"Кримська Свiтлиця" > #29 за 21.07.2017 > Тема "Душі криниця"
#29 за 21.07.2017
П╤Д КРИМСЬКОЮ ГАНЬБОЮ
ВАСИЛЬ МАРСЮК
ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ
СВ╤ТЛИЧАНИ - ПОЕТОВ╤ ВАСИЛЮ МАРСЮКУ НА ДОБ╤РКУ ЙОГО В╤РШ╤В ДЛЯ «КС» Як то важливо - в надвеч╕р'╖ Розглед╕ти свою весну - Оту, що позбавляла сну, Де цв╕т маслини ╕ суз╕р'я, Де друз╕в мил╕ голоси ╤ п╕сня та - хай ╕ на мить, А все ж майне ╕ зазвучить, Додаючи натхнення й сил... В╕йна, ру╖ни, лиця ниц╕ Б╕ля державного керма, ╤ часом сил уже нема, Але ж часи бували й г╕рш╕ - Та цур ╖м - пишуться ж ще в╕рш╕, Як ц╕, для «Кримсько╖ св╕тлиц╕». Укл╕н за них низький Вам, друже, В╕д нас ╕ наших читач╕в (а ╖х насправд╕ - тисяч╕). Натхнення Вам - ╕ бути дужим!
ВАСИЛЬ МАРСЮК
П╤Д КРИМСЬКОЮ ГАНЬБОЮ
Н╕, це не сон, ╕ це не казка, а небувала ще поразка за вс╕ в╕ки на Укра╖н╕ – не десь, колись. А нин╕, нин╕!
Все наше в╕йсько, весь наш флот, як╕ в Криму загидив чорт, здались без постр╕лу, без бою, немов не в╕йсько – купа гною, здалися згра╖ вороння – казарм московських наслання.
Колись Москва отак неждано, так само п╕дло ╕ обманно на Запор╕зьку вдерлась С╕ч в нещасний час. Та з не╖ пр╕ч козацтво в╕дступило збройно й отаборилося достойно, аж перейшовши за Дунай. Було нелегко теж, гай-гай!
Але щоб так – як гурт ягнячий!? Невже це м╕й народ козачий?! Як в╕н доживсь, чи то дол╕з до цих бридот, п╕джавши хв╕ст?!
Уже дивитися несила, як хозарва усе обс╕ла ╕ соки ссе з нас, як вошва… А вже удерлася Москва
в степи донецьк╕ териконн╕, гадаючи, що безборонн╕, ми й Ки╖в в╕ддамо. Однак у нас в душ╕ збудивсь козак,
почув: деруть ╕з пл╕ч свитину, почухав звично вже чуприну – ╕ тут урвавсь йому терпець, до збро╖ взявся, як бо╓ць.
Що з того вийде, ще побачим… Та не одна вдова вже плаче, ╕ плаче мати не одна – за долю-волю йде в╕йна.
На ц╕й в╕йн╕ ╕ смерть священна, ╕ т╕льки зрада непрощенна. ╤ зми╓ з нас тавро ганьби лиш кров свято╖ боротьби!
25.02. 2016 р.
А ЧОМ ЖЕ ЯЛТА СНИТЬСЯ ДОС╤?
Любив я л╕то доганяти в передос╕нньому Криму, але московськ╕ торбохвати Крим обернули на тюрму.
Пропала згублена перлинка, упала в море – ╕ нема. А як там Леся Укра╖нка у Ялт╕ журиться сама?
╤ т╕льки р╕дний кущ калини ╖й припада╓ до кол╕н, а ще до не╖ з Укра╖ни озветься журавлиний клин…
Якби мен╕ сказали: «Д╕ду, при╖дь сюди, спочинь як сл╕д!» Н╕, вже до Криму не по╖ду, хоч би прислали й вертол╕т!
Лише здаля вклонюся бронз╕, що образ Лес╕ береже. А чом же Ялта сниться дос╕? Невже повернеться? Невже?!
15.08. 2016 р.
СТЕПОВА МАСЛИНА (Поема)
Ще тиждень тому я дзвонив сестр╕ – казала, що помалу шкандиба╓, що впав снаряд в сус╕дському двор╕, що ця б╕да ╖╖ ще обмина╓. А сьо’дн╕ ╖ду вже сестру ховать – в Донеччину, що у в╕йн╕ тривожн╕й. Весь день вести авто – не благодать, вдихаючи наркотик – смо╜ дорожн╕й.
А вздовж дороги то цв╕туть сади, то ниви проти сонця гр╕ють спини – виходь, сп╕вай! – а ти весь день сиди, кермуй, старий музико, безупинно! Аж за Дн╕пром (тепер так м╕сто звуть) я зупинив авто б╕ля посадки. А тут маслини – Боже! – як цв╕туть! Як в юност╕ цв╕ли. ╤ згадки, згадки...
О, де ви д╕лись мр╕╖ молод╕? О, де тепер ти, юнко чорнокоса? Лиш п╕сня, мною складена тод╕, нагаду╓ про все, що в╕дбулося. «Як ми зустр╕чались, за рученьки брались, духмяна маслина цв╕ла…» (Багато тод╕ що гадалось, ╕ д╕вчина-мр╕я була…)
Я – вчитель музики тод╕ ще в м╕стечку (а Донецьк – за крок), вона – школярка найгарн╕ша, а коли так, то й наймил╕ша. ╤ милим кожний був урок! Так, в╕в я музику у школ╕ ╕ в╕в шк╕льний чималий хор, а ще давав уроки Ол╕ – схот╕в так батько-прокурор.
Хоч Олин татко значивсь паном, а я був б╕дний музикант, здружило нас фортеп╕ано, ╕ н╕жн╕ руки, й син╕й бант у чорних косах (бо грекиня), ╕ щире слово в╕ч-на-в╕ч… Не полюбити це створ╕ння було не можна, певна р╕ч.
╤ я з шахтарсько╖ хатини л╕тав у терем багача, аби дв╕ рад╕сн╕ години учити й бачити д╕вча. ╤ Оля теж тяглась до мене, хоч старший був я л╕т на п’ять, в амурних справах все ж зелений, бо не навчився ще гулять.
Була весна. Цв╕ли маслини в густих посадках польових. ╤ надвеч╕рньо╖ години ми зустр╕чались б╕ля них. Обо╓ на велосипедах, готов╕ хоч на край земл╕ лет╕ти у пшеничних нетрях, немов метелики в ╕мл╕…
О, не забути тих мандр╕вок ╕ скромне потискання рук, ╕ перегуки переп╕лок – як фортеп’яно ср╕бний звук! А дух маслини запашистий в степу пахт╕в аж до з╕рок. Вертались ми хм╕льн╕ у м╕сто ╕ в╕д ╖зди, ╕ в╕д думок.
Я на слова дружка-поета склав першу п╕сню у житт╕, ╕ ми ╕з Олею дуетом сп╕вали тут на самот╕.
«Як ми зустр╕чались, за рученьки брались, духмяна маслина цв╕ла, ╕ пахощ╕ п’ян╕, ╕ думи веснян╕ вона у серця нам лила.
Та люди байдуж╕, солом’ян╕ душ╕ зрубали маслину п╕д пень, ╕ нас розлучили, обр╕зали крила – не стало у пол╕ п╕сень…»
Хоча к╕нець ╖╖ сумливий, була нам п╕сня не чужа. Ми ждали ще у св╕т╕ дива, ╕ не печалилась душа.
Та якось нам у чист╕м пол╕ шлях перекрили два авто, ступив до мене батько Ол╕ ╕ запитав: «Ти зна╓ш – хто?! ╥й ще с╕мнадцяти нема╓, а ти знайшовся тут, бугай!»
╤ вже не м╕сяць в неб╕ сяяв, а чорний ворон, гай-гай-гай! ╤ враз розв╕явсь дух маслини, пов╕яв лиш донецький дим. У н╕ч по╖хали машини, оставсь у пол╕ я один…
Що дал╕? Краще б ╕ не знати? А дал╕ проза. Пустоцв╕т. Мене п╕д ос╕нь у солдати постригли аж на к╕лька л╕т. Та я розводитись не буду про службу-кару. Хай ╖й грець! А Оля до мед╕нституту п╕шла учитися в Донецьк.
Там за студента вийшла зам╕ж (сестра пов╕дала колись). Як т╕ дороги м╕ж полями, дв╕ наш╕ дол╕ роз╕йшлись… (М╕й анти-тесть у депутати народн╕ вл╕з – в донецький клан! Де в╕н тепер, не хочу знати – злиняв десь, мабуть, за курган).
╤ в мене теж своя ╕стор╕я: подавсь до Ки╓ва, як птах, а там судьба – консерватор╕я ╕ вже пов╕к музичний фах. ╤ ось тепер уздовж посадок, як╕ ср╕бляться в╕д маслин, я у полон╕ юних згадок сп╕шу на похорон сестрин.
Дорога на Донецьк пустельна. Част╕ш авто в╕йськовик╕в. Воно й не дивно. Там пекельна в╕йна-стр╕льба з ус╕х бок╕в…
А вже г╕рчить вуг╕льним димом. Чужий той дим. Чужий Донецьк. Його шляхами степовими об’╖хать хочу навпростець. Вже й Красногор╕вку про╖хав, а там – ╕ Мар’╖нка моя… Та на дороз╕ знявся вихор – ╕ св╕т померк. ╤ я – не я…
Що я живий, д╕знавсь не скоро уже в л╕карн╕, у бинтах, неначе мум╕я-потвора. «О, вже прокинувся наш Бах!» – Це вирина╓, наче з ноч╕, обличчя л╕карки ясне, см╕ються з ноч╕ тепл╕ оч╕: «Ми вас п╕дшили – все мине!»
Та знов туман. ╤ знову ж╕нка см╕╓ться тепло раз-по-раз. Я щось пригадую, та т╕льки впадаю знов у сонний транс. А якось л╕карка спитала: «Ви не вп╕знали ще мене? А я Вас зразу уп╕знала… ╤ може, це Вас надихне? «Як ми зустр╕чались, за рученьки брались, духмяна маслина цв╕ла…»
Я тихо аж вигукнув: «Оля!», ╕ в серц╕ в╕длунився крик. «Ось, бачте, як зводить нас доля… Знайомтесь! Ось м╕й чолов╕к. Це в╕н Ваш╕ руки в╕дм╕нно ус╕ позшивав, щоб зрослись… Бо як же Вам без п╕ан╕но? Ой, гарно Ви грали колись!»
Запахла так маслина п’янко, як у степу п’янила нас. Ясн╕ли оч╕ у гречанки… ╤ вперше з л╕жка я п╕днявсь. «На м╕нне поле знов не ╖дьте, щоб не набратися б╕ди!» – х╕рург см╕явся не ╓хидно ╕з рук зн╕маючи бинти.
Це гр╕х – лежати серед л╕та, воно не жалу╓ нероб. ╤ згодом я уже пров╕дав сестри могилку – св╕жий горб. А поряд з нею сплять вс╕ р╕дн╕ – старенька мати, юний брат… Сплять неспок╕йно – б╕дн╕, б╕дн╕! – п╕д враж╕ гуркоти гармат. Я думав був, аби лежали тут ╕ мо╖ колись к╕стки, та душу всю переорали чуж╕ московськ╕ байстрюки.
Така сумна автомандр╕вка в Донбас судилася мен╕. Моя там спалена авт╕вка сто╖ть, як пам’ятник в╕йни. Тепер найму соб╕ Пегаса – ╕ в путь на Ки╖в – за рояль! Я не вклонюсь тоб╕, Донбасе – тебе, кал╕ку, просто жаль!
Ось ╕ к╕нець мо╖й розмов╕. Я все це, власне, розказав сво╓му другу Марсюков╕, з яким був п╕сню написав – а дал╕ що, в╕н зна╓ сам.
«Як ми розлучались, за рученьки брались, маслина уже не цв╕ла. Вс╕ пахощ╕ п’ян╕, вс╕ думи веснян╕ нам юним вона в╕ддала…»
29.11. 2016 р.
ХАЙТАРМА*
Я стара. Я татарка. Я ханського роду. Мою душу бер╕г милостивий Аллах. Давн╕й р╕д м╕й в╕д славних Г╕ре╖в походив, хоч ╕ кров укра╖нська у жилах текла.
Прапрабаба моя – з-п╕д Черкас полонянка – прикрашала трояндою ханський гарем ╕ жоною була, а не просто коханкою, ╕ в╕д д╕ток ╖╖ ми по св╕ту ╕дем.
╤ в╕д не╖ вдались ми св╕тловолос╕. Час розкидав наш р╕д по ус╕х св╕тах. А мен╕ виростати вже тут довелося, де купатись до моря з╕йшов Кара-Даг.
Наша хата стояла якраз п╕д горою, а на пагорб╕ р╕с карагач-богатир… Наче все у к╕но в╕дбулося з╕ мною. О, який нас чекав людожерний вир!
«Красн╕» вигнали з Криму якраз тод╕ н╕мц╕в – ╕ в╕йн╕, ╕ б╕д╕ вже, здавалось, капут,** та в село налет╕ли московськ╕ ординц╕, наказали ус╕м готуватися в путь.
Батько м╕й вже погиб на в╕йн╕ за червоних, наречений м╕й теж ╕з червоними був. А за що ╕ куди нас везуть безборонних? ╤ за що нам Аллах дав таку судьбу?
Кара-Даг, Кара-Даг, наша чорна горо, ти над морем сто╖ш, як стояла в╕ки, я прощалась з тобою неначе вчора, та уже табунами проб╕гли роки.
╤ мене, ╕ сестер мо╖х менших, ╕ мат╕р на машину загнали – лиш торба в руц╕. Прощавай, б╕дний раю у р╕дн╕й хат╕! ╤ куди нас везуть, мов останн╕х старц╕в?
З моря саме тод╕ вийшло сонце, як глечик, осв╕тило топол╕ ╕ весь Кара-Даг, об╕гр╕ло там наших б╕лих овечок, ╕ погладило наш черепичний дах.
Все село привезли в Феодос╕ю-Кафу, а вже нашого люду там купчилась тьма, а солдати кругом стерегли, як ватагу, заганяли в вагони – ╕ спасу нема…
Ми на клунках сид╕ли, все ждали в╕дправки, як п╕д веч╕р до нас п╕д╕йшов оф╕цер, пол╕чив нас, пап╕р зачитав, як прогавкав, все на мене дививсь – що б то значило це?
Пот╕м вив╕в з юрми ╕ пов╕в по безлюддю, посадив б╕ля моря п╕д темним кущем: «Вот теперь мы с тобой любоваться будем!» Я благала ╕ плакала так гаряче:
«╢ у мене жених, теж в червоних служить, льотчик в╕н, оф╕цер, як ╕ ти!» «Брось болтать! Буду я тебе мужем! А из чурки какой офицер? Лады?..»
╤ в п╕сок повалив – ╕ куса╓-ц╕лу╓, ╕ шальвари здира╓: «Прикончу! Молчи!» П╕д рукою я кам╕нь, як диньку, чую – ╕ по скрон╕ його! Враз обм’як ╕ харчить…
╤з грудей його скинула об╕ч – ╕ вздовж моря б╕гом! Т╕льки згодом себе спам’ятала. А тиша як в гроб╕… ╤ шальвари подерт╕, й тюбе***
в море кинула. ╤ простоволоса де водою, а де по п╕ску побрела в Кок-Тебель. Доки сонце звелося, я прис╕ла спочить в карадагськ╕м л╕ску.
Вдень ховалась в знайом╕й з дитинства печер╕, прокрадалась до хати сво╓╖ вноч╕, в╕дчиняла тихенько, мов злод╕йка, двер╕, що скрип╕ли тужливо, як в л╕с╕ сич╕.
╤з козою, бувало, лежала до ранку, з нею тепло ╕ р╕дно було мен╕, ╕ прабабцю свою полонянку стала бачити ув╕ сн╕.
╥╖ з дому пригнали сюди на чужину, я ж в полон╕ була на сво╖й земл╕… Та забула я скоро до хати стежину – стало гам╕рно в наш╕м сел╕.
Завезли сюди люд ╕з Рос╕╖, поселили у наш╕ хати – ╕ одразу дахи вс╕ ос╕ли, ╕ з╕в’яли зелен╕ сади.
Побрела я ╕з Криму в Черкаси, до сво╓╖ немовби р╕дн╕… У колгосп╕ трудилась до часу, заробляла як╕сь трудодн╕.
Там назвалась ╕м’ям прабабус╕, я ╕ дос╕ Оксана Козак. У сел╕ не цуралася друз╕в, роздивилася, що тут ╕ як.
Теж нещасна робота у злиднях… Люди добр╕, так╕, як ╕ ми. Подалась би в Ташкент до р╕дних – та боялась розплати – тюрми.
Я ж прибила тод╕ оф╕цера… Друг м╕й льотчик пол╕г на в╕йн╕… Вийшла зам╕ж за хлопця-шофера, двох б╕лявих родила син╕в.
Чолов╕к хорував на серце – овдов╕ла з малими д╕тьми, але ╖х п╕дняла, як ведеться, стала вчити, щоб стали людьми.
Я тепер вже й сама прабабуся, але тут доживаю сама. Вже гадала, що в Крим не вернуся – т╕льки тут почалась Хайтарма.
Потяглися татари, як птиц╕, хоч не ждали ╖х р╕дн╕ доми. Я в╕дкрила синам та╓мницю: може, д╕ти, по╖демо й ми!?
Будем жити п╕д красень-горою, де чека╓ старий карагач. Похитали сини головою: «Укра╖нц╕ ми, мамо, пробач!»
Я ж по╖хала. Стр╕лась з сестрою – в╕с╕м душ у с╕м’╖, т╕снота. Де була наша хата, ст╕ною вже висотн╕ будинки стоять.
Я, мов ласт╕вка, теж тут гн╕здо придбала – Кара-Даг загляда╓ якраз у в╕кно, т╕льки жаль, що на пагорб╕ порожньо стало, бо старий карагач вже спиляли давно.
А на м╕сц╕ його я новий посадила, часом вийду туди, ск╕льки зможу – поллю, п╕днялася б ще вище – не т╕ вже сили. Як згори я на землю дивитись люблю!
Ось на вас я дивлюсь (це бабуся – до мене) – трохи дивний курортник сюди забр╕в: вс╕ гуляють край моря в алеях зелених, ви ж поближче до наших крутих горб╕в.
Дай, ось думаю, вас зупиню та спитаю, чи не з наших татар хтось блука╓ весь час. «Укра╖нц╕в, бабуню, я тут виглядаю – ╕ радий, що зустр╕в саме вас!»
Вже не знаю й сама, хто я зараз. Тут – п╕в-серця мого, а п╕в-серця там у гаю над Дн╕пром осталось… Як там зараз ведеться вам?»
В душу дивляться оч╕ стареч╕: «То ви справд╕ з самих Черкас?!» Об╕йняв я худеньк╕ плеч╕: «Так, я зв╕дти, де люблять вас!»
22.07.2013 р.
* Хайтарма (татар.) – повернення. Означа╓ також масове повернення татар до Криму п╕сля 1989 року **Капут (н╕м.) – к╕нець, погибель *** Тюбе (татар.) – головний уб╕р
"Кримська Свiтлиця" > #29 за 21.07.2017 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=18820
|