики, хто відчайдушно просив про допомогу. Падали перші поранені. Перед очима маленької Раїси пробігали люди, які ще сподівалися вирватися з пекельного кола. Ось падають на землю зовсім старенькі люди. Хтось перелякано шепоче: «Вбивають раввінів!» І справді, старці, одягнуті в білі шати, наче біблійні мудреці, безсило падали додолу. За кілька хвилин земля була просочена кров’ю. Якась жінка, забувши про все на світі, відчайдушно намагалася підняти старців із землі, проте була безжально відкинута есесівцем. Бабуся Тетяна Іванівна, забувши про небезпеку, і собі кинулася на допомогу. Проте відразу одержала прикладом від есесівця. Намагаючись покарати бабусю Тетяну, есесівець боляче смикнув за руку Раїсу, проте бабуся лише міцніше притиснула онучку. Есесівець від люті зробився сам не свій. Як? Ця «юде», яка намагалася врятувати від смерті раввіна, ще й має нахабство не віддати дитя? Удари посипалися на голову Тетяни Іванівни. Проте вона, ледь тримаючись на ногах від побоїв, ще встигла витягнути свій паспорт. Бабуся то падала на коліна, то, вивертаючись від побоїв, кричала з останніх сил: «Я – росіянка! Я випадково сюди потрапила!» Поліцай, який виріс, наче з-під землі, якимось дивом відтягнув бабусю від есесівця. Заспокоїв того: мовляв, помилка, це не «юде». Бабуся, продовжуючи хреститися, задкувала до стіни. Її погляд відчайдушно намагався вихопити з натовпу знайомі силуети. Утім, ані старого Меєра, ані Цилі вона так і не побачила. Раєчку вона тримала так міцно, що розлучити з дитиною їх змогла б хіба що смерть.
Не пам’ятаючи себе від пережитого пекла, Тетяна змогла вибратися з натовпу, дістатися кладовища. Навіть там, серед могил, вона не могла зупинитися. Все бігла й бігла далі, зупинилася лише серед зарослих кущів. Серце стукотіло голосно, а в голові пульсувала думка: «Тільки б не знайшли, тільки б не побігли за нами». Боже, за що караєш? Почулися легенькі кроки. Тетяна Іванівна лежала на землі, притискаючи до себе онучку. Коли побачила поряд із собою незнайому дівчинку, оніміла від страху. Що це за бідолашна дитина? Невже їй вдалося вирватися з тієї м’ясорубки і загубитися серед могил? А раптом цю дівчинку навмисно підіслали, аби покарати втікачів? Проте дівчинка, трохи оговтавшись від страху, розповіла, що їй вдалося вислизнути з пекельного кола, коли людей почали кидати на землю. Маленька, наче ящірка, вона побігла за Тетяною Іванівною та маленькою Раїсою. Так вони і просиділи разом всю ніч на кладовищі. Вже у дорослому віці, коли вийшла заміж і носила прізвище свого чоловіка, Раїса Вадимівна пригадувала той епізод. Так хотілося дізнатися про ту незнайому дівчинку, з якою вони вирвалися з того пекельного кола. Вирвалися, аби вижити й розповісти усім нині сущим про пережите й побачене. На жаль, не судилося ані віднайти ту дівчинку, ані встановити місце її мешкання. У спогадах киянина Юрія Огульчанського теж є згадка про дівчинку, якій вдалося вижити у тому пеклі. Коли пекельне коло замкнулося, мати зуміла виштовхнути доньку і тим самим врятувала їй життя. Дівчинка втекла, довго ховалася на горищах, боячись повернутися додому. А коли все-таки повернулася, ледь не поплатилася життям. Здавалося, все могло обірватися трагічно, адже поряд з її будинком оселився якийсь німецький військовий чин. Проте той розпорядився: «Юде ніхт!», і тим самим зберіг дитині життя.
А Раїса, переживши трагедію, з вдячністю згадувала усіх знайомих, сусідів, які її не видали. Ба більше, коли відбувалися облави, хтось із сусідів обов’язково давав про це знати, і маленька Рая разом з дідусем ховалися у підвалі. Дивовижно, але доля продовжувала берегти маленьку Раїсу. Адже фашисти для того, щоб не спускатися до підвального приміщення, часто кидали гранату. Утім, вижила, вистояла, зберегла гідність. Бабусю Тетяну Іванівну Лимар вважала своєю мамою. У 1991 році Раїса Майстренко внесла ім’я своєї мами Цилі до Книги пам’яті жертв Бабиного Яра. Так її бабуся Тетяна Іванівна Лимарева стала Праведницею світу. Проте до останніх днів свого життя бабуся Тетяна не вважала себе героїнею. Вона була дружиною діда Петра, а тому не могла не піклуватися про його онуків. І в цьому була уся філософія та мудрість цієї мужньої жінки. А Раїса Вадимівна здійснила мрію свого життя – стала хореографом, присвятивши своє життя мистецтву. «Танець обрав мене, а я обрала танець», - зізнається Раїса Майстренко. Проте роман з танцем – то вже зовсім інша сторінка її життя. І навряд чи здійснилася б ця мрія, якби того далекого вересневого дня 1941-го її не врятувала від смерті любляча та рідна бабуся Тетяна.

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 21.09.2018 > Тема ""Білі плями" історії"