Версiя для друку Обговорити в форумi

Наприкінці грудня цього року НАШІЙ «КРИМСЬКІЙ СВІТЛИЦІ» мине вже чверть віку. Саме НАШІЙ – тій, яка в Криму народилася, многотрудно вростала у невдячну кримську «крем'яницю», але не корилася долі, не ставала на коліна, не ховалася, не утікала від труднощів, не зраджувала ні своїх читачів, ні того високого українського місіонерського призначення, яке випало у чужодухому Криму на її долю.
25 років – і 25 тижнів залишилося до ювілею, 25 «Світличних» номерів, які невеличкий гурт кримських українських відчайдух-журналістів, зраджених і забутих недолугими київськими начальничками, продовжує плекати «на нашій – не своїй землі». «Навіщо? – спитає хтось. – Фронт вже давно за спиною, і вашу українську кримську газетну «брестську фортецю» чекає та ж доля, що й Брестську фортецю справжню».
Що на це відповісти… Та чи й треба? Давайте просто впродовж цих 25-ти перед'ювілейних тижнів-номерів оглянемося в минуле, у кожен пережитий разом з читачами, з нерідним Кримом і рідною Україною, рік, і спробуємо зрозуміти – в ім'я чого і навіщо поневірялися, потерпали, переживали кримську сваволю і київську чиновницьку байдужість та зраду, але тягли невдячного «Світличного» плуга, рвали жили й душу і… йшли із життя - зі «Світлицею» у серці й Україною на устах…
І дякувати Богу – що є ще поруч з нами ті, хто з «Кримською світлицею» - усі 25 літ, від самого її початку! Тож сьогодні їм - перше слово: Тамара Федорівна Соловей, «Ковток свободи» (Із ненаписаного щоденника)…

КОВТОК СВОБОДИ
(Із ненаписаного щоденника)

«Призрак бродит по Европе…» - такими словами класики марксизму-ленінізму передавали свої відчуття від наближення нової епохи. Подібно до того, ще до кінця 1992 року, коли вийшло перше число «Кримської світлиці», бродив Кримом її привид – такий собі згусток енергії, утворений із думок, бажань,мрій і прагнень різних людей, що хотіли мати свою українську газету, якої так і не дала їм радянська влада.
Поговорити, помріяти про неї полюбляла і сімферопольська українська інтелігенція. Практично із цією метою час від часу збиралися і ми: Олександр Пілат (в майбутньому кореспондент «КС» за сумісництвом), Василь Богуцький (її відповідальний секретер), Святослав Сосновський (краєзнавець, історик, палкий український патріот російського походження) та я. Після чашечки кави, а то і чогось міцнішого, розгоралися пристрасті: то якою ж має бути ця газета, як називатиметься, як виглядатиме, які міститиме рубрики? У кожного було своє бачення цих та інших творчих моментів, що не допускало компромісів. З не меншою енергією обговорювали ми і перспективи розвитку щойно створеної української держави, охоплені відчуттям, що і нашу думку, і наші бажання буде обов'язково враховано.
То був період революційного романтизму, що співпадав з аналогічними періодами в історії людства, як свідчать літературні джерела. Не скажу про себе, але хлопці, здавалося, задихалися від браку свободи, якої недодавала їм радянська дійсність, і поспішали все це надолужити, якомога швидше одержати те, про що так давно марилося біля радіоприймачів, які доносили далекі заокеанські голоси. Тож і діставалося болючих стусанів усьому радянському - як головному ворогу, хоча і не сказати, щоб хтось із моїх товаришів був чимось особливо обділений за тих часів.
Але хто ж тоді думав про побічні ефекти такої жаданої волі, якою найактивніше скористалися ті, кому вона категорично протипоказана?! Славка вбили біля його будинку сімома ударами ножа 29 травня 1993 року о п'ятій годині ранку. О тій же годині я бачила сон: хтось показав мені квадрат на розлінованому небі і сказав: «Щойно помер чоловік, це його місце» . Прокинулась від переляку, але доля найближчого сусіда, що жив під тим квадратом, мене хвилювала не дуже. Тим себе і заспокоїла. А ввечері дізналася, кого ж насправді не стало. Спочатку навіть не заплакала, хоча і був Славко для мене дуже дорогою людиною, це потім вперше пізнала, що таке депресія, і на тривалий час підсіла на транквілізатори, назавжди підірвавши здоров'я.
Сашко помер восени 1996 року і теж загадковим чином. Коли ми прийшли з міліцією в опечатану квартиру, там все було перевернуто. І не минуло й двох місяців, як в ній з'явилися нові господарі, хоча за законом такі квартири не чіпають півроку. Знаю, що Сашко останнім часом когось дуже боявся і з моєю допомогою постійно намагався створити враження, що живе не один, а я нічого не розуміла, сердилася і не хотіла брати слухавку, коли він про це просив.
Звичайно, ніхто не знайшов та, напевне, і не шукав ні тих, хто відібрав життя у Славка, хоч піврайону чуло, як він, втікаючи, благав про допомогу, ні тих, хто міг бути причетним до смерті Сашка Пілата, що нібито сталася від серцевого нападу. Адже разом із можливістю вільно думати і говорити вистрибнув із пляшки джин, якому ім'я безмеж, вседозволеність і безкарність, тим більше, що зросла й мотивація до цілої низки злочинів, хоча б тому, що, приміром, квартири тепер «за так» не роздавали, а заробити на житло чесною працею для більшості було просто нереально.
Відчув «смак свободи» і Василь Кирилович Богуцький, старшого сина якого знайшли мертвим під вікном у підприємця, в квартиру до котрого цей молодий чоловік вже кілька днів проривався, вимагаючи віддати зароблене. І, ймовірно, таки прорвався на свою біду… Після цього пан Василь зовсім занепав духом, як розповідала його сусідка по дачі, часто говорив про смерть. А одного разу його знайшли в натопленій хаті із закритою заслінкою, з головою, вкритою ковдрою. І що це було, самогубство чи нещасний випадок, залишається лише здогадуватися.
Чому про все це розповідаю, адже збиралася говорити про «Кримську світлицю», про її витоки, відкриваючи серію публікацій, присвячених 25-річній історії газети? А тому, що ці люди були для неї не чужими, і тому, що хочу передати ту обстановку, в якій відбувалося становлення нашого часопису.
Пам'ятаю, як Славко доречно і недоречно закликав мене говорити українською. А я б і рада, але знала лише свою домашню мову, суржик, послуговуватися яким, звісно, соромилася. Тому і в газету прийшла лише після кількох запрошень – коли вже готувався її п'ятий чи шостий номер, хоча цілий рік була безробітною.
У великій кімнаті столи стояли, як парти, один за одним. Переді мною – гарненька русява голівка моєї подвійної тезки і колеги по видавництву Тамари Федорівни Малець. Лише вона із усього немаленького колективу працювала практично без відпочинку – постійно щось писала, як школярка-відмінниця, затуляючись рукою. Згодом з'ясувалося, чому. Тамара працювала і на «КС», і на іншу редакцію, офіс якої знаходився майже навпроти. «Мещанская газета», кореспондентом якої також була і Тамара, вирізнялася своїм яскравим антиукраїнським спрямуванням та наступально пропагандистською політикою – передплата на неї була безкоштовною, тож бідні поштарі по тричі на день наповнювали свої сумки «Мещанкою». В нашій ситуації це виглядало так, нібито людина півдня стріляла по білих, а півдня – по червоних. «Кримська світлиця» змушена була з Тамарою розпрощатися, хоча головна її провина була в тому, що робила вона «ліву» роботу не вдома, бо всі розуміли – лише на «світличну» зарплату довго не протягнеш.
Ще одним моїм колегою був Федір Степанов, який сидів «за партою» безпосередньо позаду. Людина з великим коректорським стажем, а головне – поет і критик, він чомусь не міг поширити свої таланти і на газетну працю – репортажі Федора більше нагадували протоколи виробничих зборів: ні тобі аналізу, ні узагальнень, ні висновків, і жодного натяку на барвисту поетичну мову, якою він володів.
Найцікавішим і найздібнішим журналістом, безумовно, був заступник головного редактора Микола Семена. Він порушував неоднозначні і болючі теми, до яких новачку було і не підступитися. Особливо запам'яталася стаття «Будинок Мілушевих», де йшлося про перспективи повернення батьківського житла кримським татарам, що повернулися на батьківщину. Невдовзі я і сама познайомилася з головним героєм цієї публікації, ми навіть потоваришували, Кірім-ага майже до останнього дня свого життя телефонував мені додому, і ми скаржилися одне одному на свої проблеми зі здоров'ям, але я так і не визначилася щодо будинку його родичів, чи треба було виселяти з нього людей, які понад 50 років ним опікувалися і вважали своїм, тим самим лише примножуючи горе і несправедливість. Микола Михайлович в цьому питанні був налаштований більш радикально, але взагалі знаю його як людину розумну, виважену і тверезомислячу, тому, дізнавшись, що російськими спецслужбами було порушено проти нього карну справу як проти екстреміста, була здивована і обурена. Отака розплата за ковток свободи - хіба ж вона того варта?!
В редакції «КС» Микола Михайлович не пропрацював і року, не набагато довше затримався тут і наш головний редактор «першого скликання» Олександр Кулик, єдиний керівник, що готував редакторські колонки. А як же йому було утриматися, письменнику і публіцисту (в якості останнього він і розкрився саме в газеті)! Іноді перечитую якусь із його колонок – бентежить, хвилює, доносить пульс того непростого і суперечливого часу. Думаю, як би Олександр повівся сьогодні, як би вписався в російську дійсність. Бо хоч і був компромісною фігурою, але не в головному. Це я про те, як, вже знайшовши іншу роботу і не сказавши нікому ні слова, він раптом підняв нам зарплату в два з половиною рази, в момент вичерпавши усі фінансові ресурси і залишивши після себе порожню касу. Щоправда, редактор залишив ще і п'яницю бухгалтера, який активно пропивав (і пропив) скудні фінансові залишки.
З того і почалося наше абсолютне безгрошів'я, і капітаном цього човна без двигуна і весел вимушено став Григорій Андрійович Рудницький, що був призначений заступником головного редактора після М. Семени. Він, добропорядний і працелюбний, яких тепер більше «не роблять», був напрочуд далеким від реального життя, тож в допомогу Рудницькому ми створили редколегію, намагаючись з'ясувати фінансовий стан газети, залучивши з цією метою аудиторів, але вони запросили за цю послугу такі гроші, що нам і не снилися. Не пам'ятаю вже, як все це, зрештою, залагодилося, пригадую лише, що, коли Кулик якось завітав до редакції, Рудницький не подав йому руки і висказав все, що про нього думає.
Згадуючи «КС» того часу, не можна оминути добрим словом фотокореспондента Костянтина Дудченка, я б навіть додала: фотохудожника. Він не лише надавав потрясаючі за якістю, образністю та смисловим навантаженням фотографії, які традиційно розміщалися в центрі на першій шпальті, але і сам знаходив героїв своїх фотосюжетів, готував стислі і ємкі текстівки, котрі будь-якою правкою можна було лише зіпсувати. Деяке невдоволення у керівництва викликало лише те, що пропонував свої праці Костянтин Васильович і в інші видання. А хіба ж вони не були варті, щоб їх побачило якомога більше людей, а фотограф – аби одержати гідну винагороду! Тому й бурчало редакційне начальство потихеньку і раділо, якщо фотографія з'являлася першою саме у нас. Один із найстарших в колективі, учасник Великої Вітчизняної війни, Костянтин Дудченко вже давно не радує людей своїми роботами, останній його фотопортрет – серед інших колишніх «світличан» на редакційному поминальному стенді під символічним гаслом «Зі Світлицею у серці…».
Ще на стадії створення прийшов до «Кримської світлиці» і її наступний головний редактор - Володимир Миткалик, який спочатку очолював відділ. Він писав розлогі статті, присвячені виробництву, підприємництву, бізнесу, науці тощо, пов'язані з цифрами та іншою тематичною специфікою, в які я особливо не вчитувалася, розуміючи лише те, що така робота є надзвичайно важкою і відповідальною і що я ніколи не впораюся із чимось подібним. Тому не здивувалася, коли він теж невдовзі помахав редакції ручкою і пішов працювати туди, де більше платили, та, як виявилося, з поверненням вже в новій якості. Навіть в лікарні, куди потрапив із інфарктом, Володимир Сильвестрович продовжував писати і передавати в редакцію матеріали. Але стати знову «до верстата» йому вже не судилося. Так він і залишив без підтримки дружину, дочок і онуку, які були для нього найдорожчими у світі людьми.
А тепер – кілька слів про наш талісман і символ – письменника Данила Андрійовича Кононенка, редактора відділу літератури. Те, наскільки важливою для редакції фігурою він був, ми знали завжди, але лише тепер, за принципом - велике бачиться на відстані, зрозуміли, що таке «Кримська світлиця» без Кононенка, без його статей, перекладів, підготовлених і організованих ним матеріалів, які він продовжував постачати для газети вже офіційно не працюючи і без будь-якої за це винагороди. Данило Андрійович був «світличанином» з першого дня існування газети і до останнього свого подиху. Бо як же жити спраглій до свободи людині, якщо її в неї відібрали, а разом з нею – ще й Батьківщину, і рідну мову, і все, з чим так зріднилася душа?
Зізнатися, я не ставила за мету розповісти про усіх і кожного, хто був дотичним до «Кримської світлиці» більш як двадцятирічної давнини, згадала лише тих, хто випадково чи не випадково опинився на кінчику пера, і в першу чергу, тих, кого вже немає з нами. Немає сьогодні з нами вже і «Кримської світлиці» - її захопили київські рейдери (даруйте, що використовую цей образ). Але чи не порядніше було б організувати там свою газету під умовною назвою «Кримський переселенець», започаткувати свої традиції і не ображати ні живих, ні мертвих?
Лише закрию очі – й ми всі живі і знову молоді, такі самі, як наша держава, у якої все попереду: і перший в Криму український клас, і справжній патріотичний уряд, і перша на півострові українська газета. Навіть до себе починаю ставитися по-особливому, бережно, ніби до пам'ятного меморіалу, де зберігаються і люди, і події - такими, якими їх не бачив і вже не побачить ніхто інший...

Тамара СОЛОВЕЙ
На фото: редакція «Кримської світлиці», 1993 рік

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 07.07.2017 > Тема "Душі криниця"