Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СТОР╤НКАМИ “М╤СЦЕВОГО ЧАСОПИСУ”
Ще наприк╕нц╕ 2013-го, до початку под╕й на Майдан╕, поет та проза╖к ╤гор Дах (м. Червоноград)...


НЕЗР╤ВНЯНИЙ СВ╤Т ПЕТРИК╤ВСЬКОГО РОЗПИСУ
Нещодавно мала при╓мну зустр╕ч – на виставц╕ «╤нноватика в сучасн╕й осв╕т╕»...


СП╤ЛКА В╤ДЗНАЧИЛА ПИСЬМЕННИК╤В-КРИМЧАН
Михайло Вишняк вручив нагороди ╕ побажав Галин╕ Литовченко ╕ В╕ктору Стусу нових щедрих ужинк╕в...


СТЕПОВ╤ ОБРИСИ ПОЕТА
Не буде переб╕льшенням, якщо сказати, що Василь Латанський, якому 18 листопада виповню╓ться 79...


ЗИМА С╤ДА╢ НА ПОКУТЬ...
З Феодора-Студита ста╓ холодно й сердито.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 10.11.2017 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#45 за 10.11.2017
В╤ДСВЯТКУВАЛИ

Сьогодн╕ на л╕тературн╕й стор╕нц╕ «Кримсько╖ св╕тлиц╕» сво╖ в╕рш╕ представля╓ поетеса Тетяна Л╕сненко. Тетяна Стан╕слав╕вна народилася 12 серпня 1959 р. Педагог, психолог, письменниця, лауреат л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Павла Ключини, член НСЖУ, член НСПУ, член Конгресу л╕тератор╕в Укра╖ни. Голова громадсько╖ орган╕зац╕╖ «Л╕тературне об’╓днання «ДИВОСЛОВО». Серед чимало╖ доб╕рки ╖╖ книжок можемо бачити: «Спов╕дь» (2002), «Вересневий зорепад» (2004), «На полинов╕м в╕стр╕» (2005), «Крок до осен╕» (2009), «Золот╕ мальви» (2011), «Гойдають соняшники небо» (2012), «╤ вишита душ╕ мо╓╖ лиштва» (2013),
«Кобзареве слово невмируще» (2014), «╤ дол╕ в слов╕ по╓днались» (2014), «Дикий мед» (2015), «Окра╓ць приспаного саду» (2016), «Розхристане л╕то» (2016), колективна зб╕рка «З Укра╖ною в серц╕» (2016), колективна зб╕рка «Третя весна» (2017), «Сльоза пекуча Укра╖ни» (2017), «У музиц╕ дощу» (2017). Також готуються до публ╕кац╕╖ книжки «Дорога до мами» та «╤мпрези мо╓╖ душ╕». Дуже спод╕ва╓мося, що ця зустр╕ч талановито╖ поетеси з╕ «св╕тличним» читачем не остання ╕ за ╖╖ ласкаво╖ згоди ми зможемо представити доб╕рку в╕рш╕в ╕з анонсованих тут ╖╖ нових книжок.
Але – до поез╕й!

Тетяна Л╤СНЕНКО

В╤ДСВЯТКУВАЛИ
В╕дсвяткували вже – ╕ весело ╕ пишно,
Неначе в мирн╕ дн╕ ╕ без в╕йни…
Цв╕ли кофтини вишит╕ ╕ лиштви, -
Але з душ╕ не вирвати вини…

Нав╕що так: ╕ широко, й пихато
На тл╕ смертей ╕ ранених б╕йц╕в?..
Х╕ба ж то щире укра╖нське свято,
Коли сльоза полином на щоц╕?..

Смердить в╕йна, обридла, мов заноза,
Чия вона? Скаж╕ть мен╕, х╕ба
Комусь на рад╕сть материн╕ сльози?
Або коли згорають вщерть хл╕ба?..

У двадцять п’ять Вкра╖на посив╕ла…
╥й в серц╕ рана ятриться й пече.
У двадцять п’ять – як ж╕нка овдов╕ла,
Хова в знемоз╕ ранене плече…

╤ ми гуля╓м… Тут в╕йни нема╓,
Та так гуля╓м, як останн╕й раз!
А в╕тер – з сходу, аж г╕лля лама╓…
Й торка╓ струни сов╕ст╕ у нас…

Мен╕ пробачте, слухаю я душу:
А там - сп╕ва╓ холодом струна...
В╕три мовчать... А я сказати мушу:
Це не АТО, - справжн╕с╕нька в╕йна!

Давайте гальма вв╕мкнемо, одначе,
Щоб нас не ╖ла сов╕ст╕ ╕ржа,
Почуйте, люди, Укра╖на плаче,
╤ потерпа в╕д кул╕ ╕ ножа.

Вставаймо вс╕ - на ворога, до бою!
Й коли до миру вернуться м╕ста,
Ми будем святкувати вс╕ з тобою,
Моя Вкра╖но, р╕дна ╕ свята!
  
  ***
Кому стежки кричать ча╖нокрило,
Кого вони вигукують у даль?
То плачуть св╕ж╕ насипи й могили,
Де скиглить птахом випита печаль.
Стежки отам схрестилися мечами,
Там нав╕ть в╕тер кулями пропах,
╤ бродить страх тривожними ночами
В полях донецьких, зляканих степах...
Не вс╕м в╕три приходились у спину,
Не вс╕х в╕дом╕ справжн╕ ╕мена...
А боронили ж землю до загину,
╥х, молодих, загарбала в╕йна.
Це ╖х вела зарюмсана дорога
На сх╕д, де в пекло сов╕сть зазира.
А в мамин╕й душ╕ - рясна тривога,
З печал╕ всохла яблуня стара...
Лишились в пам’ять кольоров╕ фото...
Вони ж - на неб╕... Нащо ╖м хрести?
А ╖х батькам ╕ д╕точкам охота
Хоча б могили з написом знайти...

***
Ще два життя, неначе голуби
Злет╕ли в небо. Там ╕ зупинились...
В родинах - море прикро╖ журби...
Х╕ба сини для смерт╕ народились?..

Х╕ба вони у чомусь винуват╕,
Що навп╕л хтось Вкра╖ну розрива?
Мир боронили в особист╕й хат╕...
(Аж застряють у горл╕ ц╕ слова!)

╤ знов у с╕м’ях бол╕ ╕ печаль,
Знов чорн╕ хустки... Вдови, д╕тлахи...
Тремтить в розпуц╕ воскова св╕ча -
За що? Нав╕що? За як╕ гр╕хи?..

***
На тл╕ в╕йни згора╓ кол╕р свята.
Нема╓ радост╕ н╕ в душах, н╕ в серцях,
Бо випили вже смутку так багато,
Що де й под╕лась посм╕шка з лиця.

╤ нам сьогодн╕ н╕чому рад╕ти-
Кровить Вкра╖ни сх╕дна сторона...
Що то за свято, коли гинуть д╕ти?
Х╕ба ж то свято, як ╕де в╕йна?..

ДЕНЬ Г╤ДНОСТ╤ ╤ СВОБОДИ
Сьогодн╕ День ╕ г╕дност╕, й свободи,
Та я не бачу г╕дност╕ н╕де.
╤ б╕дност╕, зда╓ться, не збороти,
Та ще страшн╕ший час до нас ╕де...
Комусь уже по-новому живеться...
╢ вдячн╕ влад╕ наш╕й ╕ часу...
А коли ж сонце ЛЮДЯМ посм╕хнеться,
Що витирають б╕дност╕ сльозу?
Ще не в╕дчули ми на сво╖й шк╕р╕,
Що стали жити, наче "в молоц╕",
Зате в бариг ╕ жирних бузув╕р╕в
Товст╕ш╕ стали втрич╕ гаманц╕.
Не час чекати... Може бути п╕зно,
Вже й так багато втратили. Он бач?
Не варто нам боротися нар╕зно,
А вкуп╕ вс╕м! За огр╕хи - пробач,
Моя Вкра╖но, сильна ╕ безсила,
Тобою правлять все як╕сь людц╕.
Тому чужа в╕йна тебе й скосила,
Тому й сльоза у тебе на лиц╕.
Вже трет╕й р╕к Майдан не "зажива╓",
Небесна сотня дивиться на нас...
А дно Вкра╖ни дал╕ прогнива╓,
Коли ж, коли? Коли настане час
Знайти себе, ошуканих, у бруд╕,
Щоб воля й г╕дн╕сть справд╕ зацв╕ли?
Я вс╕м бажаю в цю р╕чницю, люди,
Щоб в Укра╖н╕ ми вкра╖нцями були!
    
УКРА╥НА ЖИВЕ
А в╕тер пише ноти колисанок,
Вмочивши в душу ранену перо…
Кричить мовчазно серця полустанок,
╤ тихий стог╕н тиш╕ не зборов.

О, т╕льки б мр╕╖ та не спопелитись,
Хай цв╕т черешень рано не впаде!
Не дай нам, Боже, в гн╕в╕ помилитись,
Й зрубать п╕д кор╕нь в╕ття молоде…

Нехай воно вроста╓ться у весни,
Хай тиша ши╓ в маках рушники.
Моя Вкра╖на з б╕д сво╖х воскресне,
╤ скине зашморг з ши╖ ╕ руки…

Ось т╕льки з╕р погаслих не вернути…
Хай про них пам’ять в╕чн╕стю пливе.
А Укра╖н╕ в╕чно – бути й бути,
Вона жила ╕ житиме, й живе!

Сл╕ди в╕йни… Через роки й стол╕ття,
Через серця ╕ душ╕, ╕ хрести…
Чорн╕ хустки… ╤ домовин жах╕ття…
Печаль ╕ сум. О, Господи, прости!

Кричить печаль, кричить ча╖нокрило,
В грудях земл╕ – уламки в╕д в╕йни…
Комусь в╕йна м╕зки заговорила..,
Лишила вдовам пасма сивини.

Д╕тей малих у сиротах лишила,
Непрохана прийшла, немов гроза…
Геро╖в била, нищила, душила, -
Та в оц╕ не з’явилася сльоза.

ПУСТКА
╤ду додому – душа в тривоз╕,
П╕д ноги килимом – листопад.
Нема н╕кого вже на пороз╕,
╤ засиха╓ печальний сад…

Порожня хата… В╕конниць крила
Закрили оч╕ у т╕нях в╕т.
Мов простирадлом, печаль накрила.
Не мила ос╕нь, не милий св╕т…

Самотня груша – ╕ та безлика,
╥╖ ламати злий в╕тер звик…
В двор╕ прис╕ла самотн╕сть дика,
Дощем на землю – печал╕ крик…

╤ду додому – стр╕ча╓ пустка
В душ╕ тривожн╕й – як сто меч╕в.
А на прич╕лку – старенька хустка,
Де кв╕тли маки ╕ панич╕…

У двор╕ – пустка. З╕тха╓ в╕льха,
В пов╕тр╕ запахи спориша.
В двор╕ – н╕кого, зда╓ться т╕льки
Тут дос╕ бродить чиясь душа…

ПЕРЕДОС╤НН╢
Схлипу╓ останн╕й м╕сяць л╕та,
Осен╕ бо╖ться, мов гр╕ха…
У душ╕ тривожаться тремб╕ти
╤ квартет печал╕ не стиха.

Плаче серпень ср╕бним зорепадом,
Бо «курли» вже дзвонять журавл╕.
Скоро ос╕нь правитиме садом,
Гордо вона йтиме по земл╕.

Я не хочу осен╕ й печал╕,
Хоч горить, горить ╖╖ св╕ча.
Вже тривожно гуси прокричали
╤ торкнувся сум мого плеча…

Скапу╓ пожовкле листя клена,
Крапля щему в серце попада.
Скоса ос╕нь дивиться на мене
Й непом╕тно роки викрада…

***
Я споглядаю в соб╕ тишу…
Чого, чого я не кричу?
Моя душа курсивом пише,
А я читаю ╕ мовчу…
Про що мовчу я так не тихо?
Душа ж бо рветься на шматки,
Залоскотало дике лихо,
Й життя тепер – одн╕ латки…
Збираю в пригорщ╕ тумани
Й кудись так бережно несу.
А в╕тер студить на лимани,
Й сто лих стриножують красу…
Красу криниць, луг╕в ╕ саду,
Заслала св╕т страшна в╕йна…
Я не боюся листопаду,
╤ не ляка╓ сивина…
Хтось там влаштову╓ дебати,
Що не в╕йна, а лиш АТО.
Та як ту б╕йню не назвати,
Вмирать не хоче з нас н╕хто.
А ск╕льки хлопц╕в не вернулось
Додому… Господи, прости…
╥м син╓ небо посм╕хнулось,
А на земл╕ – хрести, хрести…

ДОЩ
Вже котрий день дощ╕ шален╕ й грози,
Калюж╕ суму в серц╕ ╕ в душ╕.
З╕ скла в в╕кн╕ г╕рк╕ сповзають сльози,
Ця мить мен╕ народжу╓ в╕рш╕.

Я ╖х складаю бережно в вал╕зу,
Щоб гр╕м у гн╕в╕ риму не розбив.
Вона ж – мов л╕д, нековане зал╕зо,
Боюсь, щоб дощ над╕╖ не розмив…

А в╕н ╕де… Промокли наш╕ душ╕,
Твоя й моя, хоч пор╕зну вони.
Та пам’ят╕ про тебе не порушать
Ан╕ дощ╕, н╕ бур╕, н╕ громи.

МИ МУСИМО
Я – укра╖нка, та н╕де й н╕ разу
Не впала в землю слабкост╕ сльоза.
Кого питать? Сп╕шу я до Тараса,
Щоб Укра╖ни б╕ди розказать.
╤ду й хвилююсь… В╕тер мен╕ в оч╕.
╤ з╕р лоскоче сов╕ст╕ сльоза,
Що його слово гр╕зне ╕ пророче
Змив лиха дощ, сполохала гроза…
Що не зум╕ли стежку в╕дшукати
Оту, якою треба було йти,
Що в в╕йнах син, сив╕╓ в гор╕ мати,
╤ що в бою схрестилися «брати».
Що йде в╕йна чиясь отам, на сход╕,
╤ гатять «гради», «буки» кожен день,
В╕йна для когось – мати, мовиться в народ╕,
Для сходу – лихо, горе – для людей.
А В╕н сидить на пагорб╕, у сквер╕,
Шука уява ясност╕ межу…
Я Йому душу в╕дчиню, як двер╕,
Й про день прийдешн╕й чесно розкажу.
Впаду в розпуц╕ просто на кол╕на,
В молитв╕ руки трепетно складу:
Тарасе, потерпа╓ Укра╖на,
Як вишня в╕д грози в стар╕м саду…
Над т╕лом Укра╖ни ворон кряче,
А чорна т╕нь т╕ка╓ в╕д гр╕х╕в…
Пробач, Тарасе, ми були незряч╕,
Пробач, Кобзарю, ми були глух╕.
╤ як нам жить, втомилися ми дуже,
Останн╕й раз, Тарасе, нам прости…
Йдем проти в╕тру, а в╕н в оч╕ струже,
Позаду нас трухляв╕ють хрести…
Прости нас, батьку, ск╕льки ми згубили
Духовност╕, культури, добрих справ.
Мабуть, Вкра╖ну мало ми любили,
Тепер у нелюбов╕ й помира…
Останн╕й раз п╕дстав, Тарасе, плеч╕,
Хай в тво╖м серц╕ з╕йдуться св╕ти.
Ми дуж╕ крила ма╓мо лелеч╕,
До миру й щастя мусимо прийти!

МАТИ
Сто╖ть в зажур╕ б╕ла хата,
Сам╕тньо, просто край села.
Жила колись там чиясь мати,
Чи то жила, чи то була…

Бо доля ╖й не потурала,
Кусали злидн╕ зв╕дус╕ль…
Син╕в нав╕к в╕йна забрала,
Ох, не д╕ждалася вес╕ль…

Тод╕ й сама як дика груша,
Весною кв╕том в╕д╕йшла.
Лишила в св╕т красиву душу,
╤ гордо стежкою п╕шла…

В╤ДЦВ╤ЛИ БАТЬКИ…
В╕дцв╕ли батьки мо╖, як весни,
Зморщок жмутки ц╕л╕ на чол╕.
Працювали довго, чесно й важко
На сво╖й на праведн╕й земл╕.
В╕дцв╕ли батьки мо╖, як л╕то,
Роки ╖х розгнуздан╕ були…
Ск╕льки бол╕ й лиха перелито,
Та порядно в св╕т╕ прожили.
В╕дцв╕ли батьки… Чому так рано?
╥м би ще ╕ жити, ╕ цв╕сти.
Так житт╓в╕ хуги ╕ бурани
Розхитали кладочки й мости…
Не сп╕ш╕ть так рано, ще не ос╕нь,
Ще син╕ють в пол╕ сокирки.
Не стар╕йте довше, ми вас просим,
Дорог╕, р╕днесеньк╕ батьки!

***
В╕дходить усе: ╕ хороше, й погане,
Б╕жить череда розтривожених л╕т.
Весна розкв╕та╓, цв╕те, пот╕м в’яне,
На зм╕ну приходить густий л╕та цв╕т.

Вже згасли в саду вс╕ п╕вон╕╖ б╕л╕,
╤ «п╕вники» вже в╕дсп╕вали св╕й в╕к…
Жасмину кущ╕, як п’янк╕ замет╕л╕,
Ще кв╕тнуть, немов неск╕нченний ╖х л╕к.

Як лебед╕ б╕л╕, в╕дходять нарциси,
На зм╕ну ╖м – дзвоники, дзвонами ввись.
В г╕лл╕ бузини – б╕л╕ кошики висять,
В╕д них аромат, наче море, розливсь.

╤ т╕льки душа, що у мами, - не в’яне,
У не╖ у серц╕ – завжди пишний кв╕т.
В╕дходить усе: ╕ хороше, й погане,
У св╕т╕ лишаються борозни л╕т…

***
╤ мчать роки, неначе кон╕,
Мов крила дуж╕ – сив╕ гриви…
Усе життя – мов на долон╕:
Мр╕йливе, трепетне, красиве.

Десь в молод╕й от╕й в╕драд╕,
Немов у райдужному сн╕,
У мр╕ях мчуся по левадах,
А в серц╕ – юност╕ п╕сн╕…

А пот╕м – виб╕жиш п╕д зливу,
╤ так рад╕╓ш тому св╕ту!
╤ в╕риш: ти така щаслива,
╤ в╕льна, наче в пол╕ в╕тер.

А у саду – з росою сливи…
╤ наш дитячий щедрий см╕х.
П╕сля дощу, рясно╖ зливи
Додому кличуть нас ус╕х.

А там, на призьб╕, що ╕з глини,
В сп╕дниц╕ довг╕й ╕ картат╕й,
Хова п╕д хусткою сивини, -
Вечерять нас чека╓ мати.

╤ в не╖ роки, наче кон╕…
╥╖ весь труд на ц╕й земл╕!
Отож, поморщен╕ долон╕,
На лоб╕ – зморшки немал╕…

Та ми тод╕ не придивлялись,
Що в не╖ сив╕ли л╕та.
Гуляли, б╕гали, см╕ялись, -
Пора дитяча – золота.
 
Тепер ╕ наш╕ мчаться кон╕,
Неначе хтось ╖х доганя.
А прив’язать би на припон╕,
Й отак – поб╕гти б навмання.

╤ все забуть, усе на св╕т╕:
Печаль, тривоги, в╕ку л╕к.
Упасти в луз╕ в св╕ж╕м кв╕т╕,
Й з землею злитися нав╕к…

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 10.11.2017 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=19263

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков