Версiя для друку Обговорити в форумi

Літа мчать галопом, не спиняючись на кленовім мості. Ніби вчора гомоніли з ним про університетських однокашників, ділилися творчими планами, а вже п’ять років, як його могила ховається серед інших на феодосійському кладовищі. На непоказному надгробку б’ють очі дати: 22. IV. 1940 р. – 01. III. 2013 р. От і все. Точнісінько так, як у поемі П. Тичини «Похорон друга»: «І барабан як в груди бив: ти славно вік свій одробив…»
Одробив істинно славно. Талановитий прозаїк, публіцист, журналіст, автор 17 книг, один з найвідоміших сучасних українських письменників не лише Криму, а й України, він яскравий і як громадський діяч. Будучи депутатом кількох скликань Феодосійської міської ради, в своїх книгах , гострих статтях, нарисах сміливо ставив важливі проблеми, що хвилювали трудівників міста, регіону – міста, котре стало йому рідним. У Національній спілці письменників України був заступником голови ревізійної комісії. А ще ж – член бюро міськкому компартії, лектор…
Ми разом штудіювали філологію у Львівському університеті, ходили на галасливі зібрання в літстудії «Франкова кузня», а потім поїхали вчителювати в сонячний Крим. Поїхали від придніпровських степів, де вперше глянули на цей чорно-білий світ, від прикарпатських височин, де навчалися. Університет направляв у Крим своїх вихованців сіяти зерна любові до рідного слова. Одначе «сівачі» через рік-два накивали п’ятами до батьківських гнізд, віддавши уроки української мови і літератури на відкуп педагогам іншого профілю і навіть завгоспам. Валерій Тарасов, нащадок запорожців, не втік на Дніпропетровщину, як і я – на Черкащину. Там, у робітничій сім’ї селища Жовтневе Софіївського району він народився. Після закінчення Дерманської десятирічки на Рівненщині, у якій свого часу вчилися знаний прозаїк Улас Самчук і не менш знаний поет і перекладач Борис Тен, трудився токарем на Нікопольському південно-трубному заводі, де опублікував оповідання-первісток в заводській багатотиражці.
Пригадується, як він проводив уроки української мови, озброївшись методом В. Сухомлинського, не в класі, а на природі – в полі, в гаю, на березі річки Індол, що ниточкою в’ється за селом Восточне Совєтського району в степовій кримській глибинці. Збагачував таким чином словниковий запас учнів наживо. Директриса школи поскаржилась на такі, за її словами, «вибрики» Валерія Дмитровича мені, тодішньому завідувачеві райвно. Я порекомендував їй прочитати методичні статті видатного педагога і на одній з нарад запропонував досвід Тарасова усім учителям-україністам в районі, а самого Валерія згодом призначив завучем цієї школи.
І не помилився. Вкупі з учнями він по крупинках визбирував матеріал про Керченсько-Феодосійську операцію 1941 року, розшукував тих її десантників, хто лишився живим (з кожних десяти уцілів тільки один!) і створив у школі чудо-музей. Вже тоді осмислив і виплекав у своїй душі багатющі факти про ті події, що стали фабулою його повісті «Десант» (1973).
Зливу добрих слів, теплих відгуків викликав цей твір. Високу оцінку повість «Десант» здобула, зокрема, в доповіді П. Загребельного на Всеукраїнській нараді молодих письменників 1974 року в Києві. Відзначаю: до Тарасова ніхто у вітчизняній літературі так схвильовано і піднесено, так яскраво і так майстерно не розповів про моряків, що брали участь у десантній операції.
Його, степовика, завжди вабило море, і коли в Феодосії почала виходити міська газета «Победа», стає її працівником, упродовж 15 років був головним редактором, починаючи з 1984 року. Йому вдалося зробити це російськомовне видання популярним серед читачів. На п’ятому році редакторства В. Тарасова тираж газети сягнув 29 тисяч примірників! Тодішній всесоюзний тижневик «Аргументы и факты» назвав «Победу» у числі найтиражніших регіональних часописів країни. В інформації «АиФ» згадуються ще газети з Підмосков’я, Уралу, Литви, але «Победа» – найперша. Заслуга, звісно, першокласних журналістів редакції і головреда, небайдужого до якості кожної публікації.
 Та ось завдяки виборам до міської ради Феодосії в 1995 році прийшли комуністи, для яких кісткою в горлі став головний редактор «Победы». П’ять років тому вони вже пробували звільнити його з посади за вихід із КПРС. Не вдалося: поламали зуби на такої міцної породи людині як Тарасов. На пленумі міськкому компартії чекали від нього зречення. Своєї позиції, своїх переконань. Чекали, що не буде натягувати струн, вибачиться за бозна які гріхи, і, звичайно ж, забере заяву про вихід із «керівної і спрямовуючої».
І цього разу комуністи в міській раді атакували В. Тарасова різнофлангово і жорстоко. Їм муляло, що «Победа» на своїх сторінках активно протидіє шовінізму та сепаратизму на півострові, критикує так званого президента Ю. Мєшкова (він двічі погрожував «розібратися»). Як наслідок: у друкарні били вікна, його залякували фізичною розправою. Слава Богу, не стріляли по вікнах, як це вже було в тих роках в редакції української газети «Кримська світлиця». Віри не ймеш, але факт: політичні опоненти різних мастей упродовж п’яти років ставили питання про його звільнення з редакторства 22 рази! Про цей «рекорд» писала навіть парламентська газета «Голос України». Диву даєшся: яку силу волі і мужність треба мати, щоб усе це витримати! Врешті-решт таки «з’їли», спричинивши серцевий напад, звільнили улітку 1997 року не тільки з посади редактора «Победы», а й взагалі з роботи в редакції. Не дали змоги працювати бодай рядовим кореспондентом тієї газети, котра завдяки саме йому стала популярною і читабельною. (До слова, тираж нинішньої «Победы» ледь сягає тисячі примірників»). На захист письменника і журналіста В. Тарасова стали газети «Кримська світлиця», «Літературна Україна», «Голос України», «Авдет». Але дарма – не помогло. Давній автор і симпатик «КС» після звільнення став став власкором цієї газети.
У нього як письменника взагалі неперевершена здатність знаходити людей незвичайної долі, які згодом ставали героями творів. Після публікації повісті «Десант» в журналі «Дніпро» (1973) і виходу першої книжки з однойменною назвою (1977), – читачі й критики в один голос тоді визнали: в літературу «десантувався» небуденний талант – почалося захоплення Тарасова художньо-документальною прозою. Його повісті й оповідання різні за змістом, одначе їх можна зібрати під одним дахом з однією назвою «Кримські враження»: «Десант», «Глибока розвідка», «Світанок над морем», «Поворот оверштаг», «Капітане, я вам потрібен?», «Брати», «Бабуся Аніфе» та інші. Адже кримська тематика пронизує наскрізь не тільки названі твори, а й роман «Там, в Луабонго». Одного разу стрівшись з сонячним півостровом, назавжди полюбив цю землю, її людей, тому-то з такою художньою силою оповідає про них.
«Дитина війни», він просто не міг не реалізувати той автобіографічний досвід, що осів у пам’яті спогадами, попелом тієї страшної бойні, як, приміром, у художньо-документальній повісті «Глибока розвідка». Павка Ларишкін бачить щоденну наругу фашистів над людьми, облави, здирство, і стає месником. Хлопець живе, мов у кошмарному сні, ніби й забув, що таке страх. Своєю моральною чистотою, недитячим розумом і розважливістю Павка схожий на Климка з однойменної повісті Григора Тютюнника. Та ж здатність до самопожертви, те ж чуле до чужої біди серце.
Згадаймо також широковідомі на теренах Криму документально-художні книги В. Тарасова із задуманого ним циклу «Феодосія: дійові особи». Перша книга з цього циклу «Зростання» побачила світ 1999 року. Стежити за ходом думок персонажів повісті не менш цікаво, ніж за їхніми діями. Роздуми органічно вплітаються у розповідь, вдало поєднуються з коментарями автора, котрий поділяє переконання головного героя О. Бартенєва, директора Феодосійської нафтобази. Цікаві також повісті про феодосійців «Через терни – до зірок», «Подолання». Що в повістях найбільше приваблює одразу – це майстерна розповідь, довкіл якої накручуються незначущі, здавалось би, деталі та рефлексії. Минуле й сучасне тут сплітається в життєрадісну осанну трудівникам курортного міста.
Він залишився в українській літературі і як блискучий публіцист. Пекучі, як саме життя, навдивовижу запальні і пристрасні статті, памфлети, нариси спрямовує проти шовіністів, патентованих патріотів, міщан. Недарма ж відзначений премією імені Олекси Гірника, мав подяки від НСПУ.
Настав час нам, письменникам, видати книгу спогадів про цю – багатої душі, енергійної і молодої вдачі людину, неперебутнього майстра слова. Тож нехай ніколи не пригасне пам’ять про нього, не змаліє і не зміліє наша літературна нива, яку він так щедро засівав.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
член Національної спілки письменників України
с. Пруди в Криму

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 27.04.2018 > Тема "Українці мої..."