Версiя для друку Обговорити в форумi

Рівно місяць тому А. Щекуну, директору Національного газетно-журнального видавництва у Києві, яке є видавцем «Кримської світлиці», були передані із Сімферополя довіреності та лист від Т. Ф. Соловей, яка працює в газеті практично з моменту її заснування – майже чверть віку, але останній рік і п'ять місяців не отримує за свою працю жодної копійки – з проханням визначити її статус і, якщо вона дійсно з якихось причин вже звільнена, розрахувати її згідно з чинним законодавством. Ця кричуща, дика ситуація була описана на сайті «КС» - http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=18468, там, зокрема, наводяться запевнення А. Щекуна про те, що з Т. Соловей найближчим часом зв'яжуться (взяли навіть номер її телефону), заявляється, що «ми це питання вирішимо… юридично не порушивши чинне законодавство… і офіційно повідомимо особисто Тамару Соловей щодо вирішення проблеми».
Місяць минув (власне, рік і майже п'ять місяців – невизначеного статусу!), а пані Тамарі навіть не зателефонували. Якби Тамара Федорівна мала трохи більше здоров'я і могла хоч зрідка вибратися «на материк» - поїхала б до Києва розбиратися, та, зрештою, й до суду подала б. Але за нинішніх обставин у неї просто нема іншого способу, щоб заявити про свою біду, про знущання над нею, і домагатися справедливості через оцю – найвищу і вже справді останню інстанцію…

Президенту України Петру ПОРОШЕНКУ
Копія:
Генеральному прокурору України Юрію ЛУЦЕНКУ
СОЛОВЕЙ Тамари Федорівни,
редактора відділу газети «Кримська світлиця»
м. Сімферополь, вул. Красних Зорь, 20

ЗВЕРНЕННЯ

Шановний Петре Олексійовичу!
Вітання Вам з окупованого Криму, який політики (крім, зрозуміло, російських) називають українським, хоча життя показує, що на його українськості вже давно поставлено хрест. І не три роки тому, а ще на етапі створення незалежної України. Це ми, українські патріоти-кримчани, за власною ініціативою, а не за розпорядженням згори, в кінці 1992 року створили тут газету «Кримська світлиця», яка увесь час так і залишалася єдиною україномовною; постійно змушені були боротися за її хоча б жалюгідне державне фінансування. Однак настільки жалюгідне, що усі досвідчені україномовні журналісти, які боролися за створення цієї газети, невдовзі махнули на неї рукою і пішли працювати туди, де добре і вчасно платили, хоча б вполовину того, як оплачувалася праця в кримських відверто антиукраїнських виданнях, бо смішно думати, що інформаційна війна з Росією – це щось новеньке, країна-сусідка ніколи не шкодувала на неї коштів, отже і перемогла.
Особисто я працюю в газеті із самого початку, в той час як маю не журналістську освіту – закінчила московський Літературний інститут ім. Горького. Працюю вже 25 років, хоча мій нинішній статус під великим сумнівом, що, зокрема, і спонукало мене до написання цього листа. Невдовзі після анексії паперове видання газети припинилося, однак ми встигли показати людям і російську воєнну техніку на кримській землі, і «зелених чоловічків», з відповідними коментарями. Наш видавець – Національне газетно-журнальне видавництво, що в Києві, зі зрозумілих причин не могло забезпечити нормальне функціонування «Кримської світлиці», тож ми продовжили пробиватися до людей лише в Інтернеті, як це відбувалося паралельно і раніше і було звичним для читачів.
Маю зауважити, що попри непросте наше життя і невеликі тиражі, важко зустріти кримчанина, який би не чув про «Кримську світлицю» або не читав її. Особливо це стосується наймолодших, для яких існували додатки «Джерельце» і «Будьмо», з газетою в руках вчителі-україністи проводили уроки літератури, мови і народознавства, редакція організовувала різноманітні конкурси, спрямовані на популяризацію державної мови, розширення знань про Україну та виховання патріотизму. Неодмінним другом газета стала і для старших людей – колишніх переселенців, яким некомфортно жилося у зросійщеному, агресивно налаштованому Криму. І в тому, що сьогодні близько чверті населення Криму продовжують називатися українцями, є й наша заслуга.
Та ось Газетно-журнальне видавництво очолив наш земляк, кримський переселенець Андрій Щекун, який категорично заявив, що колектив газети мусить перебиратися до Києва, бо він не має права фінансувати людей на окупованій території (не дуже й здивував, бо усі ці понад 20 років з нами поводилися так, нібито справді «не мають права» нас фінансувати). Зрештою, на момент цієї заяви все наше щомісячне фінансування (всієї редакції!) вкладалося у 13 тисяч гривень, і ця цифра постійно зменшувалася – люди не витримували такої скрути. Не оплачувалися і наш напівпідпільний офіс, електроенергія, засоби комунікації. Наші видавці і гадки не мали, аби спробувати якось узаконити газету, власне, це було малореально, бо перереєстрацію за російськими законами не пройшло жодне ЗМІ з більш-менш поміркованою позицією.
Тим не менше, ті, кого ми маємо вважати своїми ворогами, таки мирилися і продовжують миритися з нашим існуванням – нас не кинули до в'язниці, не було ні обшуків, ні попереджень, у той час, як редакція твердо стоїть на своїх колишніх позиціях, відстоюючи інтереси Української держави, і навіть підписуємось ми своїми справжніми іменами.
Та і навіщо потрібен ворог, якщо є земляки і «друзі», котрі все зроблять самі? Пан Щекун, нібито стурбований нашою безпекою, не дочекавшись переїзду кримського колективу, на що відводилося два місяці (моїм знайомим для цього знадобилося понад два роки), разом зі спеціально створеною комісією провів рейд, аби зафіксувати нашу відсутність в стінах НГЖВ у Києві, і видав наказ, яким звільнив з роботи «прогульників» за статтею. Наскільки мені відомо, з таким наказом людина має бути ознайомлена особисто під розписку, але бачив його щодо себе лише наш головний редактор Віктор Качула, стосовно мене, то у відділі кадрів на вимогу моїх колег відповідного наказу так і не знайшли, тож, якщо його і видали, то заднім числом – зовсім у дусі «дотримання законодавства» - це улюблений аргумент А. Щекуна.
Отже, не побачили мої колеги ні наказу про моє звільнення, не отримали і розрахунку хоча б за перше півріччя минулого року та невикористані відпустки, на що я давала головному редактору довіреність, хоча в першому півріччі ми ще працювали у звичному режимі – попередження надійшло лише в травні 2016 року. Не віддав Щекун і моєї трудової книжки, без якої я не можу одержати статусу ветерана праці, через що вже втратила доплату до пенсії.
Сама приїхати до Києва «вибивати» документи і гроші, тим більше, переїхати туди на постійне помешкання, я не могла і не можу. Мені вже 64 роки, з яких 19 я перебуваю на інвалідності по загальному захворюванню. Третю групу одержала лише завдяки сльозам і письмовій відмові від другої неробочої, бо нінащо було жити. Проте третю групу мені дали безстроково ще 11 років тому, у той час як навіть людей з ампутованими кінцівками заставляють з'являтися на комісію, аби перевірити, чи бодай у них не виросли нові руки і ноги. Щодо умов праці - в довідці вказані певні обмеження, серед яких емоційно-нервова напруга, роз'їзди та відрядження.
Ще одним обмеженням для моїх мандрів стала 98-річна неходяча мати, з якою проживала постійно, яку доглядала одна і яку поховала два місяці тому. Повірте, тут теж не обійшлося без забороненої комісією нервово-емоційної напруги, і сьогодні я вже й сама практично потребую догляду і обходжусь без цього лише тому, що його нікому здійснювати.
Але А. Щекун, з яким ми в Криму років 15 разом, здавалося б, боролися за спільну справу і який знає про мою ситуацію, не побажав увійти в моє становище. Він заявив, що буде діяти «згідно із законодавством». А де він бачив таке законодавство, що дозволяє не розраховувати людину впродовж року, чи тепер і дійсно, як волають російські ЗМІ, в Україні панують сваволя і беззаконня?!
Нашу «Кримську світлицю», відібравши її у кримчан, Щекун видає тепер в Києві новим колективом, який увесь період «новітньої» - після 2014-го року - історії не ступав на кримську землю. Ну, звичайно, їм видніше, і кримська тематика з Києва, напевне, ближча… Увесь цей час наш головний редактор бореться в судах за право видавати дійсно «кримську» Світлицю, а не «київську», і дійсно для людей, які задихаються на чужині і роками не чують рідного слова. А поки що він, запеклий «прогульник», який за 20 років фактично не використав жодної відпустки і сьогодні не має жодних засобів для існування, щотижня готує з нашою допомогою газету в Інтернеті на громадських засадах, що викликає неабиякий гнів у наших київських «конкурентів».
До речі, ліквідація кримського колективу «КС» якимось дивним чином співпала з постановою Верховної Ради, згідно з якою журналістів державних ЗМІ (такими вважалися і ми) за рівнем оплати праці мали прирівняти до держслужбовців. Гадаю, що саме це і стало могутнім стимулом для розправи над нами. І це не голослівне припущення: вся Україна могла спостерігати за серією громадських протестних акцій, під час яких працівники НГЖВ на чолі зі Щекуном під стінами Кабінету Міністрів вимагали подвоїти їм бюджет, а оплату праці підняти мало не до депутатської. Причому, не лише журналістам, як те передбачено постановою, але і численній адміністративній верхівці. Не знаючи, що робити з таким сплеском «патріотизму», Міністерство культури, яке Щекун активно використовував для нашого знищення, було змушене вийти із числа співзасновників «Кримської світлиці» та інших культурологічних видань, що об'єднує НГЖВ.
В одному з інтерв'ю Щекун заявив, що це не справа «КС» - займатися політикою, вона має писати про культуру і спорт, а поверненням Криму перейматиметься він разом з іншими державними діячами. Нехай би і так, але чомусь не видно результатів. Для початку хоча б повернув зароблені мною гроші, які через зміну курсу долара вже й так подешевшали на третину, а нам усім – бодай крихту надії, що Україна-мати дійсно пам'ятає про нас і розуміє всю повноту нашої трагедії.
Даруйте, якщо цей лист вийшов надто войовничим для кволої пенсіонерки. Поміж тим, часто пригадую єдину жінку з «Небесної сотні» - вона була моєю ровесницею. Заздрю її красивій смерті «на барикадах» - це зовсім не те, що, усіма покинутою, в злиднях, вимолювати у своєї рідної держави оті вже зароблені «партизанські» копійки. Але це не єдина моя мета – сподіваюся з допомогою свого листа теж прислужитися Україні, її очищенню від неправди і несправедливості.
Якщо буде Ваша ласка, пане Президенте, дати мені відповідь - далі вказую адресу своїх київських друзів, бо пошта, навіть менш відповідальна, ніж Ваша, президентська, в Крим не доходить.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 19.05.2017 > Тема "Ми єсть народ?"