Версiя для друку Обговорити в форумi

Як правило, жінки з роками втрачають свою колишню вроду, та і ніщо так не вабить, як свіже личко, на якому, немов намальовані, - сяючі, відкриті для нових вражень оченята. Про це думаю, розглядаючи дитячі і молодіжні фотографії Валентини Настіної, розміщені у нещодавно виданій нею книзі спогадів «На рівні серця».
І думаю тому, що Валя рішуче випадає з цього правила: і сьогодні вона виглядає не менш привабливо, як на тих фото, - глибокий погляд виразних очей, молоде і водночас одухотворене життєвим досвідом обличчя, яке, здавалося б, бережно оминає час зі своїми негативними впливами, бо жінка незрозумілим чином вміє з ним дружити.
Як саме? Відповідь на це запитання шукаю, читаючи книгу, про яку захотілося написати, тільки-но вона потрапила мені до рук, бо маю слабкість до якісних висококультурних видань, що за часів моєї видавничої діяльності було нормою, а тепер стало рідкістю. Не здивувалася, що книга має і свого досвідченого редактора, яким став доктор філологічних наук Віктор Гуменюк, а це для теперішніх авторів, котрі побоюються за обмеження своєї свободи, що фактично є свободою демонструвати свою некомпетентність, теж не типово.
А пан Гуменюк написав ще й дуже доречну передмову. «Рідний дім, хатнє господарство, подвір'я, город, сад, річка, криниця, луг, поле, ліс, школа, базальтовий кар'єр, - усі ці та інші сфери сільського життя укладаються авторкою в принадну барвисту мозаїку» - приблизно такою його фразою можна охарактеризувати основний смисл того, на що відведено близько півтори сотні сторінок тексту. Якщо, звичайно, не ставити перед собою надзавдань, пов'язаних з тим психологічним аспектом, що дозволяє говорити і про витоки майбутньої долі людини, і навіть про її зовнішність.
Хочу чи не хочу (бо при чому тут я?), але проводжу паралель поміж своїм і Валиним життєвим шляхом, бо ми обидві – сільські діти приблизно одного періоду, що виростали за тих часів, коли для побудови кар'єри (тоді це називалося пошуком свого покликання) не потрібно було ні грошей, ні зв’язків, ні полювання на олігархів, а «маршрут» до хорошої освіти не лежав, як буває тепер, через гаманець чи ще щось непристойне.
Я навчалася у престижному московському ВНЗ, Валя - в не менш престижному київському «виші». А сила й наснага її, як тепер розумію з книги, в любові до життя, що здатне відповідати взаємністю, та до рідної землі, центром якої було колись її село, тож і розповідає журналістка про нього, неначе це один із наймальовничіших світових курортів; а ще – у її оптимістичному світобаченні.
Саме тому Валине дитинство і сповнене щасливих хвилин. Почитаймо, як вона описує хоча б свій похід по чорниці: «Непотолочені місця просто рясніють від соковитих синіх бусинок». «Ягідки немов самі просяться в руки: «Візьми мене!» А скільки навіть не абзаців, а сторінок присвячено описанню квітів! І хоч насправді пора цвітіння, тим більше садів, така обмежена, справляється враження, що в рідному Валиному Берестовці (на Рівненщині) травень триває, як мінімум, півроку! Як і я, Валя дуже любить бузок і описує його так, нібито цього осіннього дня я насолоджуюсь його цвітінням.
Втім, холоди і сніг для авторки книги теж не привід для депресії, навпаки, все це викликає один суцільний позитив: «Яка це була краса! Світ немов застиг на морозі. Навкруги все біле-біле: дерева, вкрита льодом річка, будинки…» А сама Валя, щаслива, мчить на лижах, і мороз, що щипає обличчя, лише додає ситуації пікантності і веселощів.
А ще січень на її рідній Рівненщині – це ціла серія зимових урочистостей, казкових театралізованих дійств, які описуються так ретельно, що просяться до підручника народознавства. Здається, і насправді в цьому селі було не життя, а суцільне свято. Навіть школа, ота дитяча «каторга», для маленької відмінниці була бажаною і цікавою, а найбільша пов'язана з нею трагедія - це коли дівчинка переплутала портфелі, свій і однокласника. І це у той час, як 12-річній школярці доводилося ще й працювати, по-справжньому, по-дорослому, на полі і в городі, особливо коли батько тривалий час лікувався у тубдиспансері. Няньчилася Валя і з молодшенькою сестричкою, ось тільки не знала, що це її трудова повинність, тому і сприймала все за розвагу.
Валине село теж не було від горя заговореним, кілька разів воно горіло, згоріла в хаті і бабуся ще не народженої дівчинки – Ярина, живцем спалена фашистами. Не завжди жила родина і в достатку, але запам'яталися не проблеми, а те, як щороку до Великодня батьки дарували Валі по новому платтячку та черевички.
Отаке воно, щастя, не завжди приходить ззовні, воно може жити десь всередині і спрямовувати свої чарівні промінчики на все навкруги, перетворюючи сірі сільські будні на справжній дивосвіт.
Певний час разом з Валентиною Василівною ми працювали в газеті «Кримська світлиця». Щоправда, вона – за сумісництвом, основним її робочим місцем був Інформаційно-культурний центр. Але вже тоді я знала про своєрідне Валине обдарування – писати цікаво про те, про що, на мою думку, і взагалі писати не варто, бо краще один раз побачити, ніж багато разів читати описання чиїхось картин, музики, танців, того, що просто не може існувати без багатостороннього контакту з людськими відчуттями. Як описати, наприклад, картину Айвазовського «Хвиля», що на півстіни, як переказати музику, від якої танцює все всередині? Зовсім інша справа, якщо маєш цікавий фактаж, інтригуючий сюжет, якщо в полі зору маніяк чи корупціонер на кшталт пана Улюкаєва…
Не думала, що буду коли-небудь читати описання виставок чи творчих вечорів, а пробігши два абзаци Валиного матеріалу, дочитувала до кінця. Бо – вміє, якщо треба, деталізуватиме, як і в книзі, описуватиме якісь дрібнички, складаючи з них велике панно, цілісну картину, уважно і терпляче, немов вишиває, чому навчилася ще в дитинстві. У жінки взагалі якийсь незвичний хист до мистецтвознавства, як і до уміння бути щасливою. Не випадково ж вона завершує свою книгу винесеними на обкладинку віршованими рядками: «Я в суцвіттях бузку відшукаю П'ять пелюсток ніжних у бутоні. І повірю в удачу без краю, Як дівча. Щастя, ти – на долоні».
Воно й дійсно - на долоні у Валентини Настіної. А ось щодо віршів, розділом яких завершується книга, тут, на мій погляд, не все так добре, як хотілося б. Не вистачає техніки віршування, внутрішнього психологізму, зрештою, просто – болю, отого болю, від якого хворіють, передчасно старіють, рано помирають, з яким Валі взагалі не по дорозі.
Нехай вірші пишуть не ті, хто може, або вважає, що може, а ті, хто не може не писати і чиє асоціативне мислення не дуже підходить для прозових текстів. Пригадую зірку 80-х років Ніку Турбіну, дідуся якої, письменника Анатолія Ніканоркіна, добре знала по видавництву. Це вони разом з бабусею «зробили» Ніку, яка потім кілька разів стрибала з вікна, востаннє – назавжди, не доживши і до 30 років. Не пригадаю жодної поетеси, яка б дожила до похилого віку. Можливо, нею б стала фронтовичка Юлія Друніна, якаю колись захоплювалась, та, пройшовши війну, не витримала «мирних» дев'яностих, розвернувши на себе свою зброю.
А Валин справжній талановитий вірш – це оці летючі сторінки, присвячені селу у вже далекому дитинстві, народжені з любові.

Тамара СОЛОВЕЙ

На фото: Валентина Настіна і вдячні читачі з її книгою

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 25.11.2016 > Тема "Душі криниця"