Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОЕТИЧНА СВІТЛИЦЯ

Наталя МУХІНА

РІЗДВО
Над Ісусиком – мамині очі.
Віфлеємська зоря мерехтить.
В оксамитовій темряві ночі
Ясним полум'ям свічка горить.

Пахне сіном у теплих ясельцях.
Народилося Боже дитя.
Тиша… Чути, як серденько б'ється.
Мов тоненьке стебельце – життя!

Десь химернії купчились тіні:
Глум і ненависть, заздрість і гнів.
Спалось солодко дивній дитині,
Таїною пишався хлів.

Йшли волхви, підганяли коней,
Провідній довірялись зорі…
Полохливим карались безсонням
Хижі, жадібні, мстиві царі.

Пастухи упізнали месію.
І зраділо вселенське єство.
В серці кожного вогник надії
Запалило святеє Різдво!

Над Ісусиком  – мамині очі.
Віфлеемська зоря мерехтить.
В оксамитовій темряві ночі
Ясним полум'ям свічка горить…

МАЕСТРО
Пам’ятi мого дядька Василя Івановича Охрiменка (14.01.1927 – 09.07.2006), видатного українського диригента, народного артиста, кавалера ордена Богдана Хмельницького, засновника і художнього керівника Київського Академічного муніципального духового оркестру.

Згаснiть, софiти,
Замовкнiть, оркестри –
Сходить зi сцени у Вiчнiсть  Маестро…

Жага чекання…
Нестримнi овації!!!
      Фрак.
Диригента гнучкiсть i грацiя.

Мить – i тендiтна,
тонка i чутлива
Паличка в пальцях! –
І музики злива:

Всiх обiймала,
          Будила, живила –
Жодного серця вона не лишила!

Труби, валторни,
Ноти, пюпiтри –
Це духових iнструментiв палiтра.

Сотнi нестримних акордiв величних,
Хвилi розбурханi вальсiв класичних.

Маршем крокують
Вiйськовi колони.
Площа.
Хрещатик.
    Вiдлунюють дзвони…

Пiсня, мов чайка, над плесом Днiпровим!
А у Маестро i очi, i брови
Грають, смiються -
I світ – завмирає…

Пауза…
Янгол Маестро вiтає…

ХОЧУ ЗИМИ!
Все сіре на дворі…
Сніги – лиш на горі!
Гриби у грудні – де таке буває?
Це, друзі, – Крим!
Вигадниця - зима
Дива і жарти  – все нам підсипає!
Глузують горобці,
І на щоках шипшин
Горять рум'янці-вогники, палають…
Верба тремтить,
І котики з бруньок
Здивовано у небо виглядають:
«Весна?» –
Зима!!!
То де ж оті сніги?!
Ніщо не спить!
Без сну землиці важко!
Я зиму хочу!
І готую вже
баян, кожух і кінськую упряжку!

НОВИЙ РІК
Краєм
    старого
         року
            обірваним,
Стоптаною
    стежкою
       іду над прірвою…

За стрілку тримаюсь годинника – вислизну!
Не втримаюсь – в спогад - копицю
                         скочуся…
Хвиля зненацька під серцем вродиться –
То важка і холодна,
То весело - радісна.

У старому році була весна:
пісню несла - виносила
на літній берег.
Мушля - оберіг
В долонях, як в саркофазі.
Літо горіло - згорало в серпневій фазі.

Староноворічній осені двері не зачинила.
Чорні ворони тривогу, галас чинили…
У грудні білий серпанок
До діамантової личив корони…
А стрілок зрадливих все ближче і ближче кроки!
Стрибаю з обриву старого
у вир  нового
року!

МИ УЖЕ НЕ ЧЕКАЛИ ЗИМИ
Ми уже не чекали зими.
Верби «котики» повипускали,
І обвітрена озимина
Без пухнастої ковдри не спала.

Січень, січень! Куди ж ти майнув?
Чом хоч грудочку снігу не кинув?
Промінь сонця сяйнув – обманув
І за Чорнеє море полинув.

«Дайте снігу! - дерева риплять. –
Снігу, льоду! Річки не замерзли!»
Комиші на озерах тривожно шумлять,
Вітер крутить із хвиль перевесла.

Раптом Північ з крижин підвелась –
Довго спала розлючена пані –
Підхопила кожуха, за віжки взялась,
Умостилась в засніжені сани.

Лютували добряче вітри за вікном,
Заметілі крутили хвостами -
Вмить озера приборкали сном,
Кришталевими вкрили мостами.

Сніг все ж випав – та в лютому днів
Залишилося вже небагато,
І під ковдрою озимині
Вже не вдасться гарненько поспати.

АЙ–ПЕТРІ
Переборю страх і застороги –
Зваблюють ай-петринські зубці!*
До канатної прямую я дороги
Радісно з квиточком у руці.

Вітер колиха вагон, як тріску.
(Хто б мені сміливості додав!)
Попливла до хмар трамваїв низка,
Хтось вдихнув і матінку згадав.

А під нами ліс – соснове диво!
Проплива зелений океан,
І руденька стежечка тендітна
Обвива гори камінний стан.

Глянь, Ай–Петрі!
В тебе під ногами:
Течія у морі, хмари в нім!
Я на злеті поряд із орлами!
Безпорадна, в захваті німім!

Бродять коні жовтою яйлою,
До людської тягнуться рідні
На вершині величі гірської,
А насправді – на морському дні!
* зубці Ай-Петрі – залишки древнього коралового рифу

БЕЗДОМНИЙ ПЕС
Хтось йому поклав на землю кістку,
У бляшанку хтось налив борщу;
Кинута в нору стара ганчірка
Геть уся намокла від дощу.

Вітер люто штрикає голками:
То під бік штурхне, а то у ніс.
Шерсть злиняла, збилася клубками,
Примерзає до ганчірки хвіст.

У погожу, тиху, ясну днину
Він крутив хвостом біля дітей.
І нестримна цуценяча радість
Виривалась з висохлих грудей!

Лапу пес усім давав охоче,
Ще знаходив сил котити м’яч.
І темніли у тривозі очі,
Коли десь лунав дитячий плач.

Він попив життєвої водиці
Без хазяїна, один, уже сповна.
І нерідко щедра людська лайка
На собаку лилася  з вікна.

Перехожий в настрої поганім
З ним сьогодні зле «пожартував» -
Вітер вив, - а пес ще свіжу рану,
Мов гостинець кинутий, лизав…

м. Саки

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 12.01.2018 > Тема "Душі криниця"