Версiя для друку Обговорити в форумi

Вельмишановні колеги, дорогі брати і сестри у рідному Слові!
Кілька тижнів тому, на брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі, де команда кримчан, організаторів Всеукраїнського літературного конкурсу «Ми – діти твої, Україно!» ім. Д. Кононенка, звітувала перед громадою про його підсумки, я передав голові Національної спілки письменників України Михайлу Сидоржевському кілька екземплярів виданої в Криму книги спогадів про кримського українського поета, публіциста, перекладача Данила Андрійовича Кононенка «Цю землю я любив…». Пояснив, ЩО означає для нас у нинішніх кримських обставинах ця книга про нашого побратима, як і започаткований Д. Кононенком два десятиліття тому літературний дитячий конкурс, який ми відродили торік – вже з його іменем і на всеукраїнському рівні. Це наші духовні творчі кримсько-українські мостики єднання з великою, материковою Україною, наше гуманітарне українське коріння в Криму! І ще одне свідчення того, що навіть в таких неймовірних обставинах можна і потрібно робити нашу українську справу!
Але звичайно ж – набагато легше робити її гуртом. Тому від імені невеличкого авторського колективу і родини Д. А. Кононенка, чиїм коштом було видруковано у Сімферополі кілька сотень екземплярів цієї книги, я попросив у пана Михайла, а в його особі усю Спілку, посприяти у виданні доповненого, ширшого варіанту книги спогадів про прекрасного письменника, журналіста, громадянина, патріота, одного із засновників української «Світлиці» в Криму - Данила Андрійовича Кононенка. Він чверть століття очолював Кримську організацію НСПУ, його, без сумніву, знала вся літературна Україна. В редакційному архіві досі бережемо десятки фото, сотні надісланих до «Кримської світлиці» з усієї України листів з поетичними і прозовими творами, підготовленими до друку незмінним редактором «Світличного» відділу літератури Д. Кононенком. Тому у цій книзі мають бути не десятки – як тепер, а сотні спогадів! І кожен такий спомин про Кононенка, про український Крим – це для усіх нас ще одна ниточка єднання з рідною Україною.
«Будемо також щиро вдячні усім читачам, землякам, знайомим, шанувальникам творчості Д. А. Кононенка, представникам письменницького цеху, хто, можливо, у наш час розірваних комунікацій раніше не знав про видання цієї книги, але захоче доповнити її своїми спогадами про Данила Андрійовича, котрий своєю творчістю й усім своїм життям прагнув надихнути, окрилити, згуртувати людей довкола високих духовних цінностей, стверджуваних ним у Слові» - таким зверненням закінчується книга «Цю землю я любив…», яку відтепер можна переглянути на нашому газетному сайті в Інтернеті http://svitlytsia.crimea.ua/kononenko-danylo.pdf . Ми  пропонуємо Вашій увазі передмову до цієї книги, написану очільником україномовних письменників Криму Михайлом Вишняком, і ще раз закликаємо до кримсько-української співпраці.
Колись Ви писали: КРИМ, СВІТЛИЦЯ, КОНОНЕНКУ. Адреса не змінилася. Тільки тепер вже – ПРО КОНОНЕНКА…
З повагою – Віктор КАЧУЛА,
член НСПУ, заслужений журналіст України
м. Сімферополь, «Кримська світлиця»
E-mail: kr_svit@meta.ua

Михайло ВИШНЯК
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ, АБО
ПЕРЕДНЄ СЛОВО ПРО ПОЕТА
  
   Данило Кононенко… Важко уявити, що його, нашого літературного побратима, який близько півстоліття послуговувся красному письменству, зробивши значний внесок в утвердження і популяризацію рідного українського слова на теренах Криму, де його поетичний талант розквітнув уповні, вже не стало.
   Народжений на Черкащині, славній батьківщині Тараса Шевченка, він усім своїм серцем був щиро закоханим у чарівну кримську землю, куди завели його життєві дороги. Й до неї, своєї другої батьківщини, звертався поет як до матері:
   Земле моя кримська,
   Ласко материнська...
   Земле моя рідна,
   Сторона погідна…
   Та це і не дивно, бо саме тут, у Криму, пройшла його молодість, тут служив в армії, здобув вищу освіту, закінчивши українське відділення філологічного факультету Сімферопольського державного університету. Тут, у Криму, зустрів своє перше і єдине кохання, подругу на все життя, яка подарувала йому двох дітей – доньку і сина, а вони – улюблених онуків. Тут, у Криму, продовжив і трудовий шлях, бо розпочав його ще на рідній Черкащині кореспондентом районної газети. Після строкової служби працював в обласній газеті «Кримська правда», що виходила російською та українською мовами, далі – редактором у книжковому видавництві «Таврія», директором Кримського будинку письменників, відповідальним секретарем, головою Кримської республіканської організації Національної спілки письменників України. Та, мабуть, найбільше знайшов себе в «Кримській світлиці», очоливши в цій єдиній у Криму україномовній газеті відділ літератури та мистецтва.
   Тут, у Криму, розпочався і його творчий шлях. Тут він утвердився як поет, видавши п’ять поетичних збірок, кожна з яких засвідчувала творче зростання автора. І звідси, з Криму, його поетичне слово долучилося до всеукраїнського письменства, усе частіше з’являючись на шпальтах періодичних видань України – газет, часописів, колективних збірників.
   Особливо багато зробив поет для популяризації в Криму українського слова, працююючи в рідній йому «Кримській світлиці», добираючи до друку в ній художні твори як кримських літераторів, так і письменників з різних регіонів України, нерідко супроводжуючи ці публікації професійним судженням про творчість репрезентованих авторів.
   Варто пам’ятати і його плідну перекладацьку роботу з різних мов українською, і перш за все з білоруської, російської та кримськотатарської. Своїми перекладами він знайомив читачів з поетичним світом різних авторів, зближуючи культури їхніх народів, сповідуючи, як колись писав про своє слово Павло Тичина, «аркодужне перевисання до народів». Так само і наш поет будував мости дружби між ними.
   Ніколи не забував він і про літературну зміну, відшукуючи і пестуючи молоді таланти серед обдарованих школярів, організуючи або беручи участь в різноманітних мовно-літературних заходах аж до редагування і видання за своїм редакторством колективних збірок віршів творчої молоді. І не один із сучасних кримських професійних письменників завдячує йому тим, що він допоміг йому своєю підтримкою й опікою вийти на велику літературну дорогу, стати членом Національної спілки письменників України.
   Він мав багато друзів і знайомих не лише в Криму. Мені як учаснику різних міжнародних і всеукраїнських наукових конференцій, опоненту на захистах дисертацій чи науковому керівнику власних аспірантів при захисті ними їхніх досліджень, беручи участь у літературних заходах – презентаціях книг, у міжнародних Шевченківських святах «В сім’ї вольній новій», як делегату чотирьох останніх з’їздів НСПУ тощо доводилося бувати в багатьох містах і регіонах України. І де б я не був, мене нерідко запитували друзі, колеги, просто знайомі, а то й незнайомі: «А як там Данило Кононенко?», передавали йому вітання чи свої власні книги.
   Багато ще доброго і заслуженого можна сказати про Данила Кононенка. Та передовсім він сам перш за все був справжнім майстром поетичного слова, поетом «з любові й добра» зі своїм власним художнім баченням світу в яскравих барвах і образах, у людських печалях і радощах. Він не шукав якихось надмодерних та іже з ними штукенцій, а кохався в музично-мелодійних і яскраво-виразних барвах рідного слова, успадкувавши у своїй поезії традиції класичного українського вірша. Писав щиро, вкладаючи у свої твори талант, яким наділив його Господь. І вже з перших своїх публікацій Данило Кононенко означився як поет-лірик, як автор мелодійно-ритмічного вірша, удосконалюючи його від твору до твору, від книги до книги.
   Широкий і тематичний діапазон поезії Данила Кононенка. Та про що б він не писав, йому притаманна глибока поетизація віршованої оповіді. І ця ознака помітна не лише в його, так би мовити, традиційній «чистій» ліриці, а й у творах громадсько-суспільного чи публіцистичного звучання. Прагнув поет уникати й багатослів’я, яким «хворіє» чимало авторів.
   А сказати багато коротко – це справжній талант. Ним володів наш поет. І як тут не навести його 13-рядковий ліричний етюд «Останній день війни», який можна без усяких знижок віднести до справді хрестоматійного вірша:
   Ой, не грала гармонь,
   а плакала,
   Ой, ридала гармонь ридма…
   Тихо зойкнула
   хвіртка злякано:
   – Мамо! Ма…
   А в селі «перемога» –
   чулося,
   Бігли з поля
   худі жінки.
   Мати в чорну
   печаль запнулася
   на віки.
   Справді, як кажуть, ні додати, ні відняти жодного слова. І хіба не викликають такі рядки цілу гаму почувань? Через образно-емоційний ряд виразних тропів автор зумів передати весь трагізм найжорстокішої в історії людства минулої війни з фашизмом, звузивши його до сприйняття ліричним героєм – одним з її невинних жертв.
   А скільки душевного палу, тривоги й любові до рідного народу вкладено ним в інший вже розлогий публіцистичний твір-звертання «Слово до кримських українців»!
   Про поетичне слово Данила Кононенка можна говорити ще багато. I хоч поета вже нема поміж нас, та розрадою є те, що це його слово лишається. І, мабуть, найкраще мовив про нього відомий учений і письменник, професор Альбертського університету з далекої Канади, з яким я мав нагоду познайомитися ще 1993 року на Міжнародній Шевченківській науковій конференції в Одесі. Він назвав поета «окрасою українського письменства Криму, його провідною зорею».
   Тож нехай ця невеличка книжечка стане скромним пошануванням подвижницького служіння на літературній ниві нашого побратима Данила Кононенка на кримській землі. І хай кожен, хто прочитає ці спогади, а потім захоче пізнати і його поезію, упевниться в тому, що жив у Криму справжній Поет, закоханий усім серцем у цей прекрасний свiт і людей в цьому свiтi.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 12.05.2017 > Тема "Душі криниця"