"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2018 > Тема "Душі криниця"
#20 за 18.05.2018
ХАЙТАРМА
Василь МАРСЮК
Василь МАРСЮК ХАЙТАРМА* (Коротка поема)
Я стара. Я татарка. Я ханського роду. Мою душу бер╕г милостивий Аллах. Давн╕й р╕д м╕й в╕д славних Г╕ре╖в походив, хоч ╕ кров укра╖нська у жилах текла. Прапрабаба моя – з-п╕д Черкас полонянка – прикрашала трояндою ханський гарем ╕ жоною була, а не просто коханкою, ╕ в╕д д╕ток ╖╖ ми по св╕ту ╕дем. ╤ в╕д не╖ вдались ми св╕тловолос╕. Час розкидав наш р╕д по ус╕х св╕тах. А мен╕ виростати вже тут довелося, де купатись до моря з╕йшов Кара-Даг. Наша хата стояла якраз п╕д горою, а на пагорб╕ р╕с карагач-богатир… Наче все у к╕но в╕дбулося з╕ мною. О, який нас чекав людожерний вир! «Красн╕» вигнали з Криму якраз тод╕ н╕мц╕в – ╕ в╕йн╕, ╕ б╕д╕ вже, здавалось, капут**, та в село налет╕ли московськ╕ ординц╕, наказали ус╕м готуватися в путь. Батько м╕й вже погиб на в╕йн╕ за червоних, наречений м╕й теж ╕з червоними був. А за що ╕ куди нас везуть безборонних? ╤ за що нам Аллах дав таку судьбу? Кара-Даг, Кара-Даг, наша чорна горо, ти над морем сто╖ш, як стояла в╕ки, я прощалась з тобою неначе вчора, та уже табунами проб╕гли роки. ╤ мене, ╕ сестер мо╖х менших, ╕ мат╕р на машину загнали – лиш торба в руц╕. Прощавай, б╕дний раю у р╕дн╕й хат╕! ╤ куди нас везуть, мов останн╕х старц╕в? З моря саме тод╕ вийшло сонце, як глечик, осв╕тило топол╕ ╕ весь Кара-Даг, об╕гр╕ло там наших б╕лих овечок, ╕ погладило наш черепичний дах. Все село привезли в Феодос╕ю-Кафу, а вже нашого люду там купчилась тьма, а солдати кругом стерегли, як ватагу, заганяли в вагони – ╕ спасу нема… Ми на клунках сид╕ли, все ждали в╕дправки, як п╕д веч╕р до нас п╕д╕йшов оф╕цер, пол╕чив нас, пап╕р зачитав, як прогавкав, все на мене дививсь – що б то значило це? Пот╕м вив╕в з юрми ╕ пов╕в по безлюддю, посадив б╕ля моря п╕д темним кущем: «Вот теперь мы с тобой любоваться будем!» Я благала ╕ плакала так гаряче: «╢ у мене жених, теж в червоних служить, льотчик в╕н, оф╕цер, як ╕ ти!» «Брось болтать! Буду я тебе мужем! А из чурки какой офицер? Лады?..» ╤ в п╕сок повалив – ╕ куса╓-ц╕лу╓, ╕ шальвари здира╓: «Прикончу! Молчи!» П╕д рукою я кам╕нь, як диньку, чую – ╕ по скрон╕ його! Враз обм’як ╕ харчить… ╤з грудей його скинула об╕ч – ╕ вздовж моря б╕гом! Т╕льки згодом себе спам’ятала. А тиша як в гроб╕… ╤ шальвари подерт╕, й тюбе*** в море кинула. ╤ простоволоса де водою, а де по п╕ску побрела в Кок-Тебель. Доки сонце звелося, я прис╕ла спочить в карадагськ╕м л╕ску. Вдень ховалась в знайом╕й з дитинства печер╕, прокрадалась до хати сво╓╖ вноч╕, в╕дчиняла тихенько, мов злод╕йка, двер╕, що скрип╕ли тужливо, як в л╕с╕ сич╕. ╤з козою, бувало, лежала до ранку, з нею тепло ╕ р╕дно було мен╕, ╕ прабабцю свою полонянку стала бачити ув╕ сн╕. ╥╖ з дому пригнали сюди на чужину, я ж в полон╕ була на сво╖й земл╕… Та забула я скоро до хати стежину – стало гам╕рно в наш╕м сел╕. Завезли сюди люд ╕з Рос╕╖, поселили у наш╕ хати – ╕ одразу дахи вс╕ ос╕ли, ╕ з╕в’яли зелен╕ сади. Побрела я ╕з Криму в Черкаси, до сво╓╖ немовби р╕дн╕… У колгосп╕ трудилась до часу, заробляла як╕сь трудодн╕. Там назвалась ╕м’ям прабабус╕, я ╕ дос╕ Оксана Козак. У сел╕ не цуралася друз╕в, роздивилася, що тут ╕ як. Теж нещасна робота у злиднях… Люди добр╕, так╕, як ╕ ми. Подалась би в Ташкент до р╕дних – та боялась розплати – тюрми. Я ж прибила тод╕ оф╕цера… Друг м╕й льотчик пол╕г на в╕йн╕… Вийшла зам╕ж за хлопця-шофера, двох б╕лявих родила син╕в. Чолов╕к хорував на серце – овдов╕ла з малими д╕тьми, але ╖х п╕дняла, як ведеться, стала вчити, щоб стали людьми. Я тепер вже й сама прабабуся, але тут доживаю сама. Вже гадала, що в Крим не вернуся – т╕льки тут почалась Хайтарма. Потяглися татари, як птиц╕, хоч не ждали ╖х р╕дн╕ доми. Я в╕дкрила синам та╓мницю: може, д╕ти, по╖демо й ми!? Будем жити п╕д красень-горою, де чека╓ старий карагач. Похитали сини головою: «Укра╖нц╕ ми, мамо, пробач!» Я ж по╖хала. Стр╕лась з сестрою – в╕с╕м душ у с╕м’╖, т╕снота. Де була наша хата, ст╕ною вже висотн╕ будинки стоять. Я, мов ласт╕вка, теж тут гн╕здо придбала – Кара-Даг загляда╓ якраз у в╕кно, т╕льки жаль, що на пагорб╕ порожньо стало, бо старий карагач вже спиляли давно. А на м╕сц╕ його я новий посадила, часом вийду туди, ск╕льки зможу – поллю, п╕днялася б ще вище – не т╕ вже сили. Як згори я на землю дивитись люблю! Ось на вас я дивлюсь (це бабуся – до мене) – трохи дивний курортник сюди забр╕в: вс╕ гуляють край моря в алеях зелених, ви ж поближче до наших крутих горб╕в. Дай, ось думаю, вас зупиню та спитаю, чи не з наших татар хтось блука╓ весь час. «Укра╖нц╕в, бабуню, я тут виглядаю – ╕ радий, що зустр╕в саме вас!» «Вже не знаю й сама, хто я зараз. Тут – п╕всерця мого, а п╕всерця там у гаю над Дн╕пром осталось… Як там зараз ведеться вам?» В душу дивляться оч╕ стареч╕: «То ви справд╕ з самих Черкас?!» Об╕йняв я худеньк╕ плеч╕: «Так, я зв╕дти, де люблять вас!»
* Хайтарма (татар.) – повернення. Означа╓ також масове повернення татар до Криму п╕сля 1989 року ** Капут (н╕м.) – к╕нець, погибель *** Тюбе (татар.) – головний уб╕р
22.07.2013 р.
Патара БАЧ╤А
Хайтарма... Ск╕льки всотано болю ╕ сл╕з, Ск╕льки доль пон╕вечених часом... Кат страшною б╕дою в дом╕вки ул╕з, До чужого в╕ками в╕н ласий. Уявити соб╕ зараз важко це як: Все покинути ╕... св╕т за оч╕, Коли дух тв╕й в╕д жаху ╕ горя закляк, Наче спиш ти й... ПРОКИНУТИСЬ ХОЧЕШ.
*** Хто знав б╕ду, хто хоронив ╕ плакав, Про голод зна╓ не з чужих лиш сл╕в, Кого тримали в тюрмах г╕рш собаки За те, що в╕льно жити в╕н хот╕в. Чуж╕ той серцем в╕дчува╓ б╕ди, Прийде на допомогу швидше вс╕х... З татарами ми земляки й сус╕ди, Що ╖х болить, те ╕ для нас — не см╕х. Сьогодн╕ гордий цей народ в зажур╕, Ми з ним готов╕ розд╕лити б╕ль. Кураю сп╕в п╕дтрима╓ бандура, ╤ голос ╖х почують зв╕дус╕ль.
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2018 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=19970
|