Версiя для друку Обговорити в форумi

Ніна Носова (дівоче прізвище Венжега) народилася в с. Довжик на Полтавщині. Після школи навчалася в Харківському педагогічному училищі, а потім у педагогічному інституті імені Г. Сковороди. Працювала вчителем, вихователем, заступником директора школи у навчальних закладах Харківщини і Полтавщини. Із 1995 по 2001 роки – державний службовець у Миргородській міській раді. За цей час втілила в життя чотири інвестиційні проекти з питань місцевого самоврядування. Здобула другу вищу освіту економіста-аналітика у Харківському політехнічному університеті і почала працювати, як кажуть, на себе. Нині Ніна Носова – приватний підприємець, партнер міжнародної корпорації «Емвей». Бере активну участь у житті громади м. Миргород. Пише небагато, лише лірику. Але її вірші беруть за душу – і це головне.

Ніна НОСОВА

Мамі
Ти втомилася, мамо, вдома,
Склавши руки важкі в журбі.
І твою заколисану втому
Покладу я на груди собі.
Хай спочине трохи на серці
Рук твоїх неповторна гладь.
Не засмучуй очей, не сердься,
Біля мене тихо присядь.
Дужі руки твої невтомні
Хай спочинуть хвилинку нишком,
Сині очі твої бездонні
Хай засяють щасливим блиском!
Рідко так довелось тримати
Лист скупий від дочки чи сина…
Часом пізно цінуємо матір
І її любов до дитини…

Ветеран
До школярів прийшов на свято
Старенький сивий ветеран.
Його захоплено малята
Зустріли радісним «ура!»
І знов згадалися буремні
Важкі дороги лихоліть,
Коли із словом небуденним
Від лиха рятували світ.
Звучала, як колись, «Катюша»,
Яку співали під баян,
І він відчув, що помолодшав
Старенький сивий ветеран.
Торкались пальчики дитячі
Не нагород – душевних ран,
Коли прощався - по–юначому
Помолоділий ветеран.

Берізка
Вже берізка коси золоті
На тендітні плечі опустила.
Розчесати їх, такі густі,
Навіть вітру-пустуну несила.

А русявий кучерявий клен,
Обійнявши ніжно білокору,
Шепотів їй стиха: «Відтепер
облетить краса твоя вже скоро,
а зима сховає золоті
та й одягне тебе в білі шати…
станеш нареченою тоді,
буду я тебе міцніш кохати!»

Волошки
Сиве море колосків із жита…
І, немов озерця, серед них
Виглядають сині очі квітів,
Що волошками назвали їх.
На тонких стеблинках ніжні квіти
Простягли до сонця пелюстки.
Їх красою і дорослі й діти
Милуватись ходять залюбки.
Хай не люблять їх в мозолях руки,
Кажуть, що засмічують хліба.
Та що лиш серед колосся бути,
Винні в тім волошки ті хіба? 
То природа-мати любить гарне
Поряд із корисним розмістить,
Щоб могла волошка, в синє вбрана,
Людям очі й серце звеселить.
Сиве море колосків із жита,
Голубінь волошок серед них…
Не було б отут цих гарних квітів,
То куди б закохані прийшли?
З чим порівнювали б любі очі
Матерів, коханих і синів?
Ні! Допоки дні міняють ночі –
Голубіть волошкам між хлібів!

Любов і кохання
Любов і кохання – то не одно.
Люби скільки хочеш, кохай - одного.
Народна приказка

Скільки слів про любов у тебе,
І про зорі, очі дівочі,
А мені не любові треба –
Я кохання палкого хочу!
Багатьох ти любив: карооких
І з очима, як синє небо.
Лиш дівчину зеленооку
Так любити не смій, не треба…
Бо твоя голубінь обійме
Ніжний колір хвилі морської
І скує в нетривкі обійми…
Я не хочу любові такої!
Від вогню твого легко танути
Може чисте серце дівоче, -
Я ж не хочу тобі зоставити
Замість себе лиш слід, - не хочу!
І коли не судилось пізнати
Твого серця справжнього болю, -
Значить, ти не вмієш кохати,
І не варто снити тобою.
Ти кохання неділений пломінь
На любові здрібнив для себе.
А мені ж не палючий промінь
 А незгаснеє сонце треба!

Твої очі
Очі твої – то глибока криниця.
Ох, як нелегко дістати до дна…
Хай тільки раз, але вволю напиться
Не полиша мене думка одна.
Впитись тобою, забутись в обіймах
І поцілунком з'єднати уста…
Є ще на світі крилатіша мрія?
Трохи гріховна й безмежно свята…

Тобі
Я буду цілувати твої очі,
Голубити тебе до забуття,
Бо швидко промайнуть літа дівочі
І їм уже не буде вороття.
Тобі я шепотітиму “коханий“
І лагідно дивитимусь з-під вій,
Я поведу тебе у світ незнаний
Щасливих мрій і трепетних надій.
Лиш добрим будь і лагідним довіку,
Лиш вірним будь і щирим назавжди, -
Твої я цілувать буду повіки
І все життя з тобою поруч йти.

В моїх очах – вогонь
Хоча ніщо для тебе не нове,
І сивина у тебе вже на скронях,
Та все ж зумів ти в літо дощове
Мені принести сонце на долонях.
Його мені так бережно вручив,
Плечем від непогоди вкривши дужим.
В моїх очах вогонь ти запалив,
Що зігріває добрим людям душі.

Як міг я без тебе жити?
Ти ввійшла у моє життя,
Як весна повновода взимку,
У байдуже серце внесла
В лютий холод квіти барвінку.
Я не вірив, що квіти ті
Не зів'януть в холодну зливу.
Ти ж не тільки злу заметіль –
Серце ти моє розтопила!
Як я довго тебе шукав,
Скільки хибних було стежинок!
І, признатись, досі не знав,
Що і взимку цвіте барвінок.
А до тебе я жив і не жив,
На дрібниці розтрачував сили,
І, здавалось, когось любив,
І, напевне, мене любили…
Є багато на світі дівчат
Гарних, мовби весняні квіти,
Та спішу лиш тебе стрічать –
Як же міг я без тебе жити?!
Міг не бачити цих очей,
Міг не чути цієї мови?
Я відчув безсонням ночей,
Що не зможу без тебе знову.
Ти і казка моя, і весна,
Що доводилось ними снити.
Ти на цілому світі одна!
Як же міг я без тебе жити?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 01.09.2017 > Тема "Душі криниця"