Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно нашу «Світлицю» в Криму провідала кримська поетеса Єва Пономаренко, яка представила «світличанам» свою нову книгу поезій і прози – «Калинова гілочка народу». Пропонуємо увазі читачів авторське вступне слово до цієї книги та добірку віршів із неї.

КОРОТКО ПРО СЕБЕ

Я народилася 20 січня 1950 року в селі Андріївка Олевського району Житомирської області в багатодітній родині селян.  Українка.
Мій батько, Талах Мартиян Степанович, і мати, Хаврона Миколаївна, були вже немолодими людьми, коли в 1954 році, зібравши свою велику родину (а нас було семеро в них, повнолітніх і малих), поїхали на землі Алтаю - “піднімать цілину”. Це був єдиний на той час шанс вирватися з нужди, що визирала з усіх кутків в родинах селян на Поліссі.  На Алтаї я познайомилася з представниками багатьох народів, відчула на собі “братню” любов “великого” російського народу.  Це спілкування з поневоленими людьми заклало в мою душу любов до пригноблених і протест проти всякого гноблення.  Розпочавши навчання в рідному селі в 1956 році, закінчила його вже в Криму в селі Лобаново Джанкойського району, приїхавши сюди в 1964 році до старших братів, що змушені були будувати “рай” в сухих кримських степах, куди були завербовані в часи правління Микити Хрущова. Як і батьків у свій час на землі Алтаю, так і тепер моїх братів нужда погнала на заробітки, бо, як і тоді, в болотистому Поліссі і хліба вдосталь на столах селян не було.
В 1969 році я з відзнакою закінчила Дніпропетровський хіміко-механічний технікум, а в 1976 році - Український заочний політехнічний інститут в місті Харкові (уже маючи на руках трьох дочок).
З 1972 року працювала в Державній Акціонерній Компанії “Титан”. Почала апаратником, працювала майстром зміни, інженером, начальником відділу патентоведення та винахідництва в управлінні науки ДАК “Титан”. У вересні 2007 року звільнилася з підприємства. Але вже в жовтні цього ж року мене вибрали головою садового товариства «Восход», обов’язки якого я виконувала майже сім років. А в березні 2014 року Крим анексувала Росія і садове товариство, яке знаходиться зразу за Турецьким Валом, опинилось в «нейтральній» зоні - між кордонами України та Росії...
Моя жіноча доля була нелегкою, але нарікати гріх, бо виростила трьох дочок і сина. І п’ятеро онуків та онучка звуть бабусею. Маю вже і правнука. Ось тільки розділила нас доля так, що дві дочки, троє онуків, онучка та правнук живуть на Дніпропетровщині, а старша дочка з двома синами та мій молодший син, якому зараз 25 років, залишились в Криму. І розривається тепер моє серце від тяжких дум: що то з ними всіма далі буде?..
Своїм читачам я бажаю миру і злагоди, щастя і добробуту. І нехай обминають вас негоди і лихоліття.

Єва Пономаренко
2017 р.

Я – КАЛИНОВА ГІЛОЧКА НАРОДУ

“Я тим уже боржник,
Що українець зроду”
Б. Олійник
Я горда тим, що українка зроду.
І, що б там не судилося мені,
Я, калинова гілочка народу,
Ніколи не схилюся у борні!
А як зламають, кинуть на поталу,
То я червоним гроном упаду,
Пташок малих покличу і помалу
Знов навесні у лузі проросту.
Залили горя нам уже по вінця,
Хоч стала «наша – не своя земля»,
Та є в Криму багато українців,
Яких потішить ягода моя.

ТУГА КРИМСЬКИХ УКРАЇНЦІВ

«За шмат гнилої ковбаси
Ти рідну матір продаси
Коли попросять…»
Т. Шевченко

Всю зиму линуть хмари, мов чужинці,
Не видно навіть сонечка в імлі.
Як тяжко бути щирим українцем
На кримській нашій, скривдженій землі.
Нелегко зараз навіть просто бути...
Ти нас, рідна Вкраїнонько, прости:
Не матимемо навіть ми спокути,
Бо прапор твій ми не змогли нести.
Тому і впав він тут... Запроданці прокляті
Продали Крим за шмат гнилої ковбаси.
А з ними всі ми мусимо страждати.
Хай їх земля поглине! (Господи, прости!)
Ота земля, що московітам треба,
Щоб навезти сюди своїх приблуд.
Ракети підніматимуться в небо,
А під’яремним завжди буде люд.
А сум за Україною у серці,
Бо змовкла вже й зозуленька в гаю.
Нелегко бути щирим українцем
В цьому зрусифікованім краю.
Б’ють нас гуртом і навіть поодинці,
А серце лине на Вкраїну, наче птах.
Хоч знає: бути важко українцем
Тепер й на українських теренах.
24.02.2015 р.

УКРАЇНСЬКА ВОЛЯ

«Заспіваймо, браття,
Про ту вольну Волю,
Що втекла із хати
Під чужу тополю»
А. Листопад

Гірко здобували
Українську Волю,
А вона знов хоче
Під чужу тополю.
Під чужу березу
Побігла степами,
Та враз зупинилась
Ген понад ярами!
Бо вже там московські
Видніються далі.
І схилилась низько
Воля у печалі.
Побачила військо,
Як Донець минула.
А береза близько
Віти простягнула.
Та й манить ту Волю,
Як малу дитину.
Та згадала Воля
Рідну Україну.
Де біла калина
Цвіте над ставками.
Й заплакала гірко
Дрібними сльозами.
Схаменулась пізно:
Загриміло з неба.
Вже чужинське військо
Годувати треба.
Бо своє не вміла
Військо годувати...
Про Волю зрадливу
Не треба співати.
Про неї співаєм
Часто й забагацько.
А ворог плюндрує
Спадщину козацьку!
Ломить мати руки
На кривавій тризні.
А вкраїнцям муки
В спаленій Вітчизні
02.03.2015 р.

УКРАЇНА – КРИМУ:
СХАМЕНИСЯ, СИНУ!

Такий з весни став холод поміж нами,
І на кордоні — зорана рілля,
Що не пройти до Тебе вже шляхами,
Якими я раніш до Криму йшла.
Турецьким Валом знову амбразури
Й гармати із твоєї сторони.
По-молодості «вибрикнув» Ти здуру!
Допоможу - лиш руку простягни!
Ти звавсь прийомним сином України.
Я ж хліб ділила порівну між всіх -
Чи то моя, чи то чужа дитина, -
І мачухою звати мене гріх!
В моїх очах стоїть така печаль!
Але в душі немає ще зневір’я,
Бо «Кримської весни»* густа вуаль
Спаде з Тебе колись у надвечір’я,
Як літо спраглі душі обпече,
Бо вже й Дніпро не шле до Тебе води.
Московщина розмахує мечем,
А потерпають всі Твої народи!
В своє минуле, Синку, озирнись,
Й мости не спалюй за собою радо.
Самого Господа проси, щоб дав пораду!
Тож схаменись, мій Сину, схаменись!

13.06.2015 р.

* «Кримська весною» називають весну 2014 року, коли Московія анексувала Крим

ПРИНОСЯТЬ ПІСНЮ ЖУРАВЛІ

«І пожаром
Проходить літ задушлива пора,
І вся природа спить
важким кошмаром,
Неначе в лихоманці дітвора»
П. Воронько

Два літечка в Криму дощу - ні краплі!
З Христом, напевно, змовився Аллах,
Щоб покарати нас... І душі спраглі
Волають про пощаду в молитвах.
Та марно все... Всихають буйні трави
І пилом припадають юлаки*.
Лиш будяків шапки горять з канави;
Чортополохів дух постав таки!
Не родять вже нам сливи й абрикоси,
Із яблунь й груш злітають «зеленці»,
Калина не дарує грона в коси -
Зів’ялий кетяг горбиться в руці.
Лиш восени жадана прохолода
Нам тішить спраглі душі уночі.
Та рідну пісню й біль мого народу,
З Дніпра приносять журавлів ключі...
02.12.2015 р.

* неглибокі канавки для поливу городини

СТЕП ЖУРНО СНИТЬ СНОПОМ

«Журно снить снопом
Голодний степ
під місячним серпом» -
П. Воронько

Мій батько научив своїх синів
Зерно пшеничне сіяти. Немало
Води втекло з тих пір, та до сивин
Мої брати науку пам’ятали.
Казали батько: «Зернятко в землі
Візьме усе, що до смаку нам буде.
Й нещастя, й навіть недуги свої,
Як хліб поїсть, людина позабуде».
На хліб молюся - вчили так батьки.
Його тепер ще вдосталь маю в хаті.
Я перший хліб навчилася пекти
Із мамою у роки шістдесяті.
Мені у пам’яті зринають голоси,
Людей, що в чергах ждали хліб з гороху
В хрущовські незабутні ті часи,
Коли й цей хліб давали нам потроху.
У Крим тоді приїхали брати,
Щоб хліб самим вирощувати в полі.
Тут ріс лише курай. Сухі вітри
Палили все навкруг на суходолі.
Бо не було води. Як у степи прийшла
Вода Дніпра по Кримському каналу -
Раділа українська тут душа,
Бо сходили хліба й росли на славу...
...Дивлюсь тепер в Криму на висохлі поля,
Які колись моя рідня тут обробляла,
І гірко думаю: коли ж оця земля
Побачить знов весною блиск орала?
Бо вже давно так журно снить снопом
Наш кримський степ під місячним серпом!
І навіть Бог здригається вгорі,
Як плаче степ на вранішній зорі!
02.12.2015 р.

***
«Хтось руку по мапі спокійно простяг…»
Олег Ольжич

Ворог злий так спокійно по мапі простяг
Загребущу свою закривавлену руку.
Впав ганебно в Криму синьо-жовтий наш стяг,
Залишили всіх нас, українців, на муку.
Всі невинні тепер...
Та болять від розлук
Наші скривджені душі і рвуться на волю.
Тільки де ж нам тепер заховатись від мук?
Стогне ж вся Україна від страшного болю.
Потерпає від «брата» вона, як завжди.
Скрізь воєнні шатри, як циганськії буди.
І до Криму не шле Україна води
По каналу. Добра не діждатись нам, люди!
Нас покинули всіх серед кримського степу
У лихого москвина благати про милість...
...А в Києві б’ються за владу нардепи,
І сором їм очі за зраду не виїсть!
09.04.2016 р.

ПІДУ В МУЗЕЙ

Пече мене німий у серці крик,
Не можу вийти з власного полону.
Піду в музей: чи є там мій рушник,
Який я віддала сюди із дому?
Чи, мо’, його в запасник віднесли
До того часу, як Вкраїна знову
Прийде до Криму, й спраглі спориші
Напоїть тут дніпровською водою?
Прийшла в музей. Із рушника, дивлюсь,
Мені всміхаються волошки та калина.
Я вже полону й болю не боюсь:
До мене посміхнулась Україна!
Вона в куточку - тут, де мій рушник,
Що я колись в дівоцтві вишивала!
Мій страх та біль із серця зразу зник:
Для щастя нам, бува, так треба мало!
09.04.2016 р.

МОЛИТВА КРИМЧАНКИ

Моїй щирій пісні
Стало в грудях тісно.
Бо живу в неволі
В полиновім полі.
Цвіла, як калина,
Та минула днина,
Як колись на вроду
Дивилася в воду.
В степу полиновім
Вороги не нові:
Ті, що мордували,
До Сибіру гнали.
Знов прийшли зі Сходу
По вкраїнську вроду.
Бо свою пропили -
В Московії жили.
Радість та тривогу
Донесу я Богу.
Помолюся щиро -
Може, ще повірить?
Боже, дай нам силу
Не зійти в могилу!
В цю лиху годину
Зберегти родину!
18.09.2016 р.

ЛЕТИ, ПТАШКО, НА ВКРАЇНУ

В степу лиш ростуть полиночки,
А я про траву-мураву
Все мрію в своєму садочку.
Тут пташка зомліла в траву
Пожухлу упала. Із бочки
Я трошки води принесу,
І в пташки відкриються очки,
Й земну буде бачить красу.
Я скажу їй: «Лети на Вкраїну,
Де хлюпоче дніпровська вода.
Не лишайся в степу до загину,
Бо в безводді тобі лиш біда.
Полети, полети на Вкраїну!
Я туди полетіла б сама,
Та у тебе, пташино, є крила,
А у мене, людини, нема...»
Полетіла б сама на Вкраїну,
Поки серце гаряче моє.
Там є Доля. І там в літню днину
Усім людям зозуля кує.
Там не плаче від спраги калина,
Материнка росте у гаях.
Україно моя! Україно!
Калинова колиско моя!
30.06.2017 р.

СОХНУТЬ ЧОРНОБРИВЦІ

Чорнобривці сохнуть біля хати,
Сохне у садочку резеда.
Бо в Криму їх нічим поливати -
Не іде сюди з Дніпра вода.
І калина в’яне під віконцем.
Коник вже не грає у степах.
Лиш полин хвилюється під сонцем,
Та акація ще вибігла на шлях.
А тополя побраталась з Сумом
І верхівкою засохлою кричить.
Клени впали у тяжку задуму:
Чи діждуть журавликів ключі?
Гайвороння хазяйнує в місті,
Бо нема поживи їм в полях.
Та кричить сова в густому листі,
Коли Сон мандрує по дворах.
Та ніщо Печаль не заколише,
Нею ми наповнені ущерть.
І ридають душі все сильніше,
Але сльози висохнули геть.
Дарувала Україна нам колиску,
Та Росія стала колихать.
Не пізнали Радості ми зблизька,
Не послав Господь нам Благодать...
...Сохнуть чорнобривці в літню пору.
І калина в’яне в днину гожу.
Зупинився Сон побіля двору,
Та мою печаль приспать не може.
30.06.2017 р.

***
Кримчанам радості нема
З тих пір, як в скривджених домівках
Заграла путінська сурма,
А не калинова сопілка.
Не чути гомону з дібров.
Лелечі гнізда розвалили.
«Брати» забрали в нас Любов,
Натомість ненависть лишили.
Сміється по хатах сурма —
Вже б краще плакала сопілка!
Бо радості у нас нема,
І серце в тузі б’ється гірко.
Прошу уклінно в Берегинь
На родовому виднокрузі,
Щоб покарали ворогів
Та повернули друзів.
Втечуть не скоро вороги,
Не скоро зрозуміють друзі,
Ще випадуть не раз сніги
І серце заридає в тузі.
01.07.2017 р.

***
В останній розпач Долю не пущу,
Хоч не купаюсь в росах світанкових.
Любить Вкраїну я не полишу,
Тримаючись за кожне світле слово,
Що перейшло Турецький древній Вал,
Переповзаючи повиті дротом схили,
В шатрах не потривоживши солдат,
На кладовищі - свіжої могили.
Тримаючись за промені душі
Братів вкраїнських
На дніпровських кручах...
...Вода проб’ється навіть на соші,
Коли внизу б’є джерело могуче.
01.07.2017 р.

***
Ми триста довгих літ
В тяжкій неволі йшли.
Вже більше трьох віків
Дзвеніли кайданами.
І ось, уже коли
Свободу здобули,
То Крим роздором став
Поміж Москвою й нами.
Знов навели межу,
Не перескочиш рів.
Турецький Вал кругом
Обмотаний дротами.
Як ворог Крим забрав,
То Світ отетерів.
Та лиш арбітром став
Між ворогом та нами.
Тож п’ємо в полинах
Розлиту гіркоту.
Глумиться ворог як —
Не розказать словами...
Та гіркота страшна
Дає нам сліпоту:
Не бачимо доріг
До України-мами.
Московськая сурма
Заходиться в хатах!
З екранів ллється бруд
На нашу Україну.
Не мед, а гіркоту
П’ємо тепер в степах.
А ворог наш страшний
Веде нас до загину.
03.07.2017 р.

ЗАГРАЙ, СОПІЛОЧКО

Сопілочко, чом не граєш?
Вже Трійця на черзі.
Ворога не подолаєш -
Хоч душа відмерзне.
Що було, то й не згадаєш,
В кримськім пеклі тісно.
А калина коло хати
Чекає на пісню.
Я калину біля плоту
Зранку привітаю.
У Зеленую Суботу
Хату заквітчаю.
Студеної водиченьки
Принесу відерце.
Згиньте, мої воріженьки!
Не тривожте серце!
Грай, сопілко моя мила,
Щоб люди почули.
Щоб дізналась Україна -
ЇЇ НЕ ЗАБУЛИ!
03.07.2017 р.

м. Армянськ у Криму

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 08.09.2017 > Тема "Душі криниця"