Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно святкувала свій день народження кримська письменниця, член Національної спілки письменників України Галина Литовченко. «Кримська світлиця» і «світличани» щиро здоровлять пані Галину зі святом і бажають їй міцного здоров'я, натхнення і нових поезій, новел, оповідань, одне з яких публікуємо сьогодні.

Галина ЛИТОВЧЕНКО
НЕ МАЛА БАБА КЛОПОТУ
Оповідання

Над озером розсіявся ранковий туман і умитий очерет чітко вималювався на тлі піщаного берега. Заміське водоймище стоїть упритул до житлових кварталів міста і давно стало улюбленою зоною відпочинку містян. До Дінця теж рукою подати, але поїздка якийсь час забере та й на маршрутку витратитись доведеться. А тут он – два кроки і лови вдосвіта рибку, скільки заманеться. Ну, скільки заманеться – це, звичайно, голосно сказано, бо риби тут, якщо і пощастить наловити, то, хіба що, коту на сніданок. Але ж і посидіти та насолодитись самим процесом для справжнього рибалки теж не маловажно.
У вихідний день народ полюбляє довше поспати і любителям риболовлі ніхто не заважає. Хіба що якийсь фізкультурник після ранкової пробіжки пірне в свіжу водичку Чистого озера та прожене дрімоту, яка, буває, нападе на самотнього рибалку.
Дід Льоша вже мав у поліетиленовому пакеті, що був йому за садка, кілька окуньків та невеличкого підлящика, та додому не поспішав – себе теж інколи побалувати можна після трудового тижня. Скаже на цей раз дружині, що не чув, коли вона говорила, що збирається на дачу в Борівськ. На дачу – це теж голосно сказано, бо там не до відпочинку буде: наробишся, як віл. Город, сад… паркан поладнати – куди від цього дінешся? Будинок дістався в спадщину від тещі, продавати жалко, потрібно використовувати з користю для сім’ї. Хоча віднедавна в квартирі вони з дружиною на пару вдвох залишилися. Діти відділилися, але ж він – вже п’ять років, як «дід Льоша»! Улюбленого онука яблучком та порічкою свіжою зі свого саду пригостити приємніше, ніж купленими на базарі. Своє воно і є своє. Знаєш, що без хімії, без нітратів.
За спиною щось крякнуло і дід Льоша від несподіванки аж підскочив на місці. Повернувся і не повірив своїм очам. На піску стояв страус, вірніше, страусеня. Оце так! Звідки така екзотика? Пташка застигла на місці і втікати не збиралася, уважно дивилася чоловікові в очі.
- Тась-тась-тась…. – намов каченя, покликав дід Льоша і протягнув страусові руку.
«Екзотика» витягнула свою довгу шию, маючи надію чимось пригоститися. Ніяких делікатесів, крім розмочених сухарів в рибалки не знайшлося, але страусеня й цьому було раде. Ковтнуло м’якуш і знову пильно подивилося в очі.
- А ну розказуй, птахо, звідки ти тут взялася? Чи не з зоопарку пересувного, що недавно стояв на площі, втекла?
Схоже, саме так воно і було. Дід Льоша відвідував з онукою той приватний звіринець і, хоча Тимко радів небаченим раніше у їх місті представникам фауни, дід про себе відмітив, що за такі гроші, які брав підприємець за квитки, міг би і кращі клітки замовити.
Страусеня швидко освоїлося і до рук чоловіка потрапило без проблем. Однією рукою він зібрав своє рибацьке причандалля, другою тримав за ноги птаху та притискав до грудей його тулуб, щоб не вирвалася. Але страусеня поводилося пристойно.
 - Це що за гуска? Невже на гачок спіймав? – здивовано зустріла в коридорі дружина.
- Та ти подивись уважно, сільпо… В селі виросла називається… Страус це!
Дід Льоша поставив птаха на ноги – той головою діставав вже майже до пояса.
- І що тепер будеш з ним робити? Ти що, в Борівське не збираєшся?!
- Збирався, та доведеться тобі самій їхати. Треба ж щось придумати для пташеняти… Ох і красень! Може на балконі кліть поставити?
- Чи ти здурів? Воно через три місяці вище тебе буде. Хочеш щоб очі мені виклювало?
- Онукові ж треба показати? – ніяк не відреагував дід Льоша на невеселу перспективу, озвучену Тетяною. – Їдь без мене, а я після обіду підскочу.
- Нащо ти мені після обіду здався! От знайшов відмазку – хатку він на балконі будуватиме! Очі мої тебе не бачили б!
- Ну хто ж думав, що мені така оказія трапиться? Воно ж до людей звикло – не міг я його залишити, комусь іншому дісталося б. А ти чула, щоб тут у когось страус був у господарстві? Може придумаємо йому якесь застосування.
Жінка сердито махнула рукою.
- Не гнівайся, Таню! – підлесливо обійняв дружину, – завтра ще день буде.
Дружина сунула ноги в шльопанці та взяла підготовлені для поїздки речі.
- Залиш одну сумку, я привезу після обіду.
Тетяна зважила руками сумки і одну з них поставила на підлогу:
- Зачини за мною двері!..
Дід Льоша крутнув ключем і повернувся до страуса:
- Отак, друже… Візьмеш собі колись таку ж Таню і будеш мучитися все життя.
На балконі знайшлися рейки та дошки і під вмілими руками купа деревини, яка вічно заважала дружині, перетворилася на чималий відсік, закритий зверху негустою решіткою. Якщо і підросте страуся, то головою в дашок не буде впиратися.
Після обіду дід Льоша, як і обіцяв, появився в Борівському. Дружина вже добряче наробилася, але зробила висновок, що з наміченим впоратися до кінця дня не вдасться. Вирішила в місто не їхати, а заночувати в селі, щоб вдосвіта продовжити роботу.
- Аби тільки квартирант там нічого не накоїв… Ти теж залишишся! – скомандувала чоловікові.
Дід Льоша мовчки підкорився.
Після полудня наступного дня приїхали додому. На лавочці біля під’їзду сиділи сусідки.
- Таню! Що це у вас на балконі так кричить? З шести годин спати не давало.
- Та що там може кричати?
Тетяна вдала, що не розуміє про що йдеться. В ліфті накинулася на чоловіка:
- Оригінал чортовий! От за що це мені від людей вислуховувати? Не мала клопоту…
Засмучена пташка сиділа у кутку клітки. Миска з залишеною їжею була порожня, воду з бідончика теж висмоктала. Дід Льоша впустив страуса до кімнати, а сам заходився прибирати на балконі.
- Дзвони дітям, нехай за картоплею йдуть.
Чоловікові не терпілося показати страуса онукові.
Тимковій радості не було меж. Ввечері додому збирався зі сльозами.
- Діда Льоша, я завтра в дитсадку дітям розкажу – ото здивуються. Ні в кого дома страуса немає! Як ми його будемо звати?
- Як придумаєш, так і зватимем, – дав завдання онукові на вечір.
- Мартин! – через півгодини закричав Тимко в слухавку.
До зими страус і справді помітно підріс. Дід Льоша зробив для нього уздечку та віжки, щоб вигулювати вечорами, а якось вирішили з Тимком запрягти його в сани та спробувати покататися. Мартин важно ступав своїми довгими ногами по снігу, а Тимко легенько поганяв його прутиком. Поглянути на таке диво зібралися діти чи не з усього кварталу. Дехто вже тримав у руці гривню, щоб і їм не було відмови. З прогулянки дід Льоша приніс десять гривневих купюр. Гроші поклав в коробочку, щоб використовувати Мартинові на корм.
Апетит у страуса, особливо після фізичних навантажень, був неабияким. Двері на кухню вже давно почали закривати, бо траплялося й таке, що Мартин мовчки, поки нікого не було поряд, знімав дзьобом кришку з каструлі, що стояла на плиті, і з’їдав наготовлені Тетяною страви. Не нехтував нічим. М’ясо теж виловлював з картоплі, дарма, що не з хижаків. Закриті двері згодом почали його дратувати, особливо, якщо хтось був на кухні. Страус заглядав крізь скляні віконця, і якщо не відчиняли, починав довбати дзьобом. Скло вже дало тріщину. У Тетяни рвався терпець, дід Льоша покірно вислуховував дорікання дружини.
- Закінчиться зима – я його в Борівське відвезу, буде там в хліві жити. Але ж він не дармоїд, Таню. Сам гроші заробляє. Ти в неділю відпочиваєш, а він трудиться, – виправдовувався чоловік.
- І ти разом з ним в село переїдеш! Набридли вже чортом обидва… Бізнесмени…
Про ті здібності, які відкрилися у страуса на початку літа в селі, ніхто і не здогадувався. Якось вдосвіта дід Льоша вийшов з хати і вгледів Мартина в городі. Той ходив по міжряддях у картоплі і ретельно вишукував жуків-колорадів. З тих пір картопляні кущі стояли зелені та не ушкоджені. Сусіди по черзі почали запрошувати Мартина і до своїх городів. Розраховувалися з Олексієм хто пивом, а хто й чимось міцнішим.
Через деякий час Тетяна звернула увагу на дивну поведінку Мартина.
- Льош! Мені здається, що це Марта, а не Мартин. Їй-бо воно на гніздо хоче сісти! Ану зроби йому якесь кубло.
Чоловік вимостив у хліві страусові гніздо і той справді всівся в нього. Довгі ноги стирчали вперед, як вуса антени від старого телевізора. Хлів трусився від реготу з такого видовища, а птаха набула вигляду блаженної.
Білок ледве не витікав з літрового слоїка. Яєшню їли гуртом два дні.
- Це б якби Марточці ще пару, то можна було б ферму відкривати. А так – яйця, хоч і смачні, але ж не запліднені. Це ж який дохід був би – перша страусина ферма в області!
Та мріям діда Льоші не світило збутися. В кінці літа під його ворітьми зупинився чорний джип. Бритоголові братки увійши на подвір’я.
- Батя! Це в тебе тут страус живе?
- А що таке? – чоловікові від погляду амбалів стало незатишно.
- Нащо він тобі треба? Жив ти без нього і далі проживеш! Тільки без заперечень!
Це була погроза і дід Льоша злякався. Марту було жалко, з нею змирилася навіть Тетяна, але життя – воно дорожче.
- Знали б ви, хлопці, скільки на нього грошей пішло…
Спроба розжалобити та хоч трохи розкрутити бандюків виявилася недаремною. Один з них дістав з кишені пачку зелених купюр, про щось подумав, повагався, але дві сотенні сунув чоловікові в нагрудну кишеню сорочки.
Щоб Тимко не плакав за Мартою, дід Льоша частину доларів витратив малюкові на мобілку.

На фото: Галина Литовченко (третя ліворуч) з кримськими письменниками на презентації книги спогадів про Д. Кононенка «Цю землю я любив…» у бібліотеці ім. І. Франка в Сімферополі
Фото В. Качули

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 24.03.2017 > Тема "Душі криниця"