Версiя для друку Обговорити в форумi

20 березня в Криму повинно було відбутися перше судове слухання у справі українського журналіста Миколи Семени, однак розгляд справи по суті перенесли на 3 квітня.
Майже рік ФСБ розслідує «справу про сепаратизм» Семени, відкриту за його дискусійну статтю «Блокада — необхідний перший крок до визволення Криму», опубліковану на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії» під рубрикою «Думки». Один з адвокатів журналіста Олександр Попков в інтерв'ю кореспондентові «Укрінформу» розповів про стратегію захисту Семени, про те, на що сьогодні перетворилася судова система в окупованому Криму.

- Олександре, ви один з тих російських адвокатів, які ведуть в Криму захист у цілій низці справ, пов'язаних з порушенням елементарних прав людини. Чим ви мотивували свій вибір підзахисних?
- Я працюю в Криму не один, а у зв'язці з іншими російськими адвокатами, зокрема з Андрієм Сабініним та з Олексієм Ладіним – Олексій переїхав до Криму після анексії і зараз живе там. Ми з Андрієм з Краснодарського краю і знаємо Ладіна по його справах і роботі в Тюмені. Наша робота побудована так, що хтось обов'язково повинен бути в Криму, тому що нам з Росії досить складно вести кримські справи, тому працюємо в команді. Ми виходимо з того, що в Криму є дуже серйозне свавілля з правами людини і при цьому реально не вистачає грамотних адвокатів, які знайомі з російськими реаліями, законами і готові якимось чином протидіяти свавіллю. Саме цей аргумент ми висували перед європейськими та українськими правозахисними організаціями, які на першому етапі, коли ми заходили в Крим, сприйняли нас «в багнети» і говорили, що ніякої підтримки надавати нам не будуть. Точка зору була така, що ми - російські адвокати і, працюючи на півострові в правовому полі Росії, сприяємо легітимізації окупаційної влади. Десь через рік ми цю тенденцію переламали, і зараз претензій до нас немає, але залишилися організації, не буду називати персонально, які не дуже привітно ставляться до того, що ми працюємо в Криму. При цьому поза кримських справ вони готові з нами співпрацювати та підтримувати нас. Такий парадокс.
- Розкажіть детальніше, які ви ведете справи в Криму?
- Це справа правозахисника Емір-Усеіна Куку, справа журналіста Миколи Семени. Ми займалися також автопробігом кримських татар, коли трьох хлопців засудили на штрафи по 10 тисяч рублів. Це також менш відомі в Україні справи блогера, журналіста Назімова та алуштинського депутата Степанченка. Потім була справа анархіста Олексія Шестаковича. Крім того, я почав працювати з так званим диверсантом Штибліковим, але Дмитро відмовився від моїх послуг, думаю, під тиском ФСБ, хоча з його родичами я досі маю контакт.
- А справа Геннадія Афанасьєва, яка успішно завершилася обміном на росіян?
- Афанасьєв, напевно, не зовсім кримська справа, тому що я взяв його під захист, коли він вже був не в Криму. Я приїхав до нього перший раз до Ростова, тому ми його вважаємо кримською справою лише частково, оскільки вона відноситься до справи Сенцова-Кольченка. Вона трошки з іншого кейса, де більш глобальні справи - без вираженої кримської специфіки.
- Я хочу більш детально зупинитися на актуальній сьогодні справі Миколи Семени. Вона у деякій мірі прецедентна, оскільки стаття 280.1 Кримінального кодексу Російської Федерації, за якою обвинувачується Семена, створена спеціально під Крим.
- А точніше, під Донбас і Крим.
- В Росії взагалі вже є засуджені за цією статтею?
- Так, наша правозахисна група «Агора» робила серйозний аналіз - стаття працює, і навіть є люди, які сидять по ній. Сидить Дар'я Полюдова в колонії під Новоросійськом. Вона з українським прапором в знак солідарності з Україною виходила на пікети в Новоросійську і Краснодарі, виступала проти війни в Донбасі та анексії Криму. Ще на самому початку сепаратистського руху, коли на Донбасі почався процес так званої федералізації України, вона стала організатором такого жартівливого стьобу-маршу за федералізацію Кубані. Вона хотіла показати абсурд ситуації. Був також рух «федералізації» Сибіру. Вони дійсно були жартівливими, на противагу тому, що відбувалося на Донбасі, але Полюдову притягнули до кримінальної відповідальності за екстремізм, плюс сепаратизм і дали два роки колонії. Є ще житель Твері, який розмістив у соцмережах публікацію в знак солідарності з Україною, на противагу цим всім проросійським сепаратистським рухам. Його теж посадили, наш адвокат Світлана Сидоркіна його захищала.
Загалом, згідно з офіційними даними, з моменту появи в Кримінальному кодексі статті 280.1 (порушення територіальної цілісності РФ) за заклики до сепаратизму засуджені сім осіб. Винесено шість обвинувальних вироків і жодного – виправдувального, одна людина відправлена до психіатричної лікарні на примусове лікування.
- Тим не менш, у справі Семени ситуація дещо інша – він вважає себе громадянином України. На чому базується ваш захист Семени?
- Наша стратегія не виходить з того, що він громадянин України, тому що в Росії засуджують і не росіян. Тим більше, Росія вважає його своїм громадянином. Тобто, вони автоматично передали всіх кримчан, як кріпаків з землею, в Росію і призначили своїми громадянами, у тому числі і Семену.
Тому наша стратегія будується на міжнародному принципі територіальної цілісності, згідно з яким межі Росії не включають Крим. І це наш наріжний камінь. У російській Конституції є стаття 15, в якій зазначено про переваги міжнародних норм закону, якщо вони суперечать російським федеральним законам. Тобто, у неврегульованій частині російського законодавства визнає першість міжнародного права. У нас є міжнародний договір з Україною щодо державного кордону, згідно з яким межа проходить від Білорусі до Азовського моря. Ніякого державного кордону за міжнародним договором між Херсонською областю та Кримом немає. І це ще закріплено федеральним законом про державний кордон Російської Федерації. Там також зазначено, що межа пролягає або по території РРФСР, де вона вказана на момент 1991 року, тобто по Керченській протоці, або за міжнародними договорами з Україною. Ніяких інших документів – ні федеральних, ні міжнародних, які показують іншу лінію кордону, у Росії немає. Крім того, як за міжнародним законодавством, так і за російським, у Росії діє міжнародний принцип територіальної цілісності держави. Згідно з ним і нормами міжнародного права, територія Криму входить до складу України. І ми вважаємо, що поки немає ніяких інших документів по державному кордону Росії, поки в російському законодавстві є такі великі прогалини, лакуни-дірки, ми можемо це використовувати.
- Але дірки в законодавстві Росії можуть швидко залатати...
- Не можуть. Росія не може поки ці дірки усунути, тому що для цього потрібно міняти в Конституції цю статтю 15. Потрібно скликати для цього Конституційні збори, тому що безпосередньо це зробити не можна. У Конституцію просто внесли закон, для зміни статусу Криму в частині визнання його суб'єктом Російської Федерації. Державний кордон Росії при цьому не змінився. Щоб змінити ці норми, повторюся, потрібно скликати Конституційні збори. А у нас ще не відпрацьована система цих Конституційних зборів і навіть немає положення про них. Тому поки російська влада не укладе міжнародно-правовий договір з Україною, поки не внесе зміни в Конституцію Російської Федерації стосовно кордонів, вважати, що принцип територіальної цілісності поширюється на Крим, незаконно і абсурдно. А тим більше, переслідувати за це людей і позбавляти їх волі.
- Тим не менше, люди засуджені і сидять.
- Цю проблему просто ніхто не зачіпав. Судовий процес, що розпочався щодо Семени, якраз підніме цю тему. До речі, сам Семена нам дуже багато думок подав ділових, і ми почали аналізувати російське законодавство. І тут немає жодної політики, суто з юридичної точки зору, переслідування за зміну кордонів, які де-юре ніде не закріплені, є незаконним. У цьому нас підтримують і експерти, яких ми залучаємо до процесу. Причому цікава деталь: Росія і в тому числі слідчі ФСБ, які звинувачують Семену в порушенні територіальної цілісності Росії, сам термін принципу територіальної цілісності запозичують з міжнародного права. У російському законодавстві немає взагалі ніде такого поняття, воно описане тільки у міжнародно-правових актах. Але порушуючи принцип територіальної цілісності, Росія нехтує ним. Вона не бажає чути те, що говорить міжнародне право, що Крим поки, хлопці, не ваш, ви там якось або віддайте його, або домовтеся, досягніть якихось угод. На це Росія закриває очі. Виходить принцип подвійних стандартів. Щось ми беремо те, що нам вигідно, а щось ми не беремо. І ми хочемо показати абсурдність усієї цієї ситуації і звинувачень, які висувають проти журналіста.
- В основі звинувачень ще одна його стаття про блокаду Криму?
- Спочатку було дві статті: одна про блокаду Криму, друга – на тему Меджлісу та кримських татар. Але друга, я так думаю, не пройшла експертизу, і про неї забули. Причому, скріншоти цих статей робилися задовго до того, як спецслужби отримали дозвіл на прихований моніторинг його діяльності. Присутність камери на робочому комп'ютері Семени його не обманювала, дійсно там було впроваджено якесь програмне забезпечення, і в матеріалах справи є щохвилинна зйомка з його комп'ютерів. У тому числі, до моменту надання згоди на цю зйомку судом. Я не знаю, як в Україні, але за російським законодавством на такі дії, пов'язані з втручанням в особисте та сімейне життя, має бути рішення суду. Так ось, вони отримали це рішення суду в день, коли вийшла стаття про блокаду Криму. При цьому є скріншоти, які говорять, що, як мінімум, за день, за два до цього рішення суду прихована камера вже все моніторила.
- Тобто, ці дії були незаконними?
- Так, це було незаконно, вони просто вели його і чекали, коли з'явиться якийсь матеріал, за який можна зачепитися. Видно, що під людину просто шукали, підбирали певну статтю, щоб заборонити йому займатися журналістською діяльністю. Зараз загальна позиція слідства така, що він проукраїнськи налаштований журналіст і пише необ'єктивні статті. Для підтвердження цього слідство залучило декілька свідків, які дають свідчення проти Семени. Треба сказати, ці показання для суду не мають ніякого доказового значення.
- У справі іншого вашого підзахисного Емір-Усеіна Куку теж чимало абсурдних звинувачень?
- Почну з того, що я знав Емір-Усеіна Куку як правозахисника ще до його затримання. Ми з ним зустрічалися і у мене, природно, повна переконаність, що він ніякий не терорист і не радикальний мусульманин. Він людина, яка цілком по-світськи розмірковує, а те, що він міг знайомитися з якоюсь релігійною літературою, не дає підстав стверджувати, що він адепт «Хізб ут-Тахріру». Він вивчає різні аспекти ісламу, черпаючи знання з різних джерел, дотримується усіх канонів своєї релігії, але абсолютного переконання ідеями «Хізб ут-Тахрір» у нього не було. Те, що зараз творять з ним, з його долею наші російські слідчі, це взагалі незрозуміло. І я не розумію, для чого це робиться. Зараз йому придумали нову статтю. Причому вона взялася нізвідки, просто зі стелі, за ті ж самі дії, в яких його звинувачували. У нього була стандартна стаття 205-5 - участь у терористичній діяльності, під неї підпадають усі «хізби». Стаття насправді важка, зараз її посилили до 15 років позбавлення волі і всіх хлопців по ній штампують в Росії. Така напрацьована практика. Крім неї зараз Емір-Усеїну і всій ялтинській шістці придумали нову статтю, пов'язану з насильницьким захопленням влади, по якій дають від 5 до 10 років.
- А в справі є якісь докази фактів «захоплення влади»?
- Це саме запитання в суді поставив сам Емір-Усеін Куку, тому що формулювання звинувачення виглядає дуже абсурдно і звучить приблизно так - приготування до підготовки вчинення насильницького захоплення влади. Емір-Усеін запитує слідчого, що конкретно він зробив за цим звинуваченням – може, шукав зброю або готував якийсь транспорт для захоплення? Немає цього. Але, тим не менш, лінгвістична проблема – «готувалися готуватися насильно захопити владу» – у справі є, і людині загрожує чималий термін. Захист намагався з'ясувати хоча б, де саме хотів захопити владу підозрюваний - в Ялті, в Алушті, в Кореїзі або в Криму, а може у всьому світі. Відповідають, мовляв, хотів захопити владу шляхом встановлення ісламського халіфату, який чомусь управляється Туреччиною. Дуже складна конструкція звинувачення, в якій, мабуть, вони самі розібратися не можуть. Люди, які більш-менш орієнтуються в цій темі, сміються, тому що Туреччина – це світська держава і ніякого відношення до халіфату не має. І ці судді, які демонструють правову безграмотність, вирішують людські долі, відправляють людину по терористичній статті в колонію з жорсткими умовами, на 15-20 років.
Єдиним доказом у справі є якийсь відеозапис бесіди, під час якої кілька кримських мусульман російською мовою з вживанням кримськотатарських слів міркують про політику, про події, що відбуваються, і згадують не втішно політиків, причому як російських, так і українських. Там нікого не хвалять: ні президентів, ні членів Меджлісу, безсторонньо обговорюють там і Туреччину. Це звичайна розмова на кухні, на яку будь-хто має право. Але слідчі беруть і нагромаджують на цю бесіду тему халіфату, відчленовуючи окремі кримськотатарські або тюркські слова, які, на думку якогось релігієзнавця, нібито є лексикою прихильників «Хізб ут-Тахрір», несуть для них якесь кодове значення і вживаються не в прямому сенсі, а позначають назви якихось книг, релігійних понять. Абсурд, але це підстава для звинувачення в тероризмі і захоплення влади.
- Чи справді у російському суді для доказу терористичних намірів підозрюваного достатньо згадати те, що він просто є прихильником організації, яка вважається терористичною. Самі факти не важливі?
- У тому й річ, це дуже легка для доказу стаття, що ми і бачили у справі Зейтуллаєва та першої севастопольської четвірки. Там доводили, що на 2014 рік, до анексії Криму, вони усі були членами «Хізб ут-Тахрір», а після цього нібито вони пішли в підпілля. При цьому в якості доказів наводяться слова таємних свідків, якими можуть бути самі ФСБ-шники, а також відеозаписи мітингів, які проходили в Криму до 2013 року, коли виходити зі своїми прапорами «хізби» могли абсолютно відкрито і легально, оскільки в Україні вони були дозволені. І ось полегшення завдання доказу, воно, звичайно, пригнічує, оскільки терористом можна зробити будь-кого, хто обізнаний з цією організацію або просто подумав про неї.
- Виходить, будь-яка людина, навіть цілком нейтральна, може потрапити до цієї м'ясорубки?
- Ну, скажімо так, масових репресій, звичайно, в Росії немає. І в Криму їх теж немає. Вони всі проходять точково. Але от від цієї м'ясорубки не застрахований ніхто, навіть якщо ти абсолютно аполітичний, навіть якщо ти сховався у свою шкаралупу і сидиш там тихо. Досвід Оксани Сивастиди, «шпигунки» з Сочі, яка за СМС-ку про колони військової техніки була засуджена за держзраду, наочно демонструє це. Зараз її відпустили достроково, і вона тепер дякує Путіну за те, що він її помилував. Жінка просто надіслала СМС-ку і забула про неї, а через вісім років за нею прийшли. Це доводить, що в Росії зараз ніхто не може гарантувати собі безпеку. Природно, якщо людина займається політикою, громадською діяльністю, журналістикою або блогерством, вона збільшує ризик в кілька разів, а в Криму цей ризик ще вищий. Там у першу чергу ризикують піддатися переслідуванню кримські татари, проукраїнські активісти, але не тільки. Репресії послідовно поширюються на будь-яких людей, які хоч якось намагаються бути вище середнього рівня. Навіть на тих, хто займає проросійську позицію.
- Наприклад?
- Наприклад, у Севастополі зараз дуже жорстко придушують протести козаків. Спочатку вони не реагували на пресинг, тому що звикли при Україні - щось не сподобалося - вони вийшли з плакатами, постояли, провели мітинг, розійшлися. А зараз вони виходять, а їх там в'яжуть, не дозволяють мітингувати, розганяють всіх, особливо впертих затримують.
Те саме з анархістами. Є такий Олексій Шостакович – йому взагалі плювати на державу. Вони в принципі за відсутність кордонів і за повну анархію. Теж при Україні виходили, виступали проти влади, причому абсолютно легально, зі сповіщенням і без них. Вони вирішили, що і при Росії так можна. Подали сповіщення на пікет, вийшли, стали перед ФСБ, їх одразу співробітники поліції не затримали, але ввічливо попередили. Після цього їх почали переслідувати. На Шестаковича, а ми його захищаємо, відразу кілька адміністративок придумали. Нібито він у стані наркотичного сп'яніння ходив, нібито він розмальовував будинки перед виборами, вандалізмом, мовляв, займався. Знову ж таки, ролик в соцмережах знайшли, розміщений у 2010 році, який визнали екстремістським. І мені цей мій підзахисний Олексій досить наївно, як мені здалося, став викладати свою точку зору, мовляв, за нами, анархістами, і при Україні ходили ці самі поліцейські, і при Росії продовжують ходити. Відстануть, мовляв. Я пояснюю йому: Олексію, розумієте, Росія трошки відрізняється від України. Нічого, каже, це їхня робота, хай бігають. Але потім, коли почалося одне, друге, третє, його затримали, один суд, другий. І в підсумку вони їх, звичайно, дуже сильно притиснули, заганяли. Тобто хлопці злякалися і практично відмовилися від активної діяльності, тому що їх попередили, що далі буде «кримінал».
- Як ви думаєте, чому в Росії так бояться активності людей, ініціативи, якоїсь движухи народної?
- Гадаю, тому, що влада боїться будь-якої некерованої активності, яка у будь-який момент може вийти з-під контролю. Наприклад, пройшов на Кубані мирний марш фермерів, які поїхали до Путіна з російськими прапорами і з його портретами на тракторах. Людей почали гнобити та переслідувати тільки через те, що рух вийшов з-під контролю місцевої влади, а точніше - з-під впливу двох угруповань, які намагалися ділити владу в регіоні. Як мені розповідали, а це схоже на правду, учасники маршу, залучені місцевою владою, в якийсь момент зрозуміли, що можуть і самі організувати захід і стали проводити його незалежно.
- Вони що, висунули політичні вимоги?
- Ні, висунули свої соціальні вимоги, щодо землі, наприклад, щоб паї не відбирали, і плюс вимоги справедливого суду. І зараз у людей досить серйозні наслідки – проти нещасних фермерів порушили кілька кримінальних справ, причому зовсім з інших приводів. Я, як житель Сочі, знаю, що за підсумками року міськадміністрація, є там такий відділ по роботі з громадськими організаціями, ми його називаємо «по боротьбі з громадськими», так ось, вони звітують про те, скільки їм вдалося чи ні запобігти проведенню мітингів і пікетів. Тобто, мітинги для них – стихійне лихо. Причому, тиск наростає, і в Росії для цього необмежені можливості. А на все, що відбувається в Криму, Москва взагалі дивиться крізь пальці. Там, мені здається, по суті, місцевим силовикам і політикам Москва дала такий карт-бланш: ви там наводьте порядок, а ми вас не будемо чіпати. Тому місцеві еліти там роблять, що хочуть. А у російського суспільства немає ніякого інтересу, що насправді відбувається в Криму. Та й журналісти особливо не цікавляться. Там на пальцях можна перерахувати видання - «Новая газета», «Медиа-зона» - які публікують щось вартісне щодо Криму. В основному стежать українські ЗМІ за подіями в Криму, але їх чомусь мало цікавлять такі справи, як, наприклад, Назімова та Степанченка. Хоча і блогер-журналіст Назімов, який очолює місцеве інтернет-видання «Твоя газета», і депутат в Алуштинській міськраді Степанченко проводять серйозні викриття діючої влади і в цілому виступають за соціальні права місцевих жителів. Наприклад, проти забудови набережної, проти сміттєвих звалищ. У зв'язку з цим проти них розгорнута жорстока боротьба. Їх звинуватили у «вимаганні хабара за нерозголошення інформації». Це теж абсурдна, дика історія, в тому числі в рамках російського закону. Їх повністю пов'язали, і місцеві партійні лідери їм сказали, на кшталт: «ви або з нами працюєте, або вам буде погано». І прикро, що Україна не бажає особливо їх відстоювати, тому що це, нібито, проросійськи налаштовані громадяни, хоча я не скажу, що вони вітали прихід «кримської весни», однак і не виступали проти неї. Зараз Назімову знову продовжили запобіжний захід, нібито, він може впливати на слідство, яке вже давно закінчилося.
- Скажіть, а робота міжнародних моніторингових комісій може полегшити вашу ситуацію з правами людини в Криму?
- Звичайно! Взагалі Крим - це така чорна діра, в якій незрозуміло, що відбувається. І якщо в Росії є якісь спостерігачі-громадські діячі, наприклад, недобиті залишки ГСК (Громадська спостережна комісія –ред.), у Криму взагалі нічого немає. У Росії представники ГСК, які не є юристами та адвокатами, на громадських засадах мають право відвідувати людей в колонії, слідчому ізоляторі та будь-якому іншому закладі системи виконання покарань. Але в Криму ця комісія не може бути створена. Там потрібно, щоб людина, яка висувається в цю ГСК, не менше п'яти років перебувала у громадській організації на території суб'єкта федерації. А оскільки п'яти років після анексії не пройшло, то формально ніхто не може працювати в цій організації.
- Виходить, в Криму інститут громадського моніторингу повністю відсутній?
- Так, там немає ні українських, ні російських, ні міжнародних спостережних місій. Мені здається, Україна має активніше через міжнародне співтовариство та міжнародні правові і правозахисні організації домагатися, щоб у Криму працювали якісь моніторингові місії.
- Олександре, ви, напевно, дуже здивуєтеся, але Україна цього домагається вже досить тривалий час.
- Справді? Таке враження, що Україна не дуже хоче цього, і я поки що особливої активності не бачу... Тому що там взагалі нічого немає, повний вакуум, у тому числі, інформаційний.
- Мабуть, це залежить і від російської влади, яка не допускає міжнародні місії в Крим?
- Треба про це говорити. Я, наприклад, нічого про це не чув. Російська ж влада, навпаки, скрізь привселюдно заявляє, ось Поклонська, наприклад, говорила, мовляв, приїжджайте, українські політики, подивіться на власні очі, що в Криму відбувається. Треба цим користуватися. Вони кажуть, приїжджайте, - треба відправляти людей.
- Скажіть, чи є можливість усі справи, про які ви розповіли, відстояти в Європейському суді?
- Звичайно, це наша надія, причому, не тільки по кримських справах. У Росії Європейський суд – наша чи не єдина панацея у справах, пов'язаних з правами людини. І будь-яка справа, в яку ми вступаємо і намагаємося якимось чином людину захистити, ми беремо відразу з прицілом на Європейський суд. І кримських справ це теж стосується. Наприклад, по Емір-Усеїн Куку скарга, пов'язана з його незаконним попереднім затриманням у квітні 2015 року, вже лежить в Європейському суді. Вона була подана вашим чудовим українським адвокатом Євгенією Закревською. Ми з нею як би в зв'язці захищаємо Емір-Усеіна Куку. Вона працює з Києва і, до речі, їй не можна в'їжджати до Криму, як особі, що представляє загрозу безпеці Російської Федерації.
- Бачу, у вас, адвокатів, вже створилася така міждержавна корпорація, в рамках якої ви допомагаєте один одному.
- Наше правозахисне об'єднання «Агора» має міжнародний статус. Але це неформальна організація, тому що в Росії її заборонили як іноземного агента, але ми на це особливо не образилися. З українськими колегами ми дуже плідно працюємо. З Євгенією Закревською, з Іллею Новіковим. З Новіковим ми буквально з минулого року почали співпрацювати по низці справ, у тому числі по справі Захтея, по так званих кримських диверсантах. Новіков зараз і по «Болотній справі» працює з нашою Світланою Сидоркіною.
Взагалі адвокати повинні триматися разом як неполітична противага всьому цьому свавіллю та замахам на права людини. Це стосується не тільки Росії, а всього світу. В тому числі Сполучених Штатів. У нас є робочі контакти з ACLU – це Американський союз захисту громадянських свобод, який оскаржив указ президента Трампа, пов'язаний з міграційними процесами у світі. Загалом, адвокати – це один з незалежних стрижнів, на якому тримається цивілізований світ, і який намагається упорядкувати суспільне життя і зробити дійсно непорушними права людини. По-моєму, нічого не може бути важливішим за право людини на те, щоб її не вбивали, не катували: ні в тюрмі, ні в поліції, аби вона не боялася висловлювати свою думку. Тобто, це якісь абсолютно природні потреби, але влада постійно намагається від них щось відщипнути. Ось і Росія, на жаль, замість них пропонує якісь "скрепы", а правозахисники стають об'єктом шельмування.
- Крим зараз чимось відрізняється за рівнем дотримання прав людини від, скажімо, Краснодарського краю?
- Я не дуже високої думки про кубанські суди, тому що вони гірші, ніж на решті частин Росії, може, крім Москви. Але з точки зору прав людини, з точки зору роботи судової влади, права на справедливий судовий розгляд, ситуація в Криму гірша, ніж на Кубані.
- Це українська спадщина?
- Мені здається, ні. У 2015 році, коли я тільки починав працювати в Криму, мене дуже приємно вразили районний суд - і Сімферопольський, і Бахчисарайський. По-перше, вівся аудіозапис за замовчуванням, по-друге, все було дуже ввічливо, коректно і процедурно. Коли приходиш в суд, для мене як адвоката важливо, щоб процедура була дотримана. Тоді я працюю на захист. Коли процедура не дотримується, ти відволікаєшся, намагаючись працювати на те, щоб дотримуватися її. Це дуже важко, ти зосереджуєшся тільки на тому, щоб «боротися» з суддею. І працювати в Криму тоді було дуже зручно. Думаю, що ось це і була українська спадщина. А через рік, коли ми знову почали активно працювати в судах, я побачив абсолютно протилежну картину – процедури в основному не дотримувались. Сьогоднішні суди в Криму – це щось неймовірне. Я не знаю, чому стався такий провал. Але зараз кримські суди плюють, грубо кажучи, на рішення вищих російських судів. Ти приносиш до суду постанови Конституційного Суду Росії і кажеш, мовляв, ось тут на розсуд Конституційного Суду потрібно робити так, і слідчим чинити так, суддя відповідає, що він підпорядковується не Конституційному Суду, а КПК (Кримінально-процесуальний кодекс – ред.), де написано зовсім інше, тому йдіть лісом.
- Конкретно де це було?
- У Сімферополі ми оскаржили у справі Семени якесь рішення, і нам не видавали копію документа. І таке відбувається по всіх справах – слідчі не вважають за потрібне видавати копію документа. Провели експертизу, а постанову нам не видають. Кажуть, ви можете прочитати. Я можу прочитати, але мені, щоб працювати далі, потрібна копія, і зробити її – проблема, тому що у місцевому суді не керуються рішеннями Конституційного Суду, що дозволяє фотографувати і копіювати будь-які матеріали справи. А один з прокурорів навіть договорився на одному з проміжних засідань до того, що пленум Верховного Суду - це рекомендаційний папірець, не обов'язковий до дії.
- Тобто, в Криму з судовою системою - беззаконня?
- Ну, свавілля в такій м'якій формі є у всіх регіонах, але в Криму таке зосередження його, квінтесенція... Ми вже навіть жартуємо з колегами, що існує особливий кримський КПК, де слідчому можна все, а адвокату не можна нічого. І з цим звичайно важко боротися саме з правової точки зору, тому що до Верховного Суду не достукаєшся. Наприклад, у справі Емір-Усеіна Куку була ситуація, коли суддя, по-моєму, прізвище Кузнєцова, просто сфальсифікувала протокол, щоб продовжити арешт на термін більше півроку. Вона самостійно вписала висловлювання прокурора, які не звучали в суді, про те, що справа представляє особливу складність. Тобто, суди працюють з обвинуваченням і слідством в одній зв'язці і не тільки потурають фальсифікаціям з боку слідчого, але й самі фальсифікують свідчення на користь обвинувачення.
- А ви не відчуваєте, що боретеся з вітряками?
- Так, це так. Мій колега Ілля Новіков ввів термін «паліативна медицина». Тобто, ми боремося фактично з симптомами і ми юридичними способами і засобами ніяк не можемо перебороти і виправдати людину в ситуації, коли маємо політичну справу чи політичне замовлення. Ми можемо, образно кажучи, лише якимось чином полегшити страждання, висвітлити перебіг хвороби, сказати, що пацієнт не настільки хворий, щоб його списувати з рахунків. Буквально днями прийняли в Росії законопроект у третьому читанні про обмеження трансляції ходу судового засідання. Для чого це робиться? Для того, щоб всі гучні процеси – і Навального, і «Болотна справа» - не моніторили в Твіттер. Російській владі не подобається, що весь цей абсурд, що відбувається в судах, стає надбанням суспільства. І вони намагаються цю активність, у тому числі журналістську та адвокатську, придушити.
- Чи доводилося вам як адвокату побоюватися якихось переслідувань?
- Ми прекрасно розуміємо, я і мої колеги, що ми знаходимося під моніторингом і, на жаль, зараз не можемо відкрито і спокійно зібратися в Росії, щоб провести якісь свої семінари. Остання наша зустріч, була, по-моєму, в 2015 році в Казані і закінчилася тим, що до нас на абсолютно відкритий семінар завітали прокурори, санепідемнагляд, пожежники і ще хтось, чи не міграційна служба. Виявляється, якийсь анонім в Сочі написав заяву, що правозахисник Попков поїхав у Казань тренуватися в таборах, де його мало не американські інструктори будуть навчати і готувати до правозахисної та терористичної діяльності. Ми, звичайно, запросили цих прокурорів до себе на семінар і продовжили свою роботу, адже ми сприймаємо їх не як ворогів, а як процесуальних опонентів, але вони нас сприймають як ворогів. Таке є. Природно, ми живемо в режимі онлайн, я знаю, що всі мої телефонні дзвінки прослуховуються, я припускаю, що до мене можуть прийти з обшуком у будь-який момент. Недавній випадок з Емілем Курбедіновим це підтверджує. Нещодавно до мого колеги, адвоката Сабініна, в готелі прийшли в номер співробітники поліції і почали просити його заповнити анкету на трьох аркушах, чим він займається і які у нього ідеологічні пристрасті. Він просто чемно відмовився з ними спілкуватися. Але ось такий негласний нагляд і незадоволення з боку правоохоронців ми постійно відчуваємо.
- У Росії таких адвокатів, як ви, багато?
- На жаль, питання з адвокатськими кадрами йде дуже важко. На мій погляд, 80 % адвокатів у нас в Росії - це «несуни», «інкасатори», які мають гроші і, що називається, «вирішують питання».
- Яким чином?
- Через суддів працюють. Це не тільки мої відчуття, про це і Федеральна палата адвокатів висловлюється. І що особливо серйозно, адвокати за призначенням взагалі нічого не роблять по справах. Мене два рази запросили за призначенням, я виніс весь мозок слідчому, і більше мене жодного разу не запросили, тому що я все, що належить, відпрацьовую. Є, звичайно, адвокати в Росії, але їх мало. Коли затримали і заарештували після обшуку нашого кримського колегу Еміля Курбедінова, ми зібрали близько 50 підписів на його підтримку. І я був здивований, що багато нас підтримували, в тому числі досить імениті в Росії та Україні адвокати. Але кадрова проблема все одно існує, в тому числі в Краснодарському краї. У нас дуже мало досвідчених адвокатів, ми з Сабініним деколи не можемо нікого знайти і, грубо кажучи, задихаємося від кількості справ як в Росії, так і в Криму. Я за останні місяці, десь з жовтня-листопада, вдома більше трьох-чотирьох днів не був жодного разу, постійно в поїздках, навіть на новорічні канікули був у відрядженні. По-моєму, приїхав 30 грудня, а вже 2 січня полетів. Це досить важко. Ми намагаємося знайти нових адвокатів, але молоді кадри треба вчити. Взяти людину з вулиці ми теж не можемо, були неприємні інциденти і провокації.
- Ви можете щось сказати про прогнози на майбутнє Криму? Чим все закінчиться?
- На жаль, я не бачу якихось конструктивних способів виходу з положення, що склалося, тому що і Росія себе заганяє в кут з Кримом, і з точки зору Європи... Чесно скажу, я не знаю. Повинен бути політичний вихід, а я не політик. Я юрист, але правового виходу не бачу. Можу тільки донести: у Росії вважають, що Крим забрали назавжди і як там, наприклад, повторний референдум проводити, якщо склад населення змінився: поїхали проукраїнські жителі, а приїхали в основному російські силовики, не уявляю.
І таке ще питання: якщо завтра так станеться - раптово Росія поверне Крим Україні, що буде відбуватися з правами людини в Криму, чи почнуться переслідування інакомислячих проросійськи налаштованих громадян, що з ними буде при тій пропаганді, яку проводить Росія? Чи не почнуться там нові чистки і пошуки зрадників? Як російському громадянинові, мені не подобається те, що відбувається в Росії: повне несприйняття іншої точки зору, демонізація ворога. Ми стільки років сприймали Європу і Америку як рівноправних партнерів, а зараз скрізь вороги, в тому числі, і в Україні. Я виріс в Таганрозі, і для мене Україна ніколи не була якоюсь чужою країною. У мене дуже особиста історія, пов'язана з Савур-Могилою, де у важких боях під час війни був поранений мій дід. Працюючи воєнруком, він постійно возив на Савур-Могилу школярів. Для моєї родини це місце особливе. І те, що там відбувалося потім, коли росіяни з українцями, і росіяни на боці українців, українці на боці росіян, між собою воювали, це не вкладалося в голові. Я не уявляю, що робити далі і як виходити з цього мирно.

Катерина Лісіцина

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 24.03.2017 > Тема "З потоку життя"