Версiя для друку Обговорити в форумi

ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ЧИТАЧІВ

ІВАНУ, ЩО ЗАБУВ СВОЮ РІДНЮ
Знаєш, Іване, слухаю тебе,
Твою покручену напівросійську мову,
І подумки питаю сам себе:
Для чого я терплю оцю розмову?
Що нам дають ці скарги і плачі
На нескінченні нелади і чвари?
Що робиш ти, щоб наші паничі
Тебе за бидло більше не вважали?
Атож! – нічого… вміє твій язик
Комусь за злигодні щоденні дорікати.
Війна прийшла… а ти чому, скажи,
Не поспішав свій край обороняти?
Ти звідти втік. Подалі від біди,
Яку, можливо, сам же і накликав…
Чого шукав, коли тікав сюди?
Мо, сподівався, тут не буде лиха?
А вимоги у тебе – ого-го!
Все тобі дай – від даху і до шкварки…
Зглянулись до положення твого,
Допомогли… а ти? А ти – до чарки,
І лиш за тиждень до коп’я продув…
Оплакував, що біженець з Донбасу…
На гроші щедрим мій сусіда був,
Від пенсії складав останнім часом,
На всякий випадок, бо вже старий дідок.
Та як біда постукалась у двері,
Не довго думав: в руку взяв ціпок –
Подибав віддавать на бетеери…
Я знаю багатьох, хто у АТО
Боронить зараз незалежність нашу.
Їх поіменно не назве ніхто,
Лиш позивні… до перемоги часу.
Вони з Донбасу. Є рідня у них,
Що в окупації чекає перемогу…
І я молюсь за чоловіків цих
Єдиному на всю планету – Богу.
Також за діток їхніх та дружин,
За матерів, що сивіють дочасно.
Лиш не молюсь на промосковський дзвін,
Який для тебе калатає класно.
Немає бога в ординській душі,
Коли на вбивство люд свій посилає,
Коли у Думі на міста чужі
Неситу пащу хижо роззявляє,
Коли в Криму пригноблює татар –
Як громадян Української Віри,
Коли не совість, а брехні тягар
Несе у світ без каяття і міри!
Така, Іване, думонька моя
На ті холуйські, ниці просторіки,
Які почув від тебе вчора я,
Від тебе, нетверезого базіки!
Коли ж тобі так зле тут поміж нас,
То їдь туди, де юду радо приймуть!
Там будь щасливим… та лише без нас!
На пирогах Колимського екстриму.

ДЕНЬ В МАРИУПОЛЕ
Ты взойди, взойди красно Солнышко!
Поднимись заря златоцветная,
Разрастайся день над сторонушкой
Над родимою, над заветною.
И взошло, взошло красно Солнышко,
Расцвела заря ярким золотом,
Осветился дол, да вот только в нём
Всё войною злой перемолото!
Перемолото, перепахано,
В хаосе руин перемешано,
Под кресты легли, неоплаканы,
Все незваные, неизвестные…
Ой, скажи, скажи, птица чёрная,
Отчего кружишь, что увидела?
По земле ползёт смерть моторная,
Многоствольная, реактивная.
По земле родной расползается,
Страшной язвою разрастается,
Ночью тёмною, ночью мглистою,
Где горбится степь терриконами -
Полетели стрелы огнистые,
Ненасытными драконами…
Осветилась темень снарядами,
В грудь земли ночной глухо бухали.
Подползал удав хищно - градами
К беззащитному Мариуполю…
Солнце ясное, триждысветное,
Распали огни свои ярые,
Заслепи глаза ненасытные,
Истреби - проклятых! - ударами!
Только Солнышко золочёное
Не слыхало зов, не ответило.
Над землёй степной стлался чёрный дым
И оно беду не заметило…
Поднялось в зенит красно Солнышко,
Над землёю плач и горят дома,
Разлилось страной чёрно горюшко,
На сердца людей налегает тьма…
То не мрачных туч чёрная гряда
Над моей страной возвышается,
То святая месть - за войну, за нас,
За погибший люд поднимается!
Как садилось Солнце усталое
За охлопья туч поредевшие,
Облака над ним бело плавали,
Словно волосы поседевшие…

НЕЗАБЫВАЕМОЙ
Открой мою дверь, издалёка вернись.
Не только во сне, становясь явно ближе.
Вон звёзды на куполе неба зажглись,
Да только тебя среди них я не вижу.
Я в каждом промученном дне непростом
Тебя вспоминаю… с любовью и болью…
Была ты, была ты мечом и щитом
В боях с этой жизнью, я правду не скрою.
Мы вместе боролись с нескладной судьбой,
И наша борьба не минула напрасно:
Пускай я один. Но живу я тобой.
К чему ты касалась – всё так же прекрасно.
Вот эти цветы… куст сирени… куст роз…
Лоза винограда над крышей беседки,
И этот бесплодный уже абрикос,
И груши–лимонки моей сладкоежки…
Всё помнит тебя! И, наверное, ждёт…
В закон невозвратности просто не веря.
Будильник на тумбочке так же идёт
И годы разлуки десятками мерит.
Ты рано угасла. Сгубила тебя
Болезнь популярная нашего века…
Какой это ужас – любимых терять,
Не в силе спасти и сберечь человека!
А я вот живу. Продолжаю бои.
Хоть нету меча, и щита - тоже нету.
Но мне помогают улыбки твои,
Которые шлёшь с дорогого портрета.
И знаешь, мне кажется, я тебя жду,
Звук милых шагов ожидая, невольно.
Уж скоро закружится осень в саду
И будет на сердце тоскливо и больно.

ДО ОМРІЯНОЇ
Всі літа я чекаю тебе
На життєвій розбитій дорозі.
Тільки небо моє голубе
Криють хмари журби і тривоги.
Ти десь є, в цьому впевнений я,
В моїх мріях - мов літо зелене.
Була б ти найдорожча моя,
Та шляхи не приводять до мене…
Вже й не знаю, чи щастя діждусь,
Чи отак, в самотині, зоскнію…
А літа - мов годинник, ідуть
І ведуть на стежки безнадії.
На стежках, де лиш пам’яті дим,
Все, що сталось, в ночах огортає,
Я ще бачу себе молодим,
А літа… а літа – відлітають…
В далечінь, звідки зовсім нема
Вороття в сьогодення летюче.
А за хмарами прийде зима,
Сніг закриє оазу квітучу,
Де ще залишки мрій, сподівань
Залишаються й досі живими…
На одрі своїх мук і страждань
Я чомусь ще сумую за ними.
Петро ПАШКОВСЬКИЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 11.11.2016 > Тема "Душі криниця"