Версiя для друку Обговорити в форумi

На цьому тижні Фонд «Майдан закордонних справ» разом із Фондом Конрада Аденауера організували та провели конференцію «Перспективи державної політики деокупації Криму». Теми, підняті в її перебігу, поза всяким сумнівом, важливі. Одначе, після перегляду короткого сюжету ЦЖР (див. https://www.youtube.com/watch?v=gud8FldKNbA&list=TLGGWl28up8yZAoyODAzMjAxOA ), виникло відчуття якогось dеjа vu. Мимоволі згадалася міжнародна конференція на кримські теми, проведена цими ж організаторами два роки тому (див. https://www.youtube.com/watch?v=0Hsw79qtx3w). Тоді доповідачі (п.п. Смелянський, Смєшко, Чубаров) також подавали абсолютно адекватний аналіз поточної ситуації на півострові. Більш того – левова частка їх прогнозів збулася. На жаль. А проте ж, значно більший жаль викликає безвольна позиція держави Україна щодо її окупованих територій. На відміну від громадських організацій, які такими от конференціями бодай нагадують світові про злочин, про загрози, які несе його ігнорування, на офіційному рівні мало що робиться. На відміну від Московії, яка вустами своїх напористих рашатудеїв продовжує активно переконувати світ, що Україна ніяка не держава, що повернення Криму у «споконвічно рідну гавань» є нічим іншим, як актом відновлення справедливості, що відбувся внаслідок гарячого бажання самих кримчан, моя держава фактично нічого не робить для того, щоб застояти себе. Якщо на початку агресії, завдяки приватній ініціативі, на приватні кошти функціонував, принаймні, один англомовний телеканал, то невдовзі, через небажання держави взяти на себе його фінансування, і він припинив свою діяльність. Це як вам, панове? Це від глибокого розуміння моєю владою того, що інформаційна складова сучасної війни є чи не найважливішою запорукою перемоги в ній?
Створення ялового Мінінформполітики, де єдиною адекватною особою виглядає хіба що пані Еміне Джепар – міністерства, яке за весь час агресії не спромоглося навіть усвідомити важливість ділянки фронту, відведеної йому, створення такого ж фантомного Міністерства з питань окупованих територій, яке не здатне відповісти на жодне з кричучих питань – ото стиль діяльності нашої влади. Як результат, українське радіо в Криму, так само, як і в окупованому Донбасі, є свого роду екзотикою. Попри розрекламовану нову радіовежу на Херсонщині, в яку були вкладені, як можна здогадатися, чималі кошти, материкові FM-станції не дотягуються далі Джанкоя, а недешеві середньохвильові, які діють в аналоговому АМ діапазоні, не надто ефективні в тому сенсі, що середньохвильовими приймачами вже мало хто користується. Натомість, Сімферопольське радіо, кримські телеканали на Херсонщині є явищем цілком звичайним.
Власне, змагання за аналогову складову у вік Інтернету і супутникового телебачення навряд чи є тим вектором, на який варто робити основну ставку. У Криму, принаймні, практично всі, хто бажає отримувати інформацію з материка, отримує її. Інша річ, що якість тої інформації, на жаль, розчаровує. Дивлячись телеефіри найрейтинговіших телеканалів, важко позбутися відчуття, що метою вихлюпування на голови українського суспільства брудного валу чорнухи з регулярними скандалами за участі публічних осіб, з нападами на журналістів, наїздами на пішоходів, вбивствами немовлят, з феєричними заочними судами, з аматорськими постановками, де героїчний генпрокурор укупі з безстрашними представниками спецслужб то попереджають замахи на геращенків-гончаренок, то ліквідують путч імені Рубана-Савченко, є намагання нашої мафії, яка нікуди не поділася з часів двічі несудимого, відволікти увагу суспільства від своїх злочинів і далі зберігатися при владі. Не варто й казати, що все те, укупі з щодалі прогресуючим бажанням печерських небожителів нищити (Студія Савіка Шустера, кримська редакція «Кримської світлиці»), або ж затикати рот непідконтрольним ЗМІ(перекуплення особами, прямо дотичними до влади, колись опозиційного 112 телеканалу, тиск на News One, а цими днями і на незговірливий ZIK), не знаходить сприйняття у мислячого громадянина, незалежно від того, знаходиться він у Києві, Донецьку чи Сімферополі. Ще більше відторгнення викликає квітуюча під надійним крилом прокуратури, поліції, судів, корупція найвищих ешелонів влади, очолювана першими особами держави. Шалений спротив мафіозного спрута намаганням здорової частини депутатського корпусу, громадських організацій, громадянського суспільства вирвати Край з його мацаків, з усією очевидністю свідчить про його вподобання і справжні наміри. А хіба ми не помічаємо, скільки зусиль витрачає наша влада на те, аби розколоти, скомпрометувати, будь-яким способом деактивувати антикорупційні органи, створені за підтримкою Заходу на вимогу українського суспільства? Хіба не бачимо, як на наших очах відбувається жандармизація країни, створення армій тітушок? По суті, під парасолею гасел Майдану наша влада досить впевнено йде шляхом путінізації Краю, і то є пряма загроза для утвердження в країні громадянського суспільства, демократичної, самоврядної нації.
Навряд чи треба пояснювати, що така позиція нашої влади аж ніяк не сприяє прихиленню сердець мешканців окупованих територій до України. Особливо ж, коли вони не на словах, а на власній шкурі відчувають її дійсне ставлення до себе. Хіба для когось ще секрет, що привладні нездари, ігноруючи як національні закони, в тому числі, Конституцію, так і міжнародне право, по суті, дискримінують бідах, які внаслідок агресії Кремля і імпотентності керівництва власної держави опинилися у неймовірній скруті? Перепони на шляху отримання власних пенсій навіть на підконтрольній території, введені одіозною гройсманівською постановою №365, яку чиновництво трактує вище законів і Конституції, обмеження на право пересування, коли перебування за межами підконтрольної території більше 60 днів тягне за собою позбавлення пенсії на півроку, ганебне нерезидентство у власному домі, коли тебе, попри те, що ти відстояв право на своє громадянство на окупованій території, позбавляють права голосу, коли банки відмовляються перераховувати на твій рахунок будь-які кошти (колега з Лондона, який хотів придбати мою книжку, так і не зміг того зробити), коли твоя держава опускає твій статус нижче статусу іноземця, коли навідріз відмовляється виконувати свою частину пенсійного договору – виплачувати твою мізерну довічну пенсію лише на тій підставі, що ти відмовився покірно носити рабський нашийник ТПО, щодалі - то недоступніші для пересічного громадянина суди, які іменем України штампують незаконні ухвали – чи маємо сприймати все те, як щиру турботу про своїх громадян, як реальні кроки до повернення загарбаних Кремлем територій?
Як на мене, то такі дії сьогоднішніх мешканців печерського Олімпу є нічим іншим, як підлою зрадою української нації, дискредитацією її вибору, писаного кров’ю Небесної Сотні, кров’ю тих, хто поклав свої голови на Сході, захищаючи Край від ворожої навали.
Не знаю, як те сприймає мій читач, але для мене є великим приниженням висилання дипломатів Московії не через розпочату проти нас війну, а через… солідарність із західними партнерами, які у такий спосіб відреагували на отруєння колишнього московського шпигуна. Щось не те і не так, панове…
Може, пора б на імпозантні конференції виносити більш конкретні питання, скажімо, вимогу негайного скасування ганебного закону «Про ВЕЗ Крим», скасування сумнозвісних постанов НБУ, які перетворили громадян України на безправних ізгоїв у власній державі, скасування недолугої, протиправної, дискримінаційної постанови Кабміну №365 від 8 червня 2016 року? Може пора б замість декларацій про те, що Крим-Донбас – то Україна, ставитися до мешканців тих територій, бодай до тих, хто асоціює себе з Україною, як до повноправних українських громадян? Може, пора б київсько-кримській діаспорі, якщо вона дійсно ще почуває себе частиною Криму, припиняти дитячі спроби вивищитись над тими своїми земляками, хто залишився на півострові, чи далеко не такі невинні натяки на колаборацію, натомість відривати свої д…и від теплих крісел і виходити під Раду, під Кабмін, під АП з вимогами реальних дій? Адже гідність – вона або є, або її немає.
Не сльозливі співчуття, не заклики триматися потрібні сьогодні тим, хто опинився під владою окупанта, тим більше, тим, кого, як десятки кримців, як Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Володимира Балуха, Дмитра Штиблікова, кинуто за грати, де кожен день - як рік. Вони чекають наших активних дій. Хтось голодуючи, як Володя Балух.
Десятки разів писав і ще раз наголошую, що доля Криму, доля Донбасу вирішується зовсім не у Вашингтоні і навіть не у Кремлі, як те думають деякі потомственні холопи. Вона може бути вирішеною лише в Україні. Але тим треба займатися! Лише реальні реформи, що зроблять Край динамічно зростаючою економікою, військовою потугою, з армією, авіацією, флотом, з надійним ракетним щитом, країною перспективною, успішною, а ще влада, яка не на словах лише дбає про свій народ, можуть повернути нам втрачене, а також, довіру друзів та повагу і стриманість ворогів. І братися за те треба негайно, невідкладно, доки двері можливостей ще відчинені, доки Захід, принаймні на публіку, ще трактує нас як партнерів.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 30.03.2018 > Тема "З потоку життя"