Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
З ЮВ╤ЛЕ╢М, КОБЗАРЮ!
Цього тижня в╕дсвяткував 80-л╕тн╕й юв╕лей ялтинський кобзар Остап К╕ндрачук.


ЗГАДАЙТЕ У ВАШИХ МОЛИТВАХ ЯРОСЛАВА ГАЙВАНЮКА…
Його чиста душа заслугову╓ на те.


ПАМ’ЯТЬ, ЯКА ПРОДОВЖУ╢ ЖИТТЯ
Про творч╕ здобутки В╕ри Серг╕╖вни Ро╖к пам’ятають не лише напередодн╕ юв╕лейних дат.


ПОМ’ЯНУЛИ ГУБАР╤В…
наш обов’язок – вшановувати й передавати дал╕ в майбутн╓ пам’ять про цих...


ВЕЧ╤Р ПАМ’ЯТ╤ В╤РИ РО╥К
У Вадима Михайловича Ро╖ка сьогодн╕ - день народження!




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 19.05.2017 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#20 за 19.05.2017
ПОМЕР ОДИН ╤З Л╤ДЕР╤В НОРИЛЬСЬКОГО ПОВСТАННЯ ПРОТИ ГУЛАГУ ПОЛ╤ТВ'ЯЗЕНЬ ╢ВГЕН ГРИЦЯК

14 травня помер багатор╕чний пол╕тв’язень табор╕в ГУЛАГу, один ╕з л╕дер╕в норильського повстання 1953 року ╢вген Грицяк. «В╕д╕йшов у в╕чн╕сть один ╕з л╕дер╕в норильського «Повстання духу» 1953 року ╢вген Грицяк», - написав у Facebook кер╕вник Укра╖нського ╕нституту нац╕онально╖ пам’ят╕ Владимир В’ятрович. «В╕дх╕д в кращ╕ св╕ти у 90+ рок╕в - не трагед╕я. Однак, все ж б╕ль ╕ в╕дчуття втрати...», - зазначив в╕н.
«Укра╖нц╕ боролися та повставали - завжди ╕ всюди, де було порушення базових прав людини. Одним ╕з таких еп╕зод╕в у св╕тов╕й ╕стор╕╖ залишиться Норильське повстання 1953 року проти нелюдського твор╕ння Стал╕на - концтабор╕в ГУЛАГу. Сьогодн╕ в╕д╕йшов у в╕чн╕сть ╢вген Грицяк - один ╕з безстрашних л╕дер╕в пол╕тичних в’язн╕в, що повстали проти режиму ГУЛАГу», - йдеться у пов╕домленн╕ президента Укра╖ни Петра Порошенка на стор╕нц╕ в Facebook. «З глибоким сумом сприйма╓мо цю зв╕стку, але ╕ з глибокою вдячн╕стю збережемо його приклад як незламн╕сть духу та волю до боротьби за свободу у найг╕рших обставинах», - наголосив Порошенко.
www.unian.ua

Наша газета встигла присвятити к╕лька публ╕кац╕й ╢вгену Степановичу Грицяку ще за його життя. Давайте ще раз звернемося до них…

«Кримська св╕тлиця» №7 за 19.08.2011 р.
«САМЕ ПРАВДА Й ДОПОМОЖЕ УКРА╥НЦЯМ ОБ’╢ДНАТИСЯ...»

Под╕╖ 9 травня та 22 червня, попри р╕зне ╖х трактування на сход╕ ╕ на заход╕ Укра╖ни, принаймн╕ нагадали сусп╕льству про ветеран╕в Друго╖ св╕тово╖ в╕йни. У деяких рег╕онах Укра╖ни, скаж╕мо, в Криму чи на Донбас╕, про них завжди писали ╕ пишуть б╕льше, н╕ж на галицьких теренах. Н╕би п╕дкреслюючи: «Це наш╕ геро╖, ╕ сво╖х ви нам не нав’яжете!» На заход╕ ж беззастережно в╕ддавали перевагу героям УПА - тут ╕з курсом в╕дразу визначилися. Кожна сторона не надто переймалася гармон╕зац╕╓ю стосунк╕в та зближенням позиц╕й. Мовляв, якось воно само собою перемелеться, перетреться… Отак, у пот╕ чола, ми впродовж двох десятил╕ть дружно закладали фундамент федеративност╕, яка, зв╕сна р╕ч, для нин╕шньо╖ Укра╖ни ╓, скор╕ше, м╕нусом, н╕ж плюсом. ╤ лише тепер деяк╕ ╕сторики та ф╕лософи починають говорити про потребу укра╖нсько-укра╖нського компром╕су, резонно зазначаючи, що поляризац╕я Укра╖ни де-факто н╕чим не краща, н╕ж ╖╖ федеративний статус де-юре. ╤ поки не схоже, щоб ця мудра в сво╖й основ╕ ╕дея негайно п╕дхоплювалася б╕льш╕стю населення. Зрозум╕ло, чому голоси про компром╕с найчаст╕ше лунають з Галичини. Зв╕дси очевидн╕шим ╓ брак ╕нтелектуальних ресурс╕в, житт╓во необх╕дних для збереження попереднього курсу. В силу р╕зних причин Галичина вже не може розраховувати на всеукра╖нське л╕дерство, хоча ╖╖ голос усе ще ╓ досить потужним, коли йдеться про захист прав укра╖нц╕в. Значна частина колишн╕х рух╕вських актив╕ст╕в та геро╖в Майдану вимушена заробляти на прожиття, працюючи в кра╖нах ╢вросоюзу - Польщ╕, Чех╕╖, ╤спан╕╖, Португал╕╖… Ця «оголен╕сть» галицько╖ глибинки добре в╕дчува╓ться ╕ тод╕, коли йдеться про використання надзвичайно ц╕нного досв╕ду геро╖в визвольних змагань. Стар╕ють у забутт╕ нав╕ть так╕ яскрав╕ постат╕, як учасник укра╖нського п╕дп╕лля на Кубан╕ Пантелеймон Василевський та легендарний сотенний УПА Мирослав Симчич… Василевський у 1945 роц╕ нав╕ть партизанив на П╕вн╕чному Кавказ╕. В╕с╕м м╕сяц╕в пров╕в у сотн╕ Шума, де дружною родиною проходили вишк╕л «материков╕» укра╖нц╕, кубанськ╕ козаки, черкеси… Це малов╕домий факт. А Мирослав Симчич пров╕в у карпатськ╕й ущелин╕ поблизу Космача найкращу, найвдал╕шу партизанську спецоперац╕ю вс╕х час╕в ╕ народ╕в; сп╕вв╕дношення втрат тод╕ було 1:400 - на користь укра╖нських повстанц╕в, звичайно. Про цей б╕й уже давно могли б писати у п╕дручниках для ел╕тних спецп╕дрозд╕л╕в найкращих арм╕й св╕ту. Але за умови, якби ми навчилися популяризувати сво╓ так, як це роблять англ╕йц╕, французи, ╓вре╖… Третину стол╕ття Мирослав Симчич пров╕в у тюрмах ╕ в таборах, не скорився, не покаявся, залишився таким же см╕ливим, жертовним, людяним, а головне - надзвичайно скромним. В ╕нших кра╖нах така людина до к╕нця дн╕в не знала б в╕дбою в╕д громадських актив╕ст╕в, а у нас пана Мирослава н╕хто особливо й не турбу╓… 
 ╢вген Грицяк з ╤вано-Франк╕всько╖ област╕ в╕домий як один з кер╕вник╕в Норильського (у 1953 р.) повстання в ГУЛАГу. Тепер в╕н прискорено (наск╕льки дозволя╓ здоров’я) працю╓ над книгою спогад╕в, проте не певен, чи зможе видати ╖╖. Бо де ж тепер, у пер╕од кризи, знайти спонсора? Колись його геро╖чна дружина вимушена була годувати на свою скромну вчительську зарплату родину з чотирьох чолов╕к. Непоступливому ╢вгену в КДБ в╕дверто казали: н╕де не знайдеш роботи, поки не п╕деш на сп╕впрацю з органами. А коли п╕деш, то й квартиру в ╤вано-Франк╕вську отрима╓ш ╕ ще багато чого… Не п╕шов ╕ цим вписав власну стор╕нку в ╕стор╕ю укра╖нського Опору. Дов╕в, що для нац╕онал╕ста кодекс чест╕ - не вигадка, не порожн╕й звук. Але чи народ, достатньо просв╕тлений за 20 рок╕в незалежност╕, оц╕нив жертву земляка? Чи приклад ГУЛАГ╕вського ватажка (а тепер прикарпатського ц╕лителя, художника ╕ йога) надиха╓ нин╕шню молодь? Чи потр╕бн╕ комусь його спогади ╕ чи допоможе громада видати книжку? 
 До реч╕, 8 серпня ╢вген Степанович в╕дзначив юв╕лейну дату, св╕й 85-й день народження. Мабуть, це добра нагода прив╕тати його, побажати здоров’я ╕ вс╕ляких гаразд╕в, а заодно й вислухати. Вдруге сп╕лкуюся з ╢вгеном Грицяком, ╕ знову колишн╕й повстанець почина╓ з найактуальн╕шо╖ теми – нашо╖ нац╕онально╖ ╓дност╕.
 - Коли прочитав у газет╕ «День» ╕нтерв’ю з льв╕вським ╕сториком Ярославом Грицаком «Справжн╕й компром╕с – це коли обом сторонам боляче…», мене при╓мно вразила висловлена ним ╕дея укра╖нсько-укра╖нського компром╕су. На перший погляд, звучить надто ориг╕нально, насправд╕ ж тут усе лог╕чно. ╤дея компром╕су ╓ надзвичайно актуальною! Бо розд╕лене, розколоте сусп╕льство н╕чого не зможе будувати… Пам’ята╓те, як Любомир Гузар, говорячи про под╕╖ 9 травня у Львов╕, поставив нам за приклад американц╕в? ╥хн╕й стриманий, мовчазний протест п╕д час в╕зиту Хрущова був у тих умовах оптимальною реакц╕╓ю. Головне – американц╕ продемонстрували ╓дн╕сть. ╤ вони ж якось досягли ╖╖, хоч ця нац╕я сформувалася з р╕зних етн╕чних груп… А коли у нас ╓дност╕ нема╓ (принаймн╕, у всеукра╖нському масштаб╕), то радикал╕змом цю обставину н╕як не компенсу╓ш. Мало того, несхильн╕сть до компром╕с╕в та невм╕ння долучати до себе друз╕в ╕ союзник╕в дуже шкодить. Пригадую, як у 1954 роц╕ в табор╕ «Озерний», що поблизу Тайшета, я деякий час сид╕в разом ╕з колишн╕м кап╕таном Червоно╖ Арм╕╖ на пр╕звище Б╕локудренко. В╕н був кубанським козаком, ╕ з усього було видно, що тягнеться до укра╖нц╕в, вважа╓ ╖х земляками. Але наш╕ чомусь сторонилися його – не могли вибачити рос╕йськомовност╕. Якось цей молодий оф╕цер п╕д╕йшов до мене ╕ запиту╓: «Як ви дума╓те, я укра╖нець чи н╕? Бо ваш╕ не хочуть визнавати мене за свого… Але ж я в╕дчуваю себе укра╖нцем! Просто, мене зрусиф╕кували – спочатку в школ╕, а пот╕м - в арм╕╖…» Я його як м╕г заспоко╖в, але не певен, що встиг переконати побратим╕в. Як ви гада╓те, укра╖нська справа виграла б, якби до нашого гурту долучився цей колишн╕й оф╕цер з Кубан╕? 
 - Думаю, що так.
 - ╤ я так вважаю. Але згодом мене перевели до ╤ркутсько╖ тюрми, ╕ я б╕льше не м╕г впливати на долю цього хлопця. Боюся, що в╕н так ╕ не став «сво╖м» для наших. На превелику вт╕ху б╕льшовик╕в, як╕ багато зробили для того, щоб Кубань перестала бути частинкою Укра╖ни. Найг╕рше те, що укра╖нц╕ не хочуть учитися на сво╖х помилках! У газет╕ «День» в╕д 8.04.2011 студент ф╕лфаку Житомирського державного ун╕верситету придн╕стровець Валентин Дубовий фактично повторив те, що сказав мен╕ кап╕тан Б╕локудренко п╕встол╕ття тому: «В╕д представник╕в радикальних парт╕й часто чую, що я - москаль, що, не волод╕ючи укра╖нською, прагну стати громадянином ц╕╓╖ держави… Отже, вони, як╕, можна сказати, такою повед╕нкою псують репутац╕ю Укра╖ни, ╓ ╖╖ громадянами, а мен╕, який прагне вивчити мову, засво╖ти ╕стор╕ю та культуру, ним стати не можна?» Придн╕стровець сказав трохи по-╕ншому, н╕ж кубанець у 1954-му, але суть та сама: ми, скор╕ше, в╕дштовхнемо в╕д себе людину, н╕ж залучимо до сво╖х лав. Якщо у нас нема╓ н╕яко╖ пол╕тики в╕дносно Б╕локудренк╕в з Кубан╕ чи Дубових ╕з Придн╕стров’я, то чим нам зарадять радикали? Чи т╕льки вони повинн╕ виходити на передн╕й край оборони?
 - Це лог╕чно, але не для вс╕х, очевидно. Активн╕ д╕╖ радикал╕в завжди справляють враження, а заклики ф╕лософ╕в-гуман╕ст╕в для перес╕чного укра╖нця ╓ надто високими матер╕ями…
 - Ми н╕як не можемо зрозум╕ти, що ненасильство ╓ великою силою! Саме цей шлях (у по╓днанн╕ з високою активн╕стю) дав би нам можлив╕сть будувати Укра╖ну значно швидше. Махатма Ганд╕, виборюючи незалежн╕сть ╤нд╕╖, якось сказав: «Я не воюю проти Англ╕╖, я воюю за душу англ╕йського солдата…» ╤ нам теж було дуже важливо вже на початку 90-х рок╕в привернути на свою сторону максимальну к╕льк╕сть людей. Причому, не лише в Укра╖н╕, але ╕ в Рос╕╖ та ╕нших республ╕ках колишнього Радянського Союзу. Треба було р╕шуче перемагати стал╕н╕зм, а не перефарбовувати його в ╕нш╕ кольори…
 - Знаю, що 28 серпня 1993 року газета «Известия» надрукувала ваш виступ перед колишн╕ми в’язнями ГУЛАГу, в якому ви пропонували покарати сво╖х колишн╕х мучител╕в… прощенням. ╤ видно, що бол╕сно розм╕рковували над ц╕╓ю темою: «Благодаря происходящим в наших странах демократическим преобразованиям, они свободны от заслуженного наказания как со стороны общества в целом, так и со стороны своих жертв, т.е. нас с вами. Так что же нам теперь делать? Оправдать их? Нет! Никакого оправдания им быть не может. Ну а если не оправдать, тогда что? Наказать? Но тогда возникает вопрос: как их всех разыскать (ведь им нет числа), уточнить как наказывать и кто должен этим вопросом заняться? Мы с вами? Конечно, больше некому. В таком случае мы должны будем поменяться с ними ролями. До недавнего времени мы были их мучениками, они же – нашими мучителями. Теперь же мы должны превратиться в мучителей. Получается нечто вроде заколдованного круга…»
 - Саме так. Звичайно, на мою позиц╕ю вплинула йог╕вська ф╕лософ╕я, а йогом, як ви зна╓те, я став ще в тюрм╕… Тому закликав колишн╕х в’язн╕в усв╕домити, яку роль у духовному розвитку людства в╕д╕гра╓ мучеництво. Мученики, а не мучител╕ виправляють св╕т! Переконував, що катам треба винести ╓диний вирок – прощення. ╤ не треба боятися такого неспод╕ваного р╕шення, бо на принцип╕ прощення тримаються вс╕ велик╕ рел╕г╕╖ св╕ту. Цього ж принципу завжди дотримувався великий гуман╕ст XX стол╕ття Махатма Ганд╕… Виступав я рос╕йською, але виступ синхронно перекладали англ╕йською ╕ н╕мецькою мовами. Серед присутн╕х був англ╕йський ╕сторик Джон Кроуфорд – в╕н сказав, що визна╓ м╕й виступ найкращим. П╕д╕йшла до мене ╕ кореспондентка з╕ Сполучених Штат╕в Америки, зазначивши, що почути в Москв╕ про Махатму Ганд╕ вона аж н╕як не спод╕валася… А серед нещодавн╕х громадян СРСР голоси розд╕лилися. Одна ╕нтел╕гентна рос╕янка п╕д╕йшла ╕ тепло подякувала за виступ. А ось литовка заперечила ╖й, мовляв, важко прощати, коли постраждали найр╕дн╕ш╕, коли вбили твого батька… На що рос╕янка в╕дпов╕ла, що вона також ╓ дочкою розстр╕ляного «ворога народу».
 - Отже, ╓ шляхетн╕ рос╕яни, з якими можна домовлятися? Якщо вони ╓ в Москв╕, то будуть ╕ в Донецьку, Харков╕, Одес╕…
 - А тим паче, можна знайти сп╕льну мову з рос╕йськомовними укра╖нцями Сходу. ╤ тод╕ у нас з’явиться багато друз╕в. А чому б н╕? До реч╕, за Ганд╕ тод╕ п╕шло чимало англ╕йц╕в. Принцип йоги «перетворити ворога на друга» ╓ ун╕версальним, ╕ тут я ц╕лком згоден з Ярославом Грицаком: якщо компром╕с в╕дбудеться, то до нас прийде нове дихання. А чого нам чекати в╕д майбутнього, якщо водорозд╕л по л╕н╕╖ Сх╕д-Зах╕д збережеться ╕ надал╕?
 До реч╕, к╕лька рок╕в тому Володимир В╕тковський писав у «Льв╕вськ╕й газет╕», що незалежна Укра╖на фактично ╓ сп╕льним проектом як нащадк╕в кат╕в, так ╕ нащадк╕в ╖хн╕х жертв. ╤ д╕йшов висновку: «Нам державу будувати разом або ж не будувати зовс╕м». Мудрий чолов╕к цей В╕тковський, правильно пише. Видно, що добрий анал╕тик. Але щоб зрушити з м╕сця укра╖нц╕в, потр╕бне гасло – просте, дох╕дливе для б╕льшост╕… У дово╓нн╕ роки ОУН саме так ╕ моб╕л╕зувала молодь. 
 - А Георг╕й Почепцов пише про потребу «гуман╕тарного спецназу» ╕ про «╕нвентаризац╕ю» всього спектра наших можливостей. Тобто у нього б╕льш анал╕тичний, науковий п╕дх╕д.
 - Я пам’ятаю цю статтю. Звичайно, можливост╕ впливати на ситуац╕ю можуть бути р╕зними. Ярослав Грицак згаду╓ про те, як досягли примирення н╕мц╕ та ╕спанц╕…
 - А Юр╕й Щербак у сво╖й статт╕ «Нам треба знайти сво╓ м╕сце в св╕т╕» згаду╓ про ком╕с╕ю прощення ╕ вза╓много примирення, яку створили в П╕вденно-Африканськ╕й республ╕ц╕…
 - Отже, у багатьох кра╖нах св╕ту ╓ под╕бн╕ проблеми. Звичайно, треба вивчати р╕зн╕ технолог╕╖. Так чи ╕накше, але нам конче треба подолати нин╕шн╓ роз-колення Укра╖ни… Дух злагоди, компром╕су ╕ примирення зараз потр╕бен як н╕коли! Бо потр╕бна ╓дн╕сть. Як би активно ми не бралися в╕дстоювати сво╖ права, але розколотою Укра╖ною ол╕гархи будуть легко ман╕пулювати. Дивно, що ц╕╓╖ ╓дност╕ не може забезпечити церква. ╤дея прощення ╓ чи не головною ╕де╓ю християнства, але вона дос╕ не затребувана в сусп╕льств╕. Може, тому, що християнство у нас викривлене? Сам╕ лише обряди та ритуали… Колись, ще на початку 90-х рок╕в мене запросили виступити у Снятин╕ з нагоди створення Конгресу укра╖нсько╖ ╕нтел╕генц╕╖. Я звернув увагу на те, що зал у м╕сцевому будинку культури тод╕ був н╕би розд╕лений надво╓… ╤ зрозум╕в чому: саме тод╕ ╕нтенсивно йшов (очевидно, ╕нсп╕рований ззовн╕) процес розд╕лення галичан на православних ╕ греко-католик╕в. ╤ в╕ряни вже не зм╕шувалися м╕ж собою, сид╕ли окремо! Пот╕м зайшли дуже поважн╕ (виробили вже у соб╕ таку поставу) священики: спочатку греко-католицьк╕, пот╕м православн╕. ╤ одн╕, й друг╕ заходили до зали, не дивлячись у б╕к протилежно╖ конфес╕╖… До виступу я не готувався, але тут тема напросилася сама собою: «Шановна громадо, всечесн╕ отц╕ обидвох конфес╕й, - так розпочав свою промову, - ми зараз обговорю╓мо питання ╓дност╕ нашого народу. ╤ в церквах сп╕ва╓мо: «Боже, нам ╓дн╕сть подай…» А Бог чомусь не чу╓. Ми голосн╕ше сп╕ва╓мо, а в╕н все одно не чу╓… Ми ще голосн╕ше пробу╓мо, а результат усе той самий. Чому ж не допомага╓ нам Всевишн╕й? А тому, що допомага╓ в╕н лише тим, хто робить над собою як╕сь зусилля. А подив╕ться-но, свят╕ отц╕, як ви пос╕дали в протилежних куточках, щоб не зустр╕тися поглядами з представником ╕ншо╖ конфес╕╖. А чому не сядете посередин╕, разом? Тод╕ й ми об’╓дна╓мося, зважаючи на вас. А поки що церква зам╕сть того, щоб ╓днати людей, т╕льки роз’╓дну╓ ╖х. Тобто, кажучи мовою ╢вангел╕я, вона  стала тим деревом, яке да╓ т╕льки г╕рк╕ плоди. А таке дерево залиша╓ться т╕льки зрубати ╕ кинути у вогонь… Не дай, Боже, щоб ╕з нашим церковним деревом таке сталося! Краще перещеп╕мо його, щоб воно давало солодк╕ плоди. А прищепити що можна? ╢дн╕сть!» Увесь зал мен╕ тод╕ аплодував…
 - Рос╕йський к╕нодокументал╕ст Серг╕й Лозниця якось висловився, що не уявля╓ в╕рмен, як╕ мовчки спостер╕гали б за знищенням сво╖х церков. ╤ вже, тим б╕льше, не може уявити в╕рмен, як╕ тягнули б у свою церкву динам╕т… Це скидалося б на нац╕ональне самогубство. Сумно про таке говорити, але наша церква не гаранту╓ тако╖ високо╖ нац╕онально╖ св╕домост╕ ╕ не да╓ тако╖ ╓дност╕. Нав╕ть найб╕льш «просунуту» в патр╕отичному план╕ Галичину вдалося швидко розколоти за конфес╕йною ознакою… 
 - На щастя, тепер укра╖нськ╕ церкви значною м╕рою подолали цю розколот╕сть, зате все активн╕ше затягу╓ стару ╕мперську п╕сню УПЦ МП. Геб╕стська структура, яка не ма╓ н╕якого в╕дношення до християнства… А якщо повернутися до ╕де╖ Почепцова «використання всього спектра можливостей», то варто згадати в╕домий парк ╫рутаса у Литв╕. Свого часу м╕сцевий м╕льйонер В╕люмас Мал╕наускас приватизував 20 гектар╕в заболочених л╕сових уг╕дь ╕ спробував там в╕дтворити радянську епоху. З ус╕╓╖ Литви зв╕з туди 75 пам’ятник╕в Лен╕ну, Стал╕ну, Дзержинському… Литовський актор ╫╕рдвайн╕с, загримований п╕д Лен╕на, теж допомага╓ людям подумки перенестися в ту епоху. ╤ дор╕жки скр╕зь дерев’ян╕ – як у мордовських таборах… В╕дв╕дати цей парк мене запросили литовськ╕ друз╕, учасники Норильського повстання. Довго я там не зм╕г бути - коли побачив вагон для перевезення в’язн╕в, то повернувся назад… Дуже негативна аура у цього м╕сця. Але цей парк якнайкраще аг╕ту╓ проти радянсько╖ влади. Щось под╕бне можна б створити ╕ в Укра╖н╕, тод╕ фанатичних прихильник╕в червоного прапора поменшало б… 
 - Звичайно, краще було б реал╕зувати цю ╕дею в часи правл╕ння Ющенка, тод╕ у сусп╕льств╕ було б╕льше оптим╕зму. ╤ тод╕ можна було розраховувати на п╕дтримку демократичних ЗМ╤. 
 - Але якщо ╕ тепер не зберемося з силами, то у нас поступово в╕дберуть усе. Ось уже й на Десятинну церкву замахнулися! ╤ дивно, що сусп╕льство так мляво реагу╓…
 - Чи не зда╓ться вам, що над╕йшов час нових мученик╕в?
 - Без них у наш╕й ситуац╕╖ буде складно. Свого часу ОУН виховувала людей, готових ╕ти на будь-як╕ жертви в ╕м’я Укра╖ни. Я п╕д час в╕йни прочитав книгу Ю. Горл╕са-Горського «Аvе, диктатор!» Вона справила на мене надзвичайно сильне враження – зрештою, як ╕ на багатьох мо╖х ровесник╕в. Тож не я один був готовий жертвувати собою в ╕м’я перемоги, таких людей були тисяч╕! Сталося так, що до когорти мученик╕в долучилася ╕ моя дружина (до знайомства з╕ мною мала шанс вступити до парт╕╖, стати завучем, а пот╕м ст╕льки всього натерп╕лася), однак, жодного слова докору я в╕д не╖ не почув упродовж усього життя! Якщо Бог дасть ще тр╕шки здоров’я, мр╕ю написати фарбами ╖╖ портрет – заслужила на це моя Мар╕я… У мене ╓ дек╕лька полотен – переважно на рел╕г╕йну тематику, а ось написати портрет дружини за ╖╖ життя не встиг… До реч╕, такою ж шляхетною ╕ терплячою була ╖╖ мати, завжди п╕дтримувала мене. Донька-в╕дм╕нниця з шести спроб так ╕ не змогла вступити до мед╕нституту… Бо як же можна - донька «ворога народу»! 
 - Виявля╓ться, що одна людина мимовол╕ затягу╓ у вир мучеництва ╕нших, часом нав╕ть найближчих, найдорожчих людей?
 - У радянську епоху найчаст╕ше саме так ╕ виходило. Але ж на тому ╕ трималася Укра╖на, укра╖нськ╕сть! Тепер же вс╕ хочуть жити спок╕йно, н╕чим не ризикуючи… Але якби сталося диво ╕ жертовний дух ОУН 30-х рок╕в зцементував наше сусп╕льство, ми легко вир╕шили б багато нац╕ональних проблем. Може, таких масових настро╖в уже й не буде, але не здивуюся, якщо з’являться нов╕ мученики. Важливо, щоб це були люди мудр╕, жертовн╕, як╕ любили б Укра╖ну в соб╕, а не себе в Укра╖н╕. Приклад самопожертви впливатиме на оточення, неодм╕нно впливатиме! Пригадую, як у 1958 роц╕ мене знову хот╕ли загнати у безвих╕дь… Сам голова КДБ Шелеп╕н ╕ генпрокурор Руденко клопотали перед Верховною Радою, щоб мен╕ дали новий строк. Одного разу мене знову викликають у «контору» ╕ пропонують працювати на них, погрожуючи позбавленням прописки. Я в╕дмовився в╕д такого кроку, добре усв╕домлюючи можлив╕ насл╕дки… ╢диною «нагородою» для мене того дня був м╕цний потиск руки начальника паспортного столу старшого лейтенанта КДБ Шепел╓ва. В╕н, рос╕янин, знав, що мен╕ пропонують сп╕впрацю, не виключаю, що й себе в╕н подумки ставив на мо╓ м╕сце… Але був при╓мно здивований ст╕йк╕стю укра╖нського нац╕онал╕ста. Розпорядження начальства в╕н виконав – в╕дразу й виписав мене, але приховати свою симпат╕ю не зм╕г…
 - Махатма Ганд╕ казав, що бореться за душу  англ╕йського солдата. Може, й Ви таким чином боролися за душу рос╕йського оф╕цера? Дума╓те, щось могло прокинутися в н╕й?
 - Не виключаю цього. Людина, набуваючи певного досв╕ду, зм╕ню╓ться. 
 - Тобто, принципов╕сть теж може бути збро╓ю? ╤, схоже, не г╕ршою, н╕ж радикал╕зм…
 - Звичайно. Одна кримська газета вже 12 травня пом╕стила статтю про в╕дом╕ льв╕вськ╕ под╕╖. ╤ назва матер╕алу була така: «Фашизм по-украински. Или мы его, или он нас». Так що радикал╕зм – це палиця з двома к╕нцями, шкоди в╕д нього може бути набагато б╕льше, н╕ж корист╕. Треба д╕яти по-╕ншому. Знати ╕ любити всю Укра╖ну, пост╕йно вчитися, п╕дн╕мати св╕й ╕нтелектуальний р╕вень. А ми цього не любимо: ╕ на сво╖х помилках не вчимося, ╕ досягнення ╕нших народ╕в не використову╓мо. А даремно. Ось я: опанувавши йогу, х╕ба став в╕д цього г╕ршим укра╖нцем? А нещодавно прочитав книгу турецького ф╕лософа Фетхуллаха ╫юлена: «Нариси – перспективи - думки». Прочитав на одному диханн╕, незважаючи на те, що тепер швидше втомлююся, до того ж, кожну в╕льну хвилину намагаюся берегти для зак╕нчення книги спогад╕в… А трохи згодом уважно перечитав книгу американки Джил Керол «Д╕алог цив╕л╕зац╕й» - у н╕й авторка з любов’ю пише про все того ж ╫юлена. Ск╕льки у цих книгах ╓ ц╕нного, повчального для нас! ╫юлен ╓ турецьким Ганд╕; ця ф╕гура може бути прикладом ╕ для багатьох ╕нших народ╕в. ╤де╖ Фетхуллаха ╫юлена не лише сприяють п╕днесенню духовност╕ турк╕в, але й дозволяють ╖м ефективно рекламувати свою кра╖ну, завойовувати духовний прост╕р. Школи ╫юлена вже ╓ в багатьох тюркомовних державах колишнього СРСР, нав╕ть у Молдов╕ вони ╓! До реч╕, в ╖хн╕й педагог╕ц╕ закладен╕ ╕ йог╕вськ╕ принципи… Турки м╕цно спинаються на ноги; давно вже ╓ л╕дерами тюркського св╕ту, поступово вибиваються у л╕дери «д╕алогу цив╕л╕зац╕й», а ми н╕як не налагодимо повноц╕нний д╕алог м╕ж сходом ╕ заходом Укра╖ни…
 Якби люди знали всю правду про Другу св╕тову в╕йну - в╕дразу перестали б ╕деал╕зувати «непереможну ╕ легендарну» Червону Арм╕ю ╕ не носилися б ╕з тим червоним прапором… Чого лише вартий наказ наркома оборони Ворошилова, який забороняв ек╕пажам танк╕в покидати сво╖ п╕дбит╕ бронемашини? Порушник╕в цього наказу знищували вогнем сво╖ ж!
 - Часом зда╓ться, що ця ╕нформац╕я ╓ вигадкою недруг╕в Радянського Союзу. Що ж це за арм╕я, якщо вона змагалася з ворогом у тому, хто б╕льше покладе, знищить сво╖х же вояк╕в?
 - Н╕, це не вигадка. ╤ «спец╕альн╕ передов╕ батальйони» були, в як╕ брали чолов╕к╕в в╕ком в╕д 16 рок╕в, а пот╕м кидали у б╕й неозбро╓ними… У народ╕ цих нещасних називали «чорносвиточниками» - 90% з них гинули у першому ж бою! Так Стал╕н карав людей, як╕ мали нещастя пожити деякий час на окупован╕й територ╕╖… А в╕дом╕ штрафн╕ батальйони? Цього лиха я зазнав особисто, тому з повним правом можу запевнити, що нов╕ рос╕йськ╕ ф╕льми на цю тему зовс╕м не спотворюють правду.
 - Ви воювали у штрафбат╕? А як туди потрапили?
 - Ми з батьком служили в одн╕й рот╕. Якось перед бо╓м я побачив, що м╕й старенький «З╤С-5» не заводиться. Мене в╕дразу ж попередили, що розстр╕ляють як саботажника, якщо не заведу… А що я м╕г зробити, якщо в╕д холоду вийшла з ладу система живлення? Чекати неминучого розстр╕лу? Вир╕шив, що краще т╕кати, н╕ж отак безславно загинути за «батька» Стал╕на. Але тод╕ неминуче постраждав би м╕й тато, у якого машина, на щастя, була справною. Вир╕шили т╕кати разом. Це було на територ╕╖ Лемк╕вщини, ми два дн╕ блукали л╕сами, полями, хот╕ли перейти на територ╕ю Словаччини. Але нас недалеко в╕д кордону затримали поляки ╕, як дезертир╕в, передали в радянську комендатуру. Добре, що вони сприйняли нас за «сх╕дняк╕в», бо якби вир╕шили, що ми волиняни чи галичани, то розстр╕ляли б в╕дразу! ╤ у червоних нам трохи пощастило - врятував старший лейтенант, укра╖нець родом з В╕нниччини. Зг╕дно з законом мав би розстр╕ляти, але в╕н направив нас до штрафбату.
 - Н╕чого соб╕, мил╕сть…
 -  Але я вдячний йому за це, бо отримав шанс дожити до сьогодн╕шнього дня. Ось тод╕, у березн╕ 1945-го, я й мав можлив╕сть спостер╕гати перший б╕й «штрафник╕в». У наступ п╕шло 180 чолов╕к - спочатку ми чули могутн╓, переможне «ура!», а пот╕м це «ура» звучало все тих╕ше ╕ тих╕ше, аж поки не затихло зовс╕м… Лише семеро чолов╕к залишилося живими. А пот╕м над╕йшла наша черга атакувати, ╕ цих с╕мох «щасливчик╕в» долучили до нас. Настрою перед атакою не було н╕ в кого, ус╕ знали, що йдемо на заб╕й… Однак ╕ тут мен╕ пощастило: залишився живим, хоча й отримав поранення в ногу… Але п╕сля л╕кування мене направили вже у звичайну бойову частину. Це також вез╕ння, ╕ то лише тому, що був к╕нець в╕йни. Ран╕ше п╕дл╕кували б у госп╕тал╕ ╕ знову направили б на передову у склад╕ штрафно╖ роти. А так я благополучно дожив до перемоги, продовжував службу вже у р╕дних м╕сцях, в╕дновив зв’язки з  п╕дп╕ллям, зрештою, мав можлив╕сть брати участь у Норильському повстанн╕. Тод╕ ми одержали справжню перемогу! Щоправда, батько м╕й у тому ж першому бою - 27 березня 1945 року ╕ загинув… Через несправн╕сть мо╓╖ машини ╕ через нелюдяну б╕льшовицьку владу. Добре, що газета доносить до читач╕в правду про Другу св╕тову в╕йну! Саме правда й допоможе укра╖нцям об’╓днатися.
Розмовляв Серг╕й ЛАЩЕНКО

«Кримська св╕тлиця» №15 за 13.04.2012 р.
МАЙОР СОКОЛОВ МАВ УСЕ, МАЙОР СОКОЛЮК – Н╤ЧОГО…

Ми вже писали про ╢вгена Грицяка, одного з кер╕вник╕в Норильського повстання (1953). Зараз в╕н мешка╓ в сел╕ Устя Снятинського району ╤вано-Франк╕всько╖ област╕. Це в╕дома ╕ шанована не лише серед пол╕тв’язн╕в людина. В╕н ╕ для апол╕тичних людей ц╕кавий уже хоча б тим, що в стал╕нських таборах став йогом. Це й допомогло ╢вгену Степановичу вижити в ув’язненн╕, бо органи КДБ мали нам╕р знищити його ще в 1959 роц╕. Робили це непом╕тно, п╕дсипаючи щось до ╖ж╕. Нав╕ть в╕домий л╕кар-травник Василь Кархут (в╕н також тод╕ в╕дбував строк), не приховуючи правди, поставив молодому ще ╢вгену найг╕рший д╕агноз. Та все ж, йога ╕ надзвичайна сила вол╕ укра╖нця виявилися сильн╕шою збро╓ю, н╕ж п╕дступи каральних орган╕в. ╢вгену Грицяку вже 85, в╕н надовго пережив сво╖х мучител╕в ╕ цим ще раз дов╕в житт╓ву силу укра╖нства. В╕дпочинок випада╓ р╕дко, бо тепер активно працю╓ над книгою спогад╕в. Його спресован╕ страдницьк╕ л╕та ╓ такою скарбницею житт╓вого досв╕ду, що кожна стор╕нка — на вагу золота! Неабияку ц╕нн╕сть становлять ╕ роздуми про сучасне та минуле.
— Пане ╢вгене, в таборах ви зустр╕чалися з людьми багатьох нац╕ональностей, мали час придивитися ╕ до земляк╕в. Як╕ риси укра╖нц╕в вам подобалися, а як╕ н╕?
— Хороших рис було багато, але бракувало духу сол╕дарност╕. Це меншою м╕рою стосувалося ╕дейних борц╕в за волю Укра╖ни. Так╕ були прикладом для в’язн╕в ╕нших нац╕ональностей. Але якщо говорити про ╕нших, то в╕дразу впадали у в╕ч╕ недол╕ки. Скаж╕мо, певна анарх╕чн╕сть — це якщо пор╕внювати нас ╕з н╕мцями чи японцями. Наведу приклад з ╕стор╕╖: син запор╕зько╖ земл╕, талановитий народний полководець Нестор Махно воював з Петлюрою, за що отримав орден в╕д б╕льшовик╕в. А що було б, якби вони д╕яли сп╕льно? Якщо пор╕внювати укра╖нц╕в з ╓вреями, то ми традиц╕йно пасивн╕ш╕. Пот╕м цю пасивн╕сть намага╓мось якось компенсувати радикал╕змом, але це не завжди да╓ добр╕ плоди... У ХХ стол╕тт╕ – п╕д впливом практики б╕льшовизму у нас поширилося пристосуванство. Коли я сид╕в у ╤ркутськ╕й тюрм╕, то нас обслуговував хлопчина, який говорив з укра╖нським акцентом. Видавав нам мило, носив одяг на терм╕чну обробку. Строк мав невеликий, сид╕в за якоюсь «побутовою» статтею. Коли я запитав його, хто в╕н за нац╕ональн╕стю, хлопець в╕дпов╕в: «Вобше-то я хохол… Але пишусь руськ╕м, бо так лучч╓ проходить… Мо╖х батьк╕в вивезли з Укра╖ни, а я вже тут родився».
— У нас не виходить так довго збер╕гати нац╕ональну самобутн╕сть, як це вм╕ють робити в╕рмени?
— Не виходить, бо надто багато «гнучкоши╓нк╕в». Зрозум╕ло чому — геро╖в систематично знищували. Як виняток з правила, можу назвати лише дек╕лька факт╕в. Скаж╕мо, колишнього сотенного УПА Мирослава Симчича п╕д час допиту сл╕дчий боляче вдарив. Повстанець був не з полохливого десятка ╕ запитав з ╕рон╕╓ю: «То у вас ╕ бити можна?» «Еще как можно!» — ╓хидно в╕дпов╕в сл╕дчий. Ну, тод╕ й Мирослав приклався… Не знаю, як це йому з╕йшло з рук. Колись ╕ молодому академ╕ку Корольову таке вибачили… А зазвичай — жорстоко карали. Зрештою, Симчич розплатився за свою непок╕рн╕сть – пров╕в у таборах майже третину стол╕ття. А зна╓те, певний дух сол╕дарност╕, нав╕ть якогось братерства, ╕нколи проявлявся нав╕ть у тих укра╖нц╕в, як╕ народилися в Сиб╕ру або в Середн╕й Аз╕╖. Пригадую сержанта родом з Алма-Ати, який добре розмовляв укра╖нською, був авторитетом для б╕йц╕в. Це було в 1945 роц╕, коли я ще воював на фронт╕. Ми з ним тод╕ говорили: «За кого гинемо? Одне з одним вою╓мо, а свою арм╕ю створити нема духу…»
— Це був натяк на УПА? 
— Так. Я на той час уже мав добру ╕деолог╕чну п╕дготовку, бо ще в роки окупац╕╖ став членом ОУН. А ось зв╕дки в нього була така висока нац╕ональна св╕дом╕сть? Мене вона при╓мно вражала, прикро, що я не мав права розкритися.
— Одним словом, резерви у нас були... 
— Безумовно! Часто згадую кап╕тана Червоно╖ Арм╕╖ на пр╕звище Б╕локудренко. Познайомилися в 1954 роц╕ в табор╕ «Озерний», що поблизу Тайшета. Б╕локудренко був кубанським козаком, але тягнувся до укра╖нц╕в, вважав ╖х «сво╖ми». Звичайно, в таборах ми намагалися боротися за душу кожного укра╖нця: сиб╕рського, алмаатинського, кубанського… Водночас толерантно ставилися до представник╕в ╕нших нац╕ональностей, ╕ це ними ц╕нувалося.
— У таборах ви контактували з рос╕йськими в’язнями? Вони розум╕ли нац╕ональн╕ прагнення укра╖нц╕в?
— «Пол╕тичн╕», може, й розум╕ли, але залишалися при сво╖й думц╕. Розвалу ╕мпер╕╖ вони не хот╕ли, вважали, що Союз треба зберегти.
— Отже, д╕алог з рос╕янами був неможливий?
— У мене склалося таке враження, що вони не розум╕ли т╕╓╖ пр╕рви, яка розд╕ляла рос╕ян та решту народ╕в ╕мпер╕╖.
Красномовним ╓ такий випадок. У 1959 роц╕ я п’ять м╕сяц╕в пров╕в у одиночн╕й камер╕ ╤вано-Франк╕всько╖ в’язниц╕. За три дн╕ до в╕дправки зв╕дти до мене п╕дсадили людину, яка в╕дразу здалася дуже знайомою… В’язень прив╕тався рос╕йською: «Здравствуйте!» Де ж я його бачив? Та ж ф╕гура, та ж в╕йськова виправка… Ось т╕льки обличчя н╕би трохи постар╕ло… Нарешт╕ вп╕знав: та це ж зампол╕т полку, в якому я служив ще в 1949 роц╕, тобто 10 рок╕в тому! «Ви — майор Соколов? – питаю. «Да», — здивовано в╕дпов╕в новий сп╕вкамерник. Коли встановили факт нашого знайомства, я нагадав йому, як виступав на ╕нспекторських перев╕рках, — тод╕ я був добре п╕дготовленим солдатом, бо регулярно читав «Правду». В╕н також пригадав мене. Проте велико╖ дружби у нас не вийшло. Я знав, що пол╕тичних ╕ крим╕нальних н╕коли не поселяють в одн╕й камер╕. Недовго думаючи, я прямо у в╕ч╕ сказав майору: «Ви сюди потрапили з в╕дома КДБ!» Колишн╕й пол╕трук походив, походив по камер╕, а пот╕м ╕ каже: «Да. Но об этом я расскажу завтра». Очевидно, Соколов не м╕г з╕братися з думками, зосередитись. А наступного дня сам почав розмову. Розпов╕в, що коли Хрущов скоротив арм╕ю, йому вдалося влаштуватися в як╕йсь буд╕вельн╕й орган╕зац╕╖ завскладом. Окр╕м того, був ще секретарем парторган╕зац╕╖. Все було б непогано, але якось, спокусившись на легкий зароб╕ток, Соколов загнав «нал╕во» машину шиферу ╕… потрапив до тюрми. Перебування в ц╕й установ╕ багато що зм╕нило в св╕домост╕ колишнього зампол╕та. В╕н сказав, що ран╕ше в╕дверто зневажав зек╕в, але коли сам потрапив у халепу, то почав дивитися на них ╕ншими очима. Зрозум╕в, що це не так╕ вже й поган╕ люди… А стосовно мене йому сказали: «В камере сидит крупный заключенный…» Про нашу сп╕льну службу в одному полку йому не сказали, а може, й сам╕ не знали про цей факт. Пооб╕цяли, що коли Соколов д╕зна╓ться щось ц╕нне про мене, то йому скоротять терм╕н, а пот╕м, коли вийде на волю, в╕дновлять у парт╕╖.
— Дума╓те, зробили б це?
— А чому б ╕ н╕? Могли б ╕ зробити, якби допом╕г. Бо дов╕в би, що «свой пар╓нь»! Так ось, коли вс╕ крапки над «╕» були розставлен╕, я запитав пол╕трука, як в╕н дивиться на радянську владу. Чи так само, як у 1949 роц╕, коли проводив пол╕тнавчання? Соколов трохи подумав, а пот╕м сказав, що бачить багато недол╕к╕в, але головний напрямок парт╕╖ схвалю╓. Бо ╓, мовляв, р╕вн╕сть м╕ж людьми, ╓ справедлив╕сть, та й нац╕ональне питання вир╕шене остаточно… Тут уже я не витримав: «Для вас остаточно, а для мене не остаточно!» П╕дв╕в його до в╕кна камери ╕ кажу: «Ось, бачите – вулиця Чапа╓ва, а он та, друга, – Червоноарм╕йська, а м╕ж ними вузенький провулочок Шевченка… То це ╕ ╓ ваше «справедливе вир╕шення» нац╕онального питання? На Прикарпатт╕ рос╕йський майор Соколов ма╓ все: вулиц╕, школи, садочки, газети, книги… А ось майор Соколюк — у Рязан╕ чи в Брянську не ма╓ н╕чого свого. Мене така «р╕вн╕сть» не влаштову╓, тому я й надал╕ буду боротися!» Коли я зв╕льнився у 1964 роц╕, то вулиця Червоноарм╕йська вже була перейменована у вулицю Шевченка. Може, нашу розмову записували, або Соколов, який уважно мене слухав, у сво╖й допов╕дн╕й написав про це. Отже, парт╕йн╕ ╕деологи якоюсь м╕рою намагалися враховувати реал╕╖. Прикро, що прост╕ рос╕яни залишалися дивовижно «непросв╕тленими», вони не розум╕ли нашого болю. Але тепер, в умовах незалежно╖ Укра╖ни, порозум╕тися з рос╕янами значно легше, адже багато з них вже знають справжню нашу ╕стор╕ю, розум╕ють наш╕ прагнення. Ц╕лком законом╕рно, що друз╕в тепер стало б╕льше, а ворог╕в — менше.
Серг╕й ЛАЩЕНКО

 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 19.05.2017 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=18559

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков