Версiя для друку Обговорити в форумi

Мабуть, найулюбленішими святами наших пращурів були новорічно – різдвяні свята. З нетерпінням чекали на них і дорослі, і малеча. З особливим хвилюванням і урочистим настроєм готувалися до одного з найбільших і найшановніших свят – Різдва. І хоча зимова днина збігала швидко, жінки встигали прибрати й помастити хати, а чоловіки – заготувати дрова. Хлопці, зібравшись гуртом, розподіляли між собою ролі для вертепних дійств, вивчали тексти й пісні, щоб порадувати односельців цікавими різдвяними виставами. Дівчатам належали подбати про домашні прикраси – Дідуха, «Павука» та «Їжачків». Останніх робили з тіста або глини. У виліплену форму, яка нагадувала їжачка, густо натикали невеличкі колосочки, а потім сушили на комині. Маленькі іграшкові істотки нагадували їжачків із настовбурченими колючками.
А от павучків у формі ромбиків виготовляли із житніх стебел. За давніми віруваннями, «павуки заснували світ», тому до них було шанобливе ставлення.
Та все ж найпопулярнішою традиційною українською символікою на різдвяно – новорічні свята був Дідух. Виготовляли його з першого зажинкового снопа(тому його ще називали Снопом – раєм). Верхівка вінка нагадувала конусопоподібний сніп з безліччю колосся. Зібрані докупи пучки оздоблювали паперовими чи засушеними квітами. Кожна область України мала свої традиції. На Прикарпатті та в Карпатах сніп жита заквітчували стрічками та гілками ялиці. Дідух мав стояти на покуті від Різдва до Нового року. Українці шанували його особливо, адже цей своєрідний атрибут символізував культ роду предків. Вважалося, що добрі душі пращурів оберігають посіви і врожай від усіляких бід – повеней, граду, бурі, вогню тощо. Виносили Дідуха з оселі лише напередодні Щедрої куті – в ніч з 13 на 14 січня.
Так поступово завершувалися приготування до Різдва. Вправні господині поспішали, адже оселя і обійстя мали бути прибрані до 4 січня(Анастасії).
У відомій колядці співається про «три празники», які прийдуть до нас в гості(«Перший же празник – «Святеє Рождество, а другий же празник – Святого Василя, а третій же празник – Святе Водохреще»). Саме ці три свята складали новорічно – різдвяну обрядовість із численними дійствами і розвагами, щедрими гостинами. У хаті оселявся урочисто – піднесений дух. Метушилися господині, бо на Різдво, коли закінчувався пилипівський піст, дозволялося вживати скоромину. Отож невтомні жіночі руки готували тушковане або смажене м'ясо, окорок, холодець. Але найшановнішим святочним наїдком були ковбаси, якими обов»язково годилося розговітися кожному членові родини. Тож не дивно, що часто можна було почути такі прислів'я: «Хату білити, ковбаси чинити, а завтра Різдво» або: «Різдво без ковбас, як Великдень без крашанок».
Напередодні Різдва відбувалася святкова трапеза – Святвечір(Багата кутя, Багат-вечір, Вілія). За традицією, усі члени родини мають бути вдома; хто спізниться, той «цілий рік блукатиме поза хатою»). Серед різноманітних страв обов'язково мала бути кутя. Готували її з пшеничних або ячмінних зерен. До звареного додавали солоду, але пам’ятали відоме прислів’я: «Не передай куті меду».
Як тільки на небосхилі з»являлася підвечірня різдвяна зірка, всією родиною сідали за стіл. Він недаремно називався багатим, адже на ньому мало бути дванадцять різноманітних пісних страв. Господар виголошував молитву, не забувши згадати тих, хто «заблукав у лісі, втопився в морі чи не повернувся з далекої дороги».Наступну молитву виголошували усім нині сущим – усім членам родини. Їм зичили здоров»я і щастя, бажали дочекатися наступного Різдва. Після вечері діти мали за обов»язок віднести обрядову їжу дідусеві з бабусею та своїм хрещеним. Зайшовши до хати, віталися: «Добрий вечір! Мама і тато прислали вам хліб, сіль і вечерю». Господарі, прийнявши їство, обдаровували дітей горіхами, яблуками, цукерками чи грішми.
Різдво розпочинається в опівніч після Святвечора, в ніч з 6 на 7 січня. Першими, хто сповіщав про народження Христа, були діти й підлітки. Віншувальників (їх називали полазниками) чекали з нетерпінням і щедро віддячували яблуками, горіхами і бубликами. За давнім віруванням, першими полазниками мали бути представники чоловічої статі; тож колядували, як правило, лише хлопчики.
Після церковної служби, яка закінчувалася о 4 – 5 –й годині, люди верталися по домівках. Зустрівши родичів і знайомих, вітали: «Христос рождається!» У відповідь чули: «Славімо його!». Доки не зійшло сонце, родина сідала за вранішню Свят - вечерю. Розговівшись, лягали спочивати. Надвечір село знов оживало – починалося масове колядування. Різдвяні колядницькі гурти складалися переважно із парубків. Вони заздалегідь обирали ватага, міхоношу, «козу», «пастуха з пугою» та інших дійових осіб, які в кожній області України мали свої особливості. «Козу» одягали у вивернутий вовною назовні кожух, прилаштовували солом’яні роги, хвіст і дзвіночок на шию. З нею постійно ходили циган, лікар, єврей, смерть з косою. Неодмінним атрибутом усіх колядницьких ватаг була звізда, яку носив ватаг(«Береза»). Заходячи на подвір»я, колядники просили дозволу, і коли господар давав згоду, починали виставу. У поетичних рядках оспівувалися господар, господиня і їхні діти, зичили їм щастя і здоров»я.
«Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!» - лунали дзвінкі голоси над селом.
Неодмінним супутником Різдвяних свят вертеп, який складався з двох частин. Одна пов'язана з народженням Христа, друга було світською і містила житейські історії про Добро і Зло. Нині мистецтво вертепу відроджується, зокрема на Східній Україні. До речі, між колядками і щедрівками існує відмінність. Колядка – це суто різдвяний обряд, де оспівується народження Христа. У щедрівках Бог не згадувався; у них славлять природу, закликають весну.
На 13 січня випадав Щедрий вечір(Меланки).Цього дня до людських осель заходили парубочі і дівчачі ватаги. Поміж хлопців вибирали удатного витівника, перевдягали його у жіночий одяг, він виконував роль Маланки. Дівчата гадали, намагаючись передбачити долю. Рахували поліна, принесені у хату. Якщо випадала парна кількість, то бути весіллю. Лягаючи спати, клали під подушку гребінця і нашіптували: «Суджений – ряджений, розчеши мені голову!». Хто насниться цієї ночі – той і буде судженим.
З приходом Василів починалися нові обрядові дійства. Характерною ознакою цього свята було засівання осель збіжжям. Це пов'язано з тим, що Василь є покровителем землеробства. Традиційно засівали хлопчики, яких батьки будили раненько. Святково убравшись і взявши спеціально виплетену рукавицю, засівальники наповнювали її житнім чи пшеничним зерном.
Зі словами: «На щастя, на здоров»я! Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю. Будьте здорові! З Новим роком та Василем!» хлопчики засівали спочатку власну оселю, а потім оббігали сусідів і родичів. Вдень селом ходили ватаги – «перевдягнені мандрівники». Серед них обов»язково був Василь, Меланка, дід та баба, циган. Вони брали з собою козу, коня, плуга та серпа. Заходячи до оселі, вчиняли різноманітні жартівливі дійства: орали і засівали сніг, а потім волочили. Нерідко в хату заводили…коня чи козу. Що б це означало? Справа в тому, що здавна коза символізувала добробут і врожай. «Де коза ніжками, там врожай стіжками», - співається у колядці. А кінь уособлював силу й вірність.
У розвагах весело минали зимові дні. 19 січня святкували Водохреща(Йордан, Богоявлення господнє). Стосовно походження свята Водохрещ, то існує кілька думок. За деякими дослідженнями, воно сягає корінням у дохристиянські часи і було присвячено чистителю і святителю давнини – воді, вигнанню зими та вшануванню і прискоренню приходу весни. Із Водохрещем пов»язані деякі прикмети. Так, до Йордана жінки намагалися не полоскати у воді білизну, бо «там чорти сидять і можуть вчепитися».
І лише після того, як священик опускав хреста у воду, вона вважалася освяченою. За давньою традицією це дійство відбувалося просто неба, на берегах річок, струмків і озер. Ще напередодні з льоду вирубували великий хрест, пробивали ополонку, з якої люди брали «цілющу» воду. Якщо у хаті були недужі, водичка ставала у нагоді. У посвячену воду дівчата клали калину чи коралі й умивалися, аби щоки були рум’яними. По обіді на Водохреща, як уже освятилася вода, на Лівобережній Україні парубки розігрували «орден» - хрест з льоду. Між сусідськими селами влаштовувався бій навкулачки; чий гурт перемагав, тому й лишався «йорданський хрест». У багатьох місцевостях випускали в небо голубів, які символізували «дух Божий».
У народі свято вірили: після Йордана вовки розбігалися по своїх барлогах. Коли в лісі надвечір зустрічали хижака, треба було сказати: «Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордан кропили?»- і він, злякавшись, кинеться геть. Йорданські морози вважалися найміцнішими. Та все колись закінчується. Навіть хрещенські люті холоди. Бо ж недаремно підмічали люди: «Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі».
Люди прощалися із зимовими розвагами і веселощами. Лишалися у минулому Різдво, Новий рік та Водохрещі. Хоч селянам, може, і не дуже хотілося розлучатися з ними, але що робити. «Святами, - як мовиться у прислів’ї, - ситий не будеш».
На щастя, українські обряди і звичаї нині відроджуються. До чистих джерел охоче припадають і дорослі, і діти. Якщо раніше ми не уявляли Нового року без прикрашеної ялинки, то тепер у багатьох оселях гостей зустрічає прадавній український символ – Дідух. До Святої вечері господині готують дванадцять традиційних страв, а діти розучують колядки. Святкують українці і Водохреща. Охочих скупатися цього дня не лякає крижана вода і морози. Бо того, хто не побоїться зануритися у воду, хвороби обминатимуть цілий рік. А хто не ризикне скупатися у крижаній купелі, може набрати води додому. І щоранку вмиватися йорданською водичкою зі словами: «Вода – водичка, яка ти чиста, яка ти свята! Учини, щоб і я була така!»

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

На фото: 2012 рік, Сімферополь, Різдвяна хода, організована Українською гімназією

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 05.01.2018 > Тема "Душі криниця"