Версiя для друку Обговорити в форумi

Ось і завершились новорічно-різдвяні свята, під час яких ми постійно чули заклики з екранів телевізора вірити в диво, що стосувалося і малих, і дорослих. Однак чомусь не вірю ні в Діда Мороза із Лапландії, ні в іноземного Санта-Клауса, ні навіть в нинішнього українського новорічного героя - Святого Миколая, що роздає слухняним дітям дарунки. Моє диво, в яке таки вірю, - в іншому, але без цього не обійтися нікому, хто уособлює для нас світлі сили, - в кінцевій перемозі добра над злом і над кривдою – правди, що, подібно до зеленого пагона, здатного пробиватися навіть через асфальт, таки прокладе собі дорогу до людей і до сонця. Шкода лише, що не завжди нам вистачає життя, аби стати свідками такого прориву.
Уважно, як ніколи раніше, слухала кожне слово очільника РПЦ Кирила, пов'язане з Різдвом Христовим і розраховане на багатомільйонну аудиторію. Під час інтерв'ю патріарх зупинився на кризах, характерних для історії християнства, наголосивши, що російська спільнота і сьогодні переживає кризу, щоправда, не уточнивши, економічну чи духовну він має на увазі. Який же пропонується з неї вихід, чого цілком логічно було б очікувати після таких слів? А ніякого, духовний лідер не закликає людей ні до громадянської активності, ні до трудів праведних на благо суспільства, ні до морального очищення, він лише радить частіше відвідувати Божі храми, де можна від турбот і скорбот перепочити душею, жодним чином не впливаючи при цьому на реальну ситуацію. Це нагадує толстовську теорію непротивлення злу насильством, і навіть не збройним чи фізичним, але й на рівні мінімальної напруги волі чи розумової активності. Маєте кризу – ось і їжте її на здоров'я, але «приправляючи» молитвою!
Не закликає патріарх і владну верхівку зглянутися над своїм народом, однак як на Різдво, так і щоденно, на чому наголошує, церква молиться за багатостраждальний народ України, аби там припинилася «міжусобиця», хоча увесь світ знає (хіба що окрім частини тотально зазомбованих росіян), що цю «міжусобицю» організувала сама Росія, а воюють на Донбасі російські солдати, російська зброя, російський «агітпроп» і, будь на те воля російської влади, все б давно скінчилося. Не раз і не два чула по телевізору одкровення очільників цього процесу про те, як важко було створювати на Донбасі так зване народне ополчення, не притаманне для українських традицій. Та і хто такий Моторола, якого нещодавно оплакувала Росія, хто такі інші керівники збройних формувань, що спричинили донецько-луганську трагедію, як не російські офіцери?
Все це не секрет і для російського патріарха. Тож хочеться запитати, чому він не боїться Бога і чи є віруючою людиною взагалі, якщо дозволяє собі отак морочити людям голови? А ще і оце удаване лицемірне вболівання за долю українських братів і сестер із вуст найвищої релігійної особи Росії, кому ж тоді вірити, якщо не патріарху, і як сповідуватися людині, що сама грішить з такою легкістю? Адже священик має бути провідником між людьми і Богом, а не між людьми і світською владою…
А в тому, що остання живе і діє зовсім не за Божими законами, навряд чи треба когось переконувати. Ось тільки кілька найпростіших прикладів, яких може бути безліч. Чи не щодня ми бачимо в житті і на телеекранах інвалідів на візках. Іноді вони займаються спортом, іноді навіть танцюють, замість нерухомих ніг намагаючись використати руки, на що боляче і гірко дивитися. А ви звертали коли-небудь увагу, як приводяться до руху їхні візки, як вони крутять колеса власними руками, змушуючи сунутися це залізне крісло з чималим вантажем на ньому – пудів у чотири – п'ять? А бачили, які у них при цьому бувають руки, дарма що одягнені в рукавиці чи шкарпетки? Особливо, якщо доводиться крутити колеса, що рухаються по багнюці, а чистими вони і не можуть бути… Так само було і в Україні, а нюанси щодо цього питання я вивчила, ще коли «вибивала» візок з електричним приводом для одного з наших читачів – Миколи Меташопа. До речі, керівника заводу, що опікувався протезуванням інвалідів, незабаром із тріском звільнили, тож на його рахунок свого часу я не помилилася і, сподіваюся, посприяла такій розв'язці.
Тим не менше, чому ми практично не бачимо людей на візках з електроприводом? А тому, що видають їх раз у 5–7 років, а служать вони, у кращому разі, лічені місяці. Тож невже російські науковці, академіки, раціоналізатори та інші розумники не можуть полегшити інвалідам пересування, люди ж без ніг не можуть носити в кишені ці візки на ремонт, ходити по інстанціях, аби добитися обміну на не браковані, байдуже це і соціальним працівникам. Невже сконструювати легкий в управлінні, зручний інвалідний візок важче, ніж побудувати космічний супутник чи воєнний літак покоління «4+», про який дізналася зі статті «Армия получила 59 боевых самолетов и 260 беспилотников» (газета «Аргументы недели»). Окрім «многоцелевых сверхманевреных машин нового поколения» (Су-35С), з'явилися ще й «новые фронтовые бомбардировщики Су-34», котрі «прекрасно зарекомендовали себя в Сирии». І з допомогою цієї техніки там робили не зубопротезування. Тож на створення знаряддя смерті вистачає і коштів, і розуму, а для своїх знедолених громадян немає ні того, ні іншого?
А скільки насправді може коштувати протез ноги для хлопчика? Невже дійсно 5 мільйонів, як розповідали по телевізору? Приблизна ціна невеличкої московської квартири, хоча він не золотий і не діамантовий (згадаймо кінофільм «Діамантова рука»). А як же бути з 11-річною дівчинкою, на яку лише, аби підтримувати дихання, щоденно треба витрачати по тисячі рублів для фільтрування повітря? До речі, вихід знайшовся, дитину прилаштували у хоспіс, але і тут про неї дбає не держава, що на фінансування цих потреб не виділяє жодної копійки. Інша справа, якби дитина була інвалідом війни, – тоді б заслужила…
То чому б не помолитися російському патріархові знову і знову за таких людей, а також попросити у Бога розуму і милосердя для тих, від кого залежить їхня доля? Але зібрали таки гроші на протез маленькому інваліду, знайшлися і люди, що забезпечують функціонування дитячого хоспісу – дає зернятко добра свої пагони, пробиває асфальт байдужості, що, подібно броні, охороняє вельмож від проявів людяності.
А тепер приклад із нашого газетного життя. Відібравши у кримчан «Кримську світлицю» і перевівши її до Києва, тільки-но вийшла постанова про підвищення зарплат журналістам державних ЗМІ до рівня зарплат держслужбовців, керівництво НГЖВ опростоволосилося – замість високих зарплат, ради чого довелося б переглянути вже затверджений державний бюджет, що мало зініціювати Міністерство культури, воно отримало облизня. І само в цьому винне. Ще нічого не зробивши корисного для держави на своїй посаді, новий керівник НГЖВ А. Щекун повів свій колектив на барикади – вимагати у міністерства та всього Кабміну очікувані «бабки». Та замість того, щоб «взяти під козирок» тих, з ким ще учора разом громили кримський колектив «КС», Міністерство культури показало своїм недавнім спільникам зуби (щоб не сказати «фігу»). Воно просто «роздержавило» газету, вийшовши зі складу її співзасновників, що теж не суперечить чинному законодавству. А це означає, що міністерство більше нікому нічого не винне, а питання щодо нових зарплат взагалі тепер не є актуальним, у всякому разі, в нинішній ситуації, коли серед співзасновників вже відсутні владні структури. А у народі це називається: «За що боролися, на те і напоролися».
І хоч назвати це перемогою добра якось язик не повертається, бо передбачаю, що інтерес до «КС» ближчим часом в Києві буде втрачено (щось подібне ми вже пережили в 2010 році, коли захоплена практично тими ж рейдерами газета припинила своє існування), але це вселяє надію, що наша «Світличка» в тому чи іншому образі таки повернеться до Криму і служитиме тим, для кого є дорогою саме вона, а не якісь пов'язані з нею блага, посади, вся та метушня, за якою приховується порожнеча.
І для мене це черговий доказ того, що коли чиясь доля вирішується там, вгорі (але на небі, а не на землі), чистота помислів з легкістю переважує на терезах всі інші міркування, і маленьке зернятко щирої любові таки не вдасться закатати в асфальт нашої хитромудрої і по суті безбожної дійсності.

Тамара СОЛОВЕЙ
м. Сімферополь

На фото: Різдво на площі Леніна у Сімферополі. Тут і вертеп, і пересувний ресторан, і вождь-безбожник під рестораном…
Фото В. Качули

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 20.01.2017 > Тема "Резонанс"