Версiя для друку Обговорити в форумi

Що є людина у Всесвіті? Маленький вогник, що спалахує і згасає, не залишаючи по собі в його безмежному просторі ніякого сліду. Здебільшого заклопотані сьогоденними справами, ми рідко замислюємось над сенсом свого буття. Тим паче чужого. І тільки тоді, коли ти несподівано стикаєшся з великою глибиною духовного багатства іншої особистості, мимоволі запитуєш себе: чи сам в ладу з власними гідністю і сумлінням, чи вірно розпорядився своєю долею? Це велика вдача - дізнатися про напрочуд світлу людину, життєвий досвід якої стає для тебе справжньою духовною поживою. 

На Сході кажуть: не дай, Боже, тобі народитися і жити в епоху змін. Але саме на такий час випало земне існування Євгена Миколайовича Іванівського. Народився під час Першої світової війни, пережив громадянську, воював у Другій, що увібрала в себе і фінську, і Велику Вітчизняну. Випробував на собі колективізацію, голодомор 30-х і фашистські концтабори. "Я знаю, що в Криму є два такі ветерани, котрі пройшли всю Другу світову війну, - один в Ялті та я - другий, - написав він у своєму листі до редакції. - Все бачив, як учора, пам'ятаю, як загарбали Україну більшовики і що з нею робили, бо все проходило на моїх очах. Приїздіть, у мене є про що розказати".

І ось ми в селі Цвіточному Білогірського району. Зустрілися з автором листа, як давні друзі. Воно й не дивно, адже Євген Миколайович передплачує "Кримську світлицю" аж з 1993 року, бо, як він написав, вона виходить українською мовою та відповідає за своїм змістом його світогляду: "Я є великий патріот своєї матері-України, своєї землі, яка мене родила і зростила".

Радіючи зустрічі, обнялися й заплакали від повноти почуттів. Їх з нами розділила і дружина господаря - привітна Тетяна Макарівна. Запросили до хати, де на столі, мов на почесному місці, побачили наш щотижневик. Його подружжя чекає кожну п'ятницю, як сказали, з нетерпінням, право читати газету першою беззаперечно віддано жінці - так вирішив пан Євген.

Гадаю, кожен, хто подивиться на це фото, погодиться зі мною - таке обличчя буває лише у праведників. Та й сповідь нашого співрозмовника це підтверджує. Його надзвичайна пам'ять і у 88 років зберегла кожну мить і власного життя, і подій, вдумливим свідком яких волею долі він ставав. Народився він в місті Тальному на Черкащині в освіченій родині. Дід вивчився в Київському університеті імені Т. Г. Шевченка на юриста, мав практику у Василькові, а батько до Першої світової війни також там працював в якомусь державному відомстві.

Мати теж мала пристойну освіту, хоча й займалася вихованням п'ятьох дітей: трьох доньок і двох синів. Так було, допоки в розмірене провінційне життя не увірвалась Перша імперіалістична війна, з якої Микола Іванівський вже повернувся дуже слабким. Відпочити батькові не дали - забрали в Червону армію. Мати була вимушена повернутися з дітьми в Тальне. Оселилися в її рідній оселі на околиці міста. Поки вона була жива, жили в достатку - мали господарство, з якого й годувались. Євгенчику, як старшому з синів, довелось рано очолити родину (батько помер в 48 років, мати - в 40). Підлітком працював за господаря на чотирьох десятинах городу, доглядав за тваринами. Орав на корівках, сам згодом двох воликів вигодував. Опановував за допомогою сусідів- чоловіків всю сільськогосподарську науку. В 14 років вони його сприймали як дорослого, поважали як  рівню собі. Сестрам та молодшому братику він був за батька й матір. Хлопець ріс кмітливим, цікавився науками і школу не полишав. Упорається вдома - і гайда до школи. Вірші  Шевченка, якого дуже любив, вивчав на ходу і дотепер пам'ятає. Щоправда, семирічку залишив на останній четверті, бо господарство вже потребувало цілодобової праці. У гарного молодого хазяїна все добре й надалі б ладилось, якби не колективізація. В колгосп віддали все, що мали. Євген і далі ніби так само працював, як і раніше, але вже не на себе... 

Добре пам'ятає Євген Миколайович, як орудували в сільській місцевості так звані "двадцятип'ятитисячники" у шкіряних картузах та куртках. Їх, росіян, тоді ставили на всі керівні посади. У 1932 році, коли у людей забирали все до останньої зернини, їхню родину врятувала від голодної смерті вдало прихована сипанка. Дещо перепадало з колгоспної ферми, куди Євгена взяли на роботу, адже добре вмів доглядати худобу. Напевно через працьовитість з часом його відправили навчатись та тракториста. Охочий до техніки, він добре опанував і цю науку. Довчився до бригадира тракторної бригади, вивчив й шоферську справу. Працював в МТС. Навчався на робфаці, навіть одразу взяли на другий курс. Як сьогодні, пам'ятає, що 1 лютого 1939 року його викликали до військкомату. Кажуть: "Ти вже маєш середню освіту і став механізатором широкого профілю. Давай у воєнну школу!" Відправили в Київ до військово-технічного училища навчатися на воєнтеха.  

- Якось вночі, 7 вересня, - пригадує Євген Миколайович, - курсантів підняли по тривозі. На той час німець вже забрав Польщу з тієї сторони. А ми з нашої сторони вже готувались визволяти шість українських областей. Тієї ж ночі сформували автомобільну колону по 20 людей в кожній і рушили на Проскурів. Там організували нову окрему 44-ту автотранспортну бригаду - вісім батальйонів. І я потрапив до неї старшиною техслужби, помічником воєнтехніка, працював в ремонтній майстерні. Нюхнув пороху.

- Євгене Миколайовичу, розкажіть про свої враження від спілкування з населенням Західної України.

- Коли ми тільки туди увійшли, назустріч нам вибігали жінки, обнімали й плакали від радості. Казали нам: "Ми ж вас чекали! Поляки над нами знущались"... А коли побачив, що з ними потім сталося, сказав собі: "Ось, дочекалися!" Гребли їх, бідолашних, душили... Щоправда, нас звідти швидко відправили знову до Проскурова і далі в інший бік.

- А куди саме?

- Бригадні батальйони відправляли в невідомому напрямку. Ми гадали, напевно, возитимуть з полів буряки. Тільки згодом зрозуміли, що те збирання буряків обернулось новою війною. Об'явили, що на нас напала Фінляндія. Уявіть собі, три з половиною мільйони населення напали на 270 мільйонів!

- І ви потрапили на цю війну?

- Дійшла черга і до нашого батальйону. Повантажилися у вагони в Житомирі, поставили пічки, нари двох'ярусні. Машини міцно закріпили на платформах. Пішов ешелон! Зупинились на якійсь товарній станції. Стукають - виходь! Вийшли з вагонів, а там 43 градуси морозу! Станція "Лодейное поле" Ленінградської області - станція постачання для фінського фронту. Я й дотепер не можу збагнути, чому так знущалася над солдатами радянська влада. Чи то азійська відсталість, чи щось інше... В армії ж служили люди зі всіх 15 республік СРСР. Хіба ж бачили в своєму житті узбеки, таджики, туркмени, киргизи морози за 40 градусів? Кинули їх в оцю холоднечу в черевичках і обмотках, тоненьких шинельках. Побачив я там страшну картину: купи померлих людей. Вони тулились один до одного, щоб зігрітися, та так і замерзали. Отака була ця війна...

- А що говорило командування?

- Суворо забороняли цю тему обговорювати. Не  можна було про це комусь сказати чи написати. Мовчок! Ніби просто звільняли територію.

- А ви бачили фіннів? Як поводились їхні полонені?

- Вони не здавалися в полон. Тікали і все за собою знищували, геть і кота не лишали! Ото були патріоти своєї країни! Дівчата їхні віком 14 - 15 років, тепло вдягнені, з гвинтівкою та провіантом залазили на ялинку: від них ніхто не сховається. Їх, снайперів, кукушками називали. Їй-Богу, легше було рік воювати під час Вітчизняної, ніж пробути там оті кляті три з половиною місяці.

- І чим все там закінчилось?

- Перемир'ям. Почали військових додому відпускати. А нам наказали: поки зимові дороги стоять, вивезти всю техніку - машини, трактори, літаки, весь металобрухт, на ближню залізничну станцію. Поки не розкисло, цим ми й займались.

- Ви відтоді так і залишились військовим?

- Приїжджає до нас комбриг - начальник Петрозаводського гарнізону. Вишикувались ми перед ним - брудні, обірвані, у валянках. Він розпорядився, щоб нам привезли нове обмундирування. Нас навіть взули в ялові чоботи. Комбриг сказав: "Щоб ви додому повернулись як воїни!" Аж 8 червня 1940 року я виїжджав звідтіля. Добралися до станції Балагоє Тверської області. А там з військової комендатури наказ: всі воєнні ешелони направляти до прибалтійських кордонів. Попрямували туди. Військ там зібралося! І 23-го рухнули на три маленькі мирні багаті, культурні держави - Латвію, Литву та Естонію. Рвонула туди радянська чума і пішла колошматити! Все це на моїх очах відбувалося.

- Як же Ви це сприймали?

- Боляче. Все розумів, але треба було мовчати. Дещо сказав один раз. Ідемо якось втрьох. Зустрічаємо якогось чоловіка в цивільному (їх туди з Москви на той час багацько понаїхало!). Підходить до нас. Каже: "Здравствуйте, товарищи! Видишь, какие они! Их освободили, а они еще нас оккупантами называют!" Мені аж свербить (таким був, таким і залишився!). Не втерпів, питаю: "Скільки ви тут?" "Четвертый день". Я йому у відповідь: "А я тут півтора місяці. Переходив кордон і нікого не бачив, від кого їх визволяли!" Звісно, заперечувати йому нічим було. Тільки пригрозив: "Ты брось эти словечки! Еще одно - и тебя не будет!" "Особісти", як їх називали, скрізь нишпорили, були серед них помічники навіть з рядових.

Пробув я в Прибалтиці до 28 листопада. Бачив, як литовців, латишів, естонців страшенно грабували, вивозили з рідної країни.

- Тобто Ви прекрасно потім розуміли прагнення цих країн вийти зі складу СРСР?

- Я це розумів ще в 1940 році, адже все творилося на моїх очах...

- А далі як склалась військова служба?

- Перед Новим роком (1941-м) відправили мене у відпустку - до першого виклику. А з частини я не виписуюсь. Побував вдома. Працював в МТС до першого дня Великої Вітчизняної. Ввечері того ж дня повернувся в Житомир. Хлопці мене зустріли: "Давай скоріше, наш батальйон вже має призначення". Наш автобат направили на оборону Володимира-Волинського. Звідти відступали й відступали аж до Києва. 

...Пам'ять Євгена Миколайовича зберегла до найменших подробиць воєнні події, в яких він брав участь. Пригадує по датах всі міста і села, через котрі відступали та які визволяли, називає всі номери військових частин, імена командирів. Під час оборони Ростова на початку серпня 1942 року був тяжко поранений. Випав непритомний зі своєї підбитої машини. Каже: як в кіно "Судьба человека". Якби не санінструктор з Чернігівщини Сашко Волохін, який його бездиханного підібрав, назавжди б лишився на полі бою. Але на тому прихильність долі підвела. Контуженого, з пораненими рукою і ногою, Євгена Миколайовича німці разом з іншими полоненими, імена яких і досі пам'ятає, забрали в концтабір. Де тільки не перебував у полоні! У Таганрогській тюрмі здибався зі своїми земляками. Льова Крупник (царство йому небесне!) тоді поділився з ним чим міг - дав хліба, дещо з одежі, навіть зняв з себе теплу куфайку. Та, на жаль, їхні шляхи розминулись - Льову разом з іншими табірними євреями знищили. Чимало поневірянь зазнав Іванівський у концтаборі в Шепетівці. Якби не природний талант майстра на всі руки, невідомо, чи залишився б в живих. Так-сяк підгодовувався тим, що підрядився голити товаришів по нещастю. Знайшов   бритву, сам її виправив.

Зі зміною обставин на фронті табори для радянських військовополонених, пересувались на Захід. В 1943 році герой нашої розповіді опинився в Німеччині. Бувало, втікав. Але куди подітися? Переховуватись ніде. Якось з двома такими ж утікачами прибився до французьких полонених, та знову опинився в таборі. Виручило знання техніки. Призначили працювати в ремонтній майстерні, де навіть мав дозвіл ходити містом. Відремонтовані Євгеном Миколайовичем акумулятори були бездоганні. На практиці легко опанував й німецьку мову, тим паче, що вивчав її зі школи. Добрим словом пригадує свого німецького колегу - верфільмайстера Теодора Піппо, який забирав його (під виглядом прибиральника) вечорами до свого дому. Там і дав можливість йому слухати по радіоприймачу Москву. Дав й олівець, щоб міг записувати зведення Совінформбюро. Налагодив зв'язок з містом, де ці Євгенові записи поширювались. Після війни Теодор допоміг своєму українському другу уникнути й сталінської катівні. Дав свідчення особістам з фільтраційного табору про Євгенову підпільну роботу. Завдяки цьому звинувачення з військовополоненого зняли. Навіть запросили працювати в КДБ. Звісно, він відмовився. Каже, що, як пригадає цю назву, відразу моторошно стає: "Не з моєю душею та моїм серцем там бути!" Ще деякий час військовополонених пересували в окупаційній зоні в Німеччині, з одного міста в інше, щоб допомагали виявити поліцаїв. "А годували гірше, ніж у німців", - підкреслив Євген Миколайович.

В 1945 році його знову відправили служити в автобат. Він виправив всі свої документи. В грудні демобілізувався в Самборі Львівської області. Залишився в місті працювати управдомом, роздобув квартиру. І наочно пересвідчився в тому, що в той час робила радянська влада з місцевим населенням. На всіх вішали тавро "бандерівець", кого саджали в тюрму, кого висилали. Наводили жах на людей.

Якось, як "східняка", його викликали в міськком партії і відправили в Старо-Самбірський район проводити хлібозакупівлю. Дали автомат, дві "лимонки": іди працюй та відбивайся від отих "бандерівців". Тоді місцеве населення роздирали з одного боку свої: "Не давай хліба!", з іншого - радянська влада: "Віддай все Москві!" Звісно, люди щось приховували та продавали на базарі, де хліб купували "східняки". Євген Миколайович вважає, що оті "бандерівці" спасли тих самих "східняків" в 1946 - 1947 роках від голоду: "Царство їм небесне, кого вже немає!" 

На початку 1947 року - нове призначення. Цього разу - організовувати в одному з сіл під Самбором вибори до Верховної Ради УРСР. Бачив, як "гуляла" після тих виборів місцева комуністична еліта та "народний обранець" - столи ломились від делікатесів й випивки. Після виборів знову повернувся на роботу управдомом. Одного дня прочитав у "Труді" оголошення: архангельська мореходка набирає курсантів на навчання. Відправився туди. Поступив. Через три роки закінчив. Працював другим механіком на каботажних судах аж до 1957 року. І тільки тоді навідався в Тальне, в якому вже нікого з близьких родичів не лишилось. Вирішив повертатися з дружиною і двома дітьми на батьківщину. Збудував дім. Працював машиністом на бурильних агрегатах, в автотракторному парку цукрового комбінату.

У 1966 році родина Іванівських по переселенню поїхала до Криму. Тут Євген Миколайович влаштувався в ПМК тресту "Кримсільбуд". Як він написав у листі в редакцію: "Хоча і маю середню спеціальну освіту - дипломований механік, але взагалі працював рядовим механізатором, тому що я був і є безпартійним". І хоча за віком вийшов на пенсію в 1974 році, залишався на роботі ще 14 років. Заробив собі стажу аж 58 років. Виростив з дружиною гарних доньку (вона живе в Білогірську) і сина (працює в Хабаровську). Через 24 роки лагідного сімейного життя залишився вдівцем. Довго жив один і по-доброму заздрив товаришу, який    одружився з милою жіночкою, котра виявилась не лише землячкою пана Євгена, а й далекою його родичкою. Частенько зустрічались по-дружньому. Аж коли й Тетяна Макарівна овдовіла, вирішили поєднати на старості літ свої долі. Відвезла вона друга покійного чоловіка до себе в Цвіточне. Тут і мешкають вже шість років у мирі й злагоді. Оселя - як картинка, все облаштоване належним чином. Город - хоч на виставку. В дворі - колодязь з кришталевою джерельною водою. Тримають курочок. Корівки немає - вже важкувато утримувати, але молочко купують в добрих сусідів - кримських татар, з якими товаришують. Євген Миколайович завжди їм "Кримську світлицю" дає читати зі статтями про кримськотатарські проблеми. На двох з  Тетяною Макарівною тепер мають 13 внуків та шість правнуків. Дивитися на це подружжя дуже приємно, дуже вони милі - так і сяють добром і любов'ю.

На прощання Євген Миколайович заспівав нам українську пісню (має гарний голос, з дитинства співав у церковному хорі). Читав і власні вірші, які й досі пише. Розповів він і про свою зустріч з Тарасом Шевченком у Каневі. Приніс якось до його пам'ятника квіти. Довго стояв, прислухався, поки не почув від нашого Пророка новий віршований "Сон". Але про це трохи згодом. Думаю, це не остання наша зустріч з паном Євгеном.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 20.09.2002 > Тема "Українці мої..."