Версiя для друку Обговорити в форумi

«Укрінформ» ознайомився з архівами КДБ, які нині зберігаються в архіві СБУ…

Документи колишньої радянської спецслужби – ЧК-НКВД-КҐБ зберігаються у фондах Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Нині там майже 180 тисяч одиниць зберігання (томів), створених у радянський період. Загалом в архівах України зберігається понад два мільйони справ радянських репресивних органів. У 2015 році, згідно з законами про декомунізацію, зокрема закону «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», архіви всіх радянських каральних органів було розсекречено. Планується, що до 2020 року всі архівні документи, які знаходяться нині у відомі силових структур, будуть передані до єдиного Галузевого державного архіву Інституту національної пам’яті.
Архіви КДБ – це величезний архіпелаг пам’яті – як індивідуальної, адже кожна справа, кожен окремий том – це історія окремої людини, так і пам’яті національної. Архіви КДБ – це фактичні речдокази у довгограючій справі послідовного нищення Москвою України. Нищення, яке тривало впродовж усього ХХ століття, починаючи зі встановлення радянської влади в березні 1919-го і закінчуючи ліберальною горбачовською перебудовою. Перші масові репресії почалися ще наприкінці 20-х, пік припав на 30-ті, але вони тривали і в 40-х, 50-х, 60-х, 70-х, 80-х роках. Останній український політв’язень Богдан Климчак залишив територію ГУЛАГу 11 листопада 1990 року – менше ніж за рік до проголошення української незалежності. «Диявольський водевіль» за висловом відомого українського дисидента, правозахисника Леоніда Плюща тривав майже століття. Але, в той самий час, архіви КДБ – це свідчення нашого опору, непокори тривалістю теж у століття.  Опору на заході і на сході, півночі та півдні нашої країни. Опору української інтелігенції «Розстріляного відродження» і священиків забороненої владою Української греко-католицької церкви; затятого опору УПА й опору селянства під час примусової колективізації. Свідомого опору дисидентів-шістдесятників за право бути особистістю, «людиною з властивостями» у наскрізь фальшивому псевдокомуністичному соціумі і, можливо не надто свідомого, але опору представників молодіжної контркультури, які не хотіли слухати виключно Кобзона чи оркестр Александрова, натомість шукаючи порятунку від макабричної радянської дійсності в сонячній музиці реггі чи безтурботному рок-н-ролі. Існує й ще один доволі цікавий аспект важливості архівів КДБ – всі ці справи наочно демонструють методи, якими не гребували в досягненні своїх цілей служителі одіозного відомства: шантаж, залякування, терор, доноси, підкуп, фальсифікація, вбивства і безмежний цинізм. Все це дозволяє ліпше розуміти зловісну природу нинішнього кремлівського режиму, який плоть від плоті є продовженням відомства Фелікса Дзержинського – Ягоди – Єжова – Берії – Андропова, щоправда, суттєво вдосконалений новітніми технологіями. До речі, архіви КДБ російська ФСБ засекретила до 2044 року. 

Доноси, як складова репресивного механізму
«…Нам дозволялось тільки скрекотати, мов демони чи карлики.
А чисті й гідні слова були під забороною
Суворою настільки, що той, хто вимовити смів бодай
Одне-єдине з них,
Вже сам себе погубленим вважав.»
Чеслав Мілош («Завдання», 1970)
Величезну, можна сказати фундаментальну роль у справах обвинувачення відігравали доноси. В СРСР доносили сусіди на сусідів, колеги по роботі, доносили у школах і вишах, на заводах і фабриках, у селах і містах, доносили навіть у сім’ї. Нині, завдяки розсекреченим архівам КДБ достеменно відомо, що дружини Довженка і Сосюри – Юлія Солнцева і Марія Данилова були завербованими агентками КДБ. Це, так би мовити, з відомих особистостей, про пересічних громадян годі й говорити… Доноси в тоталітарному суспільстві всіляко заохочувались. Недарма, одним із яскравих «плакатних» радянських пропагандистських образів був Павлік Морозов – радянський герой-піонер № 1, котрий доніс в ДПУ на батька. Маніакальна підозрілість, так звана політична пильність, готовність вивідати й розказати про свого ближнього все, що ти знаєш, або про що лише здогадуєшся – віталася. По-перше, цим ти засвідчував відданість владі, режиму, утверджуючи свій статус Homo Sovieticus, будівника «світлого комуністичного майбутнього», а з іншого – приємно наближало, поєднувало, хоча й на віддалі, до тієї ж таки влади.  Людина, яка донесла вперше, раз, здебільшого ставала професійним освідомлювачем, агентом спецслужб – просто так її вже не відпускали, вона мусила співпрацювати з режимом. Такою вже є специфіка влади, особливо влади тоталітарної чи авторитарної. У грудні 1937 року газета «Правда» писала: «Каждый честный гражданин нашей страны считает своим долгом активно помогать органам НКВД в их работе…» Звісно, найбільше доносили на людей відомих. Зазвичай на них заводилася справа-формуляр – справа оперативного обліку, що заводилася на окрему особу в зв’язку із виявленими щодо неї відомостями, які давали підставу підозрювати її в проведенні підривної діяльності проти СРСР (у 1954 році термін було скасовано й подібні справи називалися «справами оперативної перевірки»). Чим більшою була соціальна група в якій перебував той, хто знаходився «під ковпаком» ДПУ-КДБ, тим більшою була ймовірність, що навколо нього крутиться декілька таємних агентів. Зсередини виявити їх було не так і просто. Іноді це був хтось із кола друзів, інколи – хтось із родичів, сусідів, колег. Об’єкт доносів навіть і не здогадувався, що людина, з якою він (вона) знаходиться у товариських приязних стосунках, пише на нього доноси. Надзвичайно показовою в цьому плані є справа-формуляр на Миколу Бажана.
Микола Бажан – класик української літератури, академік, орденоносець, державний і громадський діяч. Автор чималої кількості панегіриків на честь тогочасного правлячого режиму та його вождів, зокрема, він одним із перших написав оду Сталіну. Щоправда, існує й інший Бажан – людина енциклопедичних знань, інтелектуал, перекладач, автор складних, герметично-барокових, надзвичайно експресіоністичних віршів – його поетичний словник беззаперечно один із найбагатших серед усіх тогочасних письменників.
Бажан прожив без року 80 літ, з яких 23 роки знаходився під пильним оком радянських каральних органів.  Справу завели ще при ДПУ (Державне Політичне Управління) в серпні 1929 року, коли Миколі Платоновичу було лише 25, а закрили вже при МДБ (Міністерство Державної Безпеки), 2 жовтня 1952 року. На ту пору Бажан – дворазовий лауреат Сталінської премії, нагороджений декількома орденами, член президії Спілки Радянських Письменників. Але більш-менш вільно зітхнути він міг лише після смерті Сталіна, в часи хрущовської «відлиги».
Навколо Бажана впродовж цих 23-ох років крутилося майже 30 агентів: «Арсеналець», «Алтаєв», «Карий», «Валентина», «Павлов», «Майський», «Мері», «Шахіст», «Степанов», «Хімік», «Южний», «Стріла», «Журналіст» тощо. Письменника підозрювали у зв’язках з «украинскими националистами», «фашистских устремлениях», участі в Українській націонал-соціалістичній партії. Бажан насправді був тісно пов’язаний з Фальківським, Підмогильним, Тенетою, Антоненко-Давидовичем, Плужником, Хвильовим, Кулішем – письменниками, перекладачами, літературними критиками, що належали до різних літературних угруповань. Мабуть не було жодного з представників «Розстріляного відродження», кого б Бажан не знав, і з ким не спілкувався. Певною мірою він і сам був «розстріляним» – недарма Юрій Лавріненко включив Бажана (так само як Рильського, Тичину і Сосюру) до своєї антології.

Початок справи
Справа-формуляр на Миколу Платоновича Бажана відкривається Постановою від 14 серпня 1929 року, в якій ідеться, що «последний по агентурным данным, связан с украинскими писателями…, антисоветским себя не признает, а посему – постановили завести на Бажана дело-формуляр, взяв его на учет украинской активной общественности по категории пассив…». Один із перших доносів у справі Бажана – від агента «Лебедєвої» – Бажанової невістки, дружини молодшого брата Валентина. Жінка пише: «Мне известно о том, что граждане Коваленко Вера, Бажан Мыкола, Коваленко Гаина и Косынка являются шовинистами и контрреволюционно настроены… Прошу в качестве свидетеля меня не вызывать, так как я связана родственными отношениями и мне неудобно». Коваленко Гаїна про яку йдеться в доносі – перша дружина Миколи Бажана, Віра – її сестра, а Косинка – це Григорій Косинка, учасник київського літературного об’єднання «Ланка», приятель Бажана, який загине в лабетах НКВС в 1935 році.
А ось, приміром, донос агента «Александрова» 1930 року, з якого можна дізнатися, що Бажан у 1914-1915 роках був одним із лідерів і організаторів українського скаутства. Агент характеризує його як «свідомого українця» і принагідно згадує, що мати Бажана теж «свідома українка», арештовувалась ЧК. «Национальные настроения в отряде были такого сорта, что власть пусть будет какая угодно, лучше УНР или боротьбистов, чем русская».
27 грудня 1930 року все той же «Александров» доносить: «Имел разговор с ним 26/ХІІ. Он говорит: «Сейчас тяжело жить. Денег нет. Живу плохо. Работаю на кино-фабрике, редактирую журнал «Життя і революція». На фабрике последнее время тяжело работать, хочу уходить. Создается тяжелая напряженная атмосфера, в которой трудно работать». Бажан на ту пору працював на ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління). Ця легендарна організація, заснована у 1922 році, стояла біля витоків нового українського кіно. На ній розпочинали діяльність Довженко, Кавалерідзе, Дзиґа Вертов. Сценарії писали Юрій Яновський, Микола Вороний. Але наприкінці 20-их років, як будь-яка інша організація проукраїнської орієнтації, була по суті розгромлена радянськими репресивними органами.

Страх арешту
Наприкінці січня 1931 року агент фіксує висловлення приятеля Бажана поета і перекладача Бориса Антоненка-Давидовича: «Бажан буквально терроризирован. Бедному парню все время мерещится, что его вот-вот придут и схватят». В 1935 році самого Антоненка-Давидовича арештують й засудять до страти, яку замінять 10 роками таборів. Того ж 1935 року в ОДПУ була заведена кримінальна справа № 1377 і на Бажана – його звинуватять в членстві підпільної «Української військової організації» (серед «членів організації» також фігурували Юрій Яновський і Максим Рильський). У серпні того ж року в справі з’явився запис про те, що «встановлено належність М.П.Бажана до терористичної організації», тобто, з’явилася формальна підстава для арешту Бажана. І він не витримав: у березні 1936 року письменник «зізнався» в усіх смертних гріхах і погодився на співпрацю з ДПУ. «Последние годы окончательно убедили нас в мудрой, неуклонной прозорливости партии. Партия дала нам возможность не только яснее видеть свой прошлый путь, но и учит смотреть в будущее…», - це теж Бажан. Тоді ж письменник був завербований і проходив під псевдо «Петро Уманський». Щоправда, великої користі з Миколи Платоновича не було – з органами Бажан співпрацював неохоче, а в 1941 році зв’язок по суті було втрачено.
Арешту Бажан панічно боявся з кінця 20-их років і до початку 50-их. Він чудово пам’ятав часи, коли наприкінці 20-их років українських митців час від часу викликали «на розмову» в ДПУ. Там з працівниками культурного фронту не панькались: на них кричали, погрожували, тупали ногою, грюкали кулаком по столу, могли й замахнутися. Це було шокуюче приниження, що мало на меті залякування потенційної жертви. В одному з доносів 1930 року йдеться, що письменник Ярошенко в приватній розмові зауважив: мовляв, якщо на Бажана, відомого поета, «орали, как на мальчишку» і «едва ли не замахивались», то як тоді розправляються з «простими смертними»? Косинка порівнював ці методи з роботою ЧК, коли без суду і слідства могли розстріляти тільки за те, що ти носиш капелюх. (25.ХІІ.1930). З кожним роком Бажан ставав все більш мовчазним і замкненим, боючись сказати щось зайве. І це теж не пройшло повз увагу чекістів.

Бажан і кавказькі письменники
На початку нового, 1931 року до Києва приїхав відомий грузинський письменник Костянтин Гамсахурдія (батько першого президента Грузії Звіада Гамсахурдія) – інтелектуал, знавець мов, європейської філософії та культури, слухач університетів Сорбони, Берлінського, Цюрихського університетів. До 1921 року Гамсахурдія перебував за кордоном, потім повернувся на батьківщину. Прихід більшовиків спочатку сприйняв доволі нейтрально, але потім, побачивши абсурд і беззаконня, розпочав антибільшовицьку діяльність. У 1926 році його арештували й засудили до 10 років концтаборів. Але на Соловках він провів лише рік – його достроково звільнили. На початку 30-их письменник потрапив під покровительство першого секретаря ЦК КП Грузії Лаврентія Берії. Згодом роль Гамсахудії в соціалістичній Грузії буде приблизно такою ж самою, як і Бажана в Україні: академік, перекладач, знана людина, яку влада примусила замовчати в обмін на життя. Тоді, в 1931, митці одразу знайшли спільну мову, адже були людьми високоосвіченими, до того ж Бажан відкрито висловлював захоплення рівнем знань та інтелекту Гамсахурдії. А для чекістів та заздрісних колег по цеху він був лише «ярым грузинским националистом». Тому за кожним його кроком і словом пильнували. Агент «Журналіст» доносить, що в приватній розмові Гамсахурдія говорив, що «в Грузии тоже издеваются над порядочными людьми».
Бажан і Рильський упродовж усього життя підтримували дружні стосунки з закавказькими митцями. Неодноразово їздили в Грузію і Вірменію з візитами (з 1922 по 1936 рік Закавказзя було об’єднане в Закавказьку федерацію). Зокрема, товаришували не тільки з Гамсахурдією, але й з Чаренцем і Лордкіпанідзе. Власне орден Леніна в 1939 році Микола Бажан отримав за переклад славетної поеми Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» – Сталін власноруч дописав прізвище українського поета до списку представлених до нагороди. Саме це й врятувало його від майже невідворотного арешту. Агент «Журналіст» у 1933 році доповідає про низку вечорів, присвячених пам’яті Шота Руставелі: «Как удалось выяснить, все эти встречи обязательно проходили в самой интимной обстановке, с тостами, за «старую добрую Грузию» и за «вільну неньку Україну». А ще згадує, що Єгіше Чаренц і Лордкіпанідзе «прислали Рыльскому, Бажану и Первомайскому по ящику вина» (23.ІV.1933).

Бажан на Першому з’їзді радянських письменників 1934 року
Наприкінці серпня – початку вересня 1934 року, в Москві проходив Перший з’їзд радянських письменників, на якому були присутні майже 590 делегатів з усього СРСР. Згодом майже половину з них репресують. До речі, саме на цьому з’їзді Максим Горький заявив, що Павлік Морозов, як літературний герой, є чудовою моделлю для наслідування. За результатами з’їзду чекістами було підготовлене спеціальне зведення під назвою «Українська делегація на всесоюзному з’їзді». Агент зазначає, що частина української делегації, а саме Бажан, Яновський, Семенко і Качура розгорнули кампанію з дискредитації керівників української літератури, називаючи їх «бездарними нікчемами». Також ця четвірка зауважила, що з’їзд – річ абсолютно непотрібна і марна. Українців підтримали російські письменники: Бабель, Пільняк, Олеша, Пакентрейгер, Павло Васильєв. Чекісти зафіксували, що Бабель порівнював з’їзд з мертвим царським парадом. А Михайло Семенко зауважив, що йому «неймовірно хочеться кинути в президію дохлу рибу». Бабель загине в Бутирській в’язниці на початку 1940 року, Семенка енкаведисти розстріляють у жовтні 1937-го в Києві й похоронять у братській могилі в Биківнянському лісі. Слова Бажана теж занотовані: «Погиб Хвылевой, громадный талант, не дают писать Антоненко-Давыдовичу, Косынке, Плужнику, Вороному. Посмотрите на морды людей наших, сидящих в президиуме… Вот Кулик например в своем докладе ругает фашистского поэта Маланюка кретином, а на самом деле это крупнейший и талантливейший мастер Западной Украины. Кому нужен этот съезд, эта кукольная комедия, где никто все равно не смеет сказать искреннего слова, где все из-под палки обязаны кричать «ура» Соввласти, Сталину, Горькому. Кому это нужно. Ведь заграницу все равно не обманешь. Там прекрасно информированы о том, что Москва зажимает всячески литературу национальных республик, что она только в декретах кричит о расцвете национальных культур, а на самом деле давит эти культуры железным кулаком…»
Докладно занотовані агентом і слова письменника Якова Качури: «На съезде выступают писатели и с восторгом, фальшивым и мерзким, кричат о Беломорстрое. А о том они не кричат, что Беломорский канал построен на украинских костях, что миллионы селян и интеллигентов погибли на проклятом Севере. Меня возмущает эта двуличность советских писателей. За то, чтобы получить лучший паек, квартиру, автомобиль, они готовы распять родного отца и публично славить любого палача. Мне тяжело здесь на съезде. Меня угнетает и давит эта проклятая Москва, разбухшая на наших украинских соках». Качура народився на Вінничині, належав до літературної організації селянських письменників «Плуг». Його вбили не більшовики, а нацисти – він загинув у концтаборі в Донецьку в жовтні 1943 року.
Агент «Журналіст» також повідомляє, як Бажан у приватній розмові скаржився, що «…На торжественном обеде у Горького наши литературные вожди Щупак, Иван Ле, Кириленко, Кулик по приказанию пьяного Кагановича пели националистические украинские песни, здесь давно запрещенные. Это ли не издевательство над украинцами. Это ли не мерзость…» «…Забитая, запуганная и загнанная Украина… У нас как бы нарочно, назначая в вожди идиотов, гасят украинскую культуру» (донос від 11 грудня 1934 року). Тут же можна дізнатися й про те, якої думки був Микола Платонович про Росію: «Россия хищническая и солдатски бескультурная, и при Алексее Михайловиче и при Сталине, одинаково стремится поработить Украину. Нам чужда Москва, мы с незапамятных времен были посетителями западной культуры, мы европейцы, а не вонючие азиаты-лапотники».

Бажан і Курбас
У справах-формулярах можна дізнатися багато чого цікавого не лише про ту людину, на яку власне й була відкрита ця справа, але й про багатьох інших людей з її близького оточення. Приміром, Бажан приятелював з Курбасом. Агент «Зірка» 19 серпня 1933 року повідомляє, що Бажан і Курбас неодноразово зустрічалися в Харкові й неодмінно «пили шнапс». Курбас у розмові називав Грушевського «старою калошою» й підтримував Донцова. 68-річний академік Михайло Грушевський на ту пору змушений був жити у Москві під невсипним наглядом чекістів, його звинувачували в організації та керівництві «Українським націоналістичним центром». За рік його не стане. Дмитро Донцов – український політик, літературний критик, ідеолог українського націоналізму – мешкав ще у Львові. Згодом він переїде до Канади й помре власною смертю у Монреалі в 1973 році 89-річним. З його провідною працею «Націоналізм», виданою у 1926 році, були добре обізнані в Радянській Україні. Висловлювався Курбас і про Польщу, зауважуючи, що коли почнеться війна, з Польщі, «при всяких кон’юктурах не залишиться мокрого місця… Польща знаходиться між двома колосами, між Росією і Німеччиною й тому польська держава не може втриматися. Польща пропаде… і ми маємо вибір організуватися або на Німеччину, або на Росію. Ясно, - каже Курбас, - ми мусимо орієнтуватися на Німеччину». Він вважав Гітлера «геніальною фігурою». Варто зауважити, що не тільки Курбас вважав тоді Гітлера геніальним політиком – ним захоплювалися і в Європі, і в Америці. Тільки дуже небагато людей не мали щодо німецького рейхсканцлера жодних ілюзій й застерігали зачаровану більшість від згубного захвату. За кавою Курбас і Бажан казали, що галицьке селянство не бідує, а багатіє і що «Галичина є українська Познань» і «український П’ємонт» (П’ємонт – адміністративна область в Італії, яка відіграла провідну роль в італійському національно-визвольному русі ХІХ століття). Це були останні місяці перебування Курбаса на свободі. У грудні цього ж 1933 року режисера арештують у Москві. 3 листопада 1937 року розстріляють у Сандармосі.

Бажан і жінки
Бажан був двічі у шлюбі. Його першою дружиною була Гаїна Коваленко – українська актриса, письменниця, перекладачка, жінка надзвичайно обдарована і ексцентрична. Протягом 1922-1924 рр. вона грала в курбасівському «Березолі». З нею поет прожив 12 років, мав дочку Майю. У 1938 році він познайомився з Ніною Лауер. За рік одружилися. В 12-сторінковому донесенні агента «Стріли» від 22 листопада 1938 року йдеться зокрема і про сімейне життя Бажана. Поет зізнається, що закохався до безтями, що заплутався, не знає що робити через власну безпорадність і нерішучість.  «В длительном интимном разговоре – на мой вопрос почему же собственно Бажан не может разойтись с женой, он ответил, что не только ребенок и долгая семейная жизнь тому причиной, а что он еще «не может разорвать связь с женщиной, с которой его связывает не только прошлая любовь, но и сильные глубокие переживания этих лет – страх». Что они «вместе не спали столько лет, ожидая его ареста», «вместе прожили ужас этих лет и вместе переживали каждое новое несчастье». Наприкінці 20-их років подружжя Бажанів неодноразово допомагало репресованим товаришам: збирало кошти, слало в тюрми посилки. І про це також чудово знали в ДПУ. З Ніною Лауер Бажан у щасті та злагоді прожив майже півстоліття. І це була вже зовсім інша сторінка його життя.
Агент «Адміністратор» в доносі від 21 березня 1949 року пише: «…источник был в гостях у артистки Полянской, которая рассказывала, «как крепко Лауэр держит в руках Бажана и заставляет его делать все, что захочет…»  Далі йдеться про те, що начебто Ніна Лауер знаходиться в інтимних стосунках з актрисою Ніною Камінською. Агент пише: «На вопрос, знает ли об этом Бажан, Полянская ответила: «Точно сказать не могу, но думаю,  что он это подозревает. Но этот дурак так любит свою Нину, что не обращает на это внимания». Крім того, у справі існують свідчення й про інших жінок (зокрема листи приватного характеру), з якими був близький поет.

Бажан і мова
«Украинская культура – это бег с препятствиями по густо пересеченной местности. И нам приходится стараться сделать хотя бы на 5 копеек там, где мы могли бы сделать на 100 рублей», – слова Миколи Платоновича Бажана, згідно з агентурним донесенням від 15 серпня 1938 року. Бажан все своє свідоме життя, як тільки міг, боронив і відстоював українську мову і культуру. Як відомо, не тільки українські митці піддавалися нечуваним репресіям і винищенню – такої ж долі зазнала й українська мова. Після скасування в 1933 році скрипниківського правопису (його проголосили «буржуазно-націоналістичним») розпочався курс на максимальне зросійщення української мови. Приміром, був заборонений академічний «Російсько-український словник» 1924-1933 рр. за редакцією Агатангела Кримського і Сергія Єфремова (обоє науковців загинуть у сталінських тюрмах) – його IV том взагалі було знищено, натомість у 1948 році видали новий «Російсько-український словник» (так званий «Зелений дурень» – за палітуркою), відомий численним калькуванням російських слів і значним синонімічним збіднінням українських відповідників. Тоді з українського лексикону зникли тисячі слів... Бажан, за всіх несприятливих умов, намагався вести дискусію з укладачами, а ті, в свою чергу, обурювалися. Освідомлювач зазначає, що Бажан кинув репліку: «за складання російсько-українського словника треба братися з чистими руками». Агенти ДПУ-МДБ фіксують, що Бажан якось зауважував, що «Шевченко – русифікований, а не справжній український поет»  (буцімто він наводнив українську мову російськими словами). «Товариш Яновський його підтримує». А це вже не донос, а лист українських трудящих до Бажана, який теж підшитий до справи: «В.Ш. Миколо Платонович! Якось в газеті «Комуніст» я прочитала, що ти входиш до складу комісії по утворенню українського правопису. А цим самим матимеш змогу виправлять нашу мову. Ми хочемо просить тебе, не вводь в наш лексикон такого неблагозвучного слова як «телебачення» – аж коробить. До чого ж воно не естетичне. Заміни його якимось іншим словом. Це зв’язано з ефіром – ну щось красиве і придумай. Пишеш ти – красиво, сильно. А потім ще одне слово – «різниця». Так і нагадує, де ото скотину ріжуть. Ну чому не «ріжниця»? Це більш правдоподібно. Я пишу «ми», це від імени своїх дівчат, що працюють разом зі мною на заводі. Під час перерви на обід розмовляли… о красі й благозвучности мови. Ну і вирішили тобі написати… З повагою Софія Будняк (Співак). Місто Суми, завод «Главсельелектрика». Бухгалтерія». (19.ІV.1941).

Бажан і картини
Донесення від 2 березня 1949 року, з якого зрозуміло, що в Бажана був конфлікт з актором Терентієм Юрою (братом головного режисера театру імені Франка Гната Юри), який звинувачував Бажана в тому, що ніби той привласнив собі з музейних фондів чимало цінних картин німецьких художників. Ці картини прибули в Київський музей в якості трофеїв. Оцінював картини відомий український художник Микола Глущенко. Агент принагідно «котить бочку» заодно й на Глущенка, зазначаючи, що він одружений з француженкою, але чекісти про все те знали, адже Глущенко давно був агентом 2-го Управління МДБ УРСР й проходив під псевдо «Ярема». «Жена писателя Копыленко Циля Михайловна недавно говорила, что «Бажаны очень запасаются». Бажан оборудовал своей сестре прекрасную квартиру. Бывшей своей жене, которая живет в писательском доме с его дочерью тоже прекрасно обставил квартиру, а на день рождения дочери принес в подарок сберкнижку на 20 тысяч рублей… Женат Бажан на дочери профессора, который при немцах был в Киеве и делал медицинские эксперименты над людьми. После войны по утверждению Терентия Юры, Бажан давал за своего тестя поручительство». Тут вже й не знаєш, чого більше: фактів, чи заздрощів.

Несмішний курйоз
28 березня 1951 року агент «Павлов» інформує: «Научный сотрудник Института искусствоведения АН УССР – Стельмах Георгий Ефимович, говорил источнику о том, что он теперь узнал из достоверных источников, что Бажан Николай Платонович – поэт, бывший зам.председателя Совета Министров УССР – еврей по национальности, а не украинец и действительная его фамилия Рабинович». На запитання агента, звідки з’явилися подібні свідчення, Стельмах відповів, що про це йому повідомила одна аспірантка, батько котрої полковник МДБ і начебто вона на власні очі бачила у нього на столі справу Бажана… Насправді подібний донос, при всій його комічності, мав підґрунтя – напочатку 50-х років у Радянському Союзі розгорнулась чергова кампанія «полювання на відьом» – цього разу у вигляді «боротьби з безродним космополітизмом» (найвідомішою стала «Справа лікарів»), яка мала яскраво виражений антисемітський відтінок. Тренд змінився, тож «пильні товариші» зарахували українця Миколу Платоновича Бажана вже не до «буржуазних націоналістів» і «фашистів», а до юдеїв.

Епілог.
В лютому 1952 року справа-формуляр № 2055 на Миколу Платоновича Бажана, а це два чималих томи, була остаточно закрита. «Дело-формуляр на Бажана Н.П. сдать в архив с оставлением на общественном учете. Антисоветских связей по делу нет», – таким був вердикт. Розсекретили справу лише в 2010 році. Ось така сумна історія з майже щасливим кінцем.
«Проходили роки. Приходили онуки
На ті поля, де вмер достойно дід,
І жовті черепи побожно брали в руки,
І клали їх зіницями на СХІД».
(Микола Бажан, «Слово о полку», 1930)
Ці рядки теж є у «справі Бажана». Слово «схід» виділено. В ДПУ чудово розуміли, хто такі діди, а хто – онуки, та на який саме Схід і чому дивляться зіниці.
Світлана Шевцова
Авторка висловлює подяку організаторам воркшопу «Архіви КҐБ для медіа», а також працівникам читальної зали Галузевого архіву СБУ.
https://www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 27.07.2018 > Тема ""Білі плями" історії"