Версiя для друку Обговорити в форумi

Для окупантів український народ був завше тубільцями, які повинні на них працювати. Окупація завжди пахне зрадою саме тих тубільців, яким легше розлучитися з життям, ніж зі своїми статками. Вони найперші намагаються пристосуватися до окупаційної влади. Прикладом є поведінка козацької старшини після остаточного зруйнування Запорізької Січі. Вони мусили їздити до Московії і давати хабарі при дворі, щоб зберегти бодай якісь привілеї. Вони намагались жити подвійним життям і уся їхня пошта перевірялась. Синів вони посилали вчитись до Європи, щоб позбутись гіркоти приниження, але так чи інак усі скотились на дно малоросійства, залишивши собі для ностальгії бутафорну Україну з піснями і варениками.
Таке саме відбувалось і за Австрії. Шляхта мусила підтверджувати свої привілеї за грубі грош (востаннє – у 1850 році), але не всі їх мали. Особливо та українська шляхта, що вперто трималась мови і віри предків. Колись шляхтичі Винницькі по суті правили моїм селом Урожем, їм належав замок, але за Австрії селом уже володіли сполонізовані шляхтичі Комарницькі, які зневажали хлопів і цурались їхньої мови. Тих, хто не йшов на співпрацю з окупантом, загнали на маргінес або в резервацію кріпацтва.
Саме вони живились тихою ненавистю, яка рано чи пізно мусила вибухнути визвольною війною. Еліта тим часом вироджувалась, і легко здобута незалежність 1991 року показала, що політичний чи мистецький бомонд однаково готовий лизати руки колишнім окупантам як московським, так польським, австрійським чи угорським. Навіть після Майдану Гідності і кривавої бійні. Не безкорисливо, ясна річ. Втім, чимало з новітніх культуртрегерів були завербовані КДБ чи ФСБ під час навчання у Москві шляхом шантажу чи банально з обопільною згодою, тому це й не дивно.
Колись з мене на телебаченні намагались витягнути зарані заготовлену відповідь на питання, що може об’єднати українців. Вони хотіли, щоб я відповіла: МОВА. То було ще до війни, за рік до неї. Але я не сказала цього. Бо для мене ті, хто українці, розмовляють українською мовою, і в них немає потреби об’єднуватись довкола мови, вона є у них в плоті і крові. Їх може об’єднати лише соборна держава, яка передбачає єдину державну мову, що пануватиме у всіх сферах життя без жодних квот і ЗМІ недержавними мовами, і стане єдиною мовою всіх ланок освіти. Тільки така держава здатна вижити і вистояти, а її громадяни не ховатимуться по гаражах від повісток з військкомату, і не поїдуть заробляти в країну-агресора.
Жодна країна в світі не віддасть нікому навіть метра власної території, які б ліберальні цінності вона не декларувала, бо тоді вона втратить повагу інших держав. Є дві речі, які визначають суть держави: територія і мова. І фактично всі пострадянські республіки, окрім України та Білорусі, це усвідомили. Лише ці дві не мають довіри в міжнародній політиці і авторитету. Якби не було Галичини і Покуття, ми давно б мали у себе Білорусь: територію, населену людьми, які мають ментальність білорусів, але втратили мову і історичну пам’ять. І блазня-диктатора.
Тому обидва наші народи, хоча й мають шанс для відродження, потенційно загрожені для окупації. Вона висітиме над ними як Дамоклів меч. У нас немає влади, яка була б українською, це постколоніальна влада нащадків козацьких старшин, які піддались окупації, бо боялись і не довіряли власному народу. Наша наукова і творча еліта панічно боїться, щоб її не звинуватили в націоналізмі (фашизмі), бо це начебто вчорашній день. Але без вчорашнього дня не буває завтрашнього. Якби вся еліта стала національно свідомою, боялись би її. А отже й поважали за принциповість.
У багатьох з нас розвинувся синдром резервації. Ми почуваємо себе комфортно на кораблі, який захопили пірати, що час від часу напиваються, і корабель тоді віддано на волю стихій. Нам подарували життя замість свободи. Пірати ніколи не скажуть, куди нас везуть насправді. І уявіть собі, що кілька їхніх заручників, поки той корабель кидає з боку на бік, тихцем вчаться ним керувати, і одного дня викидають своїх мучителів за борт. Вони можуть перерізати всіх окупантів, але коли не навчаться керувати кораблем, їх захоплять інші пірати. Цей образ корабля без стерничого належить Івану Мазепі.
Тому в Україні мусить початися доба Просвітництва, а не доба Руїни. Власне, теперішня влада найбільше боїться освічених і незалежних людей, а не плагіаторів з професорськими званнями чи громадян світу. Вона намагається знищити морально і навіть фізично те, що не можна купити за гроші: талант, знання, шляхетність. Загнати все це у резервацію, щоб воно вимерло без доступу свіжого повітря. Бо ті, хто виїхав і робить кар’єру в інших країнах, вони теж у резервації. Їм не дозволять застосувати свої знання на Батьківщині, як би вони цього не прагнули.
Іноді такою резервацією видається мені моя Галичина. Хоч бідна, але своя, і не хочеться міняти її на іншу таку саму бідну, але зрусифіковану частину України. Мовний дискомфорт завдає болю не тому, що комусь некультурному і неосвіченому «какая разніца», а тому що найменші громадяни України мають усі шанси закінчити своє життя у тій самій резервації, що і їхні батьки, гнучи спину за копійки на олігархів та латифундистів.

Галина Пагутяк,
українська письменниця, лауреат Шевченківської премії з літератури
http://zik.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 25.11.2016 > Тема "Резонанс"