Версiя для друку Обговорити в форумi

19 червня у Феофанії помер відомий український поет Іван Драч. Про це на своїй сторінці у Facebook написав кінокритик Сергій Тримбач.  
"Після важкої хвороби. Помер уранці. Значить, не нажився. Було йому 81 рік. Душа великого Поета, Кіномитця, Громадського діяча відлітає од нас... Ще учора увечері я говорив з дружиною, Марією Михайлівною. Надія лишалась, одначе ж сталося те, що сталося", - пише С. Тримбач. 
За його словами, Драч заповідав поховати його у рідному селі - Теліженцях, поруч з могилою його сила Максима. 
Іван Драч був поетом, перекладачем, кіносценаристом, драматургом, державним та громадським діячем. Його творчість набула широкої популярності як в СРСР, так і за кордоном. Його поезії відомі в перекладах на російську (кілька окремих видань), білоруську, азербайджанську, латиську, молдавську, польську, чеську, німецьку та інші мови.
***
У Києві 21 червня попрощались із відомим письменником та громадським діячем Іваном Драчем, повідомляє «Укрінформ».
Церемонія прощання та відспівування відбулась у Володимирському соборі.
Провести Івана Драча в останню путь прийшли його родичі, колеги, культурні, політичні та громадські діячі.
Серед українських посадовців на прощання прийшли президент Петро Порошенко з дружиною, прем'єр-міністр Володимир Гройсман, міністр освіти та науки Лілія Гриневич.
Відспівування письменника проводив патріарх Філарет, який говорив про підтримку Драчем Київського патріархату та відзначив, як багато він зробив для української культури та держави…

І СКАЗАВ ІВАН ДРАЧ: БОГ ВСЕ ПОСТАВИТЬ НА МІСЦЕ, А ТИ ЙОМУ ВСЕ Ж ПОМОЖИ

19 червня відійшов у вічність Іван Федорович Драч – український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч. Перший голова Народного руху України (1989), Герой України (2006), лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка. Іван Драч видав 20 поетичних збірок, на його на сценарії було створено низку культових фільмів – «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», «Камінний хрест».
Про Івана Драча колись кінорежисер Юрій Іллєнко у своїх спогадах написав: «Драч мав великий вплив на Параджанова під час знімання «Тіней забутих предків» і багато в чому сформував концепцію фільму – я цьому свідок. Драч був автором сценарію культової «Криниці для спраглих». Нарешті, Драч є автор сценарію найпотужнішого кіношедевра ХХ століття – Осикового «Камінного хреста». Це фільм на віки. Ні. Ще одне речення: саме Іван доклав титанічних і довготривалих зусиль, аби якісно роз’яничарити мене. Речення вийшло тупоголовим, банально патосним, але точним по суті. Роз’яничарював чверть століття».
Іван Драч жив у Києві та Кончі-Озерній, любив собак, заповів поховати його у рідному селі Теліженці, поряд з могилою сина Максима.
Народився Іван Драч 17 жовтня 1936  в с. Теліжинці Тетіївського району на Київщині. Закінчив у Тетієві середню школу й одразу почав викладати російську мову та літературу в семирічці сусіднього села Дзвенячого. Потім працював інструктором райкому комсомолу, служив в армії.
Перший вірш поета з’являється у періодиці ще в 1951 р. У 1958р. вступає на філологічний факультет Київського університету ім. Шевченка (виключений через творчі та політичні погляди). Відновився лише на заочній формі. Залишивши навчання, І. Драч працює в «Літературній Україні», куди йому допоміг улаштуватися Павло Загребельний. 1962 р. виходить збірка «Соняшник» – перша збірка поета. У 1964р. здобуває фах кінодраматурга на Вищих сценарних курсах у Москві, працює в сценарній майстерні Київської кіностудії ім. Довженка.
1965 рік – видання другої збірки «Протуберанці серця».
У середині 80-х років XX ст. І. Драча було обрано до правління Київської організації Спілки письменників України, потім головою правління.
Значного резонансу набули драматичні поеми Драча «Дума про Вчителя», «Соловейко-Сольвейг» та «Зоря і смерть Пабло Неруди», що з’явились спочатку в різних книжках, а потім видані збіркою («Драматичні поеми», 1982 р.).
І. Драч працює в багатьох напрямах. Він видає кіноповісті «Криниця для спраглих» та «Іду до тебе» (1970 р.), можна додати до них і поему для кіно «Київський оберіг» та кіноповість «Київська фантазія на тему дикої троянди-шипшини» (обидва твори – у збірці «Київський оберіг». 1983 р.). Також І. Драч активно виступає в галузі літературно-мистецької критики.
У 1976 р. отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка за збірку поезій «Корінь і крона». У 1983 р. – Державну премію СРСР з літератури за збірку віршів російською мовою «Зеленые врата».
У 1989 р. став першим головою Народного руху України, тричі обирався депутатом Верховної ради.
Очолював громадську організацію Конгрес української інтелігенції.
У 2006 р. удостоєний звання Героя України.

Цитати Івана Драча
Бог все поставить на місце, а ти йому все ж поможи.
Вірші не потрібні нікому, саме тому вони – найголовніше.
Нема народу – то пощо життя?
Ми віримо в магію небес, але не віримо в манну небесну.
Хто сумнівом битий, той не може вести.
Хто спить на землі – не боїться упасти.
Лиш Деміург владно змісить Ніщо, а вимісить Щось.
Тим скоріше, митцю, ти повернеш додому,
Чим вище у небо, у небо злетиш.
Формалізм завжди був дальтонік.
Вітер – це час, де нуртує біда.
Совість іржавіє – помста тужавіє.
Орлині очі – для дня,
Совині очі – для ночі.
Кожен українець – це «троїсті музики»: одне – думає, друге – каже, третє – робить.
Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Скільки українців, за давньою традицією, шукали таланту у розбудові чужих держав?!
Навіщо нам вороги? Ми самі собі вороги!
Щастя – це те, що було,
Щастя – це те, що буде,
Щастя – це те, що минає.
Україно, дозволь мені серед твого безголов’я головою тривожною прорости!..
Травень – вічний єретик.
Хто славу кидає на вітер,
Хто на мармур кидає слова!
Лише Любов одна не знає міри
Й тримає нас руками обома!
Національна безтактність дуже часто виростає на добре угноєному ґрунті великодержавного російського шовінізму.
Тіні наших незабутих, незабутніх українських предків мають знайти спокій, навіки оселившись у пам’яті народу.
Дивовижний народ українці! Найбільші його вороги сконали своєю смертю.
Славні мої діти, ми гермафродити, а наш вождь-бухгалтер все ж носить бюстгальтер, любить міфи й міфчики і міняє ліфчики. – Про В. Ющенка. Зі збірки «Противні строфи».
Іван Драч у 2010 році в інтерв’ю для «Української правди. Життя» про те, що є важливим для нації і держави, сказав таке: «Важить мова та духовна наповненість – культура, відчуття своєї приналежності до України. Ще Леся Українка писала: «Послухаєш, як вони по-українськи говорять – то ліпше б вони говорили по-китайськи».
Під час цього ж інтерв’ю, відповідаючи на запитання про життєву ціль, він сказав: «Сенс життя – це саме життя. Щодня я оточений радостями та печалями. І радості, і печалі – це величезні крила. В мене великий розмах крил – і в трагізмі, і в радощах»…
https://zik.ua

***
З «Кримською світлицею» Івана Драча зазнайомив наш - також уже вічної пам'яті - Данило Кононенко – незмінний редактор відділу літератури газети й очільник кримської письменницької організації НСПУ. Тож уявити собі громадсько-політичну і літературну «Світлицю» без поезії Драча – немислимо: газета регулярно розповідала про творчість поета, подавала добірки його нових поезій. Однією з таких добірок давайте ж пом'янемо Поета…
(На фото: Іван Драч з Данилом Кононенком і «Кримською світлицею»)

Іван ДРАЧ

СМЕРДИ І КОЗАКИ

Я — смерд. Люблю смердіти козакам,
Коли вони, величні і статечні,
Все важать вусом кожен міліграм
Пихи своєї — і ковтають блешні...
Я гній тоді несу на гармаках,
Щоб їх носи запчихали п’янезні.
Тоді пройдусь між ними на руках,
Поковерзую — збитки величезні!
Я — смерд. Я проісную кізяком.
Я зашмарую хату, щоб білив ти,
Щоб горував заможним козаком.
У нас свої і правди є, і кривди.
І різні в нас є радощі й жалі.
Ти віриш в Божу істину безсмертну.
Та істина існує на землі
І пахне квітка завдяки лиш смерду.
Є в мене ахіллесова п’ята.
Бо в смерда є, так, як і в тебе, діти.
І та п’ята всіх козаків віта,
Бо й діти смерда хочуть не смердіти…

* * *
Мечем Дніпра розрубана Вкраїна —
Вона ще досі дивом не зрослась,
Тому вона й воює на колінах,
Немов повержений у битві князь.
Побитий тяжко, але недобитий!
Він що не день підводиться з колін
Під регіт і під глум несамовитий
Своїх ріднющих проклятущих стін.
Чи ви це — Дорошенки, Хмельниченки?
Чи Брюховецькі у кривавій грі?
Чому за вас покутують Шевченки,
Франки і Лесі — слів поводирі.
І знову хтось вистрілює з чорнозему.
Він тут тисячоліття вікував.
І знову набирається хтось розуму,
І знову кості править костоправ...
Чи здійметься з колін?
Анумо, князю!
Микито Кожум’яко, поможи!..
Підводиться він,
геть побитий гряззю,
Та це не він, а це Вона в тяжі.
Це Мати наша, рубана й побита,
Це Неня наша, Господи, це ти!..
Іде жива по цвинтарних по плитах,
А з неї осипаються хрести...

ХОХЛИ

Опротивіло буть українцем
Запишусь в хохли
Є така дивовижна нація
Я лисий вона вся чубата
Запишусь матиму чуба
Колись на футболі в Москві
На матчі «Динамо» — «Спартак»
Читав несподіване гасло
«Ельцин заставь хохлов
Накормить нашу Россию»
Думав що за могутня нація
Може таку прірву прогодувати
Добре що не Китай лиш Росію
Заповажав тоді годувальників
«Хороший хохол —
 мертвый хохол»
Читав на парканах Криму
В героїчну епоху Мешкова
Вони і їх хохлів ненавидять
Так як і нас українців
Несподівано тоді думав
І сповнився солідарності
До братніх хохлів
Сьогодні вночі почув
По американській російській
 «Свободі»
Як ведучий Єрофеєв
Автор роману «Москва —
 Петушки»
Пропонує українську антологію
В перекладі по-російськи
Дуже кльово назвати
Аби розкупили відразу
«Хохлы бомбят Москву»
Вирішив не загаятись
І таки записатись в хохли...

* * *
Гортаю свої папери
Перебираю своє життя
Де сери пери і хери
Доводили мене до пуття
В три ціпи мене молотили
В три погибелі гнули
Світові і рідні мудили
Орденоносні акули
Але я якось виживав
Бо рідну траву жував
І воду криничну пив
І долі тому не пропив

ВИШИВАНКА

Я по світу іду в вишиванці,
А за мною вовки-сіроманці
Доганяють слідом навмання.
Я від них відбиваюсь щодня.
З малолітка іду в вишиванці.
Народився — відразу у шанці
Я попав, бо відразу в бою
Обстаю за Вкраїну свою.
Мій професор колись в вишиванці
Був скалічений. Був в лихоманці.
Йому вишили фінками груди.
Вічна заполоч. Вічні паскуди.
Все життя я іду в вишиванці.
В ній ходили вкраїнські повстанці
І в Норильську вмирали як стій...
В вишиванці ходити зумій!..

ОЛІГАРХАТ

Від білої хати до Білого дому...
Борис Олійник

1-й голос:
Серед білих-білих хат
Чорний зріс олігархат.
Трусять білі свої пархи
Мої чорні олігархи.
Творять свої чорні справи
Чорнороті скиртоправи.
Ми вибілюєм їх сутність
І прямуємо в майбутність,
Бо без них ми ніц не варті,
Бо у них стоять на варті
Славні стражі світові
І в Нью-Йорку, і в Москві..
2-й голос:
Може, все ж таки не чорні?
Де мінорні, де мажорні,
Може, все ж таки рябі —
Кожен по своїй судьбі
Трохи чорний, трохи білий,
Кожен зух ізнахабнілий,
Трохи білий, трохи чорний,
Все ж не лантух, а проворний,
Все ж меткий (для нас?), (для себе?)
Хилить птаство синьонебе
(Буде вам і буде нам?!)
Чи словесний це бедлам?
(Біди нам, а гроші вам!)
Що ж навпіл? Що пополам?!

ВОР

Цілий вік краде і бреше,
Бреше й краде, аж гуде.
Так за словом слово теше,
Бреше в плем’я молоде.
Плем’я правду цю ковтає,
Буде правда ця вовік,
І хвалу йому вертає:
Найчесніший чоловік.
Це колись жахались: «Пробі!»
Слів таких — чума і мор.
Це колись було на лобі
Тяжко випалено: «ВОР».
Він не може, щоб не красти,
А брехло споконвіків.
Синьо-жовтої він масти,
З касти ще більшовиків.

TV

Знов приб’ється Савік Шустер
Знову вистроїть хохла
Вдруге втретє вп’яте вшосте
Аби виправка була
Всіх построїть по ранжиру
Як велить електорат
Всіх готує до ефіру
І хохол безтямно рад
В телевізії кайфує
Тисне кнопки в один мент
Ну а Савік диригує
Зайшлий диво-диригент
Десь там вимели мітлою
Ну а в нього тут амур
Під хохляцькою полою
Інтерсавік Інтерчмур
З ним шукаємо ми славу
Вже накрила нас зима
Що б знайти нам свого Саву
Ну ж немає ну ж нема

ТИСЯЧОЛІТТЯ

Вкраїнське збирається гетто —
В кобзарській світлиці чи де?
Чи з нами Шекспір а чи Ґете?
Шевченко за руку веде?!
Вже тисячу років ґеттуємо
У себе під власним вікном.
І знову печалі гартуємо,
Вкриваємо сірим сукном
І плачемо, плачемо, плачемо —
Противні життя плаксії...
Тисячоліття відзначимо,
Ридальники вічні мої?!.

ВАСИЛЬ ЧЕРВОНІЙ

Блискавка б’є по вершинах.
Народна прикмета

Василь — герой був.
 В пору безгеройства
Він нудився останніми роками.
У пору долара, принижень
 і холуйства
Життя, розкреслене рахівниками,
Йому смерділо.
 Він шукав козацтва,
Боготворив — творив
 повстанські схрони.
Шукав він братства
 між боліт лайдацтва.
Зухвалий був у вивертах мамони.
Він розминувся, безперечно,
 з часом.
Він був би свій в УПА
 чи в Берестечку.
Ходив він гордо, не звивався
плазом.
Попробуй його смикни
за вуздечку!
Чи депутат, чи губернатор —
 хтозна —
Куди б його не занесла орбіта!
Відвага буйна.
 Цільність грандіозна.
Серед грози впав у розповні літа.
«Хай через труп мій
 піп московський їде —
Москва не має бути на Волині!»...
На свою голову він кликав біди.
Пандору він тривожив у гордині.
А в Бога була неймовірна віра.
Він не політик був.
 Не хитрий пасталака...
Бог від плеча і до плеча
 його проміряв
Вогненним метром —
і дощем заплакав...

ПАМ’ЯТІ АСЛАНА МАСХАДОВА

Величезна скажена імперія —
І маленький, мов жолудь, народ...
Як радіє тепер фанаберія,
Що взяла вона жолудя в рот.
Що ковтнула — старалися іроди.
Ще везе їм, везе до пори!
Буйний жолудю! Помстою вироди
І зі шлунка її роздери!
В Деміурга — своя бухгалтерія:
Дожене ще й тебе і мене.
Ще на дубі чеченськім імперія
Шабатуру свою розіпне!..

ПОРАДИ БОСАМ

Босий бос басує басом
Біс на біс плазує плазом
Біс вкусити хоче боса
Щоб була босиха боса
Бос ходити має взутий
А то може біс узути
І хоч босів тих до біса
Кожен бос дратує біса
Не ходи ти босий босе
Бо прийде дівчатко босе
Й випустить на тебе біса
А дівчаток тих до біса
Коли хочеш жити басом
З мерседесом з прибамбасом
Тож пильнуйся ходи взутий
А то може біс узути
І не визволить босиха
І не вимолить бісиха
Й бос тоді вже не басує
Тоді всує все є всує.

КОРУП І КОРУПЦІЯ

Щоранку знущається Коруп,
Скидається на ріці,
На вудку в усяку сторону
Туманом димить в молоці.
Щоранку виляскує Коруп,
Що корупцію започаткував
І вічну народну покору
Слухняністю пошаткував.
Корупція з корупцями —
Річка від неї димить
Туманами з манівцями...
Сонце все злиже за мить?!
Така у нас вічна ілюзія.
А Коруп — він цар ріки...
Корупція — наша контузія.
Не скажеш, що навпаки...
* * *
Знов замурзана мармиза
Знов приїде Кондоліза
Буде нам мармизу мити
Од Москви нас боронити
Гетьте руки москалюги
Попустіте нам попруги
Захисти нас любий ребе
Хто ж вборонить нас від себе
Нас від нас хто оборонить
Закопає рідні схрони
Коли б так ішли на ката
Як ідемо брат на брата

ПІП

Гайдамацький був піп.
Йому руки, живому, спалили.
Вже не руки були.
Замість рук — то жахні кимаки.
І здувались на лобі
Православні просмалені жили.
Жовна люто ходили,
Мов під щоками йшли кулаки...
Йшли до нього на сповідь.
Просто перли у тому піарі.
Кимаками хрестив він —
Православ’я од нього гуло.
Чув сам папа про нього.
Одсахнувся од нього в тіарі...
І на ньому стояло
Скаженюще моє село...
Часом лаю я долю,
Бо вона все мені в невдогоді.
То вона дурнувата,
То глуха, то тупа, то сліпа...
Лиш одне чую досі,
Що при всякій паскудній погоді
Все ж мій прадід ходив,
Чи прапрадід до того попа...

РОЗПЕРЕЗ

Телятко знайшлося в корови —
І три дні триває гульня,
І дух самогонки здоровий
Освоює радо рідня.
Померла прабаба нарешті,
А дід в неї ще баобаб:
Колись танцювала у решеті.
Ми з честю проводим прабаб.
А вже коли внучка знайдеться,
Суцільний піде розперез,
То з’їдеться Харків й Одеса,
А можем самі без Одес.
За це ми якраз повставали,
За це ми Сибір одбули,
Щоб мертві із трун повставали
Й безтямно і тупо пили.
Оце демократія, ненько!
Це хто насміхається з нас?!
І шапку скидає Шевченко,
І в шапку ридає Тарас.
* * *
Хто тут батька лише закопав,
А я закопав і сина.
Кому чорна дісталась копа,
Мені ж — люто сива.
Не можу молитву до неба вести,
Навіть не можу завити.
Не можу шепнути просто
 «прости»,
Я — в брехнях талановитий.
Тут солдат теліжинська рота
Будяками стоїть край тину.
Тут земля розчепірила рота
І ковтнула мою дитину...
Аби не був гордим,
 мордою в болото,
Не тільки тебе, а всю долю-судьбу,
Аби болотом стало
 все срібло-злото,
Срібло-злото, якого і не набув.
І те, синочку, як одбивали
 тобі печінку,
І як дерли очі тобі, аби вбивць
 не впізнав —
І все це я маю простити, синку?!.
Це християнська мені новизна.
Це мене роздирає
 між небом й землею,
Це мене врешті уже роздере —
Ця вина безпросвітна,
 рот повен ґлею,
І оце найновіше, що дуже старе...

ОСТАННІ АТАКИ

В. Г. Ковтуну

Баба з дідом повзуть на город
Переможці війни світової
Український городній народ
По-пластунськи повзуть наші вої
Костилі біля призьби лежать
Босі ноги своє одходили
По-пластунськи вперед в сіножать
Пруть старі із останньої сили
Дзот останній городній їх дот
Літо літуй зиму зимувати
На пирій блекоту на осот
Серце рвуть як чеку із гранати
По-пластунськи картоплю в мішки
То вже буде осіння атака
Так прошкують життя навпрошки
Аж регоче сусід-гультіпака
Смерть з косою в подвір’ї стоїть
Смерть чатує як смерть невідпорно
Мідь із клубу звитяжно сурмить
Ексклюзив незалежності Порно

ШКОЛА

Лідії Кравченко

Подивилась вона на сестру
І сказала вона сестрі:
— У тебе двоє близнючок
І у мене хлопчина.
Давай зробимо школу —
Українську школу у Ризі.
Буде в нас своя Україна.
Стала одна прибиральницею,
А друга сестра директрисою,
А мама їхня стала бабусею
Для всіх школярів.
Прибиральниця часом
Важливіша директриси,
А директриса з ганчіркою
Витирає носа міністрам...
Як вони поневірялись,
Знав лише Господь Бог,
Але вистояли, збулись
Українською школою в Ризі...
А ви в Україні
Можете збутись школою
Чи українським університетом,
Чи бодай українською ганчіркою,
Щоб витерти носа міністрам?!

МАЙБУТНЄ НАЛЕЖИТЬ ДІТЯМ

Майбутнє належить дітям.
Я знаю навіть — чиїм.
Під їхнім махровим суцвіттям
Недобре у пеклі моїм.
Майбутнє належить внукам.
Я знаю навіть — яким.
Їх не торкнула розпука
Крилом безжально гірким.
Привозить їх «мерс» ачи «майбах»
При вишколеній шоферні.
Їх усмішка штивна і зайва
Вистрілюватиме по мені.
Закінчивши лондонську школу,
Гламур зішкребуть з сорбон.
Діди їх прийшли з комсомолу,
А внуки хіба з VIP-персон.
Pаpа і maman пильнуватиме
Державу для них вберегти,
Щоб я не псував ті ватмани,
Де креслили їх архетип.
Хто скрутить в’язи майбутньому,
Той має крутити — вже!
А то засміємося кутніми —
І не розведеш їх ножем.
Будемо просторікувати,
Що знов облапошили нас.
І щоб колись не викрикувати,
Приймайте від мене пас!..

СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ

Не медичка Дуся —
Душа синьоока, бо петербуржа,
Не подільська Ядвіга тонюня,
А якраз навпаки...
Явдоха Широка,
Молодиця задаста і дужа
Візьме тебе, сухотника,
У ялтинські приймаки.
І будеш ти ялтинцям
Проводити водогони,
Комплектувати пожежників
На столичний свій смак.
А покоління наступні —
Пихаті такі вітрогони
Усе норовлять проти тебе, —
Не їхній ти подоляк.
Шкодують тобі завулка
Чи якогось дурного музею,
Щоб притулитись по-людськи,
Бо ялтинцям ти — не свій.
Хоч мають отих музеїв
Імператорську гамазею,
Розмотують перед кожним
Гонористий сувій.
Самотнім стоїш на цвинтарі,
Дорогий земляче Степане,
І я коло тебе стану,
Притулюся до твої вини.
Я вже тепер не вірю,
Що колись у них розуму стане.
Повій же на Ялту, вітре,
З подільської сторони...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 22.06.2018 > Тема "Українці мої..."