Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно у дрогобицькому видавництві «Посвіт» вийшла четверта збірка віршів «Щастя любити» закарпатської поетеси Марії Грицан, члена Всеукраїнського об’єднання «Письменники Бойківщини», Міжнародної громадської організації «Світовий конгрес бойків».
Авторка народилася в селі Красне Тячівського району, після навчання у Нікопольському педагогічному училищі та Дрогобицькому педуніверситеті тут же працює понад чверть віку учителем початкових класів. Друкувалася в різних періодичних виданнях, в тому числі у львівському журналі «Дзвін», неодноразово її поезії звучали на каналі «Тиса» в програмі «Літературний монолог» тощо.
Є одна характерна особливість творчості Марії Грицан. Як і в попередніх збірках «Голос душі» (2006), «Струни любові» (2006), «Джерела мудрості» (2013), Марія Грицан у віршах не просто ділиться своїми спостереженнями та враженнями, а, так би мовити, досліджує психологію людини, її почуття, намагається проникнути у найпотаємніші закутки душі. Саме тому її твори, як чутливі струни, то ніжно бринять, то вилунюють передзвонами, не залишаючи нікого байдужим. Так вони звучали в авторському виконанні зі сцени міжнародного фестивалю «Балтійські зорі» у Ризі. Без перебільшення можна сказати, що її поезії – то своєрідні фільтри, які допомагають слухачам пережити життєрадісні хвилини очищення від буденних негараздів і тривог. Для сучасної людини, переповненої протиріччями, сумнівами, негативною інформацією, таке очищення просто необхідне. Смію завважити, що нині в Україні не багато поетів, які б так проникливо, тонко і точно відображали та передавали найрізноманітніші порухи душі.
Так от щодо поняття щастя, яке винесено автором у назву збірки. Зрозуміло, у кожного власне його розуміння. Для декого щастя – мільйонні рахунки в банках і краще в офшорних, для інших – фешенебельні маєтки в Україні чи за кордоном, наявність шикарних яхт, іномарок і навіть «золотих батонів». Їх не мучать докори сумління за те, що ті багатства вони накопичили нечесно за рахунок грабунків та обману своїх земляків. А все через те, що таке їхнє розуміння своєї ролі у цьому житті, такий у них менталітет і виховання. Як стверджує поетеса, такі людці не зрозуміли, що таке щастя любити інших, як самих себе, дбати про велич і міць Батьківщини – то для них пусті слова. Саме тому нині корупція знову перетворює Україну на руїну.
У Марії Грицан зовсім протилежне бачення сенсу буття. Не випадково у багатьох її поезіях ЩАСТЯ і ЛЮБОВ увійшли в заголовки. Це її життєве кредо, закони, яких вона намагається дотримуватися у віршах, у вихованні дітвори в школі, у стосунках з людьми. Ось як вона про це пише у вірші «Намисто із щастя»:

Я на нитку нанизую
Щастя своє, як намисто:
Кожну посмішку ніжну,
Всі добрі й ласкаві слова,
Кожну думку і мрію,
Ще й досі незаймано-чисту.
Тільки б нитка із щастя
Надійно-міцною була.
…Я намистом із щастя
Із ближнім завжди поділюся
І розсиплю його
Перед кожним, хто здатен любить…

Отак намисто в авторській обробці перетворюєтсья на образ щастя, який поетеса змальовує у різних вимірах та ракурсах. Деколи її вірші нагадують молитви, з якими вона звертається до Всевишнього, аби він подарував людям благодать у вигляді любові, радості, гармонії. Їй, як і кожній людині, тим паче жінці, дуже важливо «Знати, що є далеко Теплі й ласкаві очі, Що в холоди зігріють Зранку чи опівночі. Що є на світі серце, Що в однім ритмі б’ється З серцем твоїм щоднини» (вірш «Знати, що ти потрібен»). І задля цього вона ладна на все: «хочу для когось все ж щасливою бути миттю» (вірш «Мить щастя»).
Якщо в першому циклі збірки, що так і зветься - «Будьмо щасливими!!!», наголошується на потребі людей у щасті, то в другому – «Що в світі є святіше за любов» авторка обґрунтовує: щасливим можна бути, лише впустивши у своє серце любов – до свого обранця, до земляків, до рідного краю, природи, Вітчизни. Усе це разом здатне ощасливити людину. У її розумінні любов – це найголовніша складова щастя, ота найяскравіша намистина. І майстерно в цьому переконує, для неї то «Любов, яка не прагне нагород, Якій не треба ні посад, ні слави».
Принагідно слід зазначити, що Марія Грицан, пишучи про любов, прагне уникати декларацій, які здатні нівелювати це святе почуття, і створює його зримий, чуттєвий образ:

Моя любов – мов навесні ріка,
Їй між двома затісно берегами,
Прорвавши дамби, рветься вниз лугами,
Колись з малого вирісши струмка.
(вірш «Моя любов»)

А ось інший образ любові – дівчини, що самовіддано долає усі перешкоди: він так нагадує пісенні мотиви української народної творчості.

Ген дорогами, за порогами,
Із надіями і тривогами,
Поміж горами і потоками
Йшла любов до нас дрібнокроками.
…Умивалася вранці росами,
Утиралася довгокосами,
Була спраглою і голодною,
Йшла у день вона й ніч холодную…
(«Дорога любові»)

Авторка вірить у силу любові – могутню, вічну, незнищенну – і пише:

Бо все минуще: радість і журба.
Бо тлінне все: цей світ і ми у ньому.
Бо є кінець і доброму, і злому.
Лише в любові фінішу нема!
…Але ж існує істина одвічна:
Любов живе – коли і нас нема».
(«Безкінечність любові»)

Закономірно, що, мріючи про щастя, Марія Грицан цілком природно сповідується у любові до своєї Батьківщини. Один із циклів збірки так і називається – «Моїй Україні». Говорячи про радощі і печалі, гостро критикуючи усіляких запроданців та корупціонерів, безвідповідальних чинуш, вона попри все вірить у щасливу долю Вітчизни та українського народу. І присвячує їм вірші «Моя Україно», «Сину України», «Єднаймося, браття», «Землякам за кордоном», «Народним обранцям». Ось як про це вона промовляє у вірші «Мій рідний краю»:

Ти, рідний краю, ранками мені
На підвісних мостах гойдаєш душу,
Й куди б дороги не вели в житті,
А я завжди сюди вертати мушу…

Отак Марія Грицан, закарпатська поетеса, в далекому селі мріє і дбає про благополуччя всієї України від заходу до сходу, від півночі до півдня, а також усього світу. Даруючи свої яскраві намистини, всім народам вона бажає щастя, любові і добра. Справжній поет інакше себе не мислить – так йому велено Творцем.

Віктор Стус,
член НСПУ, заслужений журналіст України, заслужений журналіст АР Крим

Марія ГРИЦАН
 
ЯКІ Ж МИ ЩАСЛИВІ...
Які ж ми щасливі – кому дарував Бог любов,
І як мені жаль всіх отих, хто обділений нею.
Всіх тих, хто ні разу, в душі, не піднявсь над Землею,
Хто гордість й пиху у самому ж собі не зборов.
 
Які ж ми щасливі – хто досі літає до зір,
Бо ми в цім польоті не тягнем важке за собою,
Нам там ні до чого ні злато, ні срібло з тобою,
Бо там не існує знайомих усталених мір.
 
Які ж ми щасливі – хто слави не жде й нагород,
Кого влада й гроші ніколи іще не труїли.
Можливо, був час, як ми вдосталь чогось не доїли,
Та нам за це камінь ніхто не кидав у город.
 
Ми можем позаздрить собі, що кохали в житті,
Та так, що й себе у тих нетрях кохання губили.
Та навіть у цім ми ні разу себе не зганьбили,
Бо красти чуже ми не мали собі на меті.
 
Нам Бог дарував оці світлі й святі почуття,
Щоб ми їх в собі берегли і без жалю ділились,
Щоб ми йому щиро уранці за це помолились
І вдячність несли за Любов йому ціле життя.
 
ЩАСТЯ КОЖНІЙ СІМ’Ї
Даруй нам, Боже, кожному сім’ю,
Де б нас чекали, берегли й любили,
Де б нам слова любові говорили,
Де можна серце й душу гріть свою.
 
Даруй усім надійних рук тепло,
Які б в обіймах в холод зігрівали.
„Ти не замерз?” – з турботою питали.
„Ми так тебе чекаємо давно”.
 
Де б поцілунком зустрічали нас
І поцілунком ранком проводжали.
„Ти бережи себе” – услід казали
І крадькома молилися за нас.
 
Щоб можна було в довгі вечори,
У одну ковдру разом загорнутись,
В розмовах „про життя” ураз забутись
Улітку, чи зимової пори.
 
Волосся ніжно гладити й щоку,
І рідних губ тепла щодень торкатись.
І завжди разом плакать і сміятись,
Гірчить цілунком щастя до смаку.

Щоб із далеких і близьких доріг
У рідний дім нам птахою летіти,
Щоб нас могли там завжди зрозуміти,
Щоб кожен один одного беріг.
 
Звільни усіх від ревнощів оков,
Зішли всім ніжність, ласку й розуміння,
Гординю забери й навчи терпіння...
Даруй всім сім’ям, Господи, Любов.

 
Я ВІРЮ, НАДІЮСЬ, ЛЮБЛЮ...
Ти знаєш, а я щаслива,
Не дивлячись на усе,
Й це щастя на своїх крилах
Удалеч мене несе.

Ти знаєш, а я ще вмію
Відчути тепло душі,
І тому, хто розуміє,
Пишу я свої вірші.
 
Ти знаєш, а я ще вірю
У світло сердець людських.
І ранками часто мрію
Зігріти своє від них.

Ти знаєш, а я надіюсь,
Що світло сильніш пітьми.
Й за все, у що свято вірю,
Готова стоять грудьми.
 
Ти знаєш - я ще дивуюсь
Буденним, бува, речам,
І ледь не щодня я чую
Маленьким себе дівчам.

А я у любов ще вірю
Й на хвилях її пливу.
Бо я ще любити вмію,
Можливо, тому й живу.

ЩО В СВІТІ Є СВЯТІШЕ ЗА ЛЮБОВ?
Що в світі є святіше за любов?
Ні, не за пристрасть, не за поцілунки,
Не за ночей хмільних солодкі трунки –
Я вам кажу про ту святу любов.
 
Про ту любов, що щедро віддає
Й нічого не чека взамін за себе,
Про ту, що щедро нам зіслало небо,
А Бог гріха нікому не дає.
 
Любов, яка не прагне нагород,
Якій не треба ні посад, ні слави,
Яку з небес нам ангели зіслали –
Самі її рознісши між народ.
 
Про ту любов, що підніма до зір,
Й готова цілий Всесвіт обійняти,
Якої в нас і смерті не відняти,
Що довжини й ваги не знає мір.
 
Таку любов лиш обрані несуть.
„Дозволь нам, Боже, бути поміж ними,
Щоб добрих стало більше поміж злими,
Дозволь нам всім її пізнати суть”.

Я НЕ ВМІЮ НАПОЛОВИНУ
А я не вмію так – наполовину,
Наполовину душу віддавати,
Наполовину визнавать провину
І якось половинно покохати.
 
Якщо люблю, то вже люблю без міри,
Без вільних місць у серці для всіх інших.
Наполовину не бува довіри,
Наполовину не напишеш вірші.
 
А ще, в житті я з тих, що не уміють
Для когось бути - з багатьох одною.
Єдиною завжди я бути мрію.
Тому так важко і мені, й зі мною.
 
Бо я не вмію так – наполовину
Надіятись, і вірити, й любити.
Я знаю, що колись із цим і згину -
Та не навчусь наполовину жити.
 
 
МОЯ УКРАЇНО
 
Моя Україно, обшарпана вітром зі сходу,
І теплою кров’ю облита, мов серце моє.
Чи кращую долю дістанеш колись в нагороду?
Чи десь у віках загубилося щастя твоє?
 
Моя Україно, гостинна і щедра, як мати,
Що хлібом та сіллю вітаєш з порога гостей.
У дверях відчинених просиш: „Заходьте у хату,
Лише не приносьте до неї поганих вістей.
 
Лише не топчіть і не нищіть пшеничного лану,
В криницю не плюйте, з вишень не ламайте гілки.
І дочок моїх не безчестіть навмисне чи сп’яну,
То будемо жити у мирі із вами віки.
 
Та тільки ваш чобіт брудний потолочить посіви,
Затопче ріллю мою ваша немирна броня –
Одержите те, що самі ви, заброди, хотіли,
Не буде між нами сусідства і „Доброго дня”.
 
Вкраїно моя, може зглянеться Бог над тобою?
І може відверне орду від порогу твого?
І вип’єм за щастя ми келих любові з тобою,
Як Небо почує молитву народу мого.
 
МІЙ РІДНИЙ КРАЮ
Ти, рідний краю, ранками мені
На підвісних мостах гойдаєш душу,
Й куди б дороги не вели в житті,
А я завжди сюди вертатись мушу.
 
Де так чарує душу спів трембіт
Й вершини гір сягають аж за хмари,
Ти мрії і думки мої щодень
Зганяєш, мов овець, в свої кошари.
 
Куди б не йшла, хоч на короткий час,
Я душу із тобою залишаю,
Моя любове, щира і земна,
Мій таємничий смерековий краю.

На знімку: Марія Грицан дарує свою збірку «Щастя любити» Віктору Стусу

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 23.12.2016 > Тема "Душі криниця"