Версiя для друку Обговорити в форумi

Вже скоро виповниться три роки, як «відтиснуто» Крим. Певно, правильніше в цьому контексті використовувати слово «отжато». Не те, щоб в Україні не були знайомі з подібним явищем – бізнес стикався з тим не раз — але в колах, де те практикують, користуються чомусь саме цим московитським слівцем. Отже, три роки, як «без единого выстрела», три роки, як «в едином порыве всенародного волеизъявления», Крим, під майоріння триколорів сусідньої держави, мов приз, захоплений рейдером, «возвратился в родную гавань».
Майоріли при тому, щоправда, не лише триколори Московії. Автор пам’ятає як палахкотіли уздовж кримських доріг напередодні скандального “референдуму” розливи бірюзово-блакитних з золотою тарак-тамгою кримськотатарських та жовто-блакитних прапорів держави Україна, безпардонно підриваючи міф про всенародність «крымского волеизъявления». Від того видовища мимоволі спливала думка, що організатори «референдуму», говорячи про одностайне прагнення народу Криму повернутися на батьківщину, мали на увазі якийсь інший народ, якусь іншу батьківщину. Ті, хто протестували проти рейдерства, вже були на своїй батьківщині – на батьківщині омріяній і вистражданій, на батьківщині, шлях до якої був не менш довгим і тернистим, ніж у племен Ізраїлевих. І вони не хотіли — ані для себе, ні, тим більш, для батьківщини — повернення назад, під скрєпи новітнього фараона, і не боялися заявляти про те відкрито, недвозначно, на повний голос. І це попри те, що йшов вже третій тиждень окупації, що вже затих Кримський Майдан, що по дорогах уздовж рядів демонстрантів на повній швидкості гуркотіли заповнені зеленими марсіянами «урали» та «камази», що в кожному більш-менш значному селищі вже були розміщені як не ті ж марсіяни, то «казаки». Ці не хотіли повернення до імперського «раю», навіть попри те, що правителі держави, до якої входила тепер земля пращурів, не зустріли їх свого часу розпростертими обіймами. Мудрість народу, який пройшов такі неймовірні випробування, мала, попри те, ясне бачення того, що за чортополохом, якого вистачало скрізь, тут, в Україні, таки проростають сходи нового. Тож чи можна було не милуватися, не захоплюватися ними! Гірчило лише те, що серед тих демонстрантів українців Криму було не надто багато. Так само, як і етнічних московитів. Та вони все ж були — і ті, й інші. Це вони стояли потім дні і ночі під тими кількома відділками ФМС на весь Крим, аби встигнути відмовитись від накидуваного чохом громадянства країни-агресора, це вони, цілком свідомі можливості розплати з боку розшалілої від безкарності “самооборони” вивішували жовто-блакитні прапори, як Володимир Балух, писали відчайдушні блоги, як Ліза Богуцька, проводили проукраїнські заходи, як Леонід Кузьмін, Олександр Кравченко, це вони демонстративно співали гімн України, як ті ялтинські випускники 2015 року, як те дівча на ялтинській набережній 24 серпня 2014 року, це вони, вдягнувши вишиванку, а чи й без неї, приходять щоразу покласти квіти до пам'ятника Кобзареві чи відвідати службу в церкві Київського патріархату, це вони, не даючи занапастити гідність своєї нації, разом з кримськими татарами тримають сьогодні Україну в Криму. Але то має свою ціну. За те розплачуються цькуванням, обшуками, затриманнями, арештами, тортурами в застінках, судилищами, роками неволі, викраденнями, політичними вбивствами.
Майже три роки, як “без единого выстрела”, під час штурму 13-го фотограмметричного центру Головного управління оперативного забезпечення Збройних Сил України, головорізами Гіркіна було застрелено прапорщика цієї військової частини Сокурова Сергія Вікторовича, поранено капітана Федуна В. А., жорстоко, з застосуванням арматурних прутків та палиць, побито ще одного вояка, захоплено в полон командира цієї частини Андрія Андрюшина, на якого чинився тиск з метою примусити його перейти на бік ворога — і це лише одна військова частина. Ми пам'ятатємо все.
Майже три роки, як в дусі сумнозвісних “ескадронів смерті” прямо на головній площі Сімферополя захоплено, а в подальшому страчено без суду і слідства Решата Аметова. Загалом, за даними заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Нарімана Джеляла, від початку московської окупації зникло безвісти щонайменше п'ятнадцять кримських татар. Двох з них — Едема Асанова та Джохара Мелясанова, так само, як і Решата Аметова, невдовзі після викрадення було знайдено мертвими. До сьогодні нема жодних даних про останнього викраденого — члена Виконавчої ради Світового конгресу кримських татар, члена регіонального меджлісу Ервіна Ібрагімова.
Те ж саме і з свободою слова. Ось вже майже три роки, як з Криму витиснуто незалежні газети, радіостанції, телеканали. Центр журналістських розслідувань, Чорноморська ТРК, BlackSeaNews, ATR, Lale, Radio Meidan, телепрограма «Рідна хата» Олександра Польченка — всі вони “не прийшлися до двору” влади країни-загарбника. Тих журналістів, які й після такого ризикують здійснювати свою професійну діяльність, методично відслідковують, витискаючи, в кращому разі, за межі півострова, в гіршому - висуваючи абсурдні звинувачення в зазіханні на територіальну цілісність Московської Федерації (!), як те сталося з Ганною Андрієвською та Миколою Семеною.
Не варто й говорити, що за таких обставин кожен неупереджений журналіст на півострові, на окупованих територіях, не кажучи вже про засоби масової інформації, мав би цінуватися державницькою українською владою на вагу золота. На жаль, того не відбувається. Причина? Як я те бачу, сьогоднішня українська влада не є державницькою за визначенням. Більше того, як видно навіть звідси, з Криму, вона й далі продовжує здавати інтереси української нації. І то не через просту обмеженість, як видавалося спочатку. Адже навіть паталогічно вузьколобі на однім лише аналізі причин вражаючих втрат України в цій війні, не могли б не помітити важливості інформаційної її складової. Докази? Та скільки завгодно. Імпотентний Кумстець так і не спромігся запропонувати ефективну інформаційну стратегію України в її сьогоднішній скруті, не зумів переконати законодавчу, виконавчу владу, президента, як Верховного головнокомандувача, в тому, що війні на інформаційному полі має приділятися не менша увага, ніж війні в окопах.
Не варто й питати, чи багато інформаційних каналів доносять сьогодні правду про війну Московії проти України до світової громадськості, коли навіть на території самої України — і то, не лише на окупованій її частині, чи в так званій “сірій” зоні, а й в деяких цілком підконтрольних українській владі регіонах — безроздільно домінують московські радіо- та телеканали. І це при тому, що як держава, яка захищає свій суверенітет у протистоянні з підступним, віроломним ворогом, ми маємо всі можливості бути сприйнятими світом з розумінням і підтримкою!
Але що там звинувачувати пана Стеця, коли в тому ж ключі працює практично вся система влади. Аби не бути голослівним, візьмімо Міністерство культури, до якого, на свою біду, через підпорядковане йому Національне газетно-журнальне видавництво має безпосередній стосунок тижневик «Кримська світлиця». Вірніше б сказати, мав.
Нагадаю, що після окупації та анексії півострова Московією трудовий колектив «КС» продовжував і далі готувати газету, щотижня видаючи чергове її число. Вчасно і без жодної перерви принт-файли надсилалися на адресу друкарні, НГЖВ та Міністерства культури. Окрім того, всі матеріали «КС», всі її числа, зокрема, і в форматі PDF, публікувалися на сайті газети в мережі Інтернету, де будь-хто може бачити їх і донині: http://svitlytsia.crimea.ua/.
Якою ж була реакція української влади на те, що працівники редакції «Кримської світлиці» навіть після втрати офісу, навіть попри загрозу викриття і репресій і далі продовжували свою професійну діяльність в анексованому Криму? Може, вона зробила все можливе, аби хоч якось полегшити таки дуже непросте становище, в якому ті опинились не зі своєї волі? Може, вигадали якийсь спосіб якщо й не захистити їх права та законні інтереси повноцінно, то, бодай, підбадьорити їх теплим словом? Може, застрахували їх роковані життя? Неприємно про те писати, але колектив «Кримської світлиці», як, зрештою, і весь Крим були кинуті напризволяще. Байдужість до їхніх доль була такою, що їм по чотири, а то й дев'ять місяців “забували” надсилати навіть зарплату. Умисно не пишу “перераховувати”, бо ж звичайні способи переведення грошей в умовах окупації не діяли. Але хіба те звільняло роботодавця від обов'язку регулярно сплачувати за якісно і вчасно виконану роботу? Хіба ті затримки не були грубим порушенням трудового законодавства, підставою для судових позовів? Але ж ніяких позовів і не було. «Світличани» добре усвідомлювали складнощі, з якими зіткнулося як видавництво, так і міністерство. Відповідно, комусь з членів редколегії доводилось самотужки добиратися через кордон до Києва, аби отримати зарплату для себе та колег. І то було не завжди просто, як згадує в своїй статті-зверненні до заступника міністра культури п. Карандєєва літературний редактор-коректор пані Ірина Миткалик (http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=15437). Зате влада, на відміну від «світличан», які з розумінням сприймали труднощі, пов'язані з форс-мажорними обставинами, що випали на їх долю, бачила все дещо в іншому світлі. Схоже, темні підозри роїлися в головах київських небожителів. Аякже! Адже жоден з тих таємничих «світличан» за всі чотири місяці перебування на посаді пана заступника міністра культури Карандєєва так і не з'явився перед його світлі очі. Ті підозри густо стікають чи не з кожного слова інтерв'ю, даного згаданим паном кореспонденту «Крим.Реалії» 15 липня 2015 року. “Це неправильно”, - заявляє він, - так не має бути”.
http://www.kostumerka.in.ua/rostislav-karandv-gazeta-krimska-svtlicja-vihoditime-v-novomu-format
Особливо натискає пан замміністра на “небажання” впертого головреда Качули з'явитися перед його державні очі чи надати, бодай, свій телефонний номер.
Чи усвідомлює цей показовий бюрократ, що поїздка з анексованого Криму через встановлений московитами кордон - то трохи довше, забарніше і — головне — значно непередбачуваніше, аніж доїхати на Jeep Grand Cherokee, скажімо, до Ірпеня? Чи розуміє, що відірватися від роботи на кілька днів для головного редактора, який робить тижневик, маючи лише чверть від необхідного числа співробітників, означає усвідомлений зрив виходу чергового числа газети? Чи здогадується, що то таки не Качула припинив діяльність спершу кримського оператора мережі МТС, а за місяць і оператора «Київстар»? Воно можна було б, звісно, тому впертюху придбати собі іменну SIM-карту Краснодарського VIN(у), та й порадувати пана Карандєєва приємною, живою бесідою. Але ж хіба міг він здогадатися, що високий київський небожитель не полюбляє всіх отих Skypе(ів)-електронних пошт, за допомогою яких він намарне намагався достукатись до міністерства? Хіба міг подумати, вкотре звертаючись до своїх співзасновників через офіційну електронну скриньку «КС», що у високих кабінетах... просто не читають його писанину?
Власне, єдиний висновок, який виносиш, переглянувши згадане та інші інтерв'ю, дані паном Карандєєвим колегам-журналістам, зокрема, з «Телекритики», які цікавилися долею «Кримської світлиці», читаючи його відповіді на листи небайдужих громадян, зокрема, голови Наукового товариства імені Т. Шевченка міста Львова пана Р. М. Кушніра, - це нещирість і погано прихована байдужість. Справді, чим, як не байдужістю до справи можна пояснити примху чиновника бачити головреда на власні очі, навіть поза тим, що тому довелося б відірватися (і то — принаймні на дві доби!) від роботи, яку з усього колективу може виконати лише він? Нагадування про відповідальність за відсутність на робочому місці упродовж більш ніж трьох годин, сприймається, відтак, як фарисейство чи й відверте єзуїтство, хіба ні? Не забудьте про той тригодинний ліміт для редактора, читачу...
Загалом, напрямок плину думок пана заступника міністра неважко відслідкувати. Значно важче зрозуміти пана Карандєєва, коли він в інтерв'ю «Телекритиці» від 25.06.2015, з вальяжністю доброго барина заявляє: “Ми розглядаємо співпрацю з паном Віктором (Качулою - В.Б.) як з одним з натхненників цього видання від самого початку його створення, з людиною, яка буде обов'язково дотична до цього видання, навіть якщо він перебуватиме в Сімферополі - у форматі закордонного корпункту українського видання”.
— Це як? — хочеться спитати, — «Кримська світлиця» в Криму в якості закордонного корпункту?! Може, пан Карандєєв має на руках найсвіжішу резолюцію ООН, де Крим вже не вважається частиною України? Власне, то вже якась паталогія. Спершу ганебний закон “Про вільну економічну зону Крим”, ухвалений нібито й притомною того дня коаліційною більшістю парламенту. Потім “знаменитий” опус з міністром палива та енергетики Демчишиним, який підмахнув міждержавну угоду, де Крим значився федеральним округом Московії, тепер закордонний корпункт «Кримської світлиці» в Криму від пана Карандєєва.
Їй-бо, стає трохи лячно, коли починаєш задумуватись над тим, що насправді вариться в казанках нібито наших “хвахових менеджерів”.
Не дивно, відтак, що з висоти їх “державних” дум реальні справи мають вигляд надто дрібних, аби до них варто було докладатися. От і в цьому конкретному випадку зовсім не дивно, що поза бідканням пана Карандєєва про нікчемний наклад «Світлиці», про проблеми її поширення в Криму (поширювалась подвижництвом редакції майже до кінця 2014 року), поза його медоточивими словами про наміри підтримати газету, поновити її друк, на ділі було з тріском провалено передплату на черговий 2015 рік. Певно, панове небожителі і гадки не мали, що «КС» є загальноукраїнським виданням, що ніколи не замикалася виключно на кримській тематиці, що свого часу її передплачували навіть за кордоном.  Але ж то — страшно й помислити! — ознака явної непрофесійності. За обставин, коли інтерес до кримської тематики сягав небес не лише в Україні, а й в світі, треба було бути справжніми нездарами, якщо не ворогами, аби ганебно ігнорувати і той інтерес, і колектив, який, попри все, і далі безперебійно працював на Україну.
Нам, «світличанам», і досі важко визначитись, що ж було причиною тої, м'яко кажучи, неналежної поведінки — елементарна непрофесійність, нездарність, сподівання на розпил закладених на газету коштів, що за існуючого головреда «КС» було неможливим, чи статті, в яких дії влади часто піддавалися критиці. Але ж критичні статті з'являлися в «КС» упродовж усіх років: як за президентства Леоніда Кучми, який, попри всі свої гріхи, все ж побудував найкращу на півострові школу — Українську гімназію, так і за часів Віктора Ющенка, коли, напевно, в якості віддяки за підтримку помаранчевого кандидата на газету, яка перед тим упродовж кількох місяців була позбавлена фінансування урядом Януковича, було вчинено рейдерську атаку за участі, в тому числі, депутата АР Крим п. Пілунського, тодішнього гендиректора НГЖВ п. Сатаренка та незмінного й до цього часу заступника гендиректора з видавничих питань п. Сєрікова — того самого пана Сєрікова, якого не так давно звинувачували у шахрайському привласненні двох квартир та коштовностей покійного академіка, героя України Петра Тронька (http://art.co.ua/yak-vkrasty-pamyat-pro-heroya/).
Перший, сівши в крісло головреда, переформатував газету і за три місяці успішно довів її до закриття. Двоє інших були ініціаторами прокурорських перевірок діяльності головного редактора Віктора Качули та порушення проти нього кримінальної справи за нібито фінансові зловживання. Проте ані прискіпливі прокуроські перевірки, ні судове розслідування не виявили жодних ознак зловживань. Пана Качулу було виправдано і поновлено на посаді головного редактора.
Тоді, в 2010 році, знищену «Світличку» вдалося відродити. Тепер все набагато складніше. «Світлиця» не має змоги належно захистити себе, не привертаючи надмірної уваги спецслужб Московії. Саме цією обставиною і користуються швондери від влади. Почалося з того, що з лютого 2015 року НГЖВ припинило не лише друк «Кримської світлиці», а й її фінансування. В наступному наказі тодішнього гендиректора видавництва п. Романа Ратушного велося вже про переведення редакції до Києва. Але того разу минулося. Панові Ратушному, який, поцупивши печатку видавництва, перебував у бігах, було явно не до кримської дрібноти. Та, схоже, як тоді, так і тепер НГЖВ було не більше ніж запопадливим виконавцем в тій брудній справі. На думку про те наштовхує той факт, що ані міністр Нищук першої каденції, ні велеречивий міністр Кириленко, ні міністр Нищук другої каденції, як співзасновники «КС», так жодного разу за ось скоро вже три роки і не принизились до відповіді на численні звернення її головного редактора.
Здається, бездонна прірва пролягла між дзвінкими суперпатріотичними словами-брязкальцями одних і реальними справами інших. І на дні тої безодні вся суть нашої влади. Не варто й дивуватися, що заступник міністра Карандєєв легко й невимушнго морочить голову, а по-простому, бреше шановному голові Наукового товариства імені Т. Шевченка, колегам журналістам, заявляючи про те, що “газета «Кримська світлиця» не може виконувати свою основну функцію — задоволення інформаційних запитів громадян України, що проживають на території АР Крим та мешканців інших регіонів України, оскільки редакція газети, яка розміщувалась в м. Сімферополь, сьогодні припинила свою діяльність”, або про те, що “всі 9 (а їх таки не 9, а трохи менше – В.Б.) співробітників редакції регулярно отримують зарплату”. За таких обставин від панят нижчого рангу багато чекати не доводиться.
Звідси маємо звільнення занадто самостійного головного редактора новим генеральним директором НГЖВ паном Щекуном, колишнім кримчанином, героєм Кримського Майдану, з формулюванням “за відсутність на робочому місці упродовж більше трьох годин” (пам'ятаємо звідки ноги ростуть?), а насправді ж дуже схоже, що причина того якісь квасні ревнощі, бо ж Віктор Качула до останнього намагається робити свою справу, і місце, де він її робить — окупований Крим — насправді, має значення.
Відтак, всі відмовки про відповідальність гендиректора за долю своїх співробітників, про заперечення Державної фінансової інспекції України щодо фінансування осіб, які мешкають на непідконтрольних територіях, виглядають непереконливо, жалюгідно. Найперше, «світличани», які залишились в Криму, цілком усвідомлюють ризики, які приймають на себе. Навряд чи вони більші за ті, які мають наші хлопці в мерзлих, прострілюваних наскрізь полях Донеччини та Луганщини. Власне, ціна показної турботи пана Щекуна за життя і здоров'я «світличан» невелика, оскільки він легко погоджувався співпрацювати з кримською редакцією «КС» за умови, коли її співробітники перейуть на договір цивільно-правового характеру (ЦПХ), себто, діятимуть на власний ризик. Але ж пан Щекун, як державний службовець, має розуміти, що представляє собою державу Україна, якій не личить уникати своєї долі ризиків, відповідальності за тих, хто відстоює її інтереси. І в цьому випадку місце, де відстоюються її інтереси, не має значення. Те ж саме стосується і фінансування співробітників, які, діючи в інтересах держави, тимчасово і не з власної забаганки опинилися за її межами. Власне, посилання на Державну фінансову інспекцію тут зовсім нікчемне, адже ніхто й не очікував, щоб жалюгідні зарплати співробітників «Кримської світлиці» Національний банк України перераховував якомусь Генбанку на території Криму. Могли б отримувати їх в будь-якому банку на материку.
Як би там не було, всі ті відмовки небожителів від української культури, як я те бачу, зводились до одного: до удавлення в Криму «Кримської світлиці». Звідси й неодноразові епітафії на смерть «Світлички», як не від заступника міністра п. Карандєєва, так від колег з «Крим.Реалії», які з якогось дива дуже перейнялися баченням «світличних» проблем з місця сидіння мінкультівської верхівки.
Останнім підтвердженням тому став лист з Києва, доправлений автору цієї статті кур'єром. В тому листі генеральний директор НГЖВ пан Щекун вимагає від власного кореспондента «Кримської світлиці» Валентина Бута пояснень з приводу злісного невиконання його розпорядження “подавати інформацію та матеріали для газети “Кримська світлиця” відповідальному секретареві Миткалик Ірині Володимировні на її електронну пошту... щовівторка до 16:00 та надсилати друкований варіант тексту, підписаний власноруч, на адресу ДП “Національне газетно-журнальне видавництво” (030040, м. Київ, вул. Васильківська, 1) поштою.
Найперше, я б дозволив собі зауважити, що пан Андрій, образно кажучи, водить тут козу, бо згаданий ним власкор ще навесні 2015 року недвозначно пояснював йому, що він брався працювати в саме «Кримській світлиці», яку передплачував з 1998 року, в яку час від часу дописував, а не в київському її клоні. З огляду на це, пан Андрій, якби був чесний сам з собою, мав би визнати, що той власкор, задовго до його офіційного входження до колективу «світличан», щотижня надсилав і досі надсилає свої статті до газети. До справжньої, не переформатованої «Світлиці», яка, попри всі принади анексії, попри дамоклів меч московських спецслужб з одного боку та, незважаючи на гідні кращого застосування зусилля київських бюрократів, ЩЕ НЕ ВМЕРЛА. Але вмирає. І дуже сумно, що причиною її смерті є “не так тії вороги, як добрії люди”, про яких згадував ще Кобзар — “добрії люди”, які довгий час затягували на її шиї зашморг, а тут, скориставшись ситуацією, випередили навіть майстрів “заплечных дел” Московії.
Чи то є наклеп? Звернімо увагу на незначну, здавалося б, деталь: генеральний директор наказує власному кореспонденту «Світлиці» окрім електронних файлів надсилати свої матеріали ще й звичайною поштою (snail mail). Якби того вимагав пан Нищук, а чи там пан Карандєєв, те можна було б якось перекліпати, зробивши скидку на тотальне нерозуміння ними сьогоднішніх кримських реалій. Але ж того вимагає Андрій Щекун, якому не треба пояснювати, що пошта з Криму не дійде до Києва за тиждень. Книжка, надіслана колезі влітку 2014 року, добиралася до неї через Ростов півтора місяці. Окрім того, надсилати свої статті поштою з окупованого Криму на адресу НГЖВ - це те саме, що надсилати їх до московської служби безпеки, хіба ні, пане Андрію? Власне, мені не соромно за те, що я в тих статтях писав, бо то моє бачення світу і подій. Та чи не соромно буде тому, хто доживе до кращих часів, розповідати своїм дітям, як українські патріоти поперед московських спецслужб удавлювали єдину українську газету Криму — українську не лише за мовою, але й за суттю своєю. Адже окрім неї, наскільки мені відомо, на півострові не лишилося інших українських видань.
Мимоволі пригадується, з яким болем прощався Крим з каналом ATR, з LALE, з Радіо-MEIDAN. Звісно, «Світлиця» ніколи не мала їх популярності, і тому багато причин. І причини ті багато в чому пов'язані. Були, звісно ж, певні речі, які варто було б змінити на краще в самій газеті, але супердієтичний фінансовий окраєць не давав можливості ані укомплектувати редакцію, ні залучити молоді дарування. Специфіка мовно-регіональна, культивований в суспільстві маніакальний страх перед українізацією накладували свої обмеження, окрім того, на сторінках «Світлиці» практично не було реклами, не кажучи вже про жовтих качок чи скандальні історії з життя “бомонду”. І те аж ніяк не стимулювало увагу до неї широких верств кримського суспільства. Але «Світлиця» мала, хай і не надто численну, але особливу читацьку аудиторію. То була аудиторія Людей Розумних, аудиторія вдумлива і, поза всяким сумнівом, патріотична — аудиторія, яку «Світлиця» не проміняла б на жодну іншу. Дуже хотілося б сподіватись, що в тому середовищі «Світлиця» таки лишила часточку свого світла і тепла. Дуже хотілося б сподіватися, що мине ще трохи часу і тепло її, поширившись з тої спільноти, розтопить зашкарублі в безнадії і лютому відчаї серця земляків моїх, безвідносно їх національності, як тут, на півострові, так і на материку. Українська ідея — в єднанні нації і в процвітанні. Не зрадьмо ж її!

Валентин БУТ
Крим

На фото: «Кримська світлиця», 2003 рік

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 09.12.2016 > Тема "Душі криниця"