Версiя для друку Обговорити в форумi

Саме це для нас є головним підсумком зустрічі Трамп – Путін у Гамбурзі і візиту Тіллерсона та Столтенберга до Києва

За три дні, що минули від зустрічі президентів США та Росії в Гамбурзі, експерти, журналісти, політологи досхочу наговорилися, обговорюючи її підсумки. Хоча, за великим рахунком, що тут вже обговорювати, коли і Дональд Трамп, і держсекретар США Рекс Тіллерсон прямим текстом заявили: нічого не буде, поки не буде вирішена проблема Сирії та України.
Чи можна назвати зустріч історичною? Можна, чому ні? Оскільки таке визначення – завжди метафора, яку кожен розуміє, як хоче. Можна навіть порівняти зустріч Трамп – Путін із першою зустріччю Рейган – Горбачов 19 – 21 листопада 1985 року в Женеві, є у них цілком очевидні паралелі.
Чомусь зустрічі глав провідних ядерних держав – Росії (СРСР) та США, які є головними геополітичними суперниками у світі, прийнято оцінювати як можливий початок чогось нового у їхніх стосунках. Мовляв, до зустрічі була одна політика, одна ситуація, аж ось зустрілися два президенти, подивилися один одному в очі, поговорили – і дали старт на зміни, інколи ледь не на 180 градусів. Тоді зустріч вважається успішною, а якщо кардинальної зміни не сталося, то – неуспішною.
Тим часом, зустріч лідерів такого високого рівня – це, навпаки, завжди не початок, а закінчення певного етапу – важливого чи не дуже - у розвитку двосторонніх стосунків. Тобто, на ній взагалі ніколи нічого несподіваного не трапляється, зустріч може лише завершити принциповий поворот у стосунках між країнами, який почався задовго до того.
З часу, коли Росія підірвала звичний хід міжнародної політики військовою агресією проти України, ми бачили вироблення нової магістральної лінії у ставленні Заходу до Росії: засудження агресії, економічні та політичні санкції, перехід, хоч і поступовий, від стратегічного партнерства до стратегічного протистояння. Тепер, після зустрічі Трампа і Путіна, ця магістраль закінчилася і прокладають іншу? Абсолютно ні! Магістраль підтверджена! Звісно, Росія цього дуже не хотіла, це вона розраховувала, що впливом особи російського президента на особу американського можна звернути історію зі згаданої згубної для Росії магістралі. Тобто, Кремль розраховував, що зустріч у Гамбурзі стане початком. А вона не стала, і не могла стати. Якщо з двогодинної розмови Трамп і Путін хвилин 40 ведуть дебати на тему «втручалися в американські вибори – не втручалися», то це явно не та зустріч, яку Росія захоче назвати для себе історичною. І домовленість про перемир’я на частині території Сирії – це не те, заради чого Путін так довго і наполегливо добивався побачення з американським колегою.
Зустріч Трамп – Путін стала символом остаточного утвердження нової політики Заходу щодо Кремля. Політики, спровокованої агресією Росії. Зустріч показала, що ніякого примирення з Росією на її, російських умовах, не буде. Не буде визнання анексії Криму, не буде зняття чи послаблення санкцій, не буде визнання домінування Росії на територіях, що колись входили до складу СРСР, а головне – не буде визнання Росії супердержавою, рівною США. СРСР через власну економічну неспроможність програв «холодну війну», і серія зустрічей Горбачов – Рейган у 1985–1988 роках зафіксувала цю реальність, хоч як Михайло Сергійович не впирався. Ось вам і перша, найголовніша, паралель з гамбурзькою зустріччю. Остання теж, по суті, зафіксувала (точніше – почала фіксацію) на найвищому рівні провал спроби Кремля відіграти хоча б частину геополітичних позицій, втрачених внаслідок поразки у «холодній війні». Ще з того, як Вашингтон готувався до першої зустрічі Трампа з Путіним, було видно, що американці саме так і збираються говорити з росіянами, як Рейган говорив з Горбачовим: з позиції сили, з позиції переможця. І особисті «хотєлки» Трампа, котрий явно краще ставиться до Путіна, ніж американський істеблішмент загалом, нічого тут змінити не могли. І впертість Путіна у Гамбурзі теж тільки відтягне для Росії момент визнання поразки до, можливо, нових зустрічей російського та американського лідерів.
Одразу після саміту G20 у Гамбурзі, де зустрічалися Трамп і Путін, до Києва приїжджали і Тіллерсон, і генсек НАТО Столтенберг. Їхні зустрічі з українським президентом, як і зустріч Порошенко–Трамп 20 червня, теж стали не початком, а підтвердженням (завершенням) тенденції змін у ставленні Заходу до України, яке почалося з Майдану. Ми тепер можемо з певністю стверджувати, що Захід перестав дивитися на нас російськими очима, як це було попередні десятиліття. І тому, що Україна не розсипалася під ударами російської армії, і тому, що Захід вже добре затямив: Кремль, коли говорить про Україну – каже неправду. Тепер США, НАТО, Захід загалом сам визначатиме своє ставлення до України, свою українську політику, від «допомоги» Москви у цьому питанні остаточно відмовилися. І це дуже важлива, можна сказати – стратегічна наша перемога. Інша справа, що увага Заходу, насамперед – США, до українських справ нічого доброго не віщує для корумпованої української еліти, але то вже їхні проблеми, інтереси українського суспільства тут інші.
Посилений інтерес Заходу до України – прямий наслідок зміни її політики щодо Росії, підтверджений у Гамбурзі на зустрічі Трамп–Путін. Міжнародна кон’юнктура, якщо можна так сказати, вперто складається на нашу користь, попри наші численні помилки (м’яко кажучи) у справі реформування країни. Здається, у багатовіковій боротьбі українців за власну міцну й заможну незалежну державу у нас ще не було кращих історичних умов, щоб нарешті перемогти.
Юрій Сандул
www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 14.07.2017 > Тема "З перших уст"