Версiя для друку Обговорити в форумi

Дуже спекотне літо видалось цього року в Криму. Степ, який п’ятий рік плаче за дніпровською водою, вже зовсім зомлів від посухи так, що в степових районах оголосили надзвичайний стан. Тож кримчани, які так чекали на «манну небесну» після приєднання Криму до «великої» Росії, тепер молять Бога послати хоч крапельку дощу на цю землю, але небесна канцелярія поки що не дуже поспішає грішникам на допомогу…
Тож і згадалася мені в ці посушливі літні дні в Криму моя весняна подорож по Україні. І ніби свіжим вітром повіяло мені з півночі, з рідної України.
В Україну я поїхала на свято вшанування пам’яті борців-українців, що віддали своє життя у визвольній боротьбі за Волю України у різні часи нашої історії.
Навесні цього року виповнилось 250 років з дня початку визвольного руху – Коліївщини, який очолив запорозький козак Максим Залізняк навесні 1768 року. 29 квітня 2018 року цю визначну дату відзначали свідомі українці в Холодному Яру на Чигиринщині.
Якщо про Коліївщину українцям відомо (бо і Тарас Шевченко в «Гайдамаках» про неї написав), то про другу визвольну боротьбу в цій місцевості мало хто з українців Криму знає. Не знають, що коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна «республіка», яка під українським прапором проводила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині. Першим організатором і отаманом Холодного Яру був двадцятип’ятилітній вчитель із села Мельники Василь Чучупака.
Холодний Яр дав такі приклади героїзму, якими не кожна нація може похвалитися. Лише родина Чучупаків склала на жертовник Батьківщини життя п’ятьох синів. Холодноярці не зганьбили свого прапора, на якому написали: «Воля України – або смерть!», а вписали своєю відвагою і кров’ю блискучі сторінки в історію Визвольної боротьби. Холодний Яр – це живий приклад, як невеликі числом, але незламні духом можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом.
Я приїхала 29 квітня до Холодного Яру не з порожніми руками: я привезла учасникам цього свята більше 120 примірників своїх збірок поезій, виданих у 2017 році в Україні власним коштом. Це збірки поезій «Заграй, сопілочко!», «Калинова гілочка народу», «Впаде роса на суховії». В поезіях я змалювала непросте життя кримчан, особливо українців, у Криму після окупації його Росією весною 2014 року.
По приїзді в Холодний Яр я одразу пішла відвідати Мотронин монастир. На вході на територію стояли поліцейські, яких дуже зацікавили мої важкі пакунки. Спитавши, чи люблять вони українську поезію і почувши «Так!», я відрекомендувалась та подарувала наймолодшому з них (в нього аж очі засвітились) три збірки. Відійшовши вже, озирнулась та побачила, як швидко мої збірки розійшлись по руках поліцейських.
Біля трибуни я познайомилася з Олегом Тягнибоком. Хоч бачила по телевізору, що він не маленький, але коли стала поруч, то аж дух захопило від того, який він високий: «Оце так козак!» Подарувала і йому свої збірки поезій, сфотографувалась на пам’ять групою з ним. Почула питання від присутніх: чи не боюсь я бути тут? Чи не потривожать мене служби безпеки в Криму після мого перебування на такому святі? На що я відповіла, що якщо вже приїхала, то не боюсь.
Після виступів на трибуні свято продовжилось. В селі Мельники відвідали могилу Василя Чучупаки. Потім всі присутні поїхали святкувати на Ставки, де вже і кулешу козацького скуштували. Всюди я роздавала свої збірки. Вони розходились, як гарячі пиріжки, але мої помічники (козаки із Черкащини, з якими я приїхала на свято), слідкували за тим, щоб збірки поїхали до всіх регіонів України. Опівдні всі гуртом вирушили до заповідника, де стоїть знаменитий «дуб Залізняка». За легендою, саме під ним гайдамаки освячували свої ножі перед виходами на бій. На наш превеликий жаль, в цьому році дуб, якому майже 300 років, вже не покрився зеленим листям. Але його могутні віти простиралися вгору, ніби кричали нам, щоб ми не припиняли боротьбу, бо наш одвічний ворог знов топче нашу землю…
В цьому заповіднику була споруджена імпровізована сцена, на якій виступали художні колективи та артисти з усієї України. На сцені виступила і правнучка письменника Юрія Горліс-Горського, який написав роман «Холодний Яр». Вона приїхала з Канади на це свято. Коли я дарувала їй свої збірки, мене помітили ведучі концерту та запитали, чи не хочу я виступити. Я на таке навіть не сподівалась, адже знала, що все зарані узгоджується. Згодилась виступити перед глядачами. Як же я хвилювалась, коли ведучий сказав, що кримські українські поети та письменники, члени Національної Спілки письменників України, після окупації Криму Росією не приєднались до Спілки письменників Росії, а приєднались до Київської міської організації НСПУ, залишившись вірними Україні. І що одна з них, Єва Пономаренко, виступить перед слухачами на цьому святі, приїхавши із Криму на свято пам’яті героїв Холодного Яру. Я прочитала три поезії, а коли закінчила свій виступ словами:
«Тож хам з орди в мою постіль не ляже,
Допоки я в Криму, доки жива.
Тож зупинись, не лізь сюди, мій враже:
Таких як я в Криму - не я одна!» -
то всі присутні на святі встали і стоячи мені аплодували. А потім до мене підбігла жінка, яка теж із Криму приїхала на свято, і зі сльозами на очах стала дякувати за те, що я донесла правду про життя в Криму до жителів України, щоб вони побачили, що я сказала своїми поезіями, що не всі зрадники в Криму живуть…
Приїхавши із Холодного Яру, я із місця своєї «дислокації» в Україні (а це сім’я поета Василя Задорожного з містечка Дашів, що на Вінниччині), відправила ще більше півсотні примірників збірок своїм друзям на Черкащину, щоб вони передали їх в госпіталі, де лікуються воїни АТО.
А вже вночі 2 травня швидкий поїзд домчав мене у Львів. Тут проживають мої друзі, родина Андрія та Наталії Б., які виїхали в 2016 році до Львова із Сімферополя на постійне місце проживання. Останньою краплиною в прийнятті рішення про переїзд до Львова стало те, що їхній 10-річній дочці в лікарнях Сімферополя не надали допомогу, коли та хворіла ангіною. Хоч у дівчинки була дуже висока температура, через відсутність на той час в батьків медичного страхового свідоцтва їм відмовили в медичній допомозі. Хворій дитині допоміг на дому знайомий лікар - кримський татарин. Після цього Андрій з Наталією і вирішили переїхати до України. Як сказав Андрій: «Я хочу, щоб моя сім’я жила в цивілізованій країні». До речі, і Андрій, і Наталія – росіяни, що народилися та виросли в Криму.
У Львові я відвідала кафе-пекарню під назвою «Кримська перепічка», де часто у вільний час збираються кримчани, що переїхали на постійне місце проживання до Львова після «кримської весни», що відшуміла в березні 2014 року та принесла стільки лиха кримчанам. Була я дуже потішена тим, що на стіні цього кафе висить велика карта Криму в синьо-жовтих кольорах і на ній написано: «Крим - це Україна!». Я подарувала в бібліотеку «кримської діаспори» - так називають себе, жартуючи, кримчани, що відвідують це кафе, свої збірки – хай знають відвідувачі, що і ті, що залишилися в Криму, не миряться з тим, що тепер на півострові вже панує, прийшовши на все готове, хам із Росії. До речі, в бібліотеці кафе я побачила і примірники «Кримської світлиці» минулих років випуску. Увечері того ж дня я з друзями гуляла по чарівному Львову, де смакувала не тільки знаменитою львівською кавою, а й колоритними напоями з кафе «П’яна вишня».
А на другий день жінки з «кримської діаспори» повели мене в крамницю вишиванок. Там був такий вибір вишиванок, що у мене розбіглись очі! Я вже придбала дві вишиванки, і ще прицінювалась, коли почула, як жінки у мене за спиною, сміючись, говорили: «Треба Єву якось зупинити, а то нам доведеться скидатись їй грішми на зворотну дорогу до Криму!» Тож я зупинилась на двох вишиванках…
Після трьох днів, проведених у Львові, я вирушила до Івано-Франківська. Тут проживають мої друзі, з якими я підтримувала стосунки з 2002 року, познайомившись з ними в Києві у вересні 2002 року на акції протесту «Повстань, Україно!» Це офіцери у відставці, що теж брали участь в цій акції від Спілки офіцерів України. У родині одного з них, Василя Васильовича К., я і зупинилась на гостину на декілька днів. Побувавши на місці вшанування пам’яті борців за Волю України, я звернула увагу на те, що тут шанують пам’ять і воїнів УПА, і Січових стрільців, і воїнів АТО. Наймолодшому воїну АТО, що загинув у боротьбі проти московських ординців на сході України, в парку Івано-Франківська стоїть пам’ятник.
Сходили з Василем в міську бібліотеку Івано-Франківска, я подарувала до її фонду свої нові збірки (інші, попередні, я дарувала в бібліотеку ще в 2013 році, коли гостювала тут).
А потім мій шлях повернув на схід України – до Харкова. Тут я в сімдесяті роки минулого сторіччя навчалась в інституті, тут живе моя подруга тих далеких років Світлана К. Я не раз гостювала у неї, майже в кожен приїзд до України я відвідувала її. Тепер ці відвідини не часті, бо й не часто вже я приїжджаю до України – кордони важко діють на мою психіку… В Харкові ми із сім’єю Світлани відсвяткували день Перемоги 9 травня. Свято відзначало все місто і ніхто нікому не забороняв його святкувати, хоч по телебаченню в Криму нам розказують, що в Україні це свято заборонили.
А через день рано-вранці, на зупинці тролейбуса, дізнавшись, що я живу в Криму, мене одна жіночка приблизно мого віку вилаяла російською мовою за те, що ми всі, кримчани, зрадили Україну. Такий шквал вогню повіяв на мою голову, на адресу кримчан сипались такі епітети, що я навіть втратила дар мови і мовчала. Коли вже жіночка виговорилась (під схвальні погляди присутніх на зупинці), я розповіла їм, як я побувала на святі в Холодному Яру, хто я така. Жіночка помовчала, а потім спитала, чи нема зі мною хоч однієї збірки із тих, що я дарувала там. Я подарувала їй збірку «Впаде роса на суховії». Тролейбуса ще довго не було, тому вона встигла дещо прочитати. І вже іншими очима подивилась на мене. Я не образилась – хоч слово «зрадниця» не прийняла на свою адресу. Тож тим, хто скаже, що в Харкові настрої проросійські, я порекомендую поїхати туди та сказати щось на користь Росії. Впевнена, що мовчки слухати там цього оратора не будуть. Можуть ще й по шиї надавати. Отакі-то слобожанці!
Після відвідин друзів поїхала до села на Дніпропетровщину, де проживають мої дочки та онуки з правнуками. Всі працюють та мають пристойну платню. Прийшов внук Рустам, що працює на м’ясокомбінаті в Дніпрі, та й хвалиться заробітком: «Бабусю, я в цьому місяці отримав 11500 гривень «чистими» на руки! А ще ж один день брав відпустку за власний рахунок, а то було б більше!». Тож хай закриють роти ті, хто кричить, що в Україні ніде працювати і платять мало. Хто хоче працювати – той знайде роботу. Тим паче тепер, коли йде таке активне будівництво нових доріг та ремонт старих. Проїзжаючи по Черкащині та Вінниччині, я скрізь бачила, що ведуться роботи по приведенню в порядок доріг. А це велика кількість робочих місць. Живе Україна та й далі буде жити, як би там не сичало гаддя зі сходу!
І ще одна цікава зустріч була у мене: по дорозі з Івано-Франівська до Львова я познайомилась з Ярославою Г., вона виявилась головою Світової Федерації українських лемківських об’єднань. Це ті лемки, яких після війни, в 1946 році, примусово виселили із тих областей України, що були щедро подаровані «батьком» Сталіним Польщі. Ярослава сказала, що розуміє, як тепер тяжко нам жити в Криму, після окупації, але і в Україні тепер нам не так вже і солодко буде по приїзді, бо на сході України йде війна з нашим одвічним ворогом, і на велику допомогу від влади сподіватись не потрібно. Розказала, як після переселення лемків на нові місця в Україну з рідних місць почався голод 1947 року і багато лемків дуже потерпало від голоду, бо не встигли пустити коріння на новому місці, куди їх переселили. Запросила Ярослава мене погостити в Яремчу. Я запрошення прийняла та пообіцяла, що обов’язково приїду до неї тоді, коли знову завітаю до України.
Маю надію, що колись познайомлюся ближче з лемками та їхньою культурою.
Але це буде вже інша історія.

Єва ПОНОМАРЕНКО,
поетеса, член Національної Спілки письменників України
м. Армянськ, Крим
***
Більше фото – на ФБ-сторінці «Кримської світлиці»:
https://www.facebook.com/krymskasvitlytsia

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 06.07.2018 > Тема "Душі криниця"