Версiя для друку Обговорити в форумi

Як це часто буває у нашому житті, всі знакові зустрічі відбуваються випадково. А може, й не випадково, бо нічого випадкового у нашому житті не буває. Так сталося і зі мною, коли доля подарувала зустріч із великим патріотом, поетом, наставником молоді, світлої пам’яті Петром Никифоровичем Гоцем.
Пригадую весняний день, коли я приїхала до Львова на презентацію власної книжки. Пам’ятаю, як один із працівників обласної письменницької організації повідомив, що видавець через поважні причини не зміг прибути, тож презентацію перенесено. Звісно, для мене це було несподіванкою, тож розгублена, підійшла до вікна. Дивилася на перехожих, обмірковуючи свої подальші дії. Несподівано до кімнати увійшла моя колега, поетеса Ліліана Косановська. Сказати, що я зраділа її появі, це не сказати нічого. Мені здавалося, що саме Провидіння послало мені знайому, адже нам вже доводилося зустрічатися на творчих вечорах у Києві. Поки обмірковували, що можна оглянути (Ліліана відразу запропонувала екскурсійну програму), до кімнати увійшов чоловік. Високий, статечний, привітний, відразу привітався і поцікавився, хто я і звідки прибула. Ліліана представила нас один одному. Здавалося, що про нашу зустріч ми домовилися заздалегідь і зараз вирушаємо на цікаву прогулянку. «Петро Гоць, - простягнув долоню чоловік. – Не засмучуйтеся, що так сталося, у житті всяке буває. На все свій час, тож все ще відбудеться. А поки що запрошую Вас до музею Степана Бандери».
Напевно, у житті нашому все закономірно. Якщо втрачаєш щось одне, то неодмінно з’явиться щось інше. І не варто засмучуватися, бо на все свій час, і все відбудеться неодмінно. А поки що мені випала така несподівана, але така щаслива нагода відвідати музей Степана Бандери, директором якого, як з’ясувалося, і був мій новий знайомий. Швидко опиняємося у Дублянах, і от вже Петро Никифорович запрошує оглянути музейні експонати. Цікавлюся історією створення музею, і Петро Гоць охоче розповідає. Музей Степана Бандери в Дублянах (Львівський державний аграрний університет) утворено за Постановою Вченої Ради університету на чолі з ректором Володимиром Снітинським і відкрито й освячено 4 січня 1999 року священиками дублянських церков Успіння Пресвятої Богородиці о. Володимиром (УГКЦ) та о. Іваном (УАПЦ). Вразила величезна кількість експонатів і документів. Це і скульптурні та живописні роботи, і зразки обмундирування УПА, окремі елементи озброєння, колекція відзнак і нагород, предмети підпільної діяльності. А ще книги, фотоілюстрації, касети з голосом Степана Бандери, відеоматеріали, марки, фотоальбоми. Побачене доповнюється розповіддю директора музею, тож в уяві постає постать Провідника, людини-легенди.
Перший портрет, віднайдений ректором Володимиром Снітинським на Яворівщині, вважається писаним з натури, адже рідне село своєї дружини Ярослави – Опаріка – Степан не міг не відвідувати. Звісно, що він був тут наприкінці 1944 року, коли вийшов із Заксенхаузену. На портреті відвідувачі бачать справжнього Бандеру – незламного, цілеспрямованого, непохитного борця за волю України. Пощастило мені почути і інтерв’ю зі Степаном Бандерою, записаним в Мюнхені незадовго до його смерті у 1959 році. У музеї зберігаються також теоретичні праці Бандери, уміщені у збірнику «Перспективи української революції», його автобіографія «Мої життєписні дані», окремі роботи: «З невичерпного джерела», «Більшовизм і визвольна боротьба».
Серед книг про Степана Бандеру зібрано праці Петра Дужого, Петра Мірчука, Степана Мудрика-Мечника, Василя Кука. Документальна розвідка Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф» була презентована у музеї. Петро Гоць із захватом говорив мені про цю роботу, так само і про науково-популярне видання Ярослава Сватка «Місія Степана Бандери». А от про свої праці не згадував. Тоді подумалося, що це так нетипово для нашого часу – із захватом говорити про своїх колег, і при цьому майже нічого про себе. Вже пізніше, коли Петро Никифорович більше розповів про своє життя, багато що стало зрозумілим. Коли душа, мов щире золото, не варто розмінюватися на мідяки… Це – про Петра Гоця. Він уникав гучних патріотичних тирад, не вип’ячував своїх заслуг, а вони ж – очевидні.
Той, хто має причетність до музейної справи, розуміє, наскільки то кропітка, часом невдячна робота. Такої самої віддачі потребує дослідницька праця, коли роки можуть піти на те, аби видобути бодай кілька фактів. А Петро Гоць не ремствував, не нарікав на долю. У музеї побували тисячі людей не лише з України. Варто було погортати «Книгу відгуків», щоб зрозуміти – до Степана Бандери приходили, приїздили, прилітали звідусіль. З далеких і близьких світів і континентів. Із Музею української визвольної боротьби ім. С. Бандери у Лондоні передано червоно-чорну стрічку з написом «Провідникові ОУН - Провід ОУН» від вінка з могили Степана Бандери. Колишній дублянець Володимир Рудницький, який нині мешкає у Лондоні, передав каталог виставки «Мета, омріяна віками», де вміщено рідкісну світлину зі С. Бандерою. Чимало матеріалів також надійшло з Копенгагена, від голови Скандинавської станиці АБН Петра Кузьми Галицького. Зокрема, ксерокопія світлини пікетування Радянського посольства в Данії з написом на плакаті «Ми переможемо російський імперіалізм!» в першу річницю підступного вбивства С. Бандери більшовицькою Москвою. Оксана Єленюк з Ванкувера (Канада) вшанувала Степана Бандеру, передавши в дарунок вінок з калини і маку, переплетений червоно-чорними стрічками.
Розповідаючи про Бандеру, Петро Гоць переривався, надаючи нам можливість послухати аудіоматеріали з його голосом, виступи Ярослава Стецька. І, звісно, лунали повстанські пісні, що залишили нам у спадок хлопці-вояки, які мали у серці святу любов до України. І, нарешті, коли Петро Никифорович розповів про численних шановних гостей, які в різний час відвідали музей, прошу розповісти про його власні роботи. Адже доробок самого директора музею справді неоціненний. Чимало зусиль доклав до створення путівника музею Степана Бандери в Дублянах. Цінним є також дослідження «Навчання і революційна діяльність Степана Бандери в Дублянах». Петро Гоць, використовуючи наукові та популярні джерела, простежив різносторонні аспекти перебування і навчання Бандери на рільничо-лісовому факультеті у Дублянах у 1930-33 роках 20 століття; дослідивши його підпільно-революційну діяльність. Крім того, Петро Гоць є автором першої в Україні поетичної збірки «У Степана – уродини».
Любов до книги, до красного письменства стала сенсом усього його життя. І фах обрав відповідний, став бібліотекарем – бібліографом. Багато років працював завідувачем інформаційно-бібліо-графічним відділом Львівської центральної міської бібліотеки ім. Лесі Українки. Напевно, це не є випадковістю, бо змалечку був закоханий у Лесине слово. Може, цю любов до поезії навіяв рідний край, сині озера Волині?
«Львів – Волинь – маршрут любові», – це вже про Петра Гоця-поета. Усього себе віддавав роботі у музеї, а в душі бриніла любов до рідної Волинської землі, до поетичного слова. Тож часто відвідував рідний край із творчими вечорами. Поетична збірка «Дорога до Лесі» (1992) була удостоєна премії імені Лесі Українки Житомирського обласного відділення Українського фонду культури. Петро Никифорович є також автором таких поетичних збірок: «Євшан пробудження», «Тисячоліття», «Молюся на Тебе», «Високий Замок», «Мадонна», «Поклади свої руки на вітер», «Кара Божа». У 1997 році Петро Гоць визнаний людиною року Львова у номінації «Кращий бібліотекар міста». Громадськість високо оцінила подвижницьку діяльність Петра Никифоровича.
…Гортаю сторінки книжок, вдивляюся у світлини, слухаю розповідь пана Петра... Без сумніву, йому, як директорові, дорогі всі без винятку експонати, зібрані у музеї. І все ж запитую, що Петро Никифорович вважає найголовнішим із усього огрому виконаної ним роботи. «Головне, що до музею приходить молодь, – каже П. Гоць. – Власне, це і було нашим задумом: спрямувати усі зусилля на те, аби музей став справжнім осередком національно-патріотичного гарту молоді взагалі і студентства зокрема. Таким бачив музей і ректор Володимир Снітинський. І ми бачимо, що наша праця дає результати».
Справді, можна наповнити музей цінними експонатами і такими самими безцінними раритетами. І це, без сумніву, потрібна і гарна справа. Але вдихнути в музей життя, наповнити його роботу реальними справами, - тут потрібен хист організатора і виховника, якому б довіряла молодь. Той факт, що до музею приходить студентство, свідчить про те, що Петро Гоць обрав правильну тональність й тематику розмови із юнацтвом. Адже під час навчання у Дублянах Степан Бандера гартував характер і волю, формувався як майбутній революціонер. «Душа – це те, що робить траву травою, ліс – лісом, людину – людиною… Не тіло, а душа є людиною», - писав Г. Сковорода. Власне, ця ідея блискуче втілилася у світогляді Степана Бандери. Син священика, Бандера сприймав Бога як «невичерпне джерело людської сили».
Степан Бандера був не лише безстрашним і безкомпромісним борцем за Україну. Він був блискучим теоретиком. Знайомлячись із його роботами, сучасник знайде для себе відповіді на болючі запитання, які тривожать нас і нині. «Основна частина боротьби революційної організації з ворогом – це і боротьба за душу людини, за ідейний вплив на цілий нарід, за поширення ідеї і концепції визвольної революції серед найширших мас народу, захоплення їх цією ідеєю і через це приєднання їх на бік визвольної боротьби», - констатує Степан Бандера. «Між московським большевизмом - комунізмом і українським націоналізмом іде найважливіший змаг за душу українського народу», - цей висновок продиктований самим життям. Але сили народу не безкінечні, і від цього теж нікуди не подітися. Як не впасти у розпач? Де знаходити сили для боротьби? На ці питання теж знаходимо відповіді: «Сили душі кожної людини і цілого народу теж потребують плекання й наснажування, особливо тоді, коли їх переобтяжено постійною надмірною напругою. Це мусить мати на увазі кожний, хто турбується про долю свого народу».
Найпевніші ліки для виснаженої душі – це віра. Саме вона «найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти». Показовим є те, що ще 1933 року Степан Бандера ініціював шкільну акцію «У боротьбі за душу української дитини» з видруком і поширенням 98 тисячі листівок і відозв. У листівці мовилося: «Українські батьки і матері! Ми мусимо перейти від оборони до рішучого наступу проти польського панування, тобто проти польської держави і польського духу на всіх ділянках нашого життя, в першу чергах в школах». Погодьмося, що написана далекого 33-го року відозва лишається актуальною і сьогодні: «Молоді друзі! Українські школярі!.. Не дайте, щоб з Вас вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули Вас у слухняних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України! Перед Вами велика свята боротьба». І – високі злети високого Духу…
Власне, Петрові Гоцю, як дослідникові і виховнику молоді, вдалося найголовніше – вдихнути у музей отой високий Дух, який став притягальною силою для нових студентських поколінь. У своєму дослідженні «Навчання і революційна діяльність Степана Бандери в Дублянах» Петро Гоць акцентує увагу на організаторських здібностях Бандери-студента. Саме завдяки Степанові Бандері пропагандистська справа ОУН була поставлена на високому рівні: «Він, найперше, вводить культ могил української національної революції, здійснює протимонопольну та шкільну акції. І приходить до висновку, що революційні кличі необхідно ширити не лише серед інтелігенції і студентської молоді, але й серед усього українського народу…
З ініціативи С.Бандери була підготовлена й шкільна акція, яка теж мала великий політичний успіх. Степан надає їй всенародного характеру. Акція на оборону українського шкільництва була проведена одного дня по всіх школах Західної України. Бойовики ОУН розліпили по парканах та підкинули до хат по всіх українських селах десятки тисяч летючок, в яких роз’яснювались причини та цілі шкільної боротьби… А вранці діти відмовлялися відповідати вчителям польською мовою, домагались навчання рідною мовою, закликали польських вчителів забиратися з українських земель. Ця акція сіяла зерна національної свідомості й ненависті до ворожого панування в Україні. Саме з цих учнів зросли згодом вояки УПА».

 «Проминули літа…
 В світ дорога бита…
 А Дубляни в душі
 Навіть на край світа.
 Бо дублянські кола
 На всі виднокола,
 Бо Дубляни в душі –
 То найвища школа.
 А студентські роки –
 Неповторні кроки,
 Бо Дубляни в душі –
 То життя уроки»

- ці поетичні рядки написані Петром Гоцем в пам’ять про Бандеру-студента. Утім, це присвята не лише Провідникові. Вчитаймося у ці рядки. У них – любов до рідного краю, до української землі. Дубляни стали рідним містом для волинянина Петра Гоця, а його мешканці – рідними людьми.
А ще під час гостин у Дублянах я передивилася безліч світлин, зроблених невтомним Петром Гоцем. Світлини – то теж було його захопленням і справою життя. Він вмів підмітити те, на що можна було не звертати ані найменшої уваги. А ще Петро Гоць мав дивовижний дар – він міг так прокоментувати зображене на старих світлинах, що у відвідувача складалася цілісна картина про далекі вже події. Так, завдяки мешканцю Дублян Йосипу Тушницькому, у музеї зберігаються рідкісні світлини, на яких бачимо Бандеру - студента. Ось світлина із зображеннями учасників хору й драмгуртка, зокрема, Степана Бандери. Для Петра Гоця як дослідника ця рідкісна світлина була особливо дорогою, адже, як він писав, «це клаптик реального Степанового життя, відсвіт тих, віддалених у 70 років, днів. З цієї світлини віє бандерівський дух, що витає над Дублянами й нині».
…Гірко відгукнулася у серці звістка про відхід Петра Гоця – поета, історика, краєзнавця. Не стало людини, у серці якої жила любов до України, до рідної землі. Та залишив нині сущим справу свого життя, а вони передадуть її новим, прийдешнім поколінням. А ми повертатимемося до музею знову й знову, бо живе тут той нескорений дух, що витає над Дублянами завжди.

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 24.06.2016 > Тема "Українці мої..."