Версiя для друку Обговорити в форумi

Галина ЛИТОВЧЕНКО
КОРІННІ

***
Пам’ять зрешечена кулями, але жива
в навхрест забитих дошками товарних вагонах.
Там, де могили сховала надійно трава,
в гулі сумних залізниць на страшних перегонах.

Пам’ять видніється в зморшках згорьованих лиць,
в темному погляді вічний вбачається докір.
Все пам’ятає народ до найменших дрібниць,
в сяйві зірок імена в піднебессі високім.

Вітром розноситься степом чи пісня чи плач,
страчені душі біліють над горами в хмарах.
Чіпко тримає корінням старий карагач
спогад про миле дівча у зелених шальварах.

Чи здогадався, чия це хустина легка,
хто притулився до стовбура міцно щокою?
Ніжно погладжує кору стареча рука –
стала, мов тертка, кора за розлуки шорсткою.

Хто розуміє той радісний крик журавля,
що навесні з високості над світом лунає?
Рідних дітей зачекалася кримська земля,
всіх киримли, для яких вона в пам’яті раєм.
04.05.2018

***
Тим діткам так солодко спалось травневої ночі:
маленьким Ахтемам, Різам, Нуріє та Айше,
в той час, як диявол гримаси неприязні корчив,
на кожного підло навішував юди кліше.

Чомусь плачуть мама і бабця, пакуючи речі,
нащось такий ґвалт влаштували собаки в селі.
З війни прийде тато, а в хаті не чути малечі –
записку б лишити потрібно йому на столі.

Вже яблуні цвіт засвітив розполоханий ранок,
зловісну тримають стежки у траві таїну,
ще й дядько військовий для чогось стрільнув наостанок –
невже до цих пір не награвся у справжню війну?

Нащо така гра, що дорослих до сліз налякала?
Біжать до вагонів, щоб десь заховатись в кутку.
Спіткнувся дідусь і лежить нерухомо на шпалах,
та зойкнула бабця, ступивши на дошку хитку.

У носі хлоп’ятко вишукує пальчиком кози,
на сонячний промінь в щілині даху задививсь.
Терпляче чекає свистка із труби паровоза,
бо вперше на поїзді їде далеко кудись.
09.05.2018

Мал. Рустема Емінова

ОБІЦЯНКА

 Ранкову каву вона готувала, як завжди, на піску в дорогому апараті престижної фірми. Та і весь особняк був під зав’язку обладнаний найкращими новинками побутової техніки, що значно полегшувало щоденну роботу Айгуль. Її хазяйка Севжи-ханум ні в чому не відмовляла ні собі, ні своїм домочадцям: все найкраще і найкоштовніше вона могла собі дозволити.
 Єдиним антикваріатом в розкішній кухні була ручна кавомолка з приданого бабусі Айше. Айгуль із-за примх старої змушена була розтирати зерна в старовинному млинку, витрачаючи добрих півгодини на приготування кавового порошку. Те, що в електричній кавомолці вийшло б набагато краще, доводом не було. Бабці в каві найперше потрібна була душа. Айше-ханум давним давно переконала в тім два свої наступні покоління, тож свисту альтернативного млинкові електроприладу з кухні ніхто ніколи не чув.
 Айгуль знала, що на верхній полиці шафи є коробка, вміст якої чекає свого часу – скоріш за все відходу в інший світ старенької, бо млинок з ладу не виходив. Його вже десятки разів ремонтував ровесник Айше-ханум з тісної лавки на центральному міському ринку. З колишніх деталей млинка в нім залишився хіба що потемнілий від часу мідний корпус, та й той вже паяний-перепаяний.
 Перша кава готувалася для старої, вона прокидалася на світанку. Сьогоднішнє горнятко з рук Айгуль буде останнім. Не факт, що жінка ще колись не повернеться в цю затишну садибу в передмісті Стамбулу, але наразі на першому плані в неї була надважлива справа, задля якої вона і приїхала в Туреччину кілька років тому, щоб заробити грошей після повернення в Крим з Самарканду, де народилася та виросла.
 Порівняно недавно Айгуль поміняла своє вже звичне місце проживання на Крим, історичну батьківщину їх колись великого роду, без всякого страху і навіть тіні сумніву. Про цей земний рай вона чула з дитинства з розповідей батьків та бабусі, якій так і не пощастило відчути напливу хвиль радості та щастя від повернення на землю своїх пращурів.
 Донька старої Айше, красива статна турчанка Севжи-ханум, теж прокидалася рано – на те спонукали постійні клопоти людини, яка має успішний бізнес, але до ранкової кави виходила тільки після проведення косметичних процедур та прийняття душу.
 - Айгуль, одягайся, поїдемо в салон, тобі теж не завадить зробити зачіску та манікюр, – розпорядилася хазяйка, відставивши горнятко з залишками кавової гущі на дні.
 Для прислуги увага хазяйки не була сюрпризом, Севжи інколи радувала жінку поїздками по магазинах та перукарнях.
 - Уладнаєш на батьківщині свої діла, приїжджай іще. Гроші лишніми не бувають ніколи. Я вже до тебе звикла.
 Ці події останнього в Туреччині дня залишилися позаду – в ілюмінаторі вже виднілися Кримські гори і попереду на Айгуль чекала клопітка робота. Рідний дім улюбленої бабусі Гульнари вона знайшла, як і обіцяла біля її смертного одру. Старенька з низькою стелею оселя під черепичною покрівлею, яка всього бачила на своєму віку, відрізнялася від оточуючих її будинків, зведених на колишніх татарських обійстях не раніше ніж через піввіку після толоки у дворі справжніх господарів. Назви села Кочкар-Елі ні на карті району, ні на дорожних знаках вже не знайдеш, воно давно перейменоване в село Брянське – не зовсім доречне ім’я для поселення, підпорядкованого колишній столиці Кримського ханства.
 Фінансова сторона справи вже не тяготила Айгуль. Сума коштів, зароблених в Стамбулі, була достатньою для викупу хати в нинішніх господарів. Ті копійки, що складали з чоловіком в селі, заробляючи на вирощуванні та продажу редиски і помідорів, були, як крапля в морі. Айгуль згадувала, як щодня вдосвіта на початку літа бігала лісосмугами та запущеними садами, збираючи горішки молодого мигдалю і, не відходячи з місця, лущила їх на камінцях, щоб встигнути до роботи відправити чоловіка в місто на базар до оптовика, що розкладав готові до продажу ядра в пластикові стаканчики та збував їх утридорога. Інколи посилала на морське узбережжя школярку-доньку, де горішки швидко розбиралися приїжджими відпочивальниками. Тоді дохід від збуту мигдалю був набагато кращим.
 По приїзді з Туреччини додому, наступного ж ранку Айгуль побігла до колишнього подвір’я бабусі Гульнари на перемовини з тіткою Марією, якій будинок дістався від колгоспу, в якому багато років відпрацювала на винограднику. Чоловіка та єдиного сина жінка поховала давно і вже звиклася жити самітницею.
 - Це ти, доню? Давно не навідувалася. Що привело тебе знову до моєї хати?
 «До моєї!» хотілося кричати Айгуль. «До моєї, бо це мій спадок! Нотаріусом не завірений, але мій! Цей дім побудований моїм дідусем, який партизанив в кримських лісах і віддав життя за рідну землю! Саме з цієї оселі викинули колись на світанку бабусю Гульнару з трьома малими дітками та вивезли в товарняку до Самарканду!» Хотілося виплеснути з себе всю образу, весь біль за скривджений народ, накопичений в серці за багато років. Той біль теж передався їй у спадок від бабусі, від знайомих і сусідів кримських татар, багато яких навіки залишилися в азійській землі.
 - Ось привезла вам гостинців з Туреччини та хочу знову просити продати мені вашу-нашу хату. Тітонько Марусю, благаю вас. Я все зроблю задля вашої безбідної старості. Продайте мені хатину!
 - Я розумію тебе, Гулю. Ти могла б і кращу оселю в селі знайти, та напевне не потрібна тобі інша. Але ж куди я маю подітися? Ця хатина і мені вже рідною стала. Та й не залишилося в мене нікого, хто б доглянув, а тут – сусіди, з якими багато років одну межу між садибами ділимо.
 - Ну десь же є у вас хоч якісь родичі, тітонько Марусю?
 Стара хотіла змовчати, але совість стиха тиснула їй на серце.
 - Десь живе в Миколаєві племінниця, колись навіть приїжджала провідати тітку. Якби ж ближче до моря хата стояла, то частіше навідувалася б рідня.
 - Адресу ж їх маєте? Або скажіть прізвище та ім’я, а я розшукаю.
 - Подивлюся, десь повинні бути старі конверти з листами, але не під силу мені вже якісь збори та переїзди, – зітхнула тітка.
 - Нехай це вас не турбує, я все візьму на себе, – продовжувала переконувати жінка.
 Чоловік Айгуль не відмовляв дружину від її наміру, бо знав, що з цього нічого не вийде. Вона була набагато проворнішою від нього, прагматичною та освіченою і в суперечках її слово завжди було останнім. Тим більш – не мав морального права розпоряджатися заробленими нею грішми. Хоча і самому не легко було залишатися вдвох з дочкою на тривалий час без господарки в їх невеличкій хатині, купленій колись за виручені дріб’язкові кошти від поспішного продажу квартири в Узбекистані. Тамтешні агентства з нерухомості гарно нагріли руки, штучно знизивши ціни на житло кримських татар, яким через десятки років після депортації все ж дозволили повернутися на рідну землю.
 Не відкладаючи справи в довгий ящик, Айгуль зібралася їхати до Миколаєва на пошуки родичів тітки Марії. Ті теж були спантеличені наполегливістю спритної татарки. Та й перспектива появи в їх оселі старої людини, нехай і не зовсім сторонньої, натякала на нові клопоти та обмеження.
 - Я обіцяю вам певну суму на утримання тітки. Та й гроші від продажу хати вона не забере з собою в могилу. Скільки їй там жити осталося?
 Айгуль не обминула думка про можливу меркантильність цих незнайомих їй людей. Її лякали довгі паузи в розмові з родичами тітки Марії і вона поспішно заповнювала їх обіцянками та пропозиціями, які могли б зацікавити племінницю та її родину, підказувала, як можна розпорядитися чималими коштами. Без отримання від них згоди на опіку тітки Марії повертатися додому нічого. Айгуль бачила, що її переконання діють і, що б їй це не вартувало, вона зобов’язана заручитися гарантіями людей, які все ж прийняли її та не виставили за поріг.
 В Крим мов на крилах летіла. Через кілька днів пообіцяла приїхати і племінниця тітки Марії, щоб бути свідком при складанні угоди на продаж-купівлю нерухомості, а разом з тим прослідкувати, щоб родичка не назбирала собі в придане якогось непотребу та не захарастила ним міську квартиру.
 Тітка Марія жалкувала за кожною мискою та чашкою, старенькою ковдрою та фіранками, бо розуміла, що все це потрапить на смітник. Пропонувала сусідам забрати собі деякі речі – в господарстві згодиться. Дещо і справді перекочувало в сусідські обійстя, а клунки з особистими речами племінниця вже розставляла в салоні мікроавтобуса, найнятого Айгуль для перевезення тітки Марії до Миколаєва.
 Прощалися хто зі сльозами жалю, хто зі сльозами радості. Айгуль махала рукою вслід автомобілю, поки він не зник за рогом вулиці.
 Все! Вона це зробила! Вона повернула садибу справжнім господарям – нинішнім та майбутнім нащадкам бабусі Гульнари та дідуся Марлена. Айгуль вихопила з купи покидьок, що залишилася серед подвір’я, сухого віника зі степового полину і взялася змітати ним павутиння в кутках спорожнілої хати. Повідчиняла навстіж вікна та двері, виставила під стіни рами, які не мали стулок, давши простір вітру та протягам.
 На подвір’я увійшли чоловік з дочкою із сапами в руках і родина з завзяттям взялася шкребти зі стін десятилітні нашарування глини та вапна, залишки фарби та сажі, щоб геть назавжди вивести з рідної домівки чужий дух…
09.05.2018

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2018 > Тема "Душі криниця"