Версiя для друку Обговорити в форумi

 
Частина I. ПЕНСІЙНІ СЮРПРИЗИ - ЯК СПОСІБ ПРИХИЛИТИ СЕРЦЯ ТПО

Приміряти на себе статус вимушеного переселенця мені довелося, як і переважній більшості цих бідах, звісно ж, не з власної волі. Маю сказати – то був гіркий досвід. Його б не варто і згадувати тут, бо ж людській натурі притаманно з плином часу забувати недобре, гірке, залишаючи у підсумку лише те, що робить нас сильнішими. Але з огляду на надто значну кількість втікачів від війни та окупації – лише за офіційними даними Реєстру тимчасово переміщених осіб, ТПО (евфемізм наших чиновників), їх число складає понад 1,6 млн. осіб – та на те, що від того, як українське суспільство сприймає переселенців, величезною мірою залежить успішна реінтеграція в Україну окупованих територій, вирішив не замовчувати й собі цю тему.
Застановимо з самого початку, що ніхто не мріє стати вимушеним переселенцем. Зазвичай те трапляється поза нашою волею і, як правило, неочікувано. Зловісна тінь насунула нагло, але в моєму випадку не можна сказати, що була аж зовсім неочікуваною. Був ясний сонячний ранок двадцять третього лютого 2014 року. Другий день без Януковича. Попри гіркоту від втрат, попри несприйняття від перших призначень, на душі було світло, бо ж сподівання на те, що бодай цього разу не дамо занапастити свій шанс, було ще живим. Перед від’їздом зайшов на Грушевського з наміром зробити кілька знімків для «Кримської світлиці», коли саме зателефонував товариш з Криму. Завжди спокійний голос його цього разу видався дещо схвильованим. Сказав, що мав щойно телефонну розмову з головою місцевої райдержадміністрації. Сказав, що в ці хвилини вона прямує до Сімферополя, де в парламенті, за його відомостями, будуть піднімати питання про відокремлення Криму. Всі його спроби переконати ту пані відмовитись від поїздки, в будь-якому разі не підтримувати сепаратизм, на його відчуття, не знайшли в неї ні розуміння, ні сприйняття. Все ж запевнила його, що нічого подібного там не планується.
Тривога товариша передалася й мені. Виїхав того ж дня, але перед від’їздом де лише міг звертав увагу на ту загрозу. На жаль, в ті дні новій владі було явно не до Криму: був саме гарячий час розподілу портфелів. Він ще тривав вранці 27 лютого, коли «зелені чоловічки» взяли під контроль будівлі Радміну та парламенту Криму, коли з Гвардійського на Сімферополь рушила колона БТРів. Реакція моєї влади на те була більш ніж неадекватною. Заяложене гасло триєдиної «опозиції» «Стояти і не провокувати», яким ледь не подовжили термін президентства Віктора Хведоровича ще на рік, далося взнаки і тут. На мій дзвінок-вимогу щось робити з тим, депутат ВР, якому телефонував, порадив не хвилюватися, мовляв, все під контролем, все буде добре. Для нього той день справді виявився добрим, бо ж отримав посаду міністра сільського господарства. Крим, натомість, було відчахнуто і анексовано до Московії. Отак ми опинилися за поребриком.
Хтось виїхав одразу, небезпідставно побоюючись переслідувань, арешту, а чи й безслідного зникнення. Хтось відтягував з тим до останнього – sine spe sperans – і виїхав лише усвідомивши, що повернення в реінкарновану есересерію з її безапеляційним приматом держави над особистістю, з її тотальним контролем, коли закони перетворюють навіть твого сусіда на інформатора, коли до тебе будь-якої години дня і ночі можуть прийти з обшуком, заарештувати, звинувативши в намірі висадити в повітря якийсь «вічний вогонь», є глибоко принизливим.
Окрім активістів кримського Євромайдану, для яких залишитися означало, в кращому разі, потрапити за грати, а в гіршому повторити долю Решата Аметова, виїхала жменька політиків та держслужбовців, для яких задекларована позиція чи прийнята присяга були не просто словами. Виїхали деякі бізнесмени, прагматично прикинувши, що бізнс під санкціями безперспективний. Виїхали журналісти, розуміючи, що поширювати вільне слово на підневільній, жорстко контрольованій території відкрито не вийде, а займатися тим в підпіллі – собі дорожче.
А проте ж, окрім суто прагматичних міркувань, одним з головних мотивів для переселення на материк для багатьох було несприйняття невмотивованої московської агресії, несприйняття анексії, небажання підкорятися законам держави-окупанта, чітка громадянська позиція. І така позиція заслуговує на повагу – без фанатизму і недоречної героїзації, ясна річ.
Разом з тим, лише дуже примітивні уми можуть дійти висновку, що справжніми патріотами є лише ті, хто виїхав з Криму, а всі, хто лишилися там, начисто позбавлені громадянської позиції, поголівно належать до племені «прідіпутіних». Якщо добре вдуматися, то все якраз навпаки: громадянська позиція тих, хто залишилися на півострові, є значно глибшою, обгрунтованішою, відповідальнішою. Так, залишаючись в Криму, вони не несли колючого вінця страдників за переконання, не мали шансу розпочати життя з чистого аркуша десь в столичному Києві чи Львові, зате мали ту втіху, що, на відміну від влади, не відступилися своєї землі. Адже виїхавши масово, звільнивши життєвий простір для окупанта, зробили б йому неоціненну послугу. Натомість, навіть під загрозою втрати волі, а то й самого життя, в тій концентрованій атмосфері антиукраїнськості вони продовжують чинити спротив, хай і пасивний.
Лише у паталогічних нікчем можуть виникнути сумніви щодо громадянської позиції Володимира Балуха, Ахтема Чийгоза, Миколи Семени чи Ільмі Умерова лише через те, що вони залишилися в Криму. Але ж таких значно більше. Скажімо, я знаю бізнесменів, які на відміну від Президента, ще в 2014 році свідомо припинили свій бізнес, аби не сплачувати податків окупанту.
Лише духовним пігмеям невтямки, чого це маленький колектив «Кримської світлиці» не виїхав до безпечного, затишного Києва на безапеляційну вимогу знаних «патріотів» від Мінкульту-НГЖВ, натомість, залишився в анексованому Криму. Навіть через рік після того, як держава спробувала ганебно придушити газету, позбавивши її будь-якої фінансової підтримки, звільнивши непокірних світличан, створивши в Києві нелегітимного клона, який вкрав її ім’я, цей колектив і досі продовжує ходити по лезу бритви, розділяючи зі своїм читачем надто непрості, навіть без підступів записних патріотів, окупаційні часи. Але ж їх позиція, як і позиція Меджлісу, дуже проста. Вона полягає якраз в тому, щоб триматися за свою землю до останньої змоги.
На жаль, загрузши в нікчемних інтригах, в намаганні осідлати катастрофічно пересихаючі потоки й потічки, чільні чинники Міністерства культури та ДП НГЖВ вкрили себе незмиваною ганьбою, силуючись поперед московських спецслужб викорчувати з Криму державницьку українську газету – єдину за всі роки Незалежності україномовну газету на півострові – «Кримську світлицю», якій цьогоріч виповнюється чверть століття. Чого ж вона так муляє їм очі? Але про те згодом.
Наразі повернімося до переселенців. За даними Міністерства з окупованих територій, загальне число кримських переселенців – і то лише офіційно зареєстрованих – складає більше двадцяти тисяч осіб. За даними ж Меджлісу, лише къырымлар виїхало до двадцяти п’яти тисяч. Як же зустріла їх Україна? Скажемо прямо, неоднозначно. Попервах – ніде правди діти – держава ставилася до них з належною увагою і турботою: виділялося тимчасове житло, соціальна допомога, для переведення пенсії цілком вистачало електронної бази даних ПФ України. Та вже дуже скоро вони відчули себе у своїй власній країні громадянами другого сорту. Спершу виявилось, що їх обмежено в їх виборчих правах, гарантованих Конституцією України. Услід за тим сумнозвісною постановою Національного банку України їх зробили нерезидентами, заблокувавши на банківських рахунках такі необхідні в їх скрутному становищі кошти. Потім посадили на короткий ланцюг довідок УСЗН.
Далі більше: образившись, як видно, за зрив громадськими організаціями такої дохідної торгівлі з окупантом, якого наші парламентарі-бізнесмени запобігливо найменували ВЕЗ «Крим» (закон і досі не скасовано), уряд заборонив ввезення з півострова на материкову Україну будь-чого, що виходило за межі куцого переліку дозволених до ввозу предметів – списку, який своєю аскетичністю («не більше двох пейджерів і однієї друкарської машинки»!) вражав навіть спадкоємців «залізного» Фелікса (дяка Богові, нещодавно цей витвір урядової думки було скасовано).
А як забути отой незаслужений ляпас зданим на милість ворога кримчанам від самого пана Президента, коли він пообіцяв розібратися з тими з них, хто взяв московські паспорти?
Кажуть, власний досвід найпоказовіший. Написавши ще навесні 2014 року відмову від нав’язуваного Московією громадянства, під час поїздки на Форум видавців до Львова восени 2014 року зайшов до відділення Пенсійного фонду України в місті свого дитинства з проханням поновити виплату моєї пенсії. Але того разу все залишилося на рівні розмови. Під час другого візиту в лютому 2015 року я вже був наполегливішим і те привело до певних зрушень. В результаті, були зроблені запити через управління Пенсійного фонду Московії до УПФ мого району з проханням переслати паперовий оригінал моєї пенсійної справи. Може через те, що рана кримовідрізання була ще надто свіжою, але та звичайна для мирного часу бюрократична процедура вразила. Ще б пак! – адже попри агресію, попри окупацію мого Криму і анексію його до Московії, моя патріотична влада поводила себе так, немовби нічого не сталося, немов надворі 1990-якийсь-там рік і я прошу перевести мою пенсію з якогось там Курська до Путивля! Питав, чи усвідомлюють, що справу можуть просто не переслати. На те – здивовані погляди: мовляв, ну що за дурня, як таке можливо?
На моє зауваження щодо того, що маючи електронну версію моєї пенсійної справи, ПФ України не повинен просити про щось окупанта, співробітниці відділення пояснили, що мають постанову за підписом прем’єр-міністра Яценюка, яка забороняє виплати пенсії без надходження аналогової пенсійної справи з окупованих територій. Причина? Вона приголомшливо-неймовірна: пан Яценюк, як виявляється, пильно турбувався про те, щоб отримуючи свою пенсію в Україні, хитрі переселенці не мали спокус доїти ще й Пенсійний фонд братньої Московії!
Чекання течки з пенсійною справою розтягнулося на дев’ять місяців. Загалом же, з часу припинення виплат минуло півтора роки, коли нарешті, наприкінці листопада 2015 року, мені таки виплатили мою пенсію. На відміну від сестри по нещастю, кримчанки пані Ксенженко, яка померла, так і не діждавши своєї течки…
Але ж навіть тут мене чекав неприємний сюрприз: поновлення виплат було призначено не з травня 2014 року, а лише з січня 2015 року. Виходило так, що безумовна відповідальність окупанта – пенсії, виплачувані Московією до кінця 2014 року всім без винятку кримським пенсіонерам, були зараховані ПФ України як виплата МОЇХ пенсійних заощаджень. Чи розумів Арсеній Петрович, що тим самим розписався в колаборації з путінським режимом, який окупував мій Крим, який донині продовжує проливати кров українців на Донбасі?
Схоже, наша чиновна братія не розуміє того навіть сьогодні. Готуючи судовий позов до Пенсійного фонду України після чергового вибрику тепер вже уряду пана Гройсмана, отримав на свій запит до ПФ про причини невиплати моїх пенсійних заощаджень, зокрема, й підтвердження факту тої колаборації. Представляючи виплати окупаційної влади як виплату МОЇХ пенсійних заощаджень, чиновник ПФ пише: «Згідно даних пенсійної справи, за попереднім місцем проживання пенсію Ви отримували до 31.12.2014 року». Отримував. Від окупанта. Оскільки виплати моєї пенсії були зі зрозумілих причин припинені ще в березні, а жити якось мав. Але який стосунок має ПФ України до тих «окупаційних» виплат? Я ж прошу повернути МОЇ невиплачені кошти. Відмова тут можлива лише в одному випадку, а саме, коли виплачену мені в Криму пенсію моя держава компенсувала окупантові з моїх коштів. І … я отримую ту відмову!
Це, щоправда, ще не рішення суду. Але якщо й суд стане на ту ж позицію, то це означатиме лише одне – неспростовне підтвердження ще одного факту ганебної колаборації моєї влади з ворогом, яка відбувалась, а чи й досі відбувається за нашими спинами. А ви кажете – війна, окупація…
На жаль, сумна історія з невиплатами пенсій переселенцям (автор потрапив до тої категорії в лютому 2015 року, коли не маючи засобів до існування через невиплату пенсії був змушений звернутися до Управління соціального захисту населення, де й отримував упродовж року невеличку соціальну допомогу) мала своє продовження. Після звільнення генеральним директором ДП НГЖВ кримської редакції «Кримської світлиці», де я працював з листопада 2015 по грудень 2016 року, в квітні місяці я звернувся до УПФ з заявою про відновленння моїх пенсійних виплат, починаючи з дати звільнення. На жаль, співробітниці місцевого УПФ нічим допомогти мені в тому не могли. Вони пояснили, що моя довідка внутрішньо переміщеної особи була скасована, а пенсійні виплати припинені ще восени 2016 року (цікаво, хто їх отримував, бо ж як власний кореспондент на той час, я не мав права на отримання пенсії!). Для їх поновленя необхідно було написати відповідну заяву до УСЗН та отримати нову довідку внутрішньо-переміщеної особи. Пенсія при тому відновлювалась з моменту подачі заяви, але не раніше, як через півроку після дати її скасування. Чи треба казати, що я був прикро вражений! Що ж то було?
Як виявилось, постановою КМ України № 365 від 8 червня 2016 року пенсійні виплати були прирівняні до інших соціальних виплат(!), а ті прив’язувались до обов’язкового перебування на підконтрольній українській владі території України не менше тридцяти днів за кожні три місяці. Таким чином, відмовившись від московського громадянства, з одного боку, я позбавлений окупантами права перебувати в своєму домі, в Криму, більше ніж 90 днів, не маю права повернутися ще наступні 90 днів, а з іншого боку, моя влада обрізає строк мого перебування вдома ще суттєвіше – до 60 днів.
Але ж, обмежуючи свободу пересування переселенців, прив’язуючи їх до певного місця замешкання, постанова №365 КМ України є нічим іншим, як способом своєрідного закріпачення бідах, чиє життя і без того схоже на пекло, порушує їх громадянинські права, засадничі права людини, забезпечені Загальною декларацією прав людини та Конституцією України. Більше того, вона змушує їх, немов умовно-достроково звільнених з місць позбавлення волі злочинців, з’являтися для ідентифікації до УСЗН, Ощадбанку, створює спеціальні комісії, групи, до яких входять, в тому числі, працівники МВС, ДМС, СБУ, Нацiональної полiцiї, Держфiнiнспекцiї, Держаудитслужби, Пенсiйного фонду України, змушуючи, присилуючи їх до протиправного відслідковування місцеперебування переселенців. Ті ж невластиві їм протиправні функції нав’язано Державній прикордонній службі, ПАТ «Державний ощадний банк України» та іншим.
Ганебне намагання відстежувати моє місцеперебування, обмежити моє невід’ємне право на свободу пересування і вибору місця мешкання, що належить до фундаментальних прав людини, шляхом позбавлення мене моїх пенсійних заощаджень за весь час перебування поза межами контрольованої українською владою території чи за кордоном України, з правом відновлення виплат лише через півроку після дати їх скасування, є вочевидь незаконним та протиправними. Навіть Московія так не чинять. В той час як моя держава вишукує способів позбавлення мене моїх же пенсійних заощаджень, з управління ПФ Московії в моєму районі за період 2015-2016 років мені було надіслано ряд запрошень звернутися до них для оформлення пенсії. Чи треба бути аж надто прозорливим, аби помітити, що порівняння не на користь моєї влади? Більше того, така її позиція аж ніяк не сприяє зростанню довіри до неї з боку бідах з Донеччини та Луганщини, яких чимало зустрічав в коридорах УСЗН.
Прикметно, що непримиренно-жорстка принциповість наших владців діє лише в один бік: як виявилось, моє перебування в Криму упродовж роботи в ДП НГЖВ жодним чином не заважало ПФ України робити страхові відрахування з моєї зарплати.
Звісно, контроль держави за соціальними виплатами переселенцям необхідний. Але, з огляду на особливу природу коштів Пенсійного фонду, їх статус і призначення, з огляду на те, що призначена довічна пенсія є фактично набутим правом, бездумне приєднання пенсійних виплат до інших видів соціальної допомоги, вчинене урядом пана Гройсмана є незаконним, таким, що порушує права великого числа пенсіонерів на отримання їх власних пенсійних заощаджень. Адже стаття 85 закону України «Про пенсійне забезпечення» мовить про те, що «Пенсії виплачуються… за місцем проживання пенсіонера, незалежно від реєстрації місця проживання», не накладуючи при тому жодних часових обмежень перебування на території, де держава здійснює ці виплати, чи якихось інших обмежень. Немає мови про будь-які обмеження в цьому плані і в Конституції України.
Підзаконний акт, яким є постанова КМ України №365 від 8 червня 2016 року «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», вочевидь незаконно звужує права, надані громадянам України законами та Конституцією України. Відтак, посадові особи держави Україна, будь то дрібний чиновник Пенсійного фонду чи й сам пишний прем’єр-міністр України, не мають жодних законних підстав дискримінувати переселенців, позбавляючи їх права отримувати їхню мізерну, насправді, щомісячну пенсію за місцем їх мешкання на суверенній території України в повному об’ємі за кожен місяць року, незалежно від того, живуть вони за заявленою адресою безвиїзно, знімаючи її зі своїх карткових рахунків раз на місяць, чи живуть, повертаючись, аби зняти її, лише раз на рік.
Сумну оповідь про поневіряння пенсіонерів-переселенців можна продовжувати і продовжувати. Можна пригадати добровільно-примусове відкриття пенсійних рахунків виключно в Ощадбанку, а чи принизливі SMS від цієї банківської установи, яка замість того, щоб пильнувати інтересів клієнта, нагадує йому про те, що отриманню пенсії передує процедура ідентифікації. Та чи варто? Зрештою, держава таки робить щось, аби підтримати постраждалих від неспровокованої агресії сусіда. На війні ніколи не буває без втрат, але дуже хотілося б, аби моя влада навчилася мінімізувати їх, навчилася у всіх своїх порухах найперше думати про людину – на ділі поважати її гідність, її невід’ємні права. Без того нам не повернути ні Криму, ні Донбасу.
А ще, аби нам не шукати нового прем’єра, панові Гройсману варто було б навчитися не плутати кошти Пенсійного фонду з коштами бюджету (навіть коли дотації з останнього становлять більшу половину ПФ), і не нищити ділової репутації банків. Автор цих рядків, скажімо, отримавши згадане SMS, негайно закрив рахунок в Ощадбанку.

Валентин БУТ

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 21.07.2017 > Тема "З потоку життя"