"Кримська Свiтлиця" > #37 за 14.09.2018 > Тема "Душі криниця"
#37 за 14.09.2018
БОРГ
Юл╕я ╤люха — укра╖нська письменниця, поетка, журнал╕стка, колумн╕стка. Авторка зб╕рки прози «Неболови. Навчи мене мр╕яти» (2016), зб╕рки дитячих казок «╤стор╕╖ Цв╕р╕нька» (2018), казки "Як Грицик Муху-Нехочуху перем╕г"(2018). Лауреатка М╕жнародно╖ укра╖нсько-н╕мецько╖ л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Олеся Гончара, М╕жнародного л╕тературного конкурсу «Коронац╕я слова-2018». Найвдал╕шим сво╖м твором вважа╓ сина ╤вана. Живе ╕ працю╓ в Харков╕. Сьогодн╕ «КС» пропону╓ сво╖м читачам ╖╖ опов╕дання.
Юл╕я ╤ЛЮХА БОРГ
– Коля, ти вже яку н╕ч крутишся так, наче тебе там чорти поп╕д б╕к ширяють. Що сталося? Ти знову кудись вл╕з? Коля п╕дняв оч╕ в╕д тар╕лки з гречкою та котлетою ╕ наштовхнувся на стурбований погляд дружини. – Н╕чого не сталося, не видумуй. Безсоння напало, - буркнув ╕ знову взявся за сн╕данок. Валя грюкнула кришкою сковор╕дки ╕ швигорнула на порожню тар╕лку два рум’яних сирники. Вони пахли ван╕л╕ном ╕ корицею, п╕дморгували очима з п╕дгор╕лих родзинок. - Коля, я ж тебе як облупленого знаю, - дружина стояла перед ним, склавши руки на грудях, ╕ дивилася зверху вниз. - Ти т╕льки голову до подушки – ╕ вже хропиш, яке наф╕г безсоння?! Куди ти вже вляпався? Коля з шумом втягнув у себе пов╕тря ╕ в╕дклав виделку на край тар╕лки. Валя ум╕ла бути причепливою. Як той кл╕щ повесн╕, впивалася ╕ пила кров, поки в╕н не з╕знавався в ус╕х ско╓них ╕ неско╓них гр╕хах. - Богдану у в╕второк додзвонився, - нехотя мовив, перекочуючи язиком у рот╕ останню крупинку гречки. Дружина пильно на нього дивилася, немов перев╕ряючи, бреше чи н╕. Врешт╕ пов╕рила, в╕двела погляд, знову загрюкала сковор╕дкою. - ╤ що в╕н каже? - Каже, що все хр╕ново. Г╕рше, н╕ж нам кажуть по телев╕зору. Валя р╕зко повернулася в╕д плити – враз розпаш╕ла у сво╓му кудлатому рожевому халат╕, з нечесаним зранку волоссям, випалила з неприхованою зл╕стю: - А тв╕й Богдан не був би дурним та й не йшов би туди, наче в нього грошей не було в╕дкупитися! Так в╕н же ╕дейний, куди там! То хай тепер сам ╕ розгр╕ба╓. Коли скотину женуть на убой, то що, треба б╕гти з ус╕ма, ну скажи мен╕, Коля? Пани чубляться – у холоп╕в чуби тр╕щать. Хто його туди посилав… - Валя! – Коля раптом грюкнув кулаком по стол╕, в╕д чого п╕дстрибнули тар╕лки, а виделка дзенькнула на п╕длогу. Дружина перелякано запнулася. - Я тоб╕ сто раз╕в казав не ч╕пати цю тему, а ти знову почина╓ш, наче в тебе там у голов╕ заклинило! - А шо я, ти сам почав! Здався мен╕ тв╕й Богдан, у мене сво╖х проблем нем╕ряно, щоб ним ще голову забивати! – Валя вже оговталася ╕ знову п╕шла в атаку. – Теж мен╕, герой! Краще б про д╕тей поду… - Та ти замовкнеш сьогодн╕ чи н╕? – схопився на ноги Коля. – Тебе забули спитать, що кому робить! Ти б краще дивилась, що сирники горять, а не л╕зла в пол╕тику! В╕н вдарив ногою по табуретц╕, на як╕й недавно сид╕в, ╕ та завалилася п╕д ст╕л. Не дивлячись на дружину, вийшов ╕з кухн╕, хоча що там виходити, два його кроки – ╕ в╕н вже перед вх╕дними дверима. У коридор╕ накинув куртку, взув крос╕вки, сховав шапку в кишеню – ╕ гримнув дверима. - Псих! – крикнула йому усл╕д Валя. Вона спересердя в╕дкинула в мийку лопатку, якою перевертала сирники, обперлася об ст╕л ╕ глибше закуталася в халат. *** На вулиц╕ було сонячно й морозно. Коля йшов, як вискочив ╕з дому – розхристаний ╕ без шапки. Та невдовз╕ в нього замерзла лисина, ╕ в╕н зупинився, щоб утеплитися. Була нед╕ля, людей на вулиц╕ траплялося небагато – ус╕ досипали вдома, надолужуючи недоспаний робочий тиждень, чи пили вдома гарячу каву, спостер╕гаючи, як за в╕кном опуска╓ться стовпчик термометра. На роботу Кол╕ сьогодн╕ було не треба, додому п╕сля скандалу повертатися не хот╕лося. Але й на вулиц╕ залишатися не вар╕ант – с╕чень м╕сяць таки. В╕н ще трохи пройшов чорним льодяним тротуаром ╕ п╕рнув у першу кав’ярню, яка трапилася на шляху. Спершу в╕н хот╕в лише випити кави – чомусь саме вона була для нього найкращим заспок╕йливим. Але з плазми у кутку фоном йшли новини ╕з зони АТО, ╕ Коля замовив до кави 50 грам╕в коньяку. Поки чекав, не в╕дривав погляд в╕д екрану. Сл╕в було не роз╕брати, але вони були й не потр╕бн╕. Вистачало картинки. В╕н поринув у не╖, наче у в╕ртуальну реальн╕сть, гру-стр╕лялку, в як╕й, проте, померти можна було лише раз ╕ б╕льше не воскреснути. Коли оф╕ц╕антка принесла замовлення, залпом випив коньяк, забувши про каву. Хот╕в замовити ще 50, але подумав, що Валя все одно скандалитиме, ╕ замовив 200 ╕ якусь закуску. Пив швидко, закусював не дивлячись, наче боявся пропустити щось важливе, що саме для нього в цю мить покажуть у телев╕зор╕. А пот╕м, коли графинчик опуст╕в наполовину, д╕став телефон, в╕дшукав номер Богдана. Та набрати так ╕ не наважився. *** З Богданом вони здружилися на другому курс╕ ун╕вера. Хоча який тод╕ в╕н був Богдан – Бодя та ╕ все. ╤ якщо вже по правд╕, вся ╖хня дружба трималася на Кол╕н╕й заздрост╕. В╕н хот╕в бути «як Бодя». Щоб на нього так само дивилися д╕вчата, хот╕в бути таким само сильним ╕ так само ефектно в╕дбривати на ╕спитах викладач╕в, як╕ хот╕ли його завалити. Коля тягнувся до Богдана, як кволий паросток до сонця. Йому треба було на когось р╕внятися ╕ за кимось ╕ти, щоб не збитися на ман╕вц╕. А Богдан був л╕дером, готовим повести за собою. По зак╕нченню навчання кожен ╕з них поринув у власне життя. Богдан п╕шов ва-банк, вл╕з у кредити ╕ в╕дкрив крих╕тну кав’ярню, Коля ж довго перебирав роботами, поки дядько не взяв його до себе менеджером. Вони старалися зустр╕чатися у Бод╕ному кафе принаймн╕ раз на м╕сяць. ╤ саме Бодя познайомив Колю з майбутньою дружиною. Тод╕ Валя почала зустр╕чатися з Богданом – перше чи друге побачення, н╕чого ще серйозного, але щось там у них не склалося, ╕ Коля спитав дозволу в друга запросити д╕вчину в к╕но. Богдан був не проти. Через два роки к╕но завершилося вес╕ллям. Тепер, п╕сля 15 рок╕в шлюбу, Коля ╕нод╕ ловив на соб╕ Вал╕н уважний погляд ╕ розум╕в, про що вона дума╓. Про те, як би все склалось, якби вона вибрала Богдана. Бод╕ни справи з кожним роком ╕шли вгору, а Коля все сид╕в на м╕сц╕ у дядька, наче загруз у болот╕, яке тягло його на дно ╕ не давало ступити впевнений крок на тверду землю. Народилася донька, грошей в╕дверто не вистачало. Одного разу п╕сля роботи Коля зн╕чев’я зайшов до салону з гральними автоматами ╕ раптово виграв 500 гривень. В╕дтод╕ його охопила лихоманка. Ледве дочекавшись зак╕нчення робочого дня, в╕н б╕г до одноруких бандит╕в ╕ спускав ус╕ гривн╕ та коп╕йки, як╕ були в кишенях та гаманц╕. Та все було марно – удача в╕двернулася в╕д нього. Тод╕ Коля вир╕шив з╕грати по-крупному. ╤ знову програв. Те, що картковий борг – це дуже серйозно, в╕н зрозум╕в, коли йому зламали перший палець. На третьому зламаному пальц╕ в╕н подзвонив Богдану. Той примчав одразу – разом ╕з тими п’ятьма тисячами долар╕в, за як╕ Кол╕ збиралися одну за одною методично переламати вс╕ к╕стки. Коля тримав здоровою рукою поламан╕ пальц╕, наче вони могли в╕д╕рватися й висипатися п╕д ноги, плакав, каявся ╕ об╕цяв повернути борг. «Та ладно, що там, т╕льки б╕льше не влазь – бо вб’╓», - в╕дпов╕в Богдан ╕ в╕дв╕з його в л╕карню г╕псувати переломи. Грати п╕сля цього випадку Коля припинив, але дружба з Бодею поступово з╕йшла нан╕вець. В╕н перестав йому дзвонити, придумував в╕дмовки, аби не зустр╕чатися. ╤ хоча Богдан ясно дав зрозум╕ти, що борг повертати не треба, Коля в╕дчував себе винним, адже друг подарував йому не грош╕ – в╕н подарував життя. Богдан знову подзвонив п╕вроку тому. Захеканий розпаш╕лий Коля якраз б╕г кудись розпеченою червневою вулицею, коли на телефон╕ висв╕тився незнайомий номер. - Альо, - видихнув у моб╕льник весь жар свого обважн╕лого за роки без спорту т╕ла. - Прив╕т, Коль. Це Бодя. Коля вкляк на м╕сц╕. «За грошима дзвонить», - одразу подумав. - О, Бодя, прив╕т, ск╕льки л╕т, ск╕льки зим! – вимовив вдавано прив╕тно. – Де пропадав? - Та, р╕зне бувало, - Бод╕н голос забивало якесь шурхот╕ння ╕ скрег╕т. – Сам як? - Та н╕чого, потихеньку, кручусь-верчусь. А в тебе як життя? - Сьогодн╕ живий – ╕ добре, - гмикнув Бодя, ╕ в телефон╕ щось забухало, забиваючи його слова. - Н╕ф╕га соб╕ в тебе там шумно, нова робота чи що? – скор╕ше для проформи спитав Коля. - Можна ╕ так сказать. В аеропорту тепер працюю. - В╕дкрив там точку? - Ага, «точку У». У ДАП╕ я, Коля. - В якому ще ДАП╕? - М╕жнародний аеропорт «Донецьк» ╕мен╕ Серг╕я Прокоф'╓ва. Кол╕ забило подих. - Як так? - Ну от так. Дай, думаю, подзвоню тоб╕, поки в нас передишка. Давно вже не бачились ╕ не чулись. Тод╕ Коля так н╕куди й не д╕йшов. С╕в на лавку, оглушений спекою та спок╕йним голосом Бод╕, ╕ проговорив ╕з ним з п╕вгодини. Богдан розпов╕дав мало, скор╕ше прагнув слухати, але Коля все ж витягнув з нього все, що хот╕в знати. - Ага, був на Майдан╕… - Н╕, не призивали… - Як-як, добровольцем п╕шов… - Та що з тим б╕знесом, дружина тягне… - ╤ сюди добровольцем, хто ж сюди проти вол╕ п╕де… В╕дтод╕ Коля став чекати щотижневих дзв╕нк╕в в╕д Богдана. Коли той довго не дзвонив, сам набирав його номер. ╤нколи в╕н в╕дпов╕дав, част╕ше був поза зоною. Називав як╕сь населен╕ пункти, через як╕ пролягав його солдатський шлях ╕ про ╕снування яких Коля ран╕ше нав╕ть не здогадувався, розпов╕дав, що скоро об╕цяють ротац╕ю ╕ в╕н на к╕лька дн╕в заскочить додому. Кол╕ хот╕лося запропонувати зустр╕тися, але в╕н мовчав. Так само як мовчав про зустр╕ч ╕ Богдан. Останн╕й Богдан╕в дзв╕нок був тривожним. В╕н знову був у ДАП╕. Ус╕ уже розум╕ли, що аеропорт дожива╓ л╕чен╕ дн╕. - Бодь, а як вибиратись зв╕дти? – на╖вно спитав Коля. Моб╕льник засм╕явся Богдановим хрипким см╕хом. - Уже н╕як, Коль. Н╕як. Мен╕ уже нема сенсу, у мене тут св╕й борг. Ладно, давай, може ще почу╓мось… *** Коля хлюпнув у склянку решту коньяку. Його вже в╕дчутно повело, але зупинятися в╕н не збирався. Зробив ковток, другий, трет╕й. Допив. Непевним жестом п╕дкликав оф╕ц╕антку. - Повтори. Та з сумн╕вом подивилася на нього. - Може, вам уже досить? - Я в норм╕. Повтори. Оф╕ц╕антка з╕тхнула й п╕шла виконувати замовлення. А в╕н вкотре згадав той весняний день, коли отримав ╖╖. Пов╕стку. Згадав Валин╕ перелякан╕ оч╕, чув ╖╖ крик. «Коля, не вздумай! Тебе ж там уб’ють! Хай ╕нш╕ йдуть. А ти не см╕й! Нам до цього д╕ла нема, у нас сво╓ життя! Це не наша в╕йна, це ол╕гархи воюють!» Згадав т╕ 500 долар╕в, як╕ залишали на в╕дпочинок, ╕ як╕ п╕шли на хабара в╕йськкому. Згадав зовс╕м юних хлопц╕в п╕д в╕йськкоматом, як╕ стояли вже з речами, ╕ себе, який проходив повз них, втягнувши голову в плеч╕ й опустивши оч╕. Згадав Бод╕н застуджений хрипкий голос. «Уже н╕як, Коль. Н╕як. У мене тут св╕й борг…» Телев╕зор у кутку так само транслював кольоров╕ картинки в╕йни. В╕д випитого коньяку в Кол╕ сльозилися оч╕. Чи, може, в╕н плакав? С╕чень 2018
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 14.09.2018 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=20360
|