Версiя для друку Обговорити в форумi

Плідним на творчість видався 2017 рік для кримської поетеси Єви Пономаренко із міста Армянська. Зовсім недавно вона представила колегам свою збірку «Калинова гілочка народу». І знову її доробок поповнився новою книгою поезій під символічною назвою «Заграй, сопілочко». Читач, певно, помітив, у назвах її збірок та віршів українські правічні символи – калина, сопілка, бандура, журавлі, хліб, степ тощо. І не випадково, бо вони у душі й свідомості письменниці.
Про що ж грає та розповідає той український народний інструмент – сопілка? А давайте почитаємо та послухаємо.
Оригінально підібрано до збірки вірші. Умовно вона ніби ділиться на дві частини: одна – до подій 2014 року, інша – після них. У першій частині Єва Пономаренко ділиться своїми роздумами, мріями, спостереженнями про щоденне життя своє та оточуючих її людей, а також природу та красоти рідного краю. У другій вона виступає вже не як лірик, а як трибун, якому болять проблеми, що навалилися. В ній Євина сопілка різко міняє тональність. Давайте порівняємо. Ось як вона описує стан своєї душі у жовтні 2012 року у вірші «Коли журюсь чомусь»:

Співає дзвінко соловейко угорі,
Як вдосвіта прийду я до криниці.
І світяться з небес знайомі лиця
Далеким проблиском небесної зорі.
Її ліричний герой милується тим світом, у якому мешкає, передає свої почуття з великою ніжністю. Скажімо, у триптиху «До свого саду завжди я іду», написаного в грудні 2011 року, авторка пише:
Не пахне вже ні м’ята, ні чебрець,
Гірчить лиш на зубах полинний смак.
Відтанцював мій коник-стрибунець
На лузі десь веселий свій гопак.

З одного боку, у вірші сум за втраченим теплим літом, з другого – то згадки про чарівну природу, котрі вона хоче залишити на пам’ять добрим людям та нащадкам.
І таких поезій у збірці чимало. До того ж, образна палітра їх неповторна – вона ніби висловлює стан душі. Читаєш такі вірші – і захоплюєшся тим, як майстерно Єва Пономаренко передає свої почуття та думи через фарби, звуки, доторки.
Зовсім по-іншому звучить її «сопілка» у віршах, які вона написала, починаючи з 2014 року і по сьогоднішній день. У них мелодії не лірика, а громадянки, суворої, вимогливої та в деякій мірі навіть ображеної, проте такої, що хоче блага для всіх людей. І спільником її у тих переживаннях, роздумах та клопотах знову таки виступає природа. Попри всі негаразди поетеса зізнається: «Я життя сприймаю, ніби свято. Не сприймаю лиш людей сумних». І це при тому, що вона на кожному кроці стикається з проблемами, які треба вирішувати. Її тривожить, що «із каналу пахне лише мулом», «розкошує перекотиполе» (вірш «Степом суховії»), «вітер із Сивашу роз’їдає ще й душу» (вірш «Замели суховії дороги»). Щоправда деякі акорди її «сопілки» звучать мінорно, наприклад:

Була Україна – хрещатий барвінок,
Стуливсь, наче килим, в квітучих садах.
А тепер спориші проросли на душі…

У багатьох її віршах мрії про мир, злагоду та взаємопорозуміння поміж народами – і з тими, що населяють Крим, і з близькими та далекими сусідами. Характерний у цьому плані вірш «Україна Криму: схаменися, сину!»:

Ти звавсь прийомним сином України.
Я ж хліб ділила порівну для всіх –
Чи то моя, чи то чужа дитина –
І мачухою звати мене гріх.

Болить їй те, що Північно-Кримський канал перестав подавати життєдайну вологу в степову частину півострова:

В Криму не було місця лиху,
Як води Дніпро присилав.
Тут веселка усім нам на втіху
Коромисло спускала в канал.
(Вірш «Вже плаче й коник»)

Цій темі присвячені й поезії «Приносять пісню журавлі», «Немає ластівок», «Степ журно снить снопом», «Прости, калинонько», «Кримські тополі», «Сохнуть чорнобривці» тощо. А ось як авторка звертається 22 червня 2016 року (на свято Купала) до святого Федота – покровителя всіх трав:

День за днем благаєм
Ми від Бога зливи,
Та в засуху лише
Марнуємо дні…
…Кримським степом Доля
Наша нещаслива
Їде на кульгавім
Воронім коні.

Звісно, чимало є приводів для смутку чи розчарування. Одначе і у творах останньої пори Єва Пономаренко оптиміст, бо такою, як сама каже, вона від народження. У вірші «Вічна заздрість» її «сопілка» грає-виграває:

Лютує ворог навісний:
Найтяжче лихо – вічна заздрість,
Що ми співаємо пісні
І в тих піснях квітує радість,
Що можемо співати в тузі –
Не плакать гірко, а співать!
Лунає дзвінко пісня в лузі,
Коли збереться гурт дівчат.

В одному невеличкому огляді нової збірки не висловити усі перипетії та мандри невгамовної душі Єви Пономаренко. Та найголовніше можна довідатися, читаючи збірку, - вона відганяє від себе зневіру і пише:

Не здолає спека коріння глибоке,
Доживе калина, як води Дніпра
Зачерпне веселка і канал широкий
Щедро нам наповнить з щедрого відра!

Про це поетеса говорить і у вірші, що дав назву збірці:

Грай, сопілко, моя мила,
Щоб люди почули,
Щоб дізналась Україна
Її не забули!

Насамкінець хочеться зауважити, що події останніх років, які торкнулися не лише Криму, а й України, Росії та планети в цілому змусили стривожених письменників шукати шляхи, методи для їх якомога повнішого, глибшого та об’єктивнішого відображення. Це стосується і творчості Єви Пономаренко. Бо ж нині світ стоїть на гострій грані. І в який бік хитнеться, ніхто не знає. Надто багато викликів, на які не можна не реагувати. А література для цього й призначена.

Віктор Стус,
письменник, журналіст
м. Сімферополь
***
Добірка віршів Єви Пономаренко з її нової книги - за посиланням:
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=18990

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 22.09.2017 > Тема "Душі криниця"