Версiя для друку Обговорити в форумi

Цього місяця у видавництві «Лілія» в Хмельницькому має вийти альманах до Дня закоханих, де, зокрема, будуть опубліковані твори двох кримських письменниць – новела Галини Литовченко та добірка віршів Єви Пономаренко. Пропонуємо ці твори увазі наших читачів.

Галина ЛИТОВЧЕНКО
ТОНЯ – ДРУЖИНА ЛІСНИЧОГО

Роман віз свою новоспечену дружину у відкритому ЛуАЗику вузькою лісовою дорогою. Тоня час від часу ухилялася від навислого над шляхом гілля ліщини з шорстким темно-зеленим листям та зібраними в невеличкі пучечки горішками, крізь які пробивалися яскраві промінці. Сонячні зайчики з віття перестрибували на капот автомобіля, на засмаглі руки та коліна дівчини, додаючи піднесеному Тониному настроєві хвиль радості та захоплення. Віднині цей розкішний ліс – частина її особистого життя: чоловікове господарство та їх перше родинне гніздечко. Роман впевнено тримав кермо та стежив за дорогою, але в деяких місцях навперейми машині виповзало з-під землі на шлях товсте коріння вікових дерев і авто погойдувалося з боку в бік, викликаючи з Тониних вуст то зойки переляку, то розкотистий сміх:
- Ой, Романчику, перекинемося!
Роман зачаровано поглядав на своє миле незаймане дівчисько, яке ще й не стало справжньою жінкою. Скажи комусь із хлопців – засміють, а в кращому випадку не повірять.
 Після гучного тривалого весілля шлюбна ніч виявилась прикрим непорозумінням. Тільки-но Роман, весь у рожевих мріях про таїнство довгоочікуваного першого інтиму з коханою зачинив двері в кімнаті з ліжком для молодих, як у двері постукали:
 - Романе, відкрий-но на хвилинку, будь-ласка…
 Хлопець з досадою відчинив засувку. Стомлена весільними турботами мати ступнула через поріг зі стосом постільних речей та тіткою Марусею за спиною.
- Я постелю тут на дивані, бо більше ніде покласти гостей.
Хлопець від несподіванки та обурення відкрив рота, але слів забракло і він лише пару разів хапнув ним повітря, розгублено дивлячись то на матір, то на тітку. Якби в ту мить мав щось у руках, то, напевне, пожбурив би в обох разом. Оце подарунок піднесла рідня! Відверто демонструючи поглядом своє розчарування та незадоволення рішенням матері, він безпорадно опустив руки і мовчки ліг поряд з молодою дружиною. Тоня присхнула в подушку і накрилася ковдрою. Роман ще довго бурчав та зітхав, доки їх обох не зморив сон. Тітка відразу ж принишкла на дивані, але, напевне, теж довго не спала з цікавості. Кілька днів оселя була заповнена приїжджими родичами, які щовечора покотом вкладалися на підлозі, розкладачках і, звичайно ж, на дивані поряд з шлюбним ложем молодят.
 Незадовго до весілля Роман закінчив лісотехнічну академію і до місця призначення виїжджав того ж дня, що й більшість гостей. Тоня мала прибути відразу ж після його облаштування на новому місці.
 Садиба лісничого розташовувалася на затишній яйлі Букового кордону в оточенні могутніх дерев та низенького тину з тонкого кругляка. Найближчий населений пункт розкинувся під горою по обидва боки від жвавої автомобільної магістралі. Там Роман і підібрав Тоню на зупинці рейсового автобуса. Дорога на кордон місцями стрімко піднімалася вгору і ЛуАЗ голосно ревів, набираючи швидкість. Тоді Тоня хапалася рукою за чоловіка, притискуючи до грудей величезний букет лісових ромашок, і серце її завмирало. Врешті автомобіль вискочив на нешироке плато і опинився перед обійстям з доволі привабливим дерев’яним зрубом. Роман заглушив двигун, спритно вискочив з машини і, відкинувши дверцята, підхопив Тоню на руки. Майже бігцем поніс дружину до оселі, штовхнувши ногою незамкнені вхідні двері будинку, і обережно поклав її на широке ліжко посеред величезної кімнати, що пахла квітами та різним лісовим зіллям. Ромашки розсипалися по блакитній Тониній сукні та м’якій картатій ковдрі. Роман цілував шию, губи, щоки коханої, відчуваючи нетерплячість та провину за невдалу шлюбну ніч.
 Тоня відхиляла голівку то в один, то в інший бік, слухняно підставляючи під поцілунки розпашіле обличчя, але від несподіванки враз відсахнулася від чоловіка, після чого закотилася сміхом. Роман нарешті опам’ятався і теж помітив те, що так налякало дружину. Він награно зітхнув:
 - Ну це вже якась карма… За що ж мені таке, за які гріхи? Га, Платоне?!
 З відчинених дверей за молодятами спостерігав молодий волохатий вовкодав.
 - Ще буде час, любий… Сам винен. Що ж клямку на двері не накинув?
 Тоня освятила коханого поцілунком, скочила на підлогу і прошепотіла:
 - Охолонь трішки… Де тут у тебе вода? Квіти потрібно поставити.
 Роман заніс в будинок цинкове відро з водою і зібраний з ліжка сніп ромашок заповнив широку ємність. Відро поставив на високий ослін у кутку кімнати, від чого в осяяній сонцем оселі стало ще світліше.
- Таких букетів мені ще ніколи не дарували.
- Я тебе обсипатиму квітами щоранку!
- Ловлю на слові, Ромцю! А зараз занеси речі, та дай мені хоч озирнутися, а то схопив в оберемок зголоднілу та невмиту з дороги…
- Та ж то я теж від голоду, – усміхнувся Роман.
 Тоня підійшла до одного, другого, третього вікна – кругом ліс, ліс, ліс і лише вони вдвох, дві живі душі, якщо не рахувати Платона.
 - А в тебе замок хоча б є в хаті? – виглянула у двір, відкинувши на зовні стулки великого вікна.
 - У нас, кохана, у нас… Десь має бути, але я ним ще не користувався. Від кого зачиняти двері? Злодіям тут нічого брати, та й вовкодав не дозволить, то ж вони сюди, я впевнений, і не заглядають. Хоча… тепер варто подумати, бо такого багатства, як ти, рідненька, тут раніш не спостерігалося, настільки мені відомо.
 Тоня вийшла на ґанок і роззирнулася навкруги. Під вікном ріс пишний шипшиновий кущ, у кутку садиби вже зав’язався плодами гурт дерев глоду. Серед подвір’я височіла гарна копиця свіжого сіна.
 - Невже хочеш козу завести, мій господарю?
 - Це ти про що? – не відразу зрозумів Роман.
 - Це я про сіно, – пояснила нездогадливому чоловікові.
 - Ех, ти… Ніякої романтики! Ну, хай буде, що козу…
 Роман вдав ображеного.
 - Зараз перекусимо тим, що є, а завтра вже будеш господарювати коло плити. Бо тут не помітиш, як і сонце сяде. Ніч швидко накриває гори.
 Роман ввімкнув електричний чайник та заходився діставати з холодильника харчі. Швиденько нарізав овочів, зробив з десяток канапок з сиром та шинкою і жестом запросив Тоню до столу. Щось згадав, стукнув себе по лобі і посеред столу з’явилися два келихи та пляшка шампанського.
 - Чисто символічно… По ковточку за приїзд.
 Після пізнього обіду, чи то вже ранньої вечері Тоня поспішила прийняти душ. За будинком вона помітила комплекс необхідних у сільському дворі зручностей.
 - Я зараз тобі таку купіль влаштую! – загадково пообіцяв Роман. – Викупаю, як немовлятко.
 Він взяв дружину за руку, але повів не за будинок, а в ліс. На ґанку прихопив з гвіздка яскравого рушника і накинув собі на плече.
 Вхід у великий грот закривали срібні струмені водограю. Вони спадали в неглибоку прозору купіль, дно якої просвічувалось величезними камінними брилами. Тоня, зачарована красою та музикою водоспаду, не зводячи з нього очей, скинула в траву сукню і ступила крок. Роман спритно розстебнув гачки на її ліфчику і легенько смикнув його з плеч дівчини. Тоня машинально прикрила невеличкі півкулі грудей долонями.
- Не ховайся, люба, тебе вже засікли сороки-пліткарки ген з того дуба. Пугач підсліпуватий вдень – його взагалі боятись нічого. Хіба що соловей?.. Цей суперник враз може звабити мою Афродіту.
Птахи, немов і справді зрозуміли слова Романа, загалдикали на дереві та здійнялися з гілля. Лише зачудований соловейко, мовчав у ліщині. Від такої краси в нього, напевне, відібрало голос.
Роман підкотив вузькі вигорілі джинси до колін і пішов поруч з Тонею, підтримуючи її за тоненький стан на слизькому мокрому камінні. Дрібні краплі вологого марева вже покрили її засмаглі плечі та біленькі трикутнички з рожевими полуничками на грудях. Розпущене до пліч волосся блищало дрібними бісеринками роси. Ще крок і сильні довгі цівки ударили по тілу. Роман обійняв кохану, дбайливо захищаючи її від струменів. Вода стікала з його сильних рамен на плечі дівчини і Тоня відчула такий затишок в обіймах чоловіка, стала враз такою маленькою-маленькою… Мить – і вона опинилася на великому гладенькому валуні посеред купелі. Роман дбайливо набирав в пригоршні води и поливав збуджені груди коханої. Вони враз покрилися сирітками і безсоромно притягували до себе Романові губи.
 Замотавши, немов лялечку, в м’який махровий рушник, Роман підхопив Тоню на руки і виніс на берег. Соловей врешті отямився і лісом покотилися надвечірні трелі професійного звабника.
 Копиця у дворі притягувала до себе. Тоня здогадалася про наміри чоловіка і усміхнулася своєму недавньому, тепер настільки недоречному питанню про козу. Виходить, це Роман влаштував таке розкішне шлюбне ложе.
 Зірки були всюди. Над головою, в сіні, на молодих красивих тілах, в Тониному волоссі. Дівчина час від часу відривалася від ложа, злітала у всесвіт і знову падала в руки Романа. Молодик місяць сидів на комині будинку і все те бачив і чув. Крадькома, непомітно для хлопця він торкався недозволених нікому, окрім щасливчика Романа, частин оксамитового тіла дівчини, чим викликав з неї голосні зойки.
 «Моя, моя…» билося в грудях Романа і врешті вирвалося з вуст:
 - Моя-я-я-я!!!!!!!
 - А я-я-я-я?! – стоголоссям розгублено відгукувалися скелі, дуби, все-все навколо і найголосніше місяць на даху.
 Тоня сміялася від щастя, білозубий ротик то поблискував в темряві, то ховався в поцілунки Романа та місяця-молодика.
 …Сонце застало Тоню зненацька. Вона, розкинувшись, лежала гола-голісінька перед усім світом на копиці сама, живіт та стегна лише злегка приховували ромашки, лілові суцвіття Венериних черевичків та якісь до сих пір не знайомі їй екзотичні лісові квіти. Озирнувшись навкруги, вона схопилася з сіна і прикриваючись квітами побігла до ґанку. На столі вже стояла кава, свіжі бутерброди і поспіхом залишена записка.
 - Не знаю, які враження залишилися в тебе від нашої першої шлюбної ночі, але я безмежно вдячний матусі, на яку нещодавно гнівався, за те, що підсунула тоді нам під бік тітку Марусю. Снідай, моя кохана лежебоко, та поміркуй, з чим та як прийматимеш чоловіка в обідню пору.
 Тоня вдячно посміхнулася у відповідь написаним словам і поглядом господарки зазирнула до морозильної камери.
28.10.2017
 

Єва ПОНОМАРЕНКО

СОНЯЧНИЙ ЕТЮД
Ховалось сонце поміж хмар,
Гнівалось.
Та я тобі принесла в дар
Ніжність.
Я дарувала і від цього
Багатіла.
І більше вже нічого
Не хотіла.
Стоїть в моїм дворі
Соняшник.
Від нього навкруги
Сонячно.
Він шепотів мені
Тихо:
«Кохання принесе
Лихо…»
А я цьому не йму
Віри,
Для мене сонце – ти,
Милий!
І шепочу я теж
Стиха,
Що ти не принесеш
Лиха.
За обрій вже зайшло
Сонечко.
В душі моїй було
Сонячно.
Від спеки запеклись
Губи,
Бо поруч мене ти,
Любий!

ЛЮБИШ – НЕ ЛЮБИШ
Любиш – не любиш,
Серце погубиш», –
Так ворожилось колись.
Дні промайнули,
Весни минули,
В квітку-ромашку сплелись.

Серце розбите…
Знов ворожити
Я на ромашці берусь;
«Любиш – не любиш,
Серце погубиш» –
Байдуже – я не боюсь.

Роки минають,
Іншу сплітають
Квітку–ромашку в журбі…
«Любиш – не любиш,
Серце погубиш» –
Донька ворожить собі.

***
Ти сказав навесні,
Що я промінь ясний
В цьому царстві хаосу й пітьми.
Стало серцю тепліш,
Засвітилась ясніш,
І така вже ходжу між людьми.

«Ти – джерельце снаги,
Бо не можуть й боги
Стільки сили мені дарувать», –
Ти сказав. А мені –
Чи морози, чи ні –
Дзюркотіти й тебе напувать.

Тільки знай, що тоді
Б’є джерельце снаги
І промінням ясним виграє,
Коли бережно п’ють,
Обміліть не дають,
Коли й тінь прохолоду дає.

ЄВА
На щастя чи біду -
Люблю тебе і жду –
Не хочу наперед я знать події.
Минали роки, дні
Веселі і сумні,
Побачити тебе плекала мрію.

Була одна мета.
Тепер я вже не та –
Я й ласки чоловічої жадаю.
Я – Єва. Із ребра
Створили для добра,
Та за гріхи мене прогнали з раю.

З коханим у теплі
Жить добре на землі,
Та тільки я цього тепла не маю.
І боляче мені,
Що марно линуть дні,
Бо не з тобою вигнали із раю.

ДАЛЕКОМУ
«Щасливий той, хто бачив мрію,
Але не доторкнувсь її»
Дмитро Павличко

Ти так про мене мріяв
Назло усім подіям!
Була ж я непокірна, мов лоша,
Що вирвалось на волю.
Та на мою недолю
Сподобавсь й ти мені. Моя душа

До тебе потягнулась.
Того я не збагнула,
Що дружба ця нам муки принесе –
Мене осудять люди,
Тобі добра не буде,
Бо станеш винуватим ти за все:

За те, що одинока,
За те, що так жорстоко
Зі мною доля згодом обійшлась.
Не мрію я про тебе,
Бо ти – як зірка з неба,
А я простою жінкою вдалась.

Тяжкі людські закони…
Тепер уже й кордони
Нас роз’єднали – мабуть, що навік.
Здолать їх не зумію.
Але ти бачив мрію
Й не доторкнувсь її,
щасливий чоловік!

На фото (зліва направо): Галина Литовченко і Єва Пономаренко у «Кримській світлиці», Сімферополь, серпень 2017 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 09.02.2018 > Тема "Душі криниця"